Доцент Дмитро Коробко: «Знання – ключ до успіху»

20 листопада свій полудень віку відзначив доцент Дмитро Коробко – авторитетний науковець, кандидат фармацевтичних наук, декан фармацевтичного факультету, вимогливий та справедливий наставник студентства, харизматична й талановита людина. Сьогодні Дмитро Борисович – гість нашої редакційної «Вітальні». Просимо ювіляра поділитися спогадами про пам’ятні події минулого й думками про сьогодення, розповісти про людей, яких любить і шанує, про траєкторії професійного становлення, наукову діяльність та духовні цінності, які сповідує.

«У школі, крім навчання, в пріоритеті був спорт»

– Кажуть, що минуле – це завжди трамплін у майбутнє. Яким згадується вам ваше дитинство?

– Я народився і виріс в Бериславі Херсонської області. Місто розташоване на правому березі Каховського водосховища, що утворилося після будівництва Каховської ГЕС. Штучне море поглинуло величезну територію найродючіших земель і плавні в нижній течії Дніпра. Побувавши тут перед затопленням, Олександр Довженко, вражений красою цього краю, написав свою відому кіноповість «Поему про море». З Бериславського берега добре видно й розташоване навпроти місто Каховку, й гідроелектростанцію. Ті неповторні краєвиди залишаються найяскравішими спогадами дитинства.

– Захоплення медициною перейняли від рідних?

Дмитро КОРОБКО з мамою та сестрою Іриною (с. Долина Запорізької області, липень 1972 р.)

– Ні, в родині ніхто стосунку до медицини не мав. Мої батьки – «технарі». Обоє закінчили Токмацький механічний технікум та отримали скерування на роботу в Берислав – на машинобудівний завод. Тато, Борис Васильович, працював інженером-технологом, мама, Любов Миколаївна, – інженером-конструктором. Мама також закінчила заочно Севастопольський кораблебудівний інститут. Була нагороджена грамотою Міністерства важкого машинобудування тодішнього СРСР як кращий інженер-конструктор. У святковому номері районної газети, що вийшов з нагоди ювілею Бериславського машинобудівного заводу, писали, що й мої батьки зробили вагомий внесок у розвиток підприємства. Трудовий стаж у кожного – понад 40 років. Тата, на жаль, цього року не стало, відійшов у вічність.

– Батьки теж родом з козацького краю – Наддніпрянської України?

Дмитро КОРОБКО з ровесниками на відпочинку під час всесоюзної матчевої зустрічі з легкої атлетики (м. Ялта, жовтень 1986 р.)

– Так, із Запорізької області. 1979 року я пішов до 1-го класу Бериславської середньої школи № 3. Хоча читати та рахувати навчився значно раніше – в п’ять років. Мама показала літери, я взяв «Буквар» і почав його вивчати. Мене й старшу сестру Ірину батьки з дитинства навчали бути самостійними та відповідальними й ми звикли, що треба працювати, щоб чогось досягти. І сестра, і я закінчили школу із золотою медаллю. Крім навчання, в пріоритеті був спорт. Я активно займався легкою атлетикою, був членом збірних району з усіх ігрових видів спорту: волейболу, баскетболу, футболу, гандболу. Брав участь в обласних і республіканських змаганнях, у всесоюзних матчевих зустрічах. На пам’ять залишилася чимала колекція спортивних нагород: понад п’ятдесят грамот, медалей, призів тощо.

– Спорт не був завадою навчанню?

– Ні, я не мав проблем з навчанням ніколи. Хоча навесні та восени їздив на звітні змагання й через це пропускав уроки у суботу, а в ті часи цього дня діти навчалися. Але завжди відпрацьовував пропущене в позаурочний час. Батьки ставилися до моїх спортивних захоплень з розумінням. Одного разу маму викликали на педагогічну раду, де йшлося про претендентів на медаль. «Ваш син пропускає заняття через спортивні змагання», – дорікнув хтось з присутніх. На що мама сказала: «Знаю про це, але рада, що Дмитро займається спортом, веде активний спосіб життя». Вчитель фізкультури Микола Олександрович додав: «Спорт аж ніяк не заважає Дмитрові в навчанні, а лише приносить користь – і йому, і школі, бо хлопець примножує її спортивну славу».

Дмитро КОРОБКО, студент 3-го курсу фармацевтичного факультету Запорізького медінституту (березень 1992 р.)

Завжди активно долучався до шкільних справ. Так, 1989 року до мене, старшокласника, приїхали кореспонденти обласної газети – брати інтерв’ю. Незабаром його надрукували під назвою «60 хвилин з Дмитром Коробком». Запам’ятався ще такий епізод: якось приходжу з тренування додому, а там на мене чекає великий конверт з печатками. Батько пожартував: «Чи не до в’язниці тебе садять?» Ми порахували – 7 печаток. Круглі, трикутні, чорні, сині. Відпечатую конверт і читаю: райком комсомолу вітає мене з днем народження.

– Ким мріяли стати?

– Мені завжди подобалися точні науки. В школі я був неодноразовим учасником обласних олімпіад з математики, фізики, хімії. Навіть олімпіади з трудового навчання. І власні плани на майбутнє змінював не раз, розглядаючи різні варіанти. Бачив себе то фахівцем банківської справи, то фізиком, то військовим перекладачем. Медицина в ті роки мене мало цікавила. Може, тому, що в родині медиків не було. Якось навіть заявив батькам: вступатиму куди завгодно, лише не в медінститут. Передумав після зустрічі з друзями – студентами фармацевтичного факультету Запорізького медичного інституту. Вони були старші від мене на рік. Приїхали додому на зимові канікули та із захопленням розповідали про навчання й про те, що на кафедрах факультету працюють студентські наукові гуртки. А я любив читати про різні дослідження та загалом цікавився наукою. Коли почув про наукову діяльність студентів, прийшов до мами й сказав: «Вступатиму на фармфакультет Запорізького медінституту». Це був мій самостійний та свідомий вибір, який рідні підтримали. Після закінчення школи 1989 року подав документи для вступу. До екзаменів готувався сам, без репетиторів, і дуже ретельно. Попросив батьків придбати потрібні книжки, щоб поповнити шкільні знання. В інститутах тоді запровадили новацію – письмові іспити замість усних. Конкурс серед абітурієнтів фармацевтичного факультету був більше двох осіб на місце, а набір на 1-й курс – лише 330 студентів. Батько, царство йому небесне, пригадую, казав: «Я вже рюкзак склав. Не вступиш – рюкзак, кирзові чоботи та в армію». Але за перший екзамен з хімії – профільної дисципліни – я отримав «відмінно» й, будучи медалістом, став студентом Запорізького медінституту.

«Студентом я був відмінним, але з йоршистим характером»

– Поділіться спогадами про студентське життя.

Дмитро КОРОБКО разом зі студентами 4-го курсу 7-ї групи (м. Запоріжжя, лютий 2002 р.)

– Розповіді друзів про навчання підтвердилися, я остаточно впевнився, що зробив правильно, вступивши на фармацевтичний факультет. Вже на першому ж занятті з неорганічної хімії нам роздали завдання. Я, учасник шкільних обласних олімпіад, розв’язав їх за п’ять хвилин. «Чому сидимо?», – поцікавився викладач. Відповідаю, що вже написав. «Як написав?», – здивувався поважний науковець. Переглянувши мою роботу, схвально кивнув: «Все правильно. Маєте добрі знання. Бачу, в школі часу даремно не гаяли». Так я познайомився зі своїм першим науковим керівником – Олександром Андрійовичем Кремзером, доцентом, кандидатом фармацевтичних наук, який нині є деканом фармфакультету. За підтримки Олександра Андрійовича, якого вважаю своїм науковим батьком, і почалася моя наукова діяльність. З 1-го курсу та до закінчення інституту я працював у студентському науковому гуртку, яким керував Олександр Андрійович. У моє життя ввійшли святі для мене поняття: лабораторія, синтези, наука… Фармація, яка включає в себе велику кількість хімічних дисциплін і має багато напрямків, подобалася мені дедалі більше, а поєднання теорії з практикою та можливість проводити дослідження робили навчання ще цікавішим. Усі п’ять років студентства я був старостою групи, на 4-5 курсі – старостою потоку, комсоргом курсу, потім – факультету.

– Навчання вам легко давалося?

– Не скажу, що легко, але вчився я охоче, бо зі шкільної парти запам’ятав: знання – це ключ до успіху. Хочеш мати медаль – треба вчитися. Прагнеш вступити до вишу – треба вчитися. Став студентом – опановуй майбутню професію. Освіта дає знання, а знання це справді сила!

Дмитро КОРОБКО веде наукову роботу зі студентами (м. Тернопіль, грудень 2004 р.)

– Навчання зі спортом вдавалося поєднувати?

– Як і в шкільні, так і у студентські роки я активно займався спортом. Запам’яталося, як першокурсником вперше прийшов на заняття з фізкультури. Тоді була мода на гирьовий спорт. Раніше ним мало цікавився, а тут вирішив спробувати та легко виконав норматив третього дорослого розряду. Подумки вкотре подякував своєму тренерові з дитячої юнацької спортивної школи Анатолію Олексійовичу Назаренку, який долучав нас до різних видів спорту, а, отже, до здорового та активного способу життя. Третій дорослий розряд я мав з бігових дисциплін, штовхання ядра, метання спису, стрибків у довжину й загалом був легкоатлетом-універсалом. Моє студентське дозвілля теж було спортивним. На 1 курсі записався у секцію з волейболу. До цієї спортивної гри в мене завжди було особливе ставлення. Мій батько теж захоплювався волейболом і сам чудово грав. У 1950-их роках, коли тато служив в армії, його команда ставала чемпіоном Київського військового округу. Сестра входила до складу інститутської збірної, що здобула перемогу на чемпіонаті в Керчі. На 1 курсі до списку моїх захоплень додався ще футбол. Після студентського турніру між командами різних курсів тренер запросив мене до складу збірної інституту з футболу. Нападаючим. У фіналі чемпіонату з мініфутболу серед медичних вишів СРСР, що відбувся в П’ятигорську, наша збірна стала призером, посівши третє місце. А мене на тому турнірі визнали кращим бомбардиром команди. Восени того ж року на чемпіонаті у Сімферополі з «великого» футболу між медичними вишами ми стали віцечемпіонами України. 1995 року за підсумками конкурсу «Кращий спортсмен університету» я потрапив до «десятки» лідерів. Попри те, що завершив навчання роком раніше. Нині я нечасто буваю в Запоріжжі, але завжди радію нагоді відвідати альма-матер, зустрітися з колегами на рідній кафедрі. Пам’ятаю всіх. І мене тут пам’ятають. Хоча минуло понад двадцять п’ять років.

Дмитро КОРОБКО з аспірантами кафедри фармацевтичної хімії ЗДМУ в рідній 407 лабораторії (м. Запоріжжя, квітень 2004 р.)

– Запорізький медичний інститут (нині – університет) за спеціальністю «Фармація» ви закінчили з відзнакою. Які були подальші плани?

– Ще на третьому курсі на питання «Яка твоя мрія?» я відповідав: «Займатися наукою та залишитися викладати на кафедрі фармацевтичної хімії». Люблю всі фармацевтичні дисципліни, з цікавістю стежу за їх розвитком, але фармацевтична хімія завжди в пріоритеті. Студентом я був відмінним, але з йоршистим характером. Прямий, відвертий, я завжди мав власну думку й не боявся її висловлювати. Мабуть, це не всім подобалося, бо спочатку мене не дуже хотіли залишити в інституті для навчання в аспірантурі. Але доля розпорядилася по-своєму, а мені назавжди запам’ятався один епізод. Державних іспитів я не складав, бо захищав дипломну роботу. Державну екзаменаційну комісію очолював завідувач кафедри фармацевтичної хімії Харківського фармацевтичного інституту (згодом – університету) П.О. Безуглий – авторитетний вчений та надзвичайно доброзичлива, порядна людина. На жаль, нині його немає з нами. Петро Оксентійович був затятим риболовом. Знаючи про цю його пристрасть, тодішній декан факультету О.О. Мартиновський запропонував зорганізувати риболовлю. Я теж захоплююся риболовлею з дитинства й одного вихідного дня, взявши вудлища та інше спорядження, поїхали на річку. Клювало добре. Потім зварили юшку зі свіжого улову. Багато спілкувалися… Говорили про життя, про улюблену риболовлю. Що в мене незабаром захист дипломної роботи жодного разу не згадав. Захист відбувся через кілька днів. Виходжу на трибуну, вітаюся з присутніми й бачу здивоване обличчя голови державної екзаменаційної комісії. Петро Оксентійович не чекав, що дипломником виявиться хлопець, з яким він нещодавно рибалив. Після того, як я завершив свій виступ, ми з Петром Оксентійовичем хвилин п’ятнадцять жваво дискутували, обговорюючи результати, які я отримав. Доки професор, завідувач кафедри технології ліків Запорізького медінституту В’ячеслав Олександрович Головкін не нагадав, що інші члени комісії теж хочуть поставити мені запитання. Після завершення захисту оголосили результати. Мою дипломну роботу оцінили на «відмінно». «Якщо вам не потрібен такий випускник, то я в присутності членів комісії та керівництва інституту запрошую Дмитра Коробка в аспірантуру Харківського фармацевтичного інституту», – зазначив голова державної екзаменаційної комісії. Але до Харкова я не поїхав – залишився в Запоріжжі, бо у нас з дружиною ось-ось мав народитися наш первісток. У грудні 1994-го року я був зарахований до аспірантури на кафедрі фармацевтичної хімії Запорізького державного медичного університету. Запам’яталися й усі наступні зустрічі та розмови з Петром Оксентійовичем. Зокрема, як приїхав до нього після закінчення роботи над кандидатською дисертацією. «Бачиш, я ж казав, що в тебе все вийде», – сказав Петро Оксентійович.

«Радію, що причетний до процесу становлення факультету, його кафедр»

– Коли захистили кандидатську?

Дмитро КОРОБКО з керівниками делегацій під час Всеукраїнської студентської олімпіади за спеціальністю «Фармація» (м. Львів, квітень 2006 р.)

– 16 листопада 1996-го. Через кілька днів мені виповнилося 25. А з часу вступу до аспірантури й двох років не минуло. За документами вийшло так: «Відрахувати з аспірантури … у зв’язку з достроковим захистом дисертації». Моїм науковим керівником під час навчання в аспірантурі був завідувач кафедри фармацевтичної хімії, доктор фармацевтичних наук, професор, академік Академії технологічної кібернетики України Іван Антонович Мазур – видатний вчений, чиє ім’я відоме далеко за межами України. Під його керівництвом і за його участю створено низку лікарських препаратів, які нині використовують у багатьох галузях медицини, зокрема, «Тіотриазолін». При написанні кандидатської дисертації науковим консультантом був також Олександр Андрійович Кремзер – кандидат фармацевтичних наук, доцент, теперішній декан фармацевтичного факультету. Мені щастило на талановитих, відданих принципам наукового пізнання, щирих і порядних людей, які були для мене прикладом. Захист моєї дисертаційної роботи «Синтез, властивості та біологічна активність деяких 7,8-дизаміщених теофіліну» за спеціальністю «Фармацевтична хімія і фармакогнозія» відбувся в альма-матер, де саме створили спеціалізовану вчену раду. Відтак з 1 листопада 1996 року я почав працювати асистентом кафедри фармацевтичної хімії Запорізького державного медичного університету. Вчене звання доцента присвоєно 2004-го вже в Тернополі.

Активний відпочинок. Дмитро КОРОБКО зі студентами фармацевтичного факультету (квітень 2006 р.)

– Тож цього року у вас подвійний ювілей: 50-річчя від дня народження та 25-річчя науково-педагогічної діяльності. З них останні 18 років ваше життя нерозривно пов’язане з ТНМУ імені І.Я. Горбачевського. Переїзд – це завжди серйозний крок. З чим він був пов’язаний?

– Головним чином переїзд до Тернополя був пов’язаний з відсутністю власного житла. В Запоріжжі я 14 років прожив у гуртожитку. Спочатку – студентському, потім, разом з сім’єю, в гуртожитку для лікарів, які навчалися на курсах підвищення кваліфікації. У січні 1995-го в Запоріжжі народився мій старший син Владислав. Через багато років ми разом відвідали Запоріжжя й я показав Владиславу гуртожиток, де він прожив перші місяці свого життя та де я писав свою кандидатську дисертацію. Досі зберігаю її рукописний варіант. Ті роки залишили добрі спогади. Але молодій родині потрібно було житло. Коли 2000 року в ТНМУ (на той час – Тернопільській державній медичній академії) відкрили фармацевтичний факультет і шукали викладачів з профільною освітою – мене це зацікавило. Порадився з родиною, батьками, колегами з кафедри та поїхав до Тернополя «на оглядини». Зустрівся з тодішнім ректором ТНМУ, професором Л.Я. Ковальчуком, нині, на жаль, вже покійним, деканом фармацевтичного факультету, професором Т.А. Грошовим. З Тарасом Андрійовичем, який раніше працював в Запорізькому медичному інституті, ми були знайомі зі студентських та аспірантських років. Мене запросили на роботу й 2003 року наша сім’я переїхала до Тернополя, а ще через рік, як ректор і обіцяв, було вирішено й «квартирне питання». Я працював доцентом кафедри фармацевтичної, аналітичної та токсикологічної хімії. Це був період становлення факультету, його кафедр і я радію факту причетності до цього процесу. Зокрема, навчально-методичну базу та лабораторний практикум з фармацевтичної хімії створили практично «з нуля». Було нелегко, але цікаво й працювали всі завзято, плідно, успішно розв’язуючи назрілі проблеми. Із самого початку роботу зорганізували за всіма канонами фармацевтичної освіти й суголосно сучасному розвитку фармацевтики. Відмовилися від застарілих підходів, почали активно розробляти та впроваджувати прогресивні навчальні методики. Скажімо, щойно вийшло перше видання фармакопеї України, ректорат домовився з Фармакопейним центром, щоб нам дозволили зробити ксерокс цього видання. Так 40 фармакопей потрапило до Тернополя. Загалом була створена належна база для підготовки високоосвічених фахівців. 20 січня 2006 року, в день народження мого наукового керівника Івана Антоновича Мазура, розпочала роботу лабораторія синтезу потенційних біологічно активних сполук. Цій події передувала велика підготовча робота. Придбали необхідне устаткування, зокрема, водоструминний насос, обладнання, сушарку зробили власноруч, щось я із Запоріжжя привіз, колеги поділилися реактивами. Збирали реактиви та необхідні допоміжні матеріали поступово, але все склалося. Наразі в нашій лабораторії синтезовано сотні нових речовин, апробовані та розроблені цікаві методи органічного синтезу. Підготовлено 10 магістрів фармації, 25 дипломників.

Дмитро КОРОБКО зі старшим сином Владиславом (м. Запоріжжя, вересень 2001 р.)

– Торік фармацевтичний факультет ТНМУ імені І.Я. Горбачевського відзначив своє 20-річчя. Нині це один з провідних факультетів відповідного спрямування. Ви працюєте тут 18 років. Спочатку на посаді доцента кафедри фармацевтичної, аналітичної та токсикологічної хімії, завідувача курсом фармацевтичної хімії, згодом – доцентом кафедри фармацевтичної хімії. В серпні 2013 року вас обрали деканом фармацевтичного факультету й нині ви успішно поєднуєте адміністративну роботу, викладацьку та наукову діяльність. Це, мабуть, непросто. Не втомлюєтеся?

– Якби Бог дав мені 48 годин на добу, працювати було б легше. Раніше за рік я читав понад сто різних лекцій. Вже давно виконана докторська дисертація, залишилося лише сісти та написати її. Але часу бракує. Наразі адміністративна робота в пріоритеті та читання лекцій з фармацевтичної хімії, добір матеріалів для самопідготовки студентів, консультації – не менш важливі напрями діяльності.

«Відпочинок має бути активним»

– Як відпочиваєте?

Дмитро КОРОБКО з молодшим сином Романом у парку Національного відродження в Тернополі (червень 2010 р.)

– Для мене це доволі відносне поняття – «відпочинок». Як правило, вихідні – це мої робочі дні в деканаті. В будні – до шостої на роботі, після шостої години – в лабораторії. І раніше так було. Я звик жити за таким розкладом.

– Давайте я поставлю питання по-іншому. Які ваші захоплення?

– Ті, що були, ті й залишаються, була б лише можливість їх втілювати. Риболовлю люблю, спілкування з природою, хоча на березі з вудлищем не сидів вже давно. У вільний час читаю фахову літературу, публікації в наукових журналах. Найкращий час для активного відпочинку – літо. Приїжджаючи із синами до Запоріжжя, відвідували обласний краєзнавчий музей, музей літакобудування, печери та гроти державного історико-археологічного музею-заповідника «Кам’яна могила», заповідник «Цілющі джерела». Природа тут невимовної краси, а земля, здається, ще зберігає сліди ніг наших дідів і прадідів. Ці мандрівки давали моїм дітям усвідомлення, звідки пішов наш рід. Любимо бувати у Львові, підніматися на головний пагорб міста – Замкову гору. Відвідувати замки – Золочівський, Олеський, королівський замок у Підгірцях на Львівщині, Збаразький – на Тернопільщині. На мою думку, відпочинок має бути активним і дарувати не лише нові знання, а й враження.

Вже десять років поспіль на Водохреще обов’язково занурююсь в Йорданську воду. Це дає потужні позитивні емоції та зміцнює здоров’я.

– Ви щасливий батько?

– Так. У мене двоє синів. Старший Владислав закінчив Тернопільську загальноосвітню школу № 4, потім – Житомирський базовий фармацевтичний коледж і Запорізький державний медичний університет. Має вищу фармацевтичну освіту, закінчив інтернатуру. Зараз працює у сфері IT-технологій. Одружений. Невістка Оленка – випускниця Хмельницького національного університету. Маю внука Олександра. Хлопчику пішов третій рік. Мій молодший син, чотирнадцятирічний Роман – дев’ятикласник. Навчається в школі, яку раніше закінчив старший брат. Активно займався танцями, кікбоксингом, виступав на турнірах. Біг теж любить, а тепер у Романа нові захоплення – комп’ютерні ігри, скейтборди та музика.

Три покоління родини КОРОБКО чоловічої статі (м. Дніпрорудне Запорізької області, серпень 2016 р.)

– Як би сформулювали своє життєве кредо?

– Воно в мене не одне й формувалося в різні періоди життя. В дитинстві я перечитав всі книги з домашньої бібліотеки та районної бібліотеки для дітей. Ще тоді мені запам’ятався вислів, який пізніше згадував не раз: «Досвід – найкращий вчитель». Як кажуть, бере дорого, зате пояснює доступно. Це одна з тез, що підтверджується життям. Хоча на власні «граблі» треба наступити самому, але отриманий досвід допомагає рухатися вперед, зростати професійно. Без досвіду немає компетентності. Беручи все найкорисніше з власного досвіду, вдосконалюєшся сам і допомагаєш навчатися іншим. Серед улюблених – і цитата з книги «Два капітани» Веніаміна Каверіна: «Бороться и искать, найти и не сдаваться». Взяв собі за правило ніколи не зупинятися і завжди чинити так, як вважаю за правильне. Не всім це подобається. Але, як співає лідер рок-групи «Машина времени» Андрій Макаревич: «Не стоит прогибаться под изменчивый мир – однажды мир прогнётся под нас». Це теж одне з моїх кредо. Якщо те, що робиш, на користь спільній справі – будь наполегливим і послідовним. Це важливо. Я все життя так працював, працюю та працюватиму, скільки Бог дасть.

«Ми в топі!»

– Результати вас радують?

– Так. Фармацевтичний факультет ТНМУ імені І.Я. Горбачевського дуже гарно зарекомендував себе на ринку фармацевтичної освіти. Сформовано вагомий науковий доробок. Мінімум третина викладачів – це наші випускники різних років, які стали висококласними фахівцями. Понад тридцять з них – кандидати фармацевтичних наук. Факультет молодий, бо в історичному аспекті два десятки років – це зовсім небагато. Але він стрімко розвивається, нарощує потенціал. Нині в нас навчається понад тисячу студентів і більшість з них – дуже талановиті, працьовиті, з високим рівнем мотивації. Результати ліцензійних інтегрованих тестових іспитів «Крок-1» і «Крок-2» свідчать про високий рівень знань майбутніх фармацевтів, а факультет постійно входить до «трійки» найкращих серед ВНМ(Ф)З. Красномовним фактом є й успіх наших студентів на олімпіадах з фармації. У нас завжди сильні команди. Суперники про це знають, а тому нас недолюблюють і побоюються, що лише підтверджує: ми в топі!

– Пам’ятаєте всіх своїх студентів?

– Більшість так. Приємно, коли випускники телефонують, щоб привітати зі святом, розповідають про себе, про власні професійні успіхи. В моєму нотатнику – десятки телефонів моїх колишніх студентів ще першого випуску. Приходять повідомлення також із Запоріжжя – міста, в якому вчився, а потім викладав, і з яким теж пов’язані якісь незабутні моменти. Це дуже зворушливо.

– У вашому кабінеті на стіні висять картини – прекрасні, напоєні емоціями пейзажі. Чиї це роботи?

– Перших випускників фармацевтичного факультету ТНМУ 2005 року. Дарували картини на згадку.

– Адміністративну роботу ви поєднуєте з науково-педагогічною, є автором і співавтором майже двох сотень наукових і навчально-методичних публікацій. Що належить до сфери ваших наукових інтересів?

– Пошук нових біологічно активних речовин напівсинтетичного походження – синтез, фізико-хімічні властивості та біологічна активність 7,8-дизаміщених 1,3-диметилксантину.

– Озираючись назад, чи бачите щось, що хотіли б змінити?

– Ні. Вдячний долі за все. Пишаюся своїми батьками, в мене чудова, добра сестра та улюблена племінниця. Я працюю в гарному колективі, маю здібних студентів. Із Запоріжжям, містом моєї студентської юності, пов’язано багато незабутніх спогадів, але Тернопіль не менш дорогий серцю. Тут виросли мої діти, відбулося моє професійне зростання. Нічого б не змінював. Зрештою, власну долю ми не формуємо, лише корегувати її можемо, але що на роду написано – так і буде.

– Найбільша втіха в житті?

– Діти. Лише часу для них, на жаль, не завжди вистачає.

Лідія ХМІЛЯР