На запрошення до нашої «Вітальні» доцентка кафедри дитячих хвороб з дитячою з хірургією Світлана Никитюк люб’язно відгукнулася, слушно зауваживши: «Якщо є така можливість, ми, педагоги, обов’язково повинні скористатися нею й поділитися своїм життєвим і професійним досвідом з читачами. Це дуже цінно!». Світлана Олексіївна – кандидатка медичних наук, доцентка, лікарка-педіатриня вищої категорії, дитяча інфекціоністка – має чим ділитися, адже вже понад 35 років лікує дітей та навчає, як їх лікувати.
«Удома панував культ знань і навчання»
– Світлано Олексіївно, ви все життя маєте справу з дітьми, а коли востаннє себе відчували дитиною?
– У мене, дякувати Богу, жива мама, тож я маю щастя ще відчувати себе дитиною.
– Які спогади з дитинства найбільше вас можуть зворушити?
– Спогади про бабусю. Моя бабуся Антоніна Францівна, мамина мама, родом із села Завалійки, що на Хмельниччині. Звідти з родиною була відправлена 1929 року в Архангельську область. Родичі з Казахстану допомогли їй повернутися додому. Якби відреклися – не було б мого роду.
Її фото стоїть у мене в іконостасі. Найдобріша та любляча людина. Стільки пережила: виселення, раннє заміжжя в 16 років, вдівство у молодому віці, але, попри те, не втратила вміння любити інших. Бабуся жила у власній хаті, яку залишив у спадок чоловік. Біля хати ріс чудовий сад із сортовими деревами. Груші, сливи, яблуні-антонівки… Гілки абрикосів заглядали у вікна, коли ми прокидалися. Дуже сумую за бабусиною хатою, за садком. У садку ставили стіл – і це були найщасливіші часи, коли гості збиралися за столом під грушкою. У кожному саду має бути така груша й стіл!
Цвіли попри стежку жоржини. Якось бабуся привезла насіння квітки з костелу. Це була квітка з Риму. Зацвіла в садку. Як бабця тішилася! У садку з трави визирали яблука – червиві, зелені, справжні, кисло-солодкі, неймовірно духмяні. Таких зараз немає.
Час минув, а сторічна хата стоїть. Іноді ми заглядаємо через хвіртку у своє минуле. Так хочеться, щоб вийшла бабця й перехрестила! Та немає в минуле дороги. Лише пам’ять й молитва. Бабуся нас дуже любила.
– Відчуваєте її захист?
– Я в це вірю.
– В якій родинній атмосфері ви зростали? Які цінності вам насамперед заклали батьки?
– Усе, що ми маємо: наша генетика, наші здібності, наше виховання – дав нам наш рід. У нас вдома панував культ знань і навчання, який я згодом передала й своїм дітям: вони ходили на музику, вчили мови, займалися спортом, танцями. Переконана: все те, що вкладаєш у дітей, так чи інакше проростає. Діти – наша найбільша інвестиція. Не треба лінуватися ходити з дитиною в ляльковий театр, відвідувати художні виставки, відколи тримаєш її ще на руках. Займатися разом зарядкою, спортом, танцями, подорожувати. Це має бути нормою спілкування. Так, коли дитина росте, неминучі образи, сварки, бунти, проблеми дорослішання. І тут найголовніше – довіра. Це надзвичайно тонке почуття, яке дуже легко втратити. Тому завжди потрібно багато розмовляти, прощати, шукати компроміси й жити життям дитини. Взагалі, вважаю, що діти від любові повинні народжуватися. Лише від любові! Тоді їм дається іскра Божа й вони щасливі.
Так було й у моїй батьківській сім’ї. Мій тато Олексій Степанович Луб’янський працював хірургом-урологом у Тернопільській залізничній лікарні. Батько завжди казав, що Тернопіль – найкраще місто, адже він вирвався із села та знає, як там важко. Тому Тернопіль для нього – за щастя. Тепер, гадаю, в цьому впевнені пів України…
У душі тато був істориком. Я завжди дивувалася, чому він ним не став. Як він цікаво нам розповідав про історію, як її любив! Ми жили у світі книг. А ще батько, уявіть, вступав у виші за своїх братів. Вони були дуже схожі між собою. Тато ж видався найбільш здібнім до науки, найрозумнішим, тож старався братів теж вивчити, дати їм путівку в життя. Сім’я для нього – це було основне: і батьківська, і потім власна. Тато жив родиною.
Мама Галина Прокопівна Луб’янська – лікарка функціональної діагностики. Велику плеяду лікарів, які нині працюють у Тернополі, вона навчила практично, свого часу вела курси з функціональної діагностики. Мама дуже благородна, інтелігентна, обожнювала театр. Все, що в мені найкраще, – передала мені мама.
«Педіатрією захопив ректор Іван Семенович Сміян»
– Зрозуміло, що стати медиком вас надихнув приклад батьків. Вагань не було?
– Мала різні захоплення. Дуже любила літературу, історію, іноземні мови. Вчителька з літератури казала мені: «Ти будеш хорошою вчителькою, тебе любитимуть діти, вступай у педагогічний». Був справді якийсь момент, коли я хотіла навчатися в педагогічному інституті. Але завжди дивилася на стіни нашого медичного. Мене захоплювала вже сама будівля. Тут справді відчувається дух медицини, в яку я була занурена змалечку. Тож обрала медичний, а доля згодом подарувала мені можливість поєднати медицину й педагогіку.
– Яких вчителів згадуєте з особливою повагою?
– Знаю, люди часто нарікають на своїх вчителів. Мені ж щастило з учителями і в школі, і в університеті. Зрештою, я так вихована: поважати людей, які мені дали знання. По-іншому не можу. Тож хтозна чи когось виділю. Вдячна всім своїм вчителям.
Я навчалася в Тернополі в школі № 3. Дивовижна локація: з одного боку – театр, з іншого – парк. У нас були хороші й вчителі, й учні. Ми й нині з однокласниками із задоволенням зустрічаємося. Чи в усіх є такі стосунки? Нам завжди цікаво щось згадати, посміятися. Та не лише клас, уся школа – це була велика сім’я. Нашу вчительку з хімії хоронили її учні, в неї не було власних дітей. Помираючи, вона написала прощання своїм учням, просила вибачення, якщо когось образила. Уявляєте, яка людина? Вона була дуже гарною. Щоб під час війни її не вивезли в Німеччину, зробила собі самостріл в око. Була дуже віддана своїй школі й учням. І учні їй віддячили тим же: видали її підручник. Тож повторюся: мені щастило з вчителями. І власних дітей виховувала так, щоб вони поважали своїх вчителів.
– Отже, ви обрали тернопільський медичний виш.
– І з першого разу вступити не вдалося.
– Як це сприйняли?
– Як? Ридала! Школу гарно закінчила, мала лише одну четвірку. Звичайно, це був удар. Утім, той рік багатьом чомусь видався для вступу важким. Тоді в медичний не вступили багато моїх знайомих, однокласників. Але з тих невдач народжувалися успіхи. Ми набили перші ґулі, дружно поплакали, а потім попрацювали і санітарками, і в маніпуляційній.
– Важкі медичні будні бажання стати лікарем не відбили, а ще більше заохотили?
– Мабуть, так. Було дуже цікаво. Нічні чергування, спілкування, від якого додавалося ще більше медичного адреналіну.
– Що порадили б молодим колегам, студентам: як уберегтися від вигорання у вашій професії?
– Треба любити музику, мистецтво, театр. Це рятує душу. Ходити в церкву, вірити в Бога. У кожного власні моменти медитації. Я обожнюю театр. Він мене наповнює. Маю багато друзів-акторів. Своїм студентам теж раджу любити мистецтво. Воно гармонізує.
Зараз, на мою думку, у студентів є величезні перспективи. І в особистісному розвитку, і в професійному. Наш виш – один з найкращих в Європі. Судячи вже хоча б з того, які вакансії отримали студенти шостого курсу: більшість дівчат пішли в анестезіологію, мабуть, це вплив війни, хлопці – в хірургію. Впевнена, що вони знайдуть своє застосування та матимуть успішну кар’єру, навіть у цей воєнний час. Нинішній шостий курс надзвичайно сильний. Хочу, щоб вони не зрадили своїй професії, адже корінь науки важкий, а плоди її – золоті. Наша галузь неймовірно цікава й щодо спілкування з людьми, й щодо саморозвитку. Медицина – це невпинний розвиток.
– Чому обрали педіатрію?
– Мене вчили великі люди. Іван Семенович Сміян, ректор, закохав у педіатрію. Він був педіатром – і багато з нас ставали педіатрами певною мірою саме завдяки йому. Це щире захоплення власною справою, ця енергія, безумовно, передаються.
Зараз, мабуть, теж студенти йдуть за якимось авторитетами. У нас було багато чудових викладачів, які навчали нас і теорії, і практики. Пригадую, якось на кафедрі хірургії старенький професор показав нам мастит у жінки. У молочні залози вставлені дренажні трубочки. І сказав: «Дівчата, подивіться, якщо ви проспите, не будете груддю годувати дитину, ось що може статися». Це запам’яталося на все життя. Теоретично можна щось читати безліч разів, але один раз побачиш – і запам’ятаєш. Раз почуєш, як кашляє дитина з кашлюком чи з муковісцидозом – і цей характер кашлю запам’ятаєш та навряд чи вже сплутаєш з іншим. Хотілося б, аби поєднання науки та практики було тільки глибшим. Оскільки зараз є такі тенденції, на жаль, мушу це констатувати, що науковців відсувають від практичної діяльності. Від цього ж будуть страждати люди. Як науковець переконана, що маємо жити та працювати в інтересах людей. Наука й практика повинні бути дуже поєднані як у навчальному процесі, так і в лікувальному. Студентам треба практично збирати анамнез, спілкуватися з хворими, знати різні нюанси, яких теоретично ніколи не навчишся. Науковці ж створюють нові протоколи лікування, тож ніяк не може бути відірваність науки від практики. Лише разом і в ім’я здоров’я маленької людини та нації. Все краще, що в нас було в медичній науці й освіті, потрібно зберігати та розвивати.
«На кафедрі панує дуже шляхетна атмосфера»
– Багато студентів зізнаються, що педіатрію не обирають, бо важко бачити, коли хворіють діти.
– Так, важко, коли дитина хворіє, важко слухати дитячі крики. Треба любити дітей. Скажу більше – треба народжувати дітей. Україна потребує демографічного бебі-буму, тому що не буде в нас держави. Я часто це повторюю нашим студентам. Вони так багато вчаться, працюють, що не мають часу нині думати про сім’ю та дітей. Коли ж народжувати дітей, як не в молодому віці? На жаль, турбота про матеріальне нині дуже перевищує все інше: а чи зможу забезпечити себе, дітей? Звичайно, зможете. Бог дасть діти – Бог дасть вдіти. Треба створювати сім’ї, обов’язково народжувати дітей. Інакше немає для кого жити.
– У вас дуже вагомий досвід практичної педіатрині. Які випадки запам’яталися особливо?
– Після закінчення вишу я працювала дільничною педіатринею та лікаркою приймального відділення в дитячій міській лікарні. Через три роки практичної роботи вступила до клінічної ординатури. Коли пішла з дільниці, її поділили на три (сміється). У мене дільниця була дуже об’ємна – від вулиці Гайової до Центру. З одного боку, дуже непросто, з іншого – це був період розвитку, спілкування, навчання, адже кожен пацієнт – нові знання та вміння. Пригадую неординарний випадок, коли мама після пологового не пускала оглянути дитину. Для мене це було потрясіння. Як це: мама не пускає до хати лікаря?
– Чим це аргументувала?
– Належала до якоїсь секти, де не сприймали лікарів. Потім до неї приїхала вже ціла бригада лікарів – і їх також не пустили. Були й спалахи важких інфекційних захворювань в Тернополі, зокрема, менінгіту, сальмонельозу. Були випадки дуже екстремальні. Один з найважчих: до інфекційного відділення обласної дитячої лікарні потрапила річна дитина, хлопчик, він упав у відро з лускою від риби. Батько дитини був риболовом і десь необачно залишив це відро. Хлопчик мав аспіраційну пневмонію та ще й сальмонельоз. Складний був випадок. Років через десять цей хлопчик з бабусею прийшов до нас у гості – показатися, яким виріс. Якщо в інших професіях не дуже підтримують стосунки з пацієнтами, то в педіатрії з батьками дружать, по-іншому не можна.
Перші три роки життя – найбільш небезпечні, завжди треба бути напоготові. Йдеш на виклик до дитини з алергічною висипкою та гіпертермічним синдромом – а це може бути й початком менінгіту, тому завжди треба знати епідемічну ситуацію. Треба вміти аускультувати дітей, відрізнити, чи є пневмонія, чи її немає. Коли залишишся сам на сам у сільській амбулаторії, не зможеш десять разів послухати дитину. І нікого збоку не буде, щоб підказати. Відразу повинен мати настороженість – щось не так. Дуже багато практичних навичок повинні здобути студенти. Цьому ми їх навчаємо.
– Як інфекціоністка ви нині дуже багато уваги приділяєте профілактиці інфекційних захворювань. Чому обрали саме цей напрямок у педіатрії?
– Ще під час навчання в інтернатурі зацікавилася інфекційними захворюваннями. Коли прийшла в клінічну ординатуру й була можливість вибору, зважила на цей напрямок як спеціалізацію. Робота в інфекційному відділенні мене захоплювала – це дружні консиліуми, тобто діалог рівних, коли так важливо почути фахову думку колег, розгляд цікавих випадків захворювань. Нині це можна назвати розглядом клінічних кейсів. Ми разом чергували, їли, сварилися та підтримували одне одного. В педіатрії надважливо збирати анамнез, запам’ятовувати імена батьків й дітей та відчувати підтримку команди.
Та все ж основним моїм місцем роботи була кафедра. На нашій кафедрі дитячих захворювань панує дуже шляхетна атмосфера. Передусім це залежить від завідувачки. Оксана Романівна Боярчук – інтелігентна, сучасна. Жодного авторитаризму, жодного тиску. Наші починання лише підтримує. «Ви пишіть, – спонукає нас, – ви працюйте». Я вже п’ять років працюю над своєю докторською дисертацією, присвячену проблемі лікування Лайм-бореліозу в дітей. Комусь може видатися, що в цій темі вже все давно зрозуміло. Мені ж не все зрозуміло. Взагалі, вважаю, що все в житті зрозуміло лише тому, хто нічим не займається. Якщо ж заглиблюєшся в тему – з’являється багато незвіданого, цікавість лише наростає.
«У сім’ї найважливіше – спільна мова»
– Ви належите також до громадського об’єднання «Батьки за вакцинацію».
– Так, ми, застосовуючи різні методи, проводимо профілактичну роботу, беремо участь у конгресах. Питання вакцинації в мене звучить на всіх практичних заняттях. Основні питання сучасної педіатрії, на мій погляд, – профілактика інфекційних захворювань і психосоматика, адже один з чотирьох людей нині має або інфекційне, або психосоматичне захворювання. Консультуємо багато пацієнтів, які у зв’язку з війною були за кордоном і зараз повернулися з європейським ставленням до здоров’я, зокрема, до щеплень. Більшість там пощепили всі вакцини, що не входять у наш календар щеплень, адже в нас лише 10 основних. За кордоном ставлення до медицини та лікарів виховують змалечку. Скажімо, якщо запізнюєшся на консультацію до лікаря-стоматолога десь у Швеції, то платиш штраф. Ми інші. У нас більше любові, емпатії, людяності. Вважаю, нам потрібно взяти найкраще, що є в медицині за кордоном, водночас не втрачаючи ті надбання, що маємо. Дуже важливо, що нині приватні медичні центри стараються все це поєднати й надати якісний сервіс, до чого державні лікарні лише наближаються. Тут паростки нової української медицини без страху та стресу – як для діток, так і для їх батьків. Знаю цей процес зсередини, оскільки консультую діток у медичному центрі «Авіда», де зібрався чудовий колектив фахівців – гінекологів та педіатрів і є можливість найсучаснішої лабораторної та інструментальної діагностики.
– Ваші діти продовжили родинну справу?
– Діти вибрали свій шлях, не пов’язаний з медициною. У нас у родині завжди панував дух вільнодумства. Мабуть, діти не стали лікарями, бо застали важкі 1990-ті, коли чоловікові в реанімації видавали зарплатню пневматичними гвинтівками та сервізами (сміється). Ми не дбали про статки, а про освіту дітей. Вони її здобували в Києво-Могилянській академії, Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, Одеській та Харківській юридичних академіях і Лундському університеті в Швеції. Втім, можливо, колись і прийдуть в медицину. Вони іноді приміряють на себе медичні напрямки. Старший син каже: «Якби я був у медицині, то став би ортопедом». Молодший додає: «А я був би нейрохірургом». Тож хтозна… У нас троє дітей – Андрій, Оксана та Святослав. Вони вже дорослі. Добре, що через світлину в Телеграмі хоча зрідка бачу їхні обличчя – і люблю, і молюсь, і чекаю. Такий закон життя.
– З чоловіком ви однодумці?
– Вважаю, що так. Олег працював анестезіологом, вийшов на пенсію у зв’язку з роботою із шкідливими умовами, закінчив ще юридичний виш і нині консультує людей з юридичних питань. Люблю його, поважаю. Він завжди підказував мені в медицині у багатьох питаннях, зокрема, в невідкладних станах, могла за потреби зателефонувати йому в професійних моментах – і була впевнена в його підтримці. Це так важливо – спільна мова. Ще тато змалечку мене вчив: «У сім’ї найважливіше – щоб у тебе було з ким поговорити».
– Про що найбільше мрієте?
– Досі важко усвідомити, що у ХХІ столітті може існувати таке звірство, таке безкультур’я, така страшна країна, як поруч з нами. Всі ми нині, прокинувшись уночі, заглядаємо у стрічку новин, хоча й розуміємо, що дива не станеться. Будуть ще й надалі велике горе, страждання, втрати, але водночас ми впевнені, що, врешті-решт, на нас чекає лише Перемога. Тож, як можемо, допомагаємо, донатимо, шукаємо, волонтеримо – і з колективом кафедри, і з усім волонтерським центром нашого університету. Знаходимо конкретних людей, яким довіряємо, передаємо медикаменти, колеса для машин, які постійно нищаться. Але це все дрібниці порівняно з тим, що люди віддають свої життя. Та нині в нас є можливість повернути історію по-іншому, про що мріяли українці століттями. Сподіваюся, цього разу наша спільна велика мрія нарешті здійсниться.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА