Доцент кафедри хірургії №2 Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського Андрій Вайда, який уже понад двадцять років успішно працює судинним хірургом, розпочинав свій шлях у хірургії з онкології. Як зізнається сам, під час навчання у виші судинна хірургія була для нього напрямком, якого він узагалі не розумів. Утім, коли доля запропонувала шанс спробувати сили в цій галузі, не відмовився від нього, хоча вже був практично сформованим онкохірургом. Крок за кроком удосконалював свої вміння, відшліфував їх завдяки старшим українським колегам, підвищував майстерність, стажуючись у закордонних клініках. Нині ж переконаний, що саме у судинній хірургії він і міг якнайкраще реалізувати власний професійний потенціал.
«Для інших був професором, для мене – просто татом»
– Запитувати вас, чому обрали медицину, мабуть, недоречно.
– Якщо тато – лікар-хірург, професор, завідувач кафедри, то якось непомітно медицина з дитинства гармонійно вплітається й у твоє життя. Взагалі ж я хотів стати космонавтом. Пізніше – рок-музикантом. Але так на гітарі й не вмію грати (сміється). Та це просто юнацькі мрії. Насправді альтернативи в професії я не бачив. Хотів бути лікарем, хірургом. У ті роки це було особливо престижно, почесно, вважалося справжньою чоловічою професією.
– В якій сімейній атмосфері ви зростали?
– У нас була звичайна сім’я. Батько Роман Йосипович Вайда – завідувач кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії нашого університету. Та це для інших він був професором, для мене – просто татом. Мама Валентина Павлівна працювала інженером на фарфоровому заводі. Старша сестра Анжела теж обрала медицину, вже тривалий час вона – завідувачка відділенням офтальмології Тернопільської обласної дитячої лікарні. Із сестрою в нас завжди були дружні стосунки. Батьки з раннього дитинства прищепили нам любов до книжки – я й нині обожнюю читати. Також ми багато подорожували, машиною об’їздили пів України, жили в наметових містечках. Багато приємних моментів можна згадати.
– Вчитися у школі вам було цікаво?
– Не можу сказати, щоб я дуже любив школу, радше був середньостатистичним учнем. Навчався у Тернопільській школі №3 з поглибленим вивченням англійської мови. Хоча, зізнаюся, на той час з нас, учнів, ніхто серйозно до цього не ставився, адже поїхати тоді в капіталістичну країну було нереально.
– Коли остаточно прийшла до вас думка, що вступатимете в медичний виш? Були все ж якісь вагання?
– Я закінчував школу 1990 року. Тоді, щоб вступити у медичний інститут, треба було або мати два роки санітарного стажу, або вступати після училища чи служби в армії. Шість моїх однокласників, які навчалися в медичному інституті, перед тим два роки працювали санітарами. Тобто у підлітковий вік – від 15 до 17 років – брали ганчірку в руки та шурували щодня підлоги. То яке вже могло бути вагання?
– І ви теж шурували підлогу?
– Аякже. Влаштуватися на чверть ставки санітаром упродовж 1988-1989 років було дуже важко. Потім це все відмінили. Саме в той період було таке нововведення. Студентів, які вступили у виш відразу після школи, тоді було мало, 75% – хлопці після армії, дівчата після училища. Були на нашому курсі і воїни-афганці, ми на них дивилися, як на старших авторитетних людей. Звичайно, що ми, як вчорашні школярі, трималися більше разом.
– Студентські роки чим найбільше згадуються?
– Це передусім роки дорослішання. Вони в нас випали на буремні 1990-ті. Була воля, більше свободи, з’явилося щось, чого не було раніше. З іншого боку, ці роки були дуже важкими. Теперішні студенти цього навіть не зрозуміють. Інфляція шалена: п’ять доларів – це були величезні гроші. Люди виживали. Пригадую, на моє 20-річчя група скинулася мені ще на одну стипендію. І за всю стипендію мені купили одну аудіокасету та пачку цигарок.
– Як у цих умовах, коли доводилося виживати, навчалися? Тим більше, в медичному, де вчитися завжди складно?
– Нормально. У нас були і чудові викладачі, і студенти. Ми знали, для чого сюди прийшли, мали тягу до навчання. Починаючи з третього курсу, чи не всі в нашій групі, де, до слова, було й багато дітей викладачів, працювали на чверть чи пів ставки медбратами та медсестрами у різних відділеннях.
– Хто з викладачів суттєво вплинув на вас?
– Кожен наш викладач тоді – це була глибина. Кожен професор чи завкафедри – неповторна особистість, яка тягнула на собі величезний обсяг роботи, знала й розуміла цю відповідальність, але водночас і не перекладала її на плечі іншим. Скажімо, коли я вже працював на кафедрі шпитальної хірургії, яку очолював Леонід Якимович Ковальчук, постало питання про вебсторінку. Мало хто про це знає, але Леонід Якимович сам написав матеріал підготовки для практичних занять на 4-5-ий курс, щоб показати нам, як треба працювати. Працездатність тоді у викладачів була надзвичайно велика. Чим вище ставав на посаді викладач – тим більше він працював.
«У студентські роки жили хірургією»
– Ваш власний викладацький стаж уже який?
– Якщо враховувати магістратуру, з кінця 1990-их, то вже майже 25 років. Тоді під час навчання в магістратурі ми вже трошки допомагали професорові вести заняття. Але для того, щоб допомагати, нам треба було спочатку здати професору ту ж тему заняття. А це було дуже непросто!
– Якщо порівняти студентів того покоління та теперішніх, чим вони відрізняються?
– Студенти завжди залишаються студентами, незважаючи на зовнішні чинники. Хтось вчиться, хтось – ні, хтось халявить, хтось – розумніший, хоче в усьому розібратися, хтось менше вникає.
– Війна, пандемія суттєво вплинули на навчальний процес?
– Оскільки в нас на кафедрі здебільшого іноземні студенти, то, звичайно, вплинули. Навчання більше відбувається в онлайн-режимі, а це, на мій погляд, значно гірше і для викладачів, і для студентів. Адже безпосередній контакт з викладачем має дуже важливе значення. Коли студент бачить, як викладач працює, в яких умовах, як спілкується з пацієнтами, це його і стимулює, і дисциплінує, і розвиває світогляд.
– Ви згадували, що відразу були спрямовані на хірургію.
– Так. У нас вся група була спрямована на неї. Ми справді жили хірургією. Крім того, що працювали медбратами, то ще й бігали на нічні чергування в лікарні: я у другу міську, хтось – в обласну, як мій одногрупник і друг Андрій Господарський, Ростислав Валіхновський – у третю міську. Кожен шукав для себе нішу, щоб якомога більше навчитися. Адже теоретичні знання – це лише основа, якої для повноцінної роботи лікаря мало.
– Можете назвати хірургів, які відіграли важливу роль у вашому становленні як фахівця?
– За час студентських років – професор, на жаль, уже покійний Віталій Сергійович Курко, професор Володимир Броніславович Гощинський. В обласній лікарні я працював медбратом у відділенні торакальної хірургії, яке на той час очолювала Ольга Іванівна Рудик, а нині – Віталій Васильович Мальований. Ніхто з них не шкодував ділитися своїми знаннями та вміннями. Як молодого хірурга мене «ставив» професор Володимир Іванович Дрижак. Він же був і науковим керівником моєї кандидатської дисертації. Судинного хірурга з мене зробив професор Ігор Касянович Венгер. Тут я завдячую йому всім. Він у мене основний вчитель і наставник. І донині мені важлива його клінічна порада та підтримка.
– Батько які давав вам настанови в професії?
– Батько дав мені більше скерування в науці. Він очолював на той час
експериментальну кафедру, на базі якої був віварій із собаками, тож там робили практично всі дисертації. Я відвідував науковий гурток і перші ази хірургії відпрацював на собаках, яких насправді мені було дуже шкода, і добре, що згодом від такої практики відмовилися.
– Після написання кандидатської дисертації ви не планували продовжувати наукову справу?
– Повернувшись зі стажування з Німеччини, я подивився на нашу науку під іншим кутом зору. Там лікар, працюючи у серйозній клініці, зробив двісті операцій – написав першу статтю. Зробив ще 500 операцій – написав другу статтю. Так упродовж 20 років у нього є дві-три наукові статті. У нас же три статті пишуть за один місяць. Розумієте? У світі наука має більше прикладне значення, вона більш спрямована висвітити практичний досвід. У нас же через гонитву за статтями наука дещо втрачає.
– Не було думки залишитися в Німеччині?
– Добре там, де нас нема. Оскільки я туди поїхав, коли мені вже було за сорок, тож мав за собою певний досвід та уміння й сприймав усе більш критично. Була можливість залишитися. І якби мені було 25 років, я, напевне, залишився б. Дякувати Богу, що не зробив цього. Там робота лікаря – це надзвичайно важка праця.
– У нас же теж нелегка.
– Так, у нас теж. Але, якщо ти там не німець – тобі важче втричі. Навантаження на лікаря шалене. Звісно, це й відповідна заробітна платня. Та доки ти здоровий – усе чудово, коли ж з’являються якісь проблеми – дати собі раду з тим надзвичайно непросто.
«Якщо здобув диплом медика – отже, маєш і оперувати»
– Ви відразу планували йти у судинну хірургію?
– Ні. Два напрямки, які я спочатку взагалі на розумів, – це судинна хірургія та проктологія. Починав же онкологом, був асистентом на кафедрі онкології, променевої діагностики, терапії та радіаційної медицини, захищав там дисертацію. Та ось одного чудового дня Леонід Якимович Ковальчук вирішив розвивати в нашому університеті кардіохірургію. Вибрав кількох людей, серед яких і мене, щоб я, як проміжний етап, освоював судинну хірургію. З кардіохірургією тоді не склалося, але ось так я і став судинним хірургом.
– І зайшла вам судинна хірургія?
– Як не дивно, але зайшла. Спочатку було дуже важко. Адже я вже був трохи сформованим хірургом. Але крок за кроком все освоїв. І вже через рік і сам оперував, і в екстреній допомозі їздив як судинний хірург.
– Свою першу операцію пригадуєте?
– Першою операцією вважаю ту, коли пацієнтка безпосередньо сама звернулася до мене. Це була пацієнтка з фіброзно-кістозною мастопатією, чітко пригадую, що операцію провели 13 липня 1998 року. Успішно прооперував, сподіваюся, що вона до цього часу живе.
Я тоді саме працював над своєю кандидатською дисертацією на тему механічної жовтяниці. Операції з приводу пухлин панкреато-дуоденальної зони – то дуже непросто. Тож мені хірурги почали їх потрохи охоче віддавати: бери, оперуй, досліджуй. Спочатку я ходив гордий, мовляв, от мені довіряють такі великі операції. А коли через 4-5 місяців ці люди почали повертатися, через рецидив чи прогресування, це дуже болюча зона, ось тоді я й зрозумів, чому мені ті операції віддавали (усміхається). Та назвався грибом – лізь до кошика. У судинній хірургії вчитися було трошки простіше. Дай Боже, здоров’я Ігорю Касяновичу Венгеру, який завжди давав «зелене світло» до операцій, не шкодував. А це не просто. Довірити комусь операцію, чи віддати її своєму учню набагато важче, ніж зробити її самому. Так же й я нині не шкодую власних знань і вмінь своїм учням.
– Що вважаєте нині своїм найбільшим професійним досягненням?
– Кожна проведена операція в судинній хірургії – на аорті, дрібних судинах чи при цукровому діабеті – є досягненням. Вони тривалі: три, чотири й п’ять годин. Є ускладнені форми, багато незадовільних результатів. Якщо порівнювати з онкологією, то, мені здається, судинна хірургія значно важча і морально, і фізично.
– Ніколи не подумала б. Чому?
– Така жорстока правда судинної хірургії. Справжня судинна хірургія – це операції на аорті та магістральних артеріях. Там відносно високий відсоток летальності та ускладнень. Передусім тому, що це переважно старші люди з важкими супутніми патологіями. І як успішно б не зробив операцію, ніяк не можна спрогнозувати, що буде далі. Хто оперує на артеріях – той мене зрозуміє.
– Можна не доводити організм до таких станів?
– Якщо запитати у 100 людей, що таке рак, то 99 з них скажуть, що це щось дуже погане. Якщо ж запитати в них про атеросклероз, то 99 згадають анекдот про свіжі новини. Статистика свідчить, що п’ять років після ампутації кінцівки переживає лише 30% людей, 10 років – одиниці. Тож якщо порівняти зі злоякісними пухлинами, то, повірте мені, вони часто мають значно кращі прогнози, ніж тут. Ми не можемо ні вплинути на обмін речовин, ні ще до кінця не розуміємо патофізіології того процесу. Ми навіть не лікуємо, просто відновлюємо кровопостачання, якщо це можливо, з одної ділянки на іншу, але на саме захворювання практично не впливаємо. Є певні препарати, але насправді вони не дуже дієві.
– Що потрібно, аби стати добрим хірургом?
– Нині хірургія суттєво змінилася. Тепер людський чинник у хірургії дещо нівелюється, тому що все замінили апарати. Пригадую, як професор Володимир Іванович Дрижак, мій науковий керівник, якось оперував стравохід і по плечі руки запихав у живіт. Анатомічна будова стравоходу ще й така, що не легко там усе пришити. Тепер же просто: взяв хірургічний степлер, натиснув – і готовий шов. Якщо колись це була дуже копітка техніка, то тепер це – лазери, радіочастотна абляція, літотрипсія, степлери замість «ювелірних» швів. Саме людський фактор нівелюється. Мабуть, це й правильно. Адже не може один оперувати, а двадцять осіб на нього дивитися та ходити відділенням. Оперувати мають усі. Якщо здобув диплом медика – отже, маєш і оперувати.
– Та все-таки певними внутрішніми якостями хірург повинен володіти? Скажімо – мати холодний розум, не розгубитися в критичній ситуації?
– Це все шліфується впродовж років. Відверто кажучи, вже й таких ситуацій менше. Колись було більше ургентної патології. Передусім тому, що ми тепер маємо значно кращу діагностику. Коли ж є діагностика – є і лікування відповідне. Адже ще років 20 тому було чимало випадків, коли лікар оперував, до кінця не знаючи точного діагнозу. Нині такого практично немає.
«Дружина робить моє життя набагато цікавішим»
– Ваш батько рано пішов з життя. Мабуть, це сильно вплинуло на вас?
– Так, у 28 років залишитися круглим сиротою було непросто. Мама померла ще раніше, я після її похорону йшов складати державний іспит… Звичайно, важко. Хочеться мати опору, порадитися з батьками, похвалитися, що зробив ось таку й таку операцію. Просто розказати про повсякденне життя. Не вистачає обох батьків. Згадую, як тато колись казав: «Як я заздрю людям, які мають старших батьків. Приїхав до них, щось привіз, чимось похвалився, вони подивляться, що з тебе виросло, радіють». Напевне, я тепер теж заздрю людям, які мають старших батьків.
– Ви згадували, що батьки прищепили вам захоплення книгою. Що любите читати?
– Читаю все, незалежно від жанру. Якщо цікава книжка – завжди читаю з величезним задоволенням. Але люблю перечитувати Е.-М. Ремарка і В. Гюго.
– Як ще відпочиваєте? Які маєте захоплення?
– Ходжу в спортзалу – мені подобається підтримувати належну фізичну форму. Подобається працювати на присадибній ділянці. Ніколи не гадав, що буду колись знати різницю між гортензією й флоксами та розумітися у сортах квітів (сміється). Це мене теща заохотила. Вона обожнює квіти.
Подорожувати також люблю. Це вже прищепила мені дружина, бо я більше домосід. Завдяки їй і в Карпати їздимо, і мандруємо областю, до війни побували майже в усій Європі.
– Дружина теж медик?
– Так, Олена працює на кафедрі фізичної терапії, ерготерапії та фізичного виховання нашого університету. Ми познайомилися у студентські роки: вона була студенткою, я – молодим магістром. Вона мала писати якусь студентську наукову роботу. Професор вирішив, що зі мною напише краще.
– І, очевидно, не помилився. Чим вона вас полонила?
– Це поєднання її чарівності та ніжності, а водночас – і вимогливості: завжди дослухаюся до її думки, вона для мене дуже важлива. До вподоби мені також її розважливість: дружина поміркованіша від мене, я імпульсивніший. І, як я уже зауважував, Олена мене, домосіда, спонукає кудись їздити, пізнавати щось нове. Вона робить моє життя набагато цікавішим, розширює мій кругозір. І звичайно, дружина – моє надійне плече, на яке завжди можна опертися.
– Чи змінила ваш світогляд повномасштабна війна?
– Війна завжди несе за собою лише горе. Нічого доброго війна не принесла – ніколи та нікому. Зараз усі ми маємо психологічну травму й хронічний стрес. А ще – велику ненависть. Для мене нині росіяни – це нелюди. Будь-яка комаха для мене набагато ближча, ніж найкращий москаль. Ми навіть не уявляли, що можемо так ненавидіти. А виявляється, що так.
– Як допомагаєте своїй психіці остаточно не загрузнути в цьому негативі?
– Насамперед завдяки роботі. Судинна хірургія – це доволі важкий шматок хліба. Тим більше, що в мене здебільшого артеріальні операції, а це справді непросто. Думати на роботі про щось інше не можеш і, зрештою, не маєш права.
– Чи є у вас найбільша професійна мрія?
– Є. Освоїти ендоваскулярну хірургію. Так, наразі вона ще доволі дороговартісна, НСЗУ її досі не оплачує. Але ж уже наступного дня після такої операції люди йдуть додому! За ендоваскулярною хірургією майбутнє.
– Особисту мрію маєте?
– Щодо особистих мрій я висловлююся дуже обережно. Їх здійснення треба заслужити. Намагаюся буде вдячним за все, що дає мені життя. Але наразі найбільша мрія – це наша Перемога! Хоча це не мрія, а Віра. А мрія – щоб вона якнайшвидше настала!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА