Доцентка кафедри оперативної хірургії та клінічної анатомії Тетяна Гаргула зізнається, що ніколи навіть не здогадувалася, що пов’яже власне життя з викладацькою діяльністю. Після закінчення Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського вона планувала стати лише практичною лікаркою. Все вирішив випадок, який, як показав час, був щасливим. Нині Тетяна Ігорівна не уявляє себе без щоденної праці зі студентами, намагаючись передати їм не лише професійні знання, а й основоположні людські цінності.
«На вибір професії надихнув приклад дядька»
– Пані Тетяно, ви належите до плеяди молодих науковців ТНМУ. Люди, які ще вчора були у вас викладачами, перетворювалися у ваших колег. Як відбувалася ця трансформація?
– Несподівано (усміхається). Відверто кажучи, ніколи не гадала, що пов’яжу власне життя з викладацькою діяльністю. Закінчила Українську гімназію ім. Івана Франка, вступила до ТНМУ. Після його закінчення 2007 року пішла на інтернатуру за спеціальністю «Анестезіологія та інтенсивна терапія». Дуже це мені подобалося. Планувала стати практичною лікаркою, та трапилася цілковита випадковість: запропонували піти в аспірантуру, адже я була здібною студенткою та закінчила університет з відзнакою. Погодилася, втім, щиро вірила, що це буде тимчасово. Гадала: піду в аспірантуру, напишу дисертацію, може, буду пов’язувати й викладацьку діяльність, й, власне, практичну. Та, як мовиться, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове.
Отож вступила 2009 року в аспірантуру й на кафедрі оперативної хірургії, яка на той час ще мала назву кафедри загальної оперативної хірургії з травматологією та ортопедією, під керівництвом професора Михайла Степановича Гнатюка розпочала роботу над своєю кандидатською дисертацією на тему «Особливості ремоделювання структур дванадцятипалої кишки в умова хронічної виразки та дії солей кадмію та алюмінію». Оскільки моя спеціальність була хірургічною, то особливо мені подобалася практична частина роботи. Ми проводили експерименти на в’єтнамських свинях, чого до того ще ніколи практично не робили, доти всі досліди виконували на щурах. Можна сказати, Михайло Степанович був піонером у цій справі й запропонував мені приєднатися до нього. Це було дуже цікаво та водночас доволі непросто, бо, якщо, скажімо, експерименти на щурах виконували вже 30-40 років і все було відшліфовано до дрібних нюансів, то коли це робиться вперше – немає чіткої методики, тут доводилося починати з «нуля», наприклад, абсолютно самостійно розрахувати, який дати наркоз. І фактично моя спеціальність допомогла мені стартувати в цій діяльності.
Виконувала експерименти, допомагала професору, й ось дуже плавно все це перейшло в мою основну роботу: на початку інколи проводила заняття, а вже на другому-третьому курсах повноцінно викладала – власне, це стало моїм обов’язком. Написала дисертацію, 2014 року її захистила, до слова, це сталося 27 лютого, саме після страшних подій на Євромайдані. Зізнаюся, було трохи стресово. Ось так я й залишилася на своїй рідній кафедрі, де вже понад десять років. Те, що мало бути, як тимчасове, стало постійним.
– Не шкодуєте про це?
– Аж ніяк! Навпаки, дуже втішена цим, адже викладацька діяльність – моє на сто відсотків. Ця випадковість визначила мій шлях у житті.
– Що вам найбільше подобається у викладанні? Те, що можете власні знання передати іншим?
– Так, ви правильно сказали. І не лише фахові знання, а й просто людські. Часто повторюю студентам: хочу, щоб ви насамперед були добрими людьми та справжніми професіоналами. Наприкінці, коли завершуємо навчання нашого предмета, даю пораду: завжди залишайтеся людьми та намагайтеся підтримувати одне одного. Як свого часу наставляв мене дядько Василь Денисович Гаргула: можеш – допоможи, а не можеш – не заважай. Гадаю, я акумулювала позитивні риси викладання багатьох своїх викладачів. Принаймні намагаюся це робити. Якщо мої поради знадобляться у житті хоча б одному студентові й він мене колись згадає, буду дуже втішена.
– Ви згадали свого дядька Василя Денисовича Гаргулу. Очевидно, це його приклад надихнув вас обрати медичний напрямок?
– Мабуть. Тому що моя мама Марія Степанівна – економіст, батько Ігор Денисович – інженер. З медициною не пов’язані взагалі. А ось два мої дядьки, татові брати – Олександр Денисович Гаргула і Василь Денисович Гаргула – були лікарями. Василь Денисович, по суті, є динозавром кафедри оперативної хірургії. Закінчивши 1969 року наш на той час інститут, спочатку працював практикуючим лікарем-травматологом, через кілька років прийшов в аспірантуру та залишився на кафедрі оперативної хірургії, присвятивши їй понад сорок років. Наше прізвище не надто поширене, тож коли відрекомендовуюся «Гаргула» в різних медичних закладах Тернополя, мене часто перепитують: «О, Василь Денисович – ваш родич?» і зауважують, що він їх вчив. Дядько – дуже цікава особистість, у нього був непересічний стиль викладання, серйозні теми намагався розбавити жартами, завдяки чому краще запам’ятовувався матеріал. Цей метод я запозичила й собі. Так, приклад Василя Денисовича вплинув на мене дуже позитивно при виборі професії.
«Не лукавитиму, що з дитинства хотіла бути лікаркою»
– Узагалі , в якій родині формувався ваш світогляд? Якою дитиною ви зростали? Які спогади з дитинства вам особливо дорогі?
– Моя мама – з родини переселенців, які внаслідок операції «Вісла» опинилися в Тернополі. Тато із села Вербовець на Лановеччині. Я молодша з двох дітей, у мене є ще старша на чотири роки сестра Ірина, цілковита мені протилежність, адже приймає рішення миттєво й може будь-якої миті кардинально змінити власне життя, я ж звикла все обмірковувати на кілька кроків наперед. До слова, мабуть, тому й любила в дитинстві грати з татом у шахи, до того ж це мені вдавалося досить добре.
Народилася я в Тернополі в квітні 1984 року. Тож не такий вже й молодий науковець (сміється). Найбільш незабутній період у дитинстві я провела з бабцею Теклею, маминою мамою. Мама не мала можливості довго перебувати у декретній відпустці, змушена була працювати, тож коли мені виповнився рік, віддала бабці на виховання. Приїжджала чи не щодня або через день, звичайно, на вихідні забирала, але впродовж тижня ходила на роботу, іншого варіанта не було. Тож у бабусі були ми із сестрою та ще двоє внуків від її іншої доньки. Повний набір: четверо внуків різного віку, які між собою чубилися час від часу, скажімо, за щось смачненьке, за якусь цукерку. Особливо я, як наймолодша, не хотіла, щоб у мене щось відібрали, то відразу влаштовувала цілі концерти. Було цікаво, одним словом (сміється).
У Вербовці, на татовій батьківщині, ми були не так часто, адже туди доводилося їхати годину електричкою, а потім ще йти до села кілька кілометрів. Яскравий епізод виринає з пам’яті, коли якось перед різдвяними святами батько поїхав швидше й потім прийшов нас зустрічати із санчатами. Місцевість там встелена пагорбами. І ось цією засніженою горбистою дорогою на санчатах мене тягнули до бабусі додому. Справжня зимова казка!
Понад усе в дитинстві любила читати! Особливо вночі з ліхтариком. Мама сварилася, мовляв, і так з очима проблеми, але це не допомагало. У нас вдома була досить велика бібліотека, то вже в років 12 для мене там нічого не залишилося – все перечитала. Була почесним читачем дитячої бібліотеки. Із задоволенням навчалася в Українській гімназії ім. Івана Франка, яку закінчила із золотою медаллю.
– Можете виокремити книгу, яка особливо вас вразила?
– Це ще було далеко до того, як пов’язала власне життя з медициною, десь у класі 10-11-ому. Крістіан Бернард «Небажані елементи». Я про нього тоді взагалі не знала, просто взяла книжку, бо ще такої не читала. Дізналася, що цю книжку написав Крістіан Бернард – південноафриканський кардіохірург, який перший у світі пересадив серце від людини людині. І саме ця книжка розповідає про життя південноафриканського хірурга, білого, й взаємозв’язок з його другом, який був темношкірим. Вони разом вчилися та жили. Вважалося, що це син служниці його батьків, та насправді він був його братом. Отож, обоє вони стали лікарями. Але становлення лікарів з різним кольором шкіри дуже відрізнялося. Книга чудова, рекомендую, якщо не читали. Я її перечитувала кілька разів, потім навіть придбала, щоб мати в домашній бібліотеці.
– Ви навчалися у школі з математичним ухилом, гуманітарій за світосприйняттям, обрали медицину. Як все це зуміли поєднати? Не хотіли, адже дуже любили книжки, піти на філологію чи щось суміжне?
– Не буду лукавити та стверджувати, що із самісінького дитинства мріяла бути лікаркою. Я дуже любила читати й хотіла бути мистецтвознавцем. Так, це надто не пов’язано з медициною (усміхається). Захоплювалася роботами Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, дуже хотіла поїхати в Італію. І я ще обов’язково поїду! Якби ж я вміла малювати… Тоді я точно стала б архітектором, як Гауді! Вже двічі мала намір поїхати до Барселони, де зосереджені більшість його робіт. Перший раз завадив COVID-19, а другий – уже почалася війна, не до подорожей. Але все ж таки я до Барселони поїду, мушу подивитися на творіння Гауді.
– Тобто якщо б не стали медиком, то були б мистецтвознавцем?
– Радше так, аніж ні. Та будьмо реалістами: дівчинка з Тернополя та мистецтвознавець, який не вміє малювати? Це ніяк не в’яжеться. Тож це була така солодка дитяча мрія. Я усвідомлювала, що вона надто далека від втілення, цілком нездійсненна. Тому до вибору професії почала підходити з іншого боку. Десь усередині 11 класу подумала: можливо, медицина – то моє? Мені пасуватиме. Це було виважене рішення. Мені подобалися люди, які ходять у білих халатах. Я з ними трохи перетиналася, тому що була дуже травматичною дитиною. І з дерева падала, і на цвяхи ставала, і ноги та руки різала. Насичене дитинство в мене було.
«Сучасні студенти вражають креативністю та вмотивованістю»
– Більшість людей зізнаються, що в ТНМУ їм вчитися було важко. Вам як?
– Як не дивно, надзвичайно легко! Хоча – чому дивно? Оскільки я навчалася у першій гімназії, в нас були нульові уроки, а потім ще сьомий. Тож я звикла до непохитної дисципліни. Цікаво, що мене ніколи й не треба було контролювати. Якщо над іншими дітьми сиділи, чи виконали вони уроки, чи ні, то в мене доходило до того, що я, коли писала домашнє завдання почерком, який мені не подобався, могла видерти аркуш із зошита та переписати гарним почерком. Колись він у мене був справді гарним, після навчання в медичному університеті та двох років в інтернатурі перетворився в класичний лікарський (сміється). Я дуже відповідальна людина й люблю структурованість, намагаюся ніколи не підводити інших. Вчилася наполегливо – до другої-третьої ночі, до того ж так щодня. Я себе не змушувала, для мене це було цілком нормально.
– Ви зауважили, що акумулюєте позитивні риси викладання багатьох своїх викладачів. Хто з викладачів під час навчання був для вас авторитетом?
– Передусім дядько Василь Денисович Гаргула. У нього були дуже цікаві лекції, які я із задоволенням відвідувала. Ми навіть ще разом трохи працювали, доки він не вийшов на пенсію в 77-річному віці.
Дуже подобалися мені лекції та стилі викладання професорів Віктора Олександровича Шідловського, Олега Созонтовича Чабана, Олени Петрівни Венгер. І звичайно, мій шеф, завідувач кафедри оперативної хірургії та клінічної анатомії, професор Михайло Степанович Гнатюк – чудовий викладач. Він проходив службу на морському флоті й відтоді в нього командний голос і відповідна дисципліна.
– Вам пощастило бути з ним на одній хвилі. Мабуть, тому й склалося у вас з роботою.
– Так. Не можу сказати, що завжди роблю все чітко та за графіком, але люблю, щоб був лад. Стараюся виконувати все, що обіцяла чи запланувала, починаючи з банального – вчасно прийти на зустріч.
– Якщо порівняти студентів, яких вчите ви зараз, із студентами вашого покоління, що в них відмінного?
– У сучасного покоління студентів більша спрямованість лише на електронні джерела знань. Це добре. Але якщо не відкрити паперовий атлас з анатомії, то не буде цілісної картинки. Сучасні студенти також значно вільніші. Коли я вчилася, ми були якісь зашорені, тобто ніколи навіть не спадало на думку вступати в дискусію з викладачем або ставити додаткові запитання. Викладач був цар і бог, так сказав – отже, так і має бути. Тепер такого немає. З одного боку, це добре. А з іншого, інколи не дуже, особливо коли студент нашукає інформацію десь у вікіпедії та сперечається, що вона достовірна. Кажу йому, що це не те джерело, якому варто довіряти, адже у вікіпедії будь-хто може зробити допис і він не перевіряється. А допис з медицини – то трошки серйозно. На щастя, деякі студенти ще використовують книжки, чим я дуже тішуся, бо переконана, що паперові джерела інформації значно кращі та надійніші, адже дозволяють тримати картинку в пам’яті довше.
– Чого могли б у нинішніх студентів ви повчитися?
– Креативності. Надзвичайно мені подобається також, що більшість теперішніх студентів – і іноземців, і українців – надзвичайно вмотивовані. Вони не те, що не бояться ставити додаткові запитання, вони іноді запитують таке, над чим я змушена задуматися. І це дуже тішить, дуже!
Пригадую, років чотири тому відстежувалася тенденція, коли багато іноземних студентів були старші, мали сім’ї і навіть дітей. І при цьому чудово вчилися. У пам’яті студентка, яка мала чоловіка на батьківщині, вагітна приїхала сюди вчитися, народила дитину. Спочатку на кілька місяців приїхала її мама, щоб допомогти, а потім вона мала няню. З маленькою дитиною, далеко від сім’ї та рідного дому все одно встигала належно підготуватися. Ось що означає мотивація!
Варто сказати, що мій предмет дуже важкий – це мікс хірургії з анатомією, на одне заняття треба дуже багато вивчати. Я завжди намагаюся поставити себе на місце студента. Якщо б мені пояснювали щось цілком незнайоме та незрозуміле абстрактно й високими матеріями, пуття в тому було б мало. Тому я завжди намагаюся знайти доступні порівняння, образи, якісь фрази, що запам’ятовуються, й донести основну думку за допомогою них. Не належу до викладачів, які вимагають знати весь матеріал напам’ять і без пам’яті. Переконана, краще, щоб людина мала міцну базу, ніж вона просто зазубрить щось на один день, отримає оцінку, а назавтра все це вивітриться. Так, обов’язкові, основоположні знання мусять бути. Скажімо, знати, як накласти джгут і чому не можна ставити його на середину плеча. Якщо це зробити, можна пошкодити нерв і втратити руку. Якщо накласти неякісний джгут – це теж часто закінчується ампутацією. Особливо в теперішній час ці речі треба знати, й не лише лікарям. До слова, дуже мені імпонує, що в ТНМУ на кафедрі медицини катастроф і військової медицини організували курси з надання першої медичної допомоги. Їх необхідність нині важко переоцінити.
«Природа та праця зцілюють»
– Якщо вже торкнулися теми війни, як вона вплинула на ваше життя?
– О шостій ранку 24 лютого телефонує до мене моя знайома. Я не встигла відповісти, подумала, що вона набрала випадково. Та ні, ще раз дзвонить. Беру. Каже: «Таню, вставай, війна почалася». А до неї ще о четвертій ночі зателефонувала подружка, яка жила в Харкові, з криками, що їх бомблять. Шок! Куди тікати?! Що робити?! Перші кілька днів були морально дуже важкі. Ніхто не знав, що буде далі, кожен чинив, як відчував. А потім, як не банально це звучить, звиклося. І це жахливо насправді. Але звикається нам лише тому, що ми далеко. Дякую Богу, що нас береже. Та війна насправді дуже змінила пріоритети, звичайно. Якщо колись міг щось планувати навіть на кілька років наперед, то нині й гадати про таке смішно. Живеш у цю мить і цінуєш її.
– Що вам допомогло в ті перші дні не впасти у відчай?
– Спочатку з чоловіком трохи волонтерили, збирали медикаменти. Допомагала також своїй подрузі, зооволонтерці зі Львова, яка має свою громадську організацію. Не могла не відгукнутися на її прохання, тому що обожнюю домашніх тварин. Всі песики-котики біля віварію – мої. Щодня мусять бути нагодовані.
Коли настало літо, ніхто не відміняв агрофітнес (сміється). Я дуже люблю садити хвойні дерева. Кручу бонсай. Коли бачиш результат своєї роботи – це надихає жити й творити далі. Природа та праця зцілюють.
Стараюся якнайменше дивитися новини. Перші три тижні ми всі жили в телевізорі. Потім зрозуміла, що нічим добрим це не закінчиться. Нині дуже важко зберігати ментальну чистоту, та все ж треба намагатися за можливості не загромаджувати себе негативною інформацією. Бо ж, якщо все це всередині назбирається – буде біда.
– Яка нині найбільша ваша мрія?
– Щоб ми перемогли та якнайшвидше настав мир. Усвідомлюю, що так швидко це ще не закінчиться й, на жаль, буде коштувати дуже багато. Молюся, щоб ця війна сильно не зачепила ні мою родину, ні моїх близьких і людей, яких знаю. Може, це егоїстично, але щиро. Зрештою, так хоче кожен. Особиста ж мрія – просто бути щасливою.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА