Доцентка Тетяна Головата: «Творчість і наука – завжди поруч у моєму житті»

З привітною посмішкою на обличчі, манікюром, сучасною зачіскою – такою доцентка кафедри патологічної анатомії із секційним курсом і судовою медициною Тетяна Кирилівна Головата поспішає на роботу. Вона поєднує наукову діяльність у нашому університеті з практикою й стверджує, що патологоанатом – найкращий діагност.

«З дитинства бачила себе лише в медицині»

– Тетяно Кирилівно, з огляду на пандемію більшість закладів перейшли на дистанційний режим навчання. Як наразі вам така «інновація»?

– Певна річ, це вимушені заходи. З дистанційним навчанням ми зіткнулися вперше, хоча минулого семестру вже навчалися дистанційно, але в іншому вимірі – це була письмове листування зі студентами. Такий спосіб навчання, на мій погляд, не може замінити живого спілкування, але зараз ми працюємо на іншій платформі, можемо спілкуватися в онлайн-режимі, тобто «фейс ту фейс», що значно цікавіше. Від викладача це вимагає ґрунтовнішої підготовки, ретельнішої методичної роботи, адже треба все показати, розказати та, зрозуміло, проконтролювати знання. Хочеться більше живого спілкування, але мусимо виходити із ситуації. Зокрема, я пристосувалася швидко й легко. Ця програма має свої плюси, але чи не найбільшим мінусом є те, що навчитися медицині на відстані неможливо.

Батько Кирило Федорович, Тетяна та брат Ярослав і мама Катерина Григорівна ВОЙЦЕЩУКИ (1966 р.)

– Коли ви самі були студенткою, то про дистанційне навчання, високі комп’ютерні технології ніхто й гадки не мав, але ваше студентське життя від того не було менш насиченим і цікавим. Що найбільше запам’яталося та збереглося в пам’яті?

– З дитинства бачила себе лише в медицині. Зі школи це прагнення ще більше зростало, а я все робила для того, щоб зреалізувати власну мрію. Школу закінчила із золотою медаллю. Отож той день, коли я дізналася, що набрала достатню кількість балів до зарахування, напевно, був найщасливішим у моєму житті. Пригадую, як я йшла вулицею й мене наповнювала така радість в душі, що, здавалося, ніби сонце світить тільки для мене. Вчитися мені було легко, я мала велике бажання, хоча й проблем вистачало, бо предмети були різні за своєю складністю.

– Чи не приходила до вас думка в ті роки, що повернетеся до своєї альма-матер, але вже у статусі викладача?

Шестирічна Тетянка (1963 р.)

– І гадки про це не мала, хоча доля, можливо, й підкидала якісь знаки, але спробуй їх розшифрувати. Взагалі ж я була романтиком і мріяла про практичну медицину, те, як рятуватиму хворих, допомагати людям, отож у ті часи наука мене аж ніяк не приваблювала. Хоча пригадалося, як на третьому курсі ми поїхали на польові роботи в колгосп разом з нашими викладачами, а у нашій групі куратором був Ігор Іванович Квік – доцент кафедри патанатомії. Дуже хороша людина, професіонал, в якого я багато чому згодом навчилася. Коли ж ми їхали на копання картоплі, то я вирішила зробити собі яскравий манікюр, бо до занять з яскраво нафарбованими нігтями не допускали, отож скористалася моментом і приїхала, як то кажуть, при параді. А Ігорю Івановичу спало на думку продовжити життя моїх нігтиків надовше, тому він запропонував сфотографувати, як я торкаюся рукою картоплини. Ще й назву цій світлині дали: «Польова рапсодія.» З жартами та сміхом я позувала, а хтось фотографував, але ці світлини я навіть не встигла побачити. І вже згодом, коли прийшла на кафедру, Ігор Іванович одного разу якось подивився на мене так загадково й запитав, чи пригадую дні 1975 року на сільськогосподарських роботах. Відповіла ствердно. «Світлину з рукою на картоплині пригадуєте? Вона збереглася на стенді, який висить на кафедрі». Я ж якось пробігла мимохідь і не помітила. Мені було так приємно, що він зберіг ці пам’ятні та дорогі серцю миттєвості. Згодом, коли я прийшла на кафедру у статусі викладача, ми часто згадували ці найкращі миті нашого студентського життя. З висоти прожитих років нині згадую й інших викладачів, яких ми тоді сприймали як належне. Зараз, коли минуло так багато часу, розумію, що це були непересічні особистості. Вдячна долі за те, що подарувала зустрічі з ними. Можливо, те, що я зараз маю, мої надбання, завдяки саме їм. Часто згадую своїх вчителів і перебираю їхні перлини лекторського мистецтва – рухи, жести, міміку, вираз обличчя, вміння цікаво подати матеріал. Професори Томашова Ніна Іванівна, Сардак Григорій Антонович, Григорян Володимир Аветисович, Богачик Людмила Іванівна, Гуде Зента Жанівна, Коморовський Юрій Теофілович, ікона стилю Олена Олексіївна Маркова, Володимир Георгійович Ковешніков. Тоді ми навіть не здогадувалися, які це дивовижні особистості, вони були для нас просто викладачами. Безперечно, ми захоплювалися їхніми лекціями, вмінням спілкуватися зі студентами. Але лише вже у доволі зрілому віці, з висоти часу я змогла оцінити всю сутність цих непересічних постатей, бо, як мовиться, велике оцінюється з висоти.

– У практичну медицину, про яку так мріяли, так і не довелося потрапити?

На перерві перед заняттям з анатомії людини (Тетяна ГОЛОВАТА – перший ряд, перша праворуч,1973 р.)

– Довелося, але не на тривалий час. Після інституту нас з чоловіком скерували на Рівненщину, в районний центр Млинів. Я займала посаду терапевтки, а чоловік – судово-медичного експерта. Дуже загорілася цією роботою, терапія була «моєю» спеціальністю й надто вже мені пощастило з колективом. Усі медики намагалися огорнути нас увагою, щось пояснити, поділитися власним досвідом. «Ось ми виявили некротичну ангіну в пацієнта, ходи подивишся, бо хтозна чи доведеться ще побачити», – запрошував до оглядової лор, або ж: «Послухай серце, цю аритмію ти повинна запам’ятати», – закликав до свого кабінету кардіолог. Так з допомогою колег минали мої перші університети й за цю підтримку я їм надзвичайно вдячна. Але згодом трапилася в нашому житті така подія, що чоловіка перевели на роботу до Тернополя, а я вже, мов та нитка за голкою подалася за ним. Утім, в обласному центрі для мене місця терапевтки не знайшлося, натомість запропонували посаду гістологині-судмедекспертки в обласному бюро судово-медичної експертизи. Я довго вагалася й навіть страждала від такої пропозиції, бо мріяла про свою терапію, важко було так кардинально змінити спеціалізацію. Але всі сумніви розвіяла людина, яка скерувала мої погляди в дещо інше русло, довівши, що всі перепони на нашому шляху – то лише вершина, яку необхідно здолати. Це був добрий товариш моїх батьків, професор Львівського медичного інституту Анатолій Маркович Середницький. Коли він дізнався про мої страждання, то доволі оптимістично на це відреагував: «Даремно переживаєте, бо така практика вам не завадить.

Тетяна ГОЛОВАТА з однокурсниками на заняттях з патанатомії (1975 р.)

Згодом зможете повернутися до терапії, але знання морфологічних основ захворювань зроблять вас на голову вище колег». І з часом саме такий підхід дуже мені допоміг. Так я розпочала роботу на посаді експертки-гістологині. Вчилася спочатку в колеги, яка була залюблена у свій фах, а я крок за кроком занурювалася в цю атмосферу, осягала всі деталі морфологічної діагностики. Згодом і професійна зацікавленість не забарилася. Знаковою подією стали й перші курси у моїй новій професії, на які я поїхала до Ленінградського інституту вдосконалення лікарів. Там мій фах розкрився, як кажуть, уже на повну силу. Мала щастя слухати лекції та вчитися в корифеїв, світочів патоморфологічної науки – професора Олександра Всеволодовича Цинзерлінга, одного з представників відомої медичної династії, Олега Костянтиновича Хмельницького, за монографіями якого ми навчалися й нині користуються в роботі патоморфологи. В’ячеслав Леонідович Попов – відомий професор військово-медичної академії, фахівець з морфології мозково-черепної травми також читав нам лекції. Отож після таких вишколів у мене вже не виникало думок про повернення в клінічну медицину, навпаки, з’явився неабиякий професійний інтерес, бажання вдосконалюватися в цій сфері. Так я 12 років пропрацювала експерткою-гістологинею в обласному бюро судово-медичної експертизи. Ясна річ, коли працювала експерткою, часто контактувала з патологоанатомами обласної лікарні, міських закладів охорони здоров’я, доводилося консультуватися з патанатомічних питань у викладачів нашого університету. І ось одного разу мені запропонували місце в альма-матер і я погодилася. Пригадалося, як приймав мене на роботу тодішній ректор Іван Семенович Сміян і проректор з науково-педагогічної роботи Ярослав Ярославович Боднар, мій майбутній та незмінний завідувач кафедри. Так з 1994 року я на кафедрі нині вже патологічної анатомії із секційним курсом і судовою медициною. Спочатку працювала асистенткою, а коли захистила кандидатську, отримала звання доцентки. Коли в наш виш прийшли навчатися іноземні студенти, перейшла на викладання англійською мовою. Не можу не згадати тих колег, завдяки яким відбувалося моє становлення як викладачки та фахівчині-патологоанатомки. Це: професор Ярослав Ярославович Боднар, доцент Ігор Іванович Квік, професори Юрій Федорович Викалюк, Анатолій Харитонович Завальнюк, Михайло Степанович Гнатюк.

– Тетяно Кирилівно, дисципліна, яку викладаєте, є доволі складною для сприйняття. Розкрийте секрет вашого успіху у студентства?

Тетяна ГОЛОВАТА в інтернатурі у Рівненській міській лікарні (горішній ряд, перша праворуч, 1980 р.)

– Знаєте, в цьому сенсі я керуюся відомим висловом Ньютона, який мовив: «Якщо я і бачив дальше від інших, то лише через те, що стояв на плечах гігантів». Сенс цієї фрази в тому, що наука моїх вчителів продовжується в мені, а я вже передаю її студентам, сповідуючи повчання мого наставника професора Середницького. Певна річ, не всі на третьому курсі й усвідомлюють важливість нашої дисципліни, але коли зустрічаюся з випускниками, то в розмовах з ними з’ясовується, що більшість, тільки прийшовши в практичну медицину, розуміють наскільки вона важлива. Мати добрі знання морфології, навчитися встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, вміння оцінити морфологічні зміни та їхнє клінічне значення, клінічно мислити – це запорука успішного лікаря в майбутньому. Гадаю, що викладач може зацікавити студента своїм власним ставленням до цієї науки. Коли студент бачить, як ретельно викладач готується до занять, намагається з інтересом провести лекцію, то він «відгукується» на цей посил. Тому ставлення самого викладача дуже віддзеркалюється на студентах і, можливо, когось й спонукає стати в майбутньому саме патологоанатомом.

«У нашому університеті створили сучасну потужну морфологічну лабораторію»

– Звична робота патологоанатома – аж ніяк не те, що звикли бачити далекі від цієї спеціалізації люди….

Тетяна ГОЛОВАТА на занятті зі студентами 3-го курсу (2010 р.)

– Так. Мені доволі часто доводиться розвінчувати міф, що робота патологоанатома – це винятково розтини, але більшість людей так і вважають. У суспільстві склалося дещо однобоке сприйняття цієї медичної спеціальності. Доволі часто з фільмів, літературних творів чомусь виринає класичний образ патологоанатома, як неголеного чоловіка, не цілком тверезого, в брудному халаті, із секційним ножем у руці й думкою про те, як когось би розітнути. Для тих, хто хоче правдивішим поглядом подивитися на цю професію, радила б прочитати книгу Артура Хейлі «Кінцевий діагноз». Що ж до патанатомії, то в радянські часи, вважаю, її зовсім незаслужено закинули на узбіччя медицини. І те, що фінансування цієї галузі, по суті, на останніх позиціях у списку бюджету на медицину, триває навіть не роками, а десятиліттями. Тоді як в Європі чи США патологоанатоми – одні з найбільш високооплачуваних фахівців після хірургічних спеціальностей. За кордоном професія патолога – шанована, великі суми виділяють на утримання патологоанатомічної служби. Торік я побувала в французькому місті Ліон на інтенсивних курсах із застосування імуногістохімічних методів дослідження для таргетного лікування злоякісних пухлин, що базується на виявленні специфічних для пухлини антигенів. Це цілком інший рівень діагностики, досліджень, виявлення механізмів розвитку пухлини, причин виникнення пухлини. Наука біологічна, медична заглиблюється в дослідження ДНК, генетичні висліди, а це потребує високотехнологічних морфологічних досліджень, оскільки виникла така потреба, то є сенс і в підготовці спеціалістів та високотехнологічних лабораторіях. А це, звісно ж, потребує фінансування. І хоча воно в наших вітчизняних клініках не достатнє, в Україні вже з’являються перші ластівки. Скажімо, в нашому університеті створили сучасну потужну морфологічну лабораторію. Варто висловити вдячність нашому ректору Михайлові Михайловичу Корді, за сприяння якого вона з’явилася. Пишаємося цією лабораторією, яка дає можливість провести дослідження швидко та на високому рівні. Наразі запроваджуємо складніші методи, як-от імуногістохімічне дослідження. Сподіваємося на кращі часи та те, що й у клініках України будуть усі можливості для проведення сучасних досліджень. Їх поки що небагато, але є лабораторії, які мають такі можливості.

«Патологоанатом – це аналітик і найкращий діагност»

Демонстрація можливостей дистанційної інтраопераційної експрес-діагностики на нараді ректорів (2012 р.)

– У сучасному світі патологоанатоми вже давно перестали бути «лікарями мертвих». Ми займаємося прижиттєвою діагностикою, тому представниці та представники моєї професії нині більшу частину свого робочого часу проводять за мікроскопом, а не біля секційного столу. Досліджуючи тканини живих людей, лікар-патологоанатом здійснює своєрідне розслідування, аби виявити «поламку» того чи іншого органа під мікроскопом і навіть з’ясувати її причину. Доволі часто пацієнтам доводиться чути такий вислів: «Гістологія покаже». Як засвідчує світова практика, з кожним роком кількість розтинів зменшується, а гістологічних досліджень, навпаки, зростає. Не кожний хворий, якому вручили висновок про захворювання, здогадується, що діагноз насправді йому встановив патологоанатом. Часто на основі висновку саме цих фахівців базується клінічний діагноз і визначається тактика подальшого лікування.

Тетяна ГОЛОВАТА на кафедрі (1995-96 рр.)

Особливо це стосується онкологічних процесів. Я завжди наголошую студентам, що в майбутній практичній діяльності, ким вони б не були – гастроентерологами, онкологами, ендоскопістами, хірургами –завжди матимуть справу з патологоанатомічними методами дослідження, тому їм потрібно знати морфологічні основи патологічних процесів, уміти читати ці результати, бо доведеться їх оцінювати. Взагалі ж патологоанатом – це аналітик і найкращий діагност. Це – очі лікарів-клініцистів в організмі пацієнта, бо, по суті, чи не кожний другий пацієнт проходить через руки патологоанатома в кращому розумінні цього виразу. Тому для клініцистів на сучасному етапі є дуже важливим патологоанатомічне підтвердження. Почасти кінцевий діагноз ставить патологоанатом своїм дослідженням. Але клініцист і патологоанатом повинні працювати в парі, тобто разом порівнювати, співставляти, аналізувати результати досліджень. Таку співпрацю відомий австрійський клініцист Рудольф Вірхов назвав алеєю, якою назустріч один одному йдуть клініцист і патологоанатом. Це означає, що ці два фахівці не повинні бути конкурентами чи працювати одноосібно, а навпаки, лише в тандемі один з одним. Вони є колегами, які спільно розв’язують проблему.

«Знайшла своє місце в житті й тішуся, що мені вдалося себе зреалізувати»

– Що вас у житті надихає?

Тетяна ГОЛОВАТА під час проходження інтенсивного курсу стажування у французькому місті Ліон (2019 р.)

– Найперше те, що допомагаю людям, що моя робота є тим наріжним каменем, від якого залежить подальше лікування, а, може, й доля людини. Адже твій висновок може когось заспокоїти, а для когось стати вироком, комусь подарувати надію та вселити впевненість. Тому відповідальність надзвичайно велика, кожний діагноз перевіряється кілька разів, доводиться постійно вчитися, без книжки дня не буває, є складні випадки, доводиться консультуватися з колегами. До нас на кафедру приходять лікарі, пацієнти для консультацій, наша кафедра належить до клінічних підрозділів, тож ми ще й діагностичною роботою займаємося. Тому в житті надихають результати. Я також консультую відділення загальної патології обласного патанатомічного бюро, проводжу інтраопераційні експрес-біопсії. Від висновку патологоанатома в таких випадках залежить подальший хід операції та чиясь доля.

– Тетяно Кирилівно, а чи не помилилися ви тоді зі своїм вибором?

– Тепер я не лише не шкодую, що прийшла в патанатомію, а навпаки, радію про свій вибір. Так доля розпорядилася і, можливо, вона мала рацію. Я знайшла своє місце в житті й тішуся, що мені вдалося себе зреалізувати. Тим більше, в такому чудовому колективі – ми всі прийшли з різних сфер медицини, хтось з терапії, хтось перекваліфікувався з акушерства, педіатрії чи хірургії. Є люди, які цілеспрямовано йшли сюди, бо знали, можливо, зсередини цей фах, і власний вибір зробили вже в університеті. Скажімо, в нашого викладача Юрія Миколайовича Орла патологоанатом тато, у Світлани Іванівни Трач-Росоловської – дідусь. Віталій Якович Прокопенко був завідувачем патологоанатомічного відділення обласної лікарні, це високопрофесійний патологоанатом, в якого я багато чому навчилася. Деякі люди, мабуть, ще в шкільні роки відали, ким стануть, а хтось волею випадку потрапив у цю царину, втім, головне, на мій погляд, – бути відданим професії, бо лише закохана у свою справу людина може кожного ранку прокидатися та з радістю квапитися на роботу.

Тетяна ГОЛОВАТА під час відвідин данської столиці (2017 р.)

– Чи згадуєте своє місце сили, ті краї, де народилися?

– У мене часто виникає бажання повернутися, хоча б думками, в ті місця, де я народилася. Це невелике село поблизу Рівного – Городок. Згодом воно перетворилося в індустріальне передмістя обласного центру. Батьки жодного стосунку до медицини не мали, тато працював агрономом у колгоспі, а мама вчителювала. Сімейна історія моїх батьків вилилася в прообраз єднання двох частин України – західної та східної. Тато народився в Лановецькому районі на Тернопільщині, а мама родом із Запорізької області, неподалік Гуляйполя мешкала її родина. На долю їхніх сімей випало чимало випробувань – колективізація, голодомор, війни. Багатодітна родина мого прадіда по материнській лінії мала багато земельних наділів, але коли грянула колективізація й усе майно забрали до колгоспу, вони змушені були розбігтися по тодішньому Союзу. Кинулися на Донбас, хтось на флот пішов службу нести, русифікувалися та змінили прізвище, аби загубитися та розчинитися в людському потоці. З Мельників перетворилися на «Мельниковых», хоча з діда-прадіда були українцями, і вирвані під корінь з рідного лона довго ще скиталися, загубивши на полях колективізації свою родовідну пуповину. Взагалі ж мої батьки у своїх родинах були першими, хто отримав вищу освіту. Тому освіта в нашій сім’ї була в пріоритеті, а прагнення до науки, освіти завжди віталося. У тата була чимала бібліотека. Ми багато читали ще змалечку. Книжки були різні, але тато захоплювався військовими мемуарами. Я рано навчилася читати. Звісно, читала ті книги, які були до душі моєму батькові. Він багато років збирав свою бібліотеку, важко було придбати у радянські часи добротну літературу. Я й нині пригадую ту хвилину, коли почула звістку, що тато дарує мені підписку на багатотомне видання «Дитячої енциклопедії». Яка це була радість! Вдячна своїм батькам, що вони вистелили мені з братом цей шлях – до книжки, науки, пізнання.

– Що ваші діти отримали у спадок? Які найвищі цінності вдалося їм передати?

Тетяна ГОЛОВАТА з внуками (2019 р.)

– Як і батьки, ми намагалися змалечку своїх дітей огорнути любов’ю, бо без теплоти, сімейного благополуччя людині не дуже затишно в цьому світі. Певна річ, з дитинства вони лише й чули розмов, що про медицину, адже ми з чоловіком жваво обговорювали робочі моменти й удома. Діти були занурені в цю атмосферу, отож і не дивно, що моя старша донька стала лікаркою, закінчила наш університет з відзнакою, написала кандидатську дисертацію на кафедрі нормальної фізіології, працювала в ТНМУ. Наразі вона – лікарка-дієтологиня столичного Інституту серця. Тішуся, що вона знайшла себе в цій спеціальності. Молодша донька обрала шлях у філологічні дисципліни, зараз разом з чоловіком займається спільною справою, поєднуючи її з вихованням донечки. Я ж стала щасливою бабусею вже трьох онуків. Для мене – то найбільша радість. Онуки – це подарунок долі, бо це цілковито інший рівень емоційних відчуттів.

– Які найпам’ятніші миті вашого життя?

– Коли готувалася до інтерв’ю, перебирала в пам’яті «скарби» свого дитинства, юності, то натрапила на ось такий, на мій погляд, цікавий факт. Коли була піонеркою, то як делегатці зльоту піонерів України вдалося побувати в дитячому таборі «Молода гвардія», що в Одесі. Там у нас відбулася зустріч із живим класиком радянської літератури Михайлом Шолоховим. Тоді я очам своїм не вірила, що бачу справжнього письменника, на спогад залишилася книжка «Судьба человека» з автографом автора. Другий пам’ятний момент – це зустріч з академіком Миколою Амосовим. Я тоді навчалася на п’ятому курсі й коли наша група дізналася, що він буде виступати в актовій залі університету, то всією командою ми подалися побачити хірурга, який ще за життя став легендою. Зігнорували заняття з терапії, за що з нас потім зняли місячну стипендію, але ця зустріч стала однією з найкращих миттєвостей життя.

– Що найбільше приносить душевний спокій у часи відпочинку, які заняття найбільше до серця?

Тетяна ГОЛОВАТА в Карпатах (2017 р.)

– Ще з дитинства захоплююся читанням художньої літератури, це мій особистий світ, в який поринаю з великим задоволенням. Останнім часом відкрила для себе сучасну українську літературу, в якій дуже багато талановитих письменників. Це різнопланові жанри, автори – Юрій Винничук, Володимир Лис, Ірен Роздобудько, читаю Сергія Жадана, подобаються твори Василя Шкляра, я навіть побувала на зустрічі з ним в нашій університетській бібліотеці та отримала книгу з авторським підписом. До вподоби й жіночі романи Софії Андрухович. Імпонує мені також сучасне українське кіно, з’являються нові фільми, кіномистецтво в Україні розвивається й це не може не тішити. Не так давно переглянула екранізацію книги Софії Андрухович «Фелікс Австрія» фільм «Віддана». Незабутнє враження свого часу залишив фільм Ахтема Сеїтаблаєва «Кіборги».

 Нещодавно зайнялася малюванням. Це таке захоплююче заняття, і хоча я не маю хисту та малюю за номерами, але воно приносить мені неймовірне задоволення. Коли заглиблюєшся в кольори, відтінки, перебуваєш у феєрії неймовірних фарб і відчуттів, то кращого заняття для душі годі й вигадати. Для мене це справжній релакс.

Люблю й мандрівки, щоправда карантин зараз не дозволяє, але зазвичай двічі на рік їду в подорожі Європою, останніми роками Новий рік святкувала у Празі, Відні, Зальцбурзі, там в ці дні неймовірно казкова атмосфера.

– З яким гаслом крокуєте по житті?

– Їх кілька. Ось перше: «Не важливо, скільки днів у твоєму житті, а важливо, скільки життя в твоїх днях». А ще дуже мені припали до душі слова нашої геніальної Ліни Костенко: «Нам треба жити кожним днем, не ждать омріяної дати, горіть сьогоднішнім вогнем, бо потім може й не настати». Це означає, що не маємо хникати, висловлювати власне невдоволення чи скаржитися на долю, бо ми самі творці свого життя. Ось таке моє правило, якого намагаюся дотримуватися.

Лариса ЛУКАЩУК