Доцент кафедри анатомії людини ТНМУ Ігор Боймиструк зауважує, що, незважаючи на сучасні інноваційні методи викладання, нові підходи в навчанні студентів, дуже важливою є постать викладача, який має стати взірцем для студентства.
«Уже з дитинства мене цей фах приваблював»
– Ігорю Івановичу, чимало студентів, серед яких і відмінники, розповідають, що перша двійка, яку вони отримали в університеті, була саме з анатомії.
– У медичному виші підхід до навчальної дисципліни «анатомія людини» кардинально відрізняється від шкільного. Крім того, що ми даємо знання, де все деталізовано, то ще й з клінічним прицілом, тобто з тим, щоб у майбутньому студент орієнтувався, як можна цей орган чи систему лікувати. Кожен орган має «прив’язку» до якогось патологічного процесу. Потрібно також знати назву кожного органа ще й латинською мовою. Тому на перших заняттях ми намагаємося дещо перелаштувати студентів на інше розуміння та трактування понять, які вимагає медуніверситет. І в тих, хто починає це розуміти, а не просто за шкільною аналогією «визубрює», відповідно й оцінки кращі.
– Як вас заманила медицина?
– Мені пощастило: я правильно обрав професію, де міг розкрити себе повною мірою. Мама – Надія Володимирівна та батько – Іван Максимович були лікарями ветеринарної медицини й усе моє дитинство минуло серед медичного інструментарію та запаху медикаментів. Окрім того, старша сестра пішла в медицину, наразі працює медичною сестрою в Хмельницькій обласній лікарні, має вищу категорію. Отож уже з дитинства цей фах мене приваблював. Узагалі цікавила ще й техніка, електроніка, любив посидіти за радіоприймачем, перепаяти там щось, «удосконалити», це стало зараз моїм захопленням. Але вибір зробив на користь медицини. Вже після восьмого класу вирішив, ким хочу стати, тому в 16 років пішов навчатися в Хмельницьке медичне училище (нині – коледж).
– Кажуть, що медичний коледж – це добрий стартовий майданчик для майбутньої кар’єри в лікарській професії.
– З тими знаннями значно легше навчатися потім в університеті. Але в моєму випадку було інакше, бо після училища я потрапив на чинну військову службу. В навчальному ж закладі пройшов добір до так званої «військової» групи. Нас реально готували до роботи у військовій медицині – всі три з половиною роки навчання ми ходили на заняття у військовій формі та й вишкіл відмінний був.
– Напевне, в нинішні часи, коли розпочалася рашистська агресія в Україні, нам такі фахівці не завадили б?
– Певна річ, військових медиків за один день не підготуєш, тим більше, всі знають, які проблеми в країні були з цим на початку російсько-української війни. Коли я вже навчався в інституті, а це часи розпаду срср і становлення України, то ці групи розформували, проте, я вважаю, що дуже багато через це втратили. Бо навчали нас доволі непогано, наголос ставили на маніпулятивні навички, які ми відпрацьовували практично до автоматизму. В це важко повірити, але ми цим володіли. Зараз у студентів так багато різнопланових теоретичних дисциплін і часу для практики стає замало.
– Де минула ваша військова служба?
– Чинну службу проходив у москві. У колишній столиці срср усе було набагато краще, ніж на периферії, але з медициною, особливо – у військових частинах, як кажуть, не склалося. Випускники російських медичних училищ, інститутів були набагато слабшими в знаннях, не мовлячи вже про практичні навички. Тож після навчання у військовій групі я почував там себе як риба в воді – жодних проблем не виникало. Керівник військової частини, казах за національністю, з цього приводу жартував: «Доки я тут, то санінструктори в нас будуть лише з України. Коли в мене медик – українець, то можу спати спокійно й за солдатів не переживати». Тому всі медики в нашій частині були українцями (крім офіцерів). Коли ж настав час демобілізації, то мав знайти собі заміну, але українця.
– Після війська повернулися в службу екстреної меддопомоги?
– Так, знайшлося місце на «швидкій» у районній лікарні містечка Деражня. Доля звела з людиною, високим професіоналом, якому я буду вдячний усе своє життя – завідувачем відділення швидкої допомоги Анатолієм Миколайовичем Стасюком. Він був випускником Тернопільського медичного інституту, це є відповідь, чому згодом я вступав саме до нашого вишу, а не іншого. Вдень на виклики їздили лікарі, а от вночі лише я та водій, а випадків проблемних чимало траплялося, тому інколи доходило до тієї межі, що ось це знаю, а тут – нових знань уже забракло. Так поступово спадало на думку, що варто було б продовжити навчання в медичному інституті. Підтримав мене в цьому замислі й мій учитель Анатолій Миколайович. Нічні чергування дуже повільно минають, отож ми мали нагоду погомоніти. Анатолій Миколайович розповідав про свою альма-матер, викладачів, узагалі, як йому навчалося тут. Так у мене виникла ідея вступати саме до Тернопільського вишу, а не Вінницького, як хотів раніше. Мовлено – зроблено! Добре, як вважав, підготувався, повторив усю шкільну програму, бо ж після служби знання вже трохи не ті були, й гайда – до інституту вступати. Я навіть не підозрював, що на мене чекає. Ніби й непогано екзамени склав, але одного бала лише не вистачило, щоб стати студентом.
«Залишилися лише ті, хто хотів навчатися»
– Уявляю, з яким розчаруванням поверталися додому…
– Так, дуже прикро було на душі. Але що ж поробиш, повернувся до роботи на «швидкій». Минув місяць, може трохи більше, і тут мені надходить лист із запрошенням навчатися на підготовчому відділенні Тернопільського медичного інституту. Радості від цього не було меж! Узяв курс на Тернопіль. Отримав місце в гуртожитку та посаду лаборанта на кафедрі анатомії людини в нашому виші. Зранку ми працювали, а ввечері з 18 до 21 години навчалися, тобто готувалися до вступу.
Коли ж через рік настав час вступних іспитів, то трапилося так, що ми першими з усіх випусків підготовчого відділення складали їх разом з іншими абітурієнтами. Конкуренція була значно вищою, але нас добре підготували. Вступили тоді майже всі 100 слухачів нашого відділення, але згодом з’ясувалося, що студентів набрали понад норму. Після першого семестру керівництво інституту провело відбір – тих, хто за підсумками сесії мав найнижчий рейтинг, відрахували. Жорстко, але, вважаю, що справедливо, бо через тридцять років ми вже це оцінили. Всі, хто залишився тоді на навчання, нині досягли певних висот у професії – хтось став відомим лікарем, когось наука покликала, а дехто навіть очолив відділення чи медичний заклад. Залишилися лише ті, хто хотів навчатися, успішність була високою.
– На розваги час залишався?
– Усе встигали. Взагалі Тернопіль гарно прийняв мене, незважаючи, що родини тут у мене не було, знайомих на початку навчання теж – катма, але якось вдалося знайти нових друзів, прижитися. Щодо розваг, то для мене, як студента, цікавіше було брати участь у кафедральних заходах. Дуже цікавим, наприклад, був анатомічний брейн-ринг, який наша кафедра першою запропонувала для всього інституту. Ми вигадували запитання, у журі, ведучими також були наші викладачі. Часто організовували в гуртожитку імпровізовані дискотеки, в кімнаті для відпочинку столи розсунули, стільці склали – й маєте танцювальний майданчик. На підготовчому відділенні був старостою групи, потім п’ять років – старостою курсу. Після вступу не полишив роботу на кафедрі анатомії.
– Виходить, усі викладачі кафедри були вашими колегами. Мабуть, мали якісь преференції?
– Навпаки. Тримали мене, як мовиться, в тонусі, бо якщо група чогось не вивчила, то «до дошки» викликали мене. Якщо я вже не знав, то, не буду лукавити, отримував інколи на горіхи. І не лише на заняттях, але після них. Колишній завідувач кафедри, професор Ярослав Іванович Федонюк дуже принципово ставився до питання добору кадрів. Якщо когось рекомендував до аспірантури, то «вів» майбутнього науковця ще зі студентських років, то не була людина ззовні, а виплекана, вихована в науковому середовищі. Це я до того, що замало було бажання однієї миті стати науковцем. Це був виторений шлях. Наприклад, у часи студентства нас залучали до участі в міжнародних наукових заходах, які організовувала кафедра. З’їжджалися видатні анатоми не лише України, а й усього радянського союзу. І я пройшов цей шлях. Мене долучали до роботи в оргкомітеті, незважаючи, що був ще студентом. Узагалі в кожного була розписана своя ділянка роботи майбутнього симпозіуму чи конференції й це покладало надзвичайну відповідальність, а також слугувало величезним досвідом для майбутнього. Коли мене обрали старостою курсу, то я вже сам міг щось «грандіозніше» змоделювати, бо мав навички. Пізніше було наукове студентське товариство, рада молодих вчених університету. Разом з кураторами наукового відділу організував кілька Міжнародних медичних конгресів студентів і молодих вчених.
– З такою активною позицією сам Бог велів іти в науку, тим більше, що трудова книжка вже давно лежала у відділі кадрів?
– У ті часи в мене була одна мета – отримати добрі знання, стати лікарем, а про викладацьку діяльність навіть не замислювався. Більше був зорієнтований на практичну роботу, хотів з новими знаннями повернутися на свою «швидку» та лікувати людей. Важко передати ті відчуття, коли повертаєшся з виклику, а в душі радість від того, що комусь допоміг, людині стало краще, а якщо ще й когось врятував, то взагалі на крилах летиш. Тоді твій внутрішній ендорфін зашкалює, емоції переповнюють, це ті відчуття, що називаються професійною зреалізованістю. Тож, що стану викладачем й не сподівався. Але життя це не завжди той план, який собі намалював. Познайомився ще під час навчання зі своєю майбутньою дружиною, з Тетяною ми мешкали в одному гуртожитку. Вже ближче знайомство відбулося на кафедрі анатомії, де я працював «вечірнім» лаборантом, вона стояла в черзі за анатомічними препаратами. Згодом одружилися й у нас народився син, отож до завершення інституту в мене було повноцінне сімейство. На останньому курсі логічно постало питання, а куди ж іти працювати? У мене було цільове скерування з районної лікарні в Деражні. Повертатися туди без сина та дружини, яка ще мала рік навчатися, не хотілося. Вирішив вступити до аспірантури, а там, гадав, час покаже. Згодом розпочав роботу над дисертацією, успішно захистив її, так став науковцем.
«Мусимо добре володіти мануальними навичками, хоча й не маємо справи з пацієнтами»
– У чому особливість навчання на кафедрі анатомії?
– Специфіка кафедри анатомії в тому, що ми займаємося науковою, педагогічною роботою. Мусимо добре володіти мануальними навичками, хоча й не маємо справи з пацієнтами. Ще здавна анатомія як навчальна дисципліна базувалася на препаруванні. Аби дати ґрунтовні знання студентам, ти повинен сам це майстерно опанувати. Тому потрібно добре навчитися препарувати людське тіло. В часи мого студентства особливих проблем з трупним матеріалом, даруйте за натуралістичність, не було, тож ми мали на чому вчитися. Нинішнє законодавство України, зокрема деякі закони та постанови, фактично поставили хрест на використанні трупного матеріалу для навчання студентів медичних вишів.
– Пригадалося, як колишній викладач ТНМУ, асоційований професор Юрій Сливка розповідав, що викладачі у США заповідають своє тіло після смерті для навчання студентів, бо хочуть у такий спосіб прислужитися науці.
– Але там інші закони. У нас, якщо б навіть хтось і хотів це зробити, то не має права, бо законодавчо ці процеси не врегульовані. За кордоном відпрепароване, забальзамоване тіло чи орган людини можна «продати-купити» за певні кошти як навчальний матеріал. Ми також маємо змогу придбати його за кордоном, але доправити лише до кордону з Україною. А далі – проблеми, заборони й таке інше. Нині в Європі та США існують сучасні нові методики бальзамування, як-от пластинація, що дозволяє зберігати тіло людини десятиліттями. Це метод бальзамування та консервації анатомічних препаратів, коли воду та ліпіди в біологічних тканинах замінюють на синтетичні полімери й смоли. Тому за кордоном усе набагато простіше. Там навіть родичі мають можливість продати чи передати безкоштовно тіло померлої людини для навчання й жоден закон цьому не завадить. Зрозуміло, що такий стан речей позначається певним чином на наших студентах, бо ми десь все-таки втрачаємо класичний напрям викладання анатомії. Можливо, губиться навіть й зацікавленість студентів цією дисципліною. Ми маємо можливість використати інший матеріал, є багато забальзамованих препаратів, але не в тих кількостях, які потрібні для навчання, щоб кожен студент мав можливість сам препарувати. І це не лише моя думка, а й самих студентів.
– Хто були ваші вчителі?
– У мене їх було кілька. Маю за честь представити свого наукового керівника, вченого зі світовим, не побоюся цього слова, ім’ям у медицині, світлої пам’яті Ярослава Івановича Федонюка, який відчинив мені двері у велику науку, це зразок керівника, очільника кафедри, який володів мистецтвом блискуче вибудовувати стосунки з колективом, людьми.
У практичній діяльності мав три чудових наставники, які відмінно знали свій предмет і зробили з мене такого викладача, яким нині я є. Це світлої пам’яті Вікентій Олександрович Гомон, легенда-анатом вітчизняної науки. Крім знань з анатомії, він мав фантастичний голос і тішив усіх своїм оперним співом. Міг із заплющеними очима препарувати будь-яку ділянку тіла, фактично всі препарування на кафедрі відбувалися під його керівництвом. Педагогічної ж майстерності мене навчали Казимир Іванович Сухінський та Богдан Володимирович Голод, в яких я перебрав усі найкращі викладацькі прийоми. Вони вчили багатьох речей: як краще комунікувати зі студентами, вмінню поводитися у студентському товаристві, читати лекції.
– Що, на ваш погляд, успіх?
– Мені видається, що успіх – це збірне поняття, як і щастя, бо, як можна бути успішним в одному, коли немає щастя в іншому? Для мене успіх – це точно не гроші й не слава, радше – усвідомлення того, що чогось досягнув. Провів лекцію у вщерть заповненій аудиторії, подискутував зі студентами – маленький, але успіх. Мені важливий сам процес і відчуття, які я отримую з цього. Взагалі ж для мене успішність полягає в гармонії багатьох складових – сім’ї, родини, професії.
«Син – моя особлива гордість»
– Діти також пішли вашою стежкою?
– Так. У них просто не було іншого вибору (усміхається). Вони обрали наш з дружиною фах, хоча й Тетяна (до речі, вона теж кандидат медичних наук) працює зараз у фармацевтичному бізнесі. Старший у нас – син. Роман, як і ми з дружиною, з відзнакою закінчив ТНМУ й до війни працював радіологом, проводив КТ-діагностику в Тернопільському міському лікувально-діагностичному центрі. З початком повномасштабного рашистського вторгнення пішов добровольцем служити військовим лікарем, зараз – начальник медслужби у своєму підрозділі зенітно-ракетних військ Збройних сил України. Він закінчив військову кафедру в нашому університеті й нещодавно «дослужився» до старшого лейтенанта. Ось ця велика пачка з медикаментами біля мого робочого стола – волонтерська допомога, яку йому тернопільські волонтери благодійного фонду «Штаб Перемога» передали, днями хочу відправити. Я співпрацюю з багатьма волонтерськими центрами (за що велика їм подяка). Якщо у сина є потреба, то він замовляє медикаменти, медичний інструментарій, перев’язувальний матеріал. Роман складає список, що потрібно, а я вже тут вишукую необхідне. Син – моя особлива гордість хоча б тому, що він не сидить вдома та не ухиляється від служби, а все-таки воює, захищає Україну від російської нечисті. У вільну хвилину він ще й консультує пацієнтів, які надсилають результати КТ-досліджень за допомогою інтернет-ресурсів. Так «тримає зв’язок» зі своєю спеціалізацією.
Ще виховали з дружиною донечку. Вікторія також з відзнакою закінчила медуніверситет і зараз проходить інтернатуру з терапії. До речі, дружина сина – Аманда також випускниця нашого університету, наразі лікарка-інтернка.
– Які заняття приносять найбільше задоволення?
– Я вже розповідав, що з дитинства залюблений в електроніку – радіоприймачі лагодити, щось майструвати, працювати з паяльником, то моє. Може тому, що за архетипом я – логік, мені цікаві точні науки. Математика, фізика – найулюбленіші. Часто бував на обласних олімпіадах, але перше місце не займав, може через те, що був дитиною із села, та ще й часи срср. Для мене й зараз розібрати та відремонтувати комп’ютер, принтер – не проблема й головне, що сам процес приносить чимале задоволення. Просто люблю щось робити власними руками, а також природу, дерева. Щодо культурного відпочинку (посміхається), то великі компанії не люблю, а гостей приймаю у себе вдома, так мені більш комфортно, бо я вільно почуваюся лише з близькими друзями, рідними, тими, кому я довіряю та хто мене розуміє.
– Що може подарувати вам емоцію?
– Усе, що мені вдається в цьому житті. Або ж гарні новини – це вже приємна емоція.
– Є правило, яким керуєтеся в житті?
– Будь-яка робота (чи творча, чи наукова), та й навіть фізична має бути наповнена змістом. Людина повинна знати, для чого вона це робить. Тому роботу, яку вважаю зайвою та яка не має жодного сенсу, принаймні для мене, намагаюся уникати. Можливо, це так війна вплинула й змінила мої внутрішні потреби, переформатувала щось у моєму житті та розставила інші пріоритети.
– Про що мрієте?
– Знаєте, відклав власні мрії до кращих часів. Бо думки наразі лише про одне – швидше б завершилася нашою Перемогою війна, настав мир і повернулися наші хлопці неушкодженими та живими.
Лариса ЛУКАЩУК