Доцентка Тамара Воронцова: «Роблю для своєї країни найкраще з того, що можу, – лікую, допомагаю, підтримую в біді»

Особливої потреби представляти нинішню гостю нашої рубрики «Вітальня» немає – в університеті її знають усі. Кандидатка медичних наук, доцентка кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією ТНМУ, очільниця Тернопільського осередку «Всеукраїнське об’єднання «Медики Майдану» Тамара Олександрівна Воронцова – людина з великим професійним досвідом і лагідним та відкритим серцем. З початком Революції Гідності та військових дій на Сході України вона зайнялася волонтерством, яке стало частинкою її особистого життя, що наповнене добрими, корисними справами для наших військовослужбовців. Для медика доброчинні справи – це норма життя, переконана Тамара Олександрівна.

Нещодавно в її житті відбулася приємна подія – ювілейний день народження. Попросила Тамару Олександрівну розповісти про професійну та волонтерську діяльність, найцікавіші випадки з лікарського досвіду, пам’ятні події життя й дорогих серцю людей, за яких вдячна долі. А ще – розкрити секрети власного життєвого успіху.

«У дитинстві була дуже непосидючою дитиною»

Тамара ВОРОНЦОВА в дитинстві (1963 р.)

– Кажуть, що найсолодші миті нашого життя – в дитинстві. Які ваші найбільш пам’ятні дитячі спогади?

– Я народилася в Полтаві, це рідне місто моєї мами. Але вважаю, що в мене дві малі батьківщини – Тернопіль та Полтавщина, бо літо ми з братом проводили у Полтаві, а восени поверталися до файного міста. У моїх батьків непрості долі, але щаслива сімейна історія. Батько – родом з Волгограда й коли розпочалася Друга світова війна, він саме закінчив школу. Ясна річ, у кожного були якісь мрії про майбутнє – мама готувалася до вступу на хімічний факультет педінституту, в тата теж, очевидно, були певні плани, але їх поглинула війна. Батька мобілізували ще з перших днів війни й він дійшов аж до Польщі, там був поранений. Мамі ж довелося стати сестрою милосердя в евакуаційному шпиталі, це такий поїзд, який слідував за лінією фронту, підбирав поранених і відвозив їх до медичних частин. Вона зустріла перемогу в Румунії. Наприкінці війни її за комсомольською путівкою скерували на роботу в Західну Україну, так би мовити зміцнювати радянську владу.

Першокласниця Тамара МЕДВЕДЄВА (ВОРОНЦОВА) (1967 р.)

Працювала у Ворохті медичною сестрою дитячого будинку, там й познайомилася з батьком, який лікувався після поранення у військовому шпиталі. Звичайно, в ті часи не розголошувалося, чиїх дітей виховує цей державний заклад, аж згодом, коли я вже стала дорослою, то мама розповіла, що це були діти воїнів УПА. Особливою турботою мама огорнула одного хлопчика, який, як згодом з’ясувалося, був сином загиблого провідника. Дитина дуже горнулася, очевидно, сумувала за рідними, а мама розповідала, що за нею теж вівся нагляд. Приходили якось вночі до місцевих хлопці з лісу та цікавилися, чи не ображає східнячка дитину. Але мама, навпаки, дуже гарно до нього ставилася. Ні імені, ні прізвища малого вона не розголошувала. Як реліквію в нашій сім’ї тривалий час ще зберігали символ української державності – тризуб, вирізаний з бляшанки, який вихованець мамі подарував. Років десять тому, коли ще жива була моя ненька, я вирішила віднайти місця цих давніх подій та поїхала до Ворохти, знайшла будинок, де вона мешкала з татом, і навіть людей, які їх пам’ятали.

Після одруження батьки переїхали на батьківщину моєї мами. Але батько вивчився на економіста, його скерували на роботу до Тернополя. Він працював у Національному банку України, був взірцем відданості справі. Не покидав робоче місце до 70 років, багатьом дав путівку в життя. Ще за Союзу, завдячуючи батькові, Тернопільське відділення займало перші місця у соціалістичних змаганнях. Його дуже поважали й любили співробітники, тож коли настав час іти на пенсію, на згадку вони подарували татові австрійський письмовий стіл, за яким він усе життя пропрацював. Ми заносили його до будинку частинами, бо був надзвичайно масивний, з великою кількістю шухляд для паперів, секретних замочків. Якщо цю реліквію відреставрувати, то це буде найкращим свідченням пам’яті про мого тата. Інколи, коли торкаюсь стола долонею, мені здається, що на темній дерев’яній поверхні ще залишилося тепло його рук. А про себе жартую, що моє дитинство минуло в Національному банку, бо тато там засиджувався допізна, і я вечорами ходила туди гратися.

Брат Сергій, батько Олександр і мама Ніна МЕДВЕДЄВИ та Тамара (1965 р.)

Узагалі я була дуже непосидючою дитиною й батьки зі мною мали чимало клопотів. Пригадую, як одного разу, а було мені тоді чотири чи п’ять років, мама випустила мене у двір погуляти. Я ж вийшла за ворота й, побачивши біля колишнього магазину «Молоко» автобус, зайшла та поїхала собі цим маршрутом разом з пасажирами. Коли виїхали вже за місто, збагнувши всю складність ситуації, розплакалася, от водій і відвів мене до міліції. Дядечки міліціонери розпитували, де я мешкаю, як прізвище. Вулицю Жовтнева я знала, а от вимовити не могла, і як партизан мовчала та лише схлипувала. Вони ж вирішили ситуацію по-своєму – посадили мене в міліцейське авто й возили містом, щоб я показала свій будинок. Купили мені пакет цукерків, я заспокоїлася й ми намотували кола. Дорогою зупинилися поруч універмагу, де стояли автомати із солодкою газованою водою, бо я показала пальчиком, що пити хочу. Так цілий день минув у міліцейському «газику». І лише за «надцятим» колом, коли проїжджали нашою вулицею, я «впізнала» свій будинок. Уявляєте, що пережили тоді мама з татом. Для мене ж це була неймовірна прогулянка!

Коли пішла до школи, мій характер докорінно змінився, посерйознішала, заглибилася в навчання, може, то наука так на мене вплинула. Моїми друзями стали книги, читала запоєм, в обласну дитячу бібліотеку записалася ще з п’яти років. Тоді в мене була така «музична» тека з ручками на шнурочках і я доволі часто приходила за книжками. В середніх класах дуже любила твори про тварин, а згодом з великою цікавістю читала фантастику. Якось у бібліотеці на нижній полиці натрапила на цілу серію «Антології світової фантастики». Оце була знахідка!

«Своє студентство згадую з величезним задоволенням»

Тамара ВОРОНЦОВА (в центрі) з однокурсницями (1981 р.)

– Чому зупинили свій вибір професії саме на медичній сфері?

– Напевно, завдяки мамі. Вона так багато розповідала неймовірних історій зі своєї фронтової юності, цікавих оповідок про роботу в госпіталях, поранених, яких лікували якимось дивними способами, бо ж ліків тоді було обмаль, що й мене ця професія захопила. Батько, навпаки, радив обирати біологічний факультет, бо я любила хімію та біологію, й стати вчителькою або економісткою, як він. Але я категорично відмовилася, і до завершення десятого класу твердо вирішила: буду лікарем. Щоправда, зі вступом було непросто. Щоразу не вистачало пів бала до омріяної мети. Особливо важко було, коли виходила з дому, а навпроти з адмінкорпусу нашого вишу вибігали студенти. Це була така щемлива мить, але я не розчаровувалася та знайшла вихід із ситуації: вирішила піти навчатися на підготовче відділення. Щоправда, для цього потрібний був робочий стаж, отож влаштувалася «заробляти трудодні» на «Ватру». І досі згадую, як ми робили котушки для прожекторів на «Олімпіаду-80». Два з половиною роки я працювала й водночас готувалася до іспитів. Надзвичайно в ті часи мені допомогла Віра Каленківна Конончук, яка працювала старшою лаборанткою на кафедрі біології нашого університету. З нею ми штудіювали біологію, також мала додаткові заняття з викладачами хімії та фізики. Якось передивлялася днями старі документи й на очі потрапило повідомлення про моє зарахування на підготовче відділення. Здається, нині вже нічого не вартий пожовклий, зморщений часом папірець, а які незрівнянні емоції розбудив. Для мене це була перепустка в інший, такий омріяний світ: «Нарешті! Здійснилося! Я майже студентка!». Але попереду на мене чекали ще багато важких днів наполегливої праці. Сказати, що на підготовчому старанно вчилися, мабуть, буде замало, бо вимагали високої якості знань, декого навіть відрахували, але я пройшла всі випробування й досягла-таки свого. Яке це було щастя! Мене переповнювала гордість, нарешті мені вдалося стати студенткою, і без батьківських зв’язків, впливових знайомств. Недарма ж кажуть, що найсмачніший хліб, випечений власними руками.

Члени клубу інтернаціональної дружби, серед яких Тамара ВОРОНЦОВА та Степан ЗАПОРОЖАН (перший ряд, у центрі), після проведення конкурсу політичного плакату (1982 р.)

– Студентське життя також залишило по собі чимало емоцій?

– Ще й яких! Це ж найкращі роки нашої молодості. Своє студентство в ТНМУ згадую з величезним задоволенням. Вчилася із захопленням, тим більше, на підготовчому відділенні в нас були такі наставники, які заклали чудові знання з хімії, фізики, біології. Це дозволило більше приділяти увагу анатомії, патфізіології, фізіології, бо то були для мене нові науки, які викликали особливий інтерес. Звичайно, дивувало те, що багато матеріалу мали опановувати самостійно, і ніхто нас, як у школі, щодня не контролював, ми самі розподіляли власний час, навантаження. Тоді навіть на гадку не спадало, що в майбутньому я буду працювати з тими викладачами, що мене вчили. Вони збуджували в нас лікарський інтерес, викладали не просто свої дисципліни, а насичували нас знаннями, які допомогли у майбутньому чітко встановлювати діагнози, грамотно розв’язувати проблеми пацієнтів.

Тамара ВОРОНЦОВА у складі студентського будівельного загону в Магадані (1984 р.)

Загалом студентське життя було насиченим і цікавим. Я одразу ж записалася до популярного в нашому виші клубу інтернаціональної дружби «Горизонт», в якому знайшла нових друзів на всі шість років навчання. Коли нині розповідаю студентам, що життя там просто било ключем, і без сучасних ґаджетів обходилися, то вони й не дуже вірять. Але, й справді, в часи залізної завіси ми могли вільно спілкуватися з нашими однолітками з інших міст і країн, самостійно організовувати дозвілля. Певна річ, багато заходів не минало без пильного ока парткому, але ми були молоді та окрилені новими ідеями. В біологічному корпусі нам виділили величезне приміщення, де розмістилася наша «резиденція». Студенти були з усіх курсів – талановиті, мислячі та невгамовні на всілякі конкурси, гуморини, КВК, зорганізували свій СТЕМ. Ми часто мандрували до своїх студентських побратимів у Каунас, Київ, Петрозаводськ, Тбілісі, інститут нам виплачував добові, квитки на проїзд, і ми навіть не відпрацьовували тих занять, що пропустили. Ледь не по всьому Радянському Союзі організовували поїздки. А приводів було чимало, скажімо, конкурс політичного плаката чи агітбригад, виступи з концертами. Пригадалося, як на одному з концертів у Петрозаводську нас дуже здивувало, що студенти після виступів одразу ж кудись бігли. Коли ж ми запитали, чому вони так швидко покидають сцену, нам відповіли, що в них сесія, а поспішають, бо до іспитів готуються.

Будзагін мене також не оминув. Керівник комсомольської організації, до якого я прийшла, щоб записатися, пообіцяв скерували ближче до дому, а потрапила я аж у Магаданську область. Мені та моїй одногрупниці Аллі Вабіщевич (Тодосій) доручили доволі відповідальну місію – куховарити для бійців будівельного загону. Готувати, та ще на 30 осіб, для мене було справжнім викликом. Але допоміг випадок. Батько професора Арсена Гудими, викладач нашого інституту, коли дізнався, що я не те, що на тридцять осіб, але й узагалі не дуже добре готую, організував мені курси, тож я кілька днів ходила на майстер-класи до шеф-кухаря ресторану «Україна». Цілий зошит з рецептами та премудростями куховарської справи списала й багато навчилася, знала, приміром, як зробити закладку страви так, щоб вийшло рівно тридцять порцій. Отож їхати в будзагін кухарем мені було вже не страшно, хоча згодом чимало казусів трапилося та неймовірних історій. У повсякденному житті на таке й не сподіваєшся, але сприймалося все весело, жартома, бо ми були молодими. Два місяці в будівельному загоні минули, як один день, а вражень залишилося на все життя.

«За півтора року захистила кандидатську дисертацію»

– Закінчення інституту стало новим, важливим періодом вашого життя, коли потрібно обирати спеціалізацію, визначатися з майбутнім фахом. Яка спеціалізація привабила вас найбільше?

Тамара ВОРОНЦОВА працює лікарем у «Клініці на колесах» (1993 р.)

– Я була серед тих чотирнадцяти випускників, які, прийшовши на комісію з розподілу, отримали спеціальність «Педіатрія». Так розпочалася нова й доволі непроста школа життя, бо вивчали ми цю науку всього рік, а циклу з педіатрії, як мають нинішні шестикурсники, не було. І нас просто кинули у вир практичної роботи в клініці, з важкими випадками, нестандартними ситуаціями. Коли ж настав час офіційного працевлаштування, то місць не виявилося й мені запропонували роботу в Тернопільській дитячій обласній лікарні, але в лабораторному відділенні, на що я аж ніяк не сподівалася. Але влаштувалася в лабораторію. Освоїла всю апаратуру, всілякі види лабораторних досліджень, хоча ця робота не приносила мені задоволення. Я мріяла лікувати дітей, а тут пробірки та колбочки, суцільна «хімія»! Мені здавалося , що все це відбувається не зі мною, я страшенно комплексувала з цього приводу. Але Всевишній, очевидно, почув мої молитви, бо вже через півтора року мене перевели в оргметодкабінет. Там було значно «цікавіше» – ми їздили в районні лікарні, інспектували, опрацьовували статистику, в мене навіть вже з’явилися «свої» пацієнти. Отримала також ще одну посаду – позаштатного інспектора облздороввідділу. Вся статистика фактично була в моїх руках, а мені подобалося «копатися» в цифрах, щось порівнювати, співставляти, аналізувати показники захворюваності, верифікувати діагнози й таке інше. За певний час назбиралося чимало цікавих статистичних відомостей, а в мене виникла ідея якось систематизувати весь цей пласт інформації. З пропозицією написати статтю звернулася до нашої професорки світлої пам’яті Валентини Федорівни Лободи, а вона, знаєте, як у Шевченка, «взяла мене за руку» та привела до професора Івана Семеновича Сміяна. З’ясувалося, що на кафедрі педіатрії було вакантне місце в клінічній ординатурі й саме шукали претендента. Я звільнилася з лікарні та вступила до клінічної ординатури, але мені поставили умову: за два роки написати кандидатську дисертацію. Я так пройнялася роботою, що за півтора року вже навіть її захистила. До того ж під час ординатури з’явилася можливість попрактикувати в американській «Клініці на колесах». У ті часи для України це було вдиковинку, бо американські лікарі, які там працювали волонтерами, цілком інакше проводили огляд дітей та нас навчили нової методики, яка базується на засадах сімейної медицини. Так розпочався мій шлях у науку та новий вимір у педіатрії – дитяча гастроентерологія, куди мене гостинно запросили мої наставники – професори Іван Семенович Сміян і Валентина Федорівна Лобода.

– Кажуть, що не за горами час, коли медицина повернеться до свого першоджерела – природніх ліків. У своїй лікарській практиці ви поряд з фармпрепаратами апробували й застосовування натуральних засобів, які виявилися не менш ефективними?

– Завжди захоплювалася фітотерапією. Якщо колись ми в гастроентерології рекомендували трав’яні відвари – шлункові, жовчогінні чаї, то тепер підхід до рослин дещо змінився. В комплексному лікуванні дітей з проблемами травної системи я використовую харчові продукти для спеціального дієтичного застосування. Наша кафедра давно співпрацює з компанією НВ ТОВ «Житомирбіопродукт», нас пов’язує угода про наукову роботу, ціла низка спільних наукових публікацій. Чому саме ця продукція? Бо вона сертифікована, її якість контролюють в Інституті токсикології та екогігієни ім. Л.І. Медведя, що гарантує безпечність під час лікування дітей. Використовуємо олію льону, вівса, амаранту, шроти насіння гарбуза, розторопші, льону. Ефект завжди позитивний, про що свідчать навіть прохання батьків, які на курс реабілітації просять «виписати» саме рослинні препарати.

«Волонтерство – це частинка моєї лікарської долі»

Тамара та Ігор ВОРОНЦОВИ зі студентами відвідали поранених бійців у Львівському військовому шпиталі (2018 р.)

– Як трапилося, що в такій, здавалося б, спокійній атмосфері, де панує злагоджений ритм, ви розпочали активно займатися волонтерством? Що спонукало вас до цієї справи та змусило вкладати власні сили, енергію, час і навіть здоров’я?

– Знаєте, волонтерство буває різним. Скажімо, до війни на Сході України переважала соціальна підтримка – допомога потребуючим, опіка над хворими, багатодітними родинами. Але події 2014 року внесли свої корективи. Під час Революції Гідності волонтерами стали майже всі мешканці України. Ліки, їжа, медикаменти, теплий одяг – все йшло потоком на Майдан. Восени 2014-го почала формуватися спільнота волонтерів для добровольчих бригад і підрозділів ЗСУ. Хвиля патріотизму піднялася над нашою країною, всі готові були допомагати армії, яка переживала своє відродження. Досить було кинути заклик і одразу ж знаходилися спільники, які допомагали зібрати необхідне та відправити на фронт. Волонтерство так активізувалося, що навіть анекдот у наших колах з’явився: «Якщо фронту буде потрібна ядерна боєголовка, то волонтери за три дні привезуть її на передову». Проте за шість років війни лишилися найбільш відчайдушні, ті, для яких підтримка певних військових підрозділів чи медичних закладів, є метою життя. Часто чую від них: «Моя 24 бригада» або «Мій шпиталь». І це справді так. Щодо мене, то моя професія передбачає служіння людям, допомогу іншим, підтримку хворих. Для медика – це норма життя. Волонтерство ж – це частинка моєї лікарської долі, особливо коли знаєш, що твої дії реально допомагають медикам чи парамедикам в їхній роботі, а пораненого хлопця врятують саме твої мішки Амбу чи джгути.

– Найбільш пам’ятні випадки з вашого волонтерського життя?

– Пригадався Львівський шпиталь, куди я разом зі своїм чоловіком та групою студентів приїхала перед святом Св. Миколая навідати поранених бійців. Наш син тоді був на війні. Розпитуємо поранених про службу, їхні родини, залишаємо кожному смаколики та подарунки. А в одній з палат чуємо, як боєць розповідає про своє поранення. Запитуємо, яка бригада, а він у відповідь: «93-а, командир відділення Олексій Воронцов». «Так це ж мій син!». Відаєте, яке співпадіння! Недарма ж кажуть, що світ такий тісний.

Інший випадок стосується тих подій, коли доля посилає тобі людей чи нові знайомства, щоб допомогти. Таких ситуацій було багато, але одна вразила найбільше. В мене є пацієнти, для яких я вже як сімейний лікар, бо друге покоління лікую. Чоловік у родині – відомий боєць УДА, снайпер Андрій на псевдо Фазан. Коли він перебував на війні, його дружина Ірина саме очікувала третю дитину. І ось дзвінок від Ірини: «Тамаро Олександрівно, Андрія поранено, він підірвався на розтяжці, зараз в лікарні імені Мєчнікова. Може, там когось знаєте, бо невідомо, як чоловік…». А я саме в той час спілкувалася з дівчиною-волонтером з Дніпра, до слова, не медиком, надсилала на її ім’я посилки. Телефоную їй, сподіваючись, що підкаже хоча б телефон цієї лікарні. І тут стається справжнє диво: я розповідаю їй про всі деталі ситуації, а вона каже: «Я під дверима операційної, а поруч мене нейрохірург, який щойно прооперував Фазана». Далі – розмова з лікарем. Його номер телефону передаю Ірині. І все це за три хвилини. Воістину сила волонтерства безмежна!

Передача подарунків медикам 44 бригади (Тамара ВОРОНЦОВА, друга праворуч). (2019 р.)

– Чи не страшно було на передовій, адже там кожний наступний крок міг бути останнім?

– Не можу сказати, чому, але ми не відчували страху. Вражали навколишні зміни в Донецькій області, коли бачили розбиті чи згорілі будинки. В Покровську наші водії категорично відмовлялися їхати далі, до Водяного, але насилу вмовили. Вже у Водяному почули вибухи, вночі весь час по рації просили дозволу ліквідувати танк, який близько під’їхав до позицій. На душі було трохи тривожно. Запитала хлопців, що робити, як будуть обстрілювати будинки, де були розташовані позиції «Карпатської Січі». Від їх відповіді й справді стало моторошно, бо порада була така: якщо ми зірвемося з ліжок і побіжимо, то поспішайте за нами та нічого не питайте. Вдягатися, взуватися не потрібно. Якщо не встигнете, то потім спробуємо відкопати, а там, як пощастить…

– На чому, на ваш погляд, тримається українське волонтерство?

– На взаємодопомозі та підтримці. За шість років ми, волонтери України, майже всі знайомі один з одним, знаємо військових медиків і парамедиків – когось особисто, з кимось познайомилися через соціальні мережі. Якщо ж хтось має проблему чи потребу в допомозі – переконана, відгукнуться всі, допоможуть, підкажуть, до кого звернутися. Самоосібно волонтером не можна бути. Скажімо, зі мною контактують наші колеги з Канади, від яких вже понад п’ять років надходить медична гуманітарна допомога, переважно – медичні витратні матеріали. Я сортую їх, розділяю на засоби, які необхідні на передовій, – перев’язки, мішки Амбу, джгути, шовний матеріал тощо. На військові шпиталі розподіляю системи для інфузій, також шовний матеріал, сучасні засоби для лікування ран, девайси для реанімації. Відкрию таємницю: ті, хто отримує передачі з «гуманітаркою», – надійні люди, тому що посилки повинні дійти до пунктів призначення. Часто надсилаю адресно медикам чи парамедикам на передову, пораненим і бійцям, які перебувають на лікуванні чи реабілітації. Кожен волонтер має свою команду колег і друзів. Знайомі, друзі, колеги, пацієнти, знаючи про моє волонтерство, часто передають продукти харчування, теплі речі, гроші, а посилки інколи доводиться оплачувати вже власним коштом. Ось таке воно, волонтерство.

– Що побажали б тим, хто хоче стати волонтером, але не може наважитися чи зробити перший крок?

– Треба наважитися, якщо у вас є така потреба! Як підказка – соціальні мережі, де можна знайти свою нішу допомоги. Або звернутися до інших волонтерів.

– Чоловік розділяє ваше захоплення волонтерством?

– Моя друга половинка завжди в курсі моїх справ, іноді гадаю, що він і в медицині почав краще знатися. Найбільше в своєму чоловікові ціную його підтримку в усіх моїх задумах, які інколи бувають й не цілком раціональними. Я вдячна своїй родині за розуміння. І син, і чоловік витримують все – і ящики з медичною допомогою, якими іноді буває заставлена вся квартира, і походи на «Нову пошту» з посилками, і спільні поїздки до військових шпиталів.

 «Головне – рідні поруч! Живі-здорові, ось це й є щастя»

– Що, на ваш погляд, потрібно, аби жінка була щасливою?

– На цю відповідь у мене є прислів’я: «Коли вся сім’я разом, то і душа на місці». Раніше були інші пріоритети в житті, але події останніх шести років все розставили на місця. Головне – рідні поруч! Живі-здорові, ось це й є щастя.

– Волонтерська, викладацька робота вимагає чимало сил та енергії. Де знаходите джерело натхнення?

– Не знаю, звідки й береться натхнення. Мабуть, надія на краще майбутнє є моїм мотиватором, як не для нас, так для наших дітей стараємося .

– Чи бувають у вас хвилини розпачу, зневіри та як даєте тому раду?

– Коли трапляються відчуття, що країна котиться в прірву, й справді, стає страшно. До військових подій ще приєдналася інша біда – COVІD-19, і це також лякає, особливо коли хворіють і помирають люди, яких знаєш. Рятують в такі хвилини рідні, друзі, які розрадять словом, допоможуть, підтримають.

Тамара ВОРОНЦОВА, син Олексій та чоловік Ігор (2015 р.)

– Де проводите вільний час, відпустку, вихідні?

– Про наші з чоловіком вихідні та вільний час подбав син, коли з війни привіз фронтову «подругу» – вівчарку Голду, яка за паспортом має ім’я Блискавична Перемога Золота Хмара. На ній зорієнтовані більшість наших планів щодо прогулянок і відпочинку. Маємо дачу, там я створила великий квітник і насолоджуюся розмаїттям квітів, тішить сад, який плодоносить, а навесні радує своєю білопінною красою.

– Якими засадами керуєтеся в житті?

– Найперше моє правило співжиття – це порядність. Керуюся тим принципом, що потрібно ставитися до людей так, як ти хочеш, щоб до тебе ставилися інші. Можливо, то навіть трохи наївно звучить, і я занадто відкрита для інших, не вмію хитрувати, вибудовувати якісь схеми для маніпуляцій… Це не моє, я так не вмію й не можу жити.

– Що найбільше цінуєте в людях?

– Кожна людина має потенційно запас добра або зла, і лише їй (за допомогою міркувань розуму) вирішувати, якою вона хоче бути. Ціную в людях перевагу добра, світла, шляхетності. Добрі справи ніколи не помирають, вони живуть в інших людях та у наших серцях і вчинках!

– Що для вас Тернопіль?

– Рідне місто. Гарне й сучасне. Маю велику насолоду досліджувати минуле Тернополя за старими світлинами, це так захоплює – бути причетним до його історії. Батько в 1950-ті роки, коли його скерували до Тернополя, придбав фотоапарат ФЕД, і дуже багато знимкував. Чимало світлин моєї родини, зроблені на тлі будинків, архітектурних будівель і парків Тернополя 50-60-х років минулого століття. Деякі з цих споруд уже відійшли у вічність, якісь змінили свої обриси, але залишилися на старих фотографіях, як приємний спомин про моє рідне місто.

– Яка ваша філософія життя?

– Вона співзвучна з висловом відомого політика Джона Кеннеді, який під час своєї інавгурації промовив: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!». Так і я роблю для своєї країни найкраще з того, що можу, – лікую, допомагаю, підтримую в біді. «Роби що вмієш, допоможи, чим можеш!» – мій життєвий девіз.

Лариса ЛУКАЩУК