Зустріч з доценткою кафедри анестезіології та інтенсивної терапії ТНМУ Ольгою Костів минула напрочуд душевно та емоційно. Двадцять років тому вона обрала одну з найекстремальніших спеціалізацій, що вимагає вміння діяти швидко та ефективно. Час на роздуми йде на хвилини, які відстукують чиєсь життя. Як не помилитися у виборі та зробити цей фах своїм? Що нового у сучасній анестезіології та інтенсивній терапії? Яке заняття може подарувати емоцію? Про це Ольга Костів розповіла в нашій «Вітальні».
«Дитячі та юнацькі роки провела в особливому місті»
– Кажуть, що дитячі спогади – найяскравіші. Ольго Ігорівно, яким було ваше дитинство. Сподіваюся, нашим читачам цікаво буде дізнатися, звідки ваші корені, де ви зростали?
– Народилася я в Тернополі, але згодом батьки переїхали до Бучача, куди їх скерували на місце праці, вони медики. Тато Морозович Ігор Леонідович – хірург, а мама Галина Миколаївна – терапевтка. Отож зростала я в медичній родині. Взагалі в лікарському середовищі я з дитинства, поруч бабусь і дідусів не було, тому батьки часто брали мене із собою до лікарні. Там я і «прийом вела» з мамою, і на перев’язки з татом ходила. Бажання стати медиком зародилося ще в доволі ранньому віці. До школи пішла 1986 року у с. Струсів, де мешкала моя бабуся. Тато та мама поїхали на клінординатуру до Києва та планували, що й мене із собою візьмуть, але вибухнув Чорнобиль і я залишилася у більш безпечному місці. Коли ж через три роки батьки повернулися до Бучача, то я мешкала разом з ними. Нині розумію, що доля подарувала мені велике щастя – дитячі та юнацькі роки провести в цьому особливому місті. В дитинстві ми над тим не замислювалися, але, певна річ, відчували його неповторність. Своєю архітектурою Бучач для мене чимось схожий на Львів, який після кожних відвідин додає сил та енергії. Так само й Бучач напуває мене своєю вишуканою магією будівель, старовини, невмирущих витворів Пінзеля. Це місце моєї сили та особливого душевного піднесення. Взагалі там багато сакральних місць, як-от монастир отців Василіан. В дитинстві часто з батьками там бувала на службах, а коли підросла, то стала учасницею Марійської дружини, де дівчаток виховували в християнському дусі. Ченці та священники проводили з нами бесіди, ми часто бували на службах, отож це теж сакраментальне для мене місце дитинства. Вже в доволі дорослому віці, коли ми з чоловіком прийняли рішення повінчатися, я дуже хотіла, щоб ця важлива подія відбулася саме в монастирі отців Василіан, щоправда, потрібний був дозвіл на шлюб. Відтак ми пройшли увесь цикл навчань, які проводять перед цим таїнством. Не так швидко, але моя мрія здійснилася.
«Хотіла навчитися вмінню лікувати так, як це робили мої батьки»
– Як минули шкільні роки? Які науки лежали до душі?
– Спочатку це були точні дисципліни. Деякий час навіть уявляла себе вчителькою математики. В дев’ятому класі захопилася радіоелектронікою. Тепер мені самій дивно, як це могло статися, бо жодного разу ще не виникало бажання взяти до рук паяльник чи розібрати блок живлення. В юності ж цим із задоволенням займалася, відвідувала гурток «Юний технік», їздила до Тернополя на змагання та разом з іншими гуртківцями вигравала призові місця. Мені навіть запропонували вступати на фізико-математичний факультет Львівського університету ім. І. Франка без іспитів, за співбесідою. Гадаю, що така тяга до техніки прийшла від вчителя фізики. Так часто трапляється, коли людина сама залюблена в те, що робить, а згодом її любов передається учням. І це був саме той випадок. Уже у старших класах до математики доєдналися й природничі науки – хімія, біологія, я часто вигравала олімпіади саме з цих дисциплін. Напевне, тоді й прийшло усвідомлення, ким же я все-таки хочу бути в житті – вчителькою математики чи лікаркою? Довго міркувати не довелося, бо ця внутрішня потреба – допомагати людям позбуватися недуг жила в мені, мабуть, ще з раннього дитинства, варто було її просто самій собі озвучити. Хотіла навчитися вмінню лікувати так, як це робили мої батьки.
– Отож ви подали документи до медичного вишу?
– Так. Вступила до нашого університету, тоді ще академії, відразу, без вступних іспитів, за результатами співбесіди, бо мала відмінні оцінки в атестаті. Це був 1996 рік.
– Як минало університетське життя?
– Студентське життя ми мали захопливе. Куратором на першому курсі до нас призначили Бориса Ярославовича Ремінецького, якого завжди згадую з приємністю та теплотою у серці. Зараз в університеті для першокурсників є ментори, а тоді у нас був Борис Ярославович, який нами опікувався, наче рідний батько. Де ми з ним лише не побували – екскурсії туристичними перлинами рідного краю та близького зарубіжжя, відвідували театр, цікаві виставки, чого він лише для нас не вигадував. Але й на навчання спрямовував. Щодо викладачів, то виокремити когось найкращого зараз дуже важко, бо від усіх ми намагалися найбільше перебрати знань, досвіду, в кожного був свій стиль, манера викладання, вміння навчати й ми прагнули все охопити. Наразі чомусь пригадався трохи кумедний випадок, коли я складала іспит з анатомії. Отож прийшла на іспит, знаючи, що на мене очікує лише співбесіда, бо мала відмінні оцінки з цієї дисципліни. На столі стоїть велика таця з «людськими» органами, а викладач каже: « Що ж, обери найважливіший чоловічий орган і розкажи про нього». Я, звісно, знітилася, зашарілася, бо аж ніяк не очікувала на таке запитання, а тоді несміливо простягнула руку до мозку й почала про нього розповідати. «А от і ні!», – як вирок прозвучав голос викладача. – Ти – жінка. Найголовніший орган у чоловіка – це шлунок!», – такою була «правильна» відповідь, яку я запам’ятала на все життя. Тепер маю чоловіка та двох синів удома, тож розумію, чому.
«Було принципово, аби тема дисертації стосувалася анестезіології та інтенсивної терапії»
– Своєю спеціалізацією ви обрали анестезіологію. Коли прийшов цей вибір?
– Певна річ, що настає такий час, коли кожен студент приглядається, визначає для себе, а чим би хотів займатися, бо це ж, як кажуть, на все життя. Я почала про це замислюватися вже на п’ятому курсі, але ще не цілком усвідомлювала саму специфіку цієї роботи, бо анестезіологію як дисципліну на той час викладали на шостому. Відкрив цю науку для мене професор Володимир Володимирович Гнатів. Він так викладав, що я без вагань вирішила: хочу бути анестезіологинею. Після закінчення вишу вступила до магістратури, розпочала наукову роботу, керівником якої став Володимир Володимирович. Згодом мене прийняли на посаду асистента кафедри хірургії з анестезіологією (виокремленої кафедри на той час ще не було), яку очолював Леонід Якимович Ковальчук. Майже всі науковці кафедри були хірургами-чоловіками, але питання гендерної нерівності не стояло, навпаки, і за керівництва Леоніда Якимовича, а згодом й професора Анатолія Дмитровича Беденюка атмосфера панувала доброзичлива, тепла, в пріоритетах було відповідальне виконання своєї роботи.
– Як відбулося ваше становлення в науці?
– 2018 року в нашому університеті створили окрему кафедру анестезіології та інтенсивної терапії, яку очолив професор Володимир Володимирович Гнатів. Саме тут я почала роботу над кандидатською дисертацією. Могла обрати будь-яку тему, але для мене було принципово, аби вона стосувалася анестезіології та інтенсивної терапії. Звернулася до професора Андрія Петровича Мазура, який тоді працював завідувачем відділення в Національному інституті хірургії та трансплантології ім. О. Шалімова, з проханням стати моїм науковим керівником. Справа в тому, що моя мама мала серцеву недостатність, а Андрій Петрович був її лікуючим лікарем та анестезіологом, отож ми були добре знайомі. Я бачила, як він працює, спілкується з пацієнтами, це відкрита та чесна людина, а ще – високий професіонал медичної справи. Власне, ці три якості мене й підкорили. Хто його добре знає, то може мені заперечити, бо він ще й доволі суворий та іноді трохи різкий у висловлюваннях, зрозуміло, не всім таке до вподоби. Але мені це не заважало, навпаки, дисциплінувало – тобі чесно вказали на помилки, які виправляєш. Моя дисертаційна робота стосувалася периопераційного ведення хворих із атеросклеротичним ураженням аорти та її магістральних гілок у поєднанні з ішемічною хворобою серця. Тема, як на мене, дуже актуальна, бо облітерувальні захворювання аорти, її магістральних судин складають майже 20 відсотків від усіх видів серцево-судинної патології. В цій роботі вперше було визначено працездатність індексів розвитку кардіальних ускладнень у хворих з такою патологією. Ми розробили та обґрунтували комплексну програму анестезіологічного забезпечення периопераційного періоду. Багато елементів своєї роботи я й донині застосовую в повсякденній практиці. Скажімо, використовую індекси розвитку кардіальних ускладнень не лише до кардіологічних пацієнтів, але й у хворих із загальнохірургічною патологією. У такий спосіб вдається спрогнозувати кардіальні ускладнення, а відтак і провести адекватну передопераційну підготовку.
– Чи змінилася анестезіологія та інтенсивна терапія останніми роками?
– Так. Вона стала більш орієнтованою на потреби пацієнта. Безпека хворого – зараз на першому місці. Маємо сучасну апаратуру, яка дозволяє тримати під постійним контролем якість і глибину наркозу. У ВАІТі Тернопільської обласної лікарні, де наша клінічна база, теж з’явилося багато нововведень, скажімо, запроваджено догляд і лікування пацієнта за принципом «лялечки», це коли в кожного хворого окремий набір індивідуального медичного начиння – окремий відсмоктувач, окремий фонендоскоп, монітор і всі датники. Це найкращий спосіб не допустити інфікування пацієнтів і дотримуватися всіх правил асептики та антисептики, а відтак значно покращити результати лікування. На жаль, поки що не можемо утримувати зарубіжні стандарти, де одним пацієнтом опікується одна медсестра, але намагаємося прагнути цього. Коли медсестра переходить до іншого пацієнта, вона обов’язково змінює рукавички, обробляє антисептиком руки. Лікар також не може перейти з одного блоку до іншого, не змінивши медичний одяг. Усі ліжка в нас розділені на блоки – «A, B, C» для того, аби не допустити внутрішньолікарняної інфекції. У блоці «А» перебувають пацієнти з інфекційними ускладненнями або ж високим рівнем їх розвитку, в блоці «В» – навпаки, хворі з низьким рівнем розвитку інфекцій, а блок «С» – це кардіохірургічні недужі, які повинні бути завжди «чисті», без ризику інфікування. Наразі ми переїхали до оновленого кардіохірургічного відділення, тож там створили окремий блок інтенсивної терапії. До речі, ВАІТ Тернопільської обласної лікарні вважається найкращим в Україні. На мій погляд, велика заслуга в цьому його завідувача – головного експерта департаменту охорони здоров’я Тернопільської ОВА, експерта МОЗ України за спеціальністю «анестезіологія» Олега Ємяшева, який започаткував впровадження цієї інновації. Взагалі, вважаю, Олега Вікторовича еталоном лікаря та людини, колегою, який підставить плече, дасть слушну пораду, завжди дослухаюся до його думки.
– Вважають, що анестезіологія – одна з найпрестижніших медичних спеціальностей. Чи кожний може стати анестезіологом? Щоб порадили студентам?
– Як засвідчує досвід, не кожен з тих студентів, що обирають анестезіологію, в майбутньому тут залишається й це залежить навіть не настільки від знань, як від особливостей характеру. Хтось швидко та блискавично реагує на подію, а в когось ця реакція значно повільніша. Тому з цих позицій потрібно обирати. Можливо, в майбутньому з когось вийде чудовий терапевт чи дерматолог, але мучити себе роботою, яка фактично стає пеклом, бо це престижно, не варто. Дуже велике значення для майбутнього анестезіолога має інтернатура. Тут він формується як спеціаліст, набуває досвіду. Але якщо після інтернатури терапевт може за потреби заглянути до підручника, «погуглити» чи проконсультуватися з кимось, а хірург ще деякий час буде асистувати чи стояти поруч з досвідченим колегою, то анестезіолог залишається сам на сам з пацієнтом – в операційній, під час чергування, і потрібно розуміти, що часу на «поміч друга» немає. Рішення потрібно прийняти тієї секунди, бо на операційному столі – пацієнт. Тому, переконана, що після завершення навчання, потрібно проводити тестування, аби визначити, чи може людина з певним архетипом працювати в цій сфері.
– Як змінилося ваше професійне життя після подій 24 лютого 2022 року?
– Враження таке, що життя розрізали навпіл, як яблуко. Ось ця частинка – до, а ця – вже після. До нашого медичного закладу доправляють поранених військових, молодих, кремезних хлопців, покалічених, зранених. Хіба серце не буде країтися від того, що з ними скоїла рашистська нечисть? Болить, дуже болить душа. В нашому кардіологічному центрі також перебувають військові, щотижня маємо дві-три операції на відкритому серці. Зрозуміло, що ці люди йшли захищати нашу землю та в них були вже проблеми, просто такого навантаження їх серце не витримало. Але, вочевидь, вони не могли інакше, коли Україна палає.
«Віра – це те, що допомагає нам тримати стрій у ці нелегкі часи»
– Що дає вам сили розпочати новий день?
– Молитва. Нею починаю новий день і завершую. Дякую нашим захисникам за те, що утримують небо, своїй родині за те, що просто у мене є. Віра – це те, що допомагає нам тримати стрій в ці нелегкі часи. Знаєте, те що колись здавалося таким дрібним, незначимим нині набуває цілком іншого змісту. Радієш і тішишся буденним речам – розквітлій квіточці, світлу в настільній лампі, посмішці сина, якої в щоденній круговерті колись не помічала. Живу тепер кожним днем і намагаюся наповнити його справжніми цінностями, занотувати в пам’яті гарні моменти, хвилини радості, приємного спілкування.
– Що в житті є для вас найдорожчим?
– Моя сім’я. Чоловік Святослав – професор нашого університету, старший син навчається на третьому курсі юридичного факультету Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, а молодший – дев’ятикласник. Насолоджуюся часом, коли ми всі разом у дружному сімейному колі. Це і є найбільша радість та щастя.
– Відома свекруха – поетка та лікарка Ганна Костів-Гуска також частинка вашої родини?
– Звичайно. Але вона частинка ще більшої родини, куди входять й мої батьки також. Ми часто проводимо час разом, коли мої та батьки чоловіка приїздять до нас у гості, або ж ми їдемо до них. Раніше багато подорожували – на відпочинок до Чорногорії, в Карпати, їздили великою дружньою компанією до Зарваниці.
Мене інколи запитують, як складалися стосунки зі свекрухою, бо вона ж натура публічна, лірична, а в мене в роботі, зрозуміло, лірики мало. Але ми якось одразу ж знайшли спільні точки дотику, тим більше, що в ній дуже гармонійно поєднанні ліричність і здорова практичність. Вона може писати вірш, поглядом спіймавши те, що не всі помічають, і одночасно копати картоплю, поратися по господарству. Дуже проста у спілкуванні, зоряною хворобою не хворіє, тому нам легко та цікаво разом. Отож стосунки чудові. Не пропустила жодного її творчого вечора, діти вивчили напам’ять багато поезій бабусі. На якихось урочистостях чи імпрезах часто декламують, щоправда, тепер лише молодший, бо старший уже виріс.
– Сімейні альбоми гортаєте часто?
– Люблю це заняття, бо там найкращі миттєвості нашого життя. Світлини можна потримати в руках, доторкнутися, погортати сторінки альбому. Шкода, що зараз все на електронних ресурсах, але я маю мрію роздрукувати багато світлин та помістити їх у наш родинний альбом. Ще десь років п’ять тому вклеїла туди останню фотографію, але сподіваюся, що продовження буде.
– Яке заняття приносить вам насолоду?
– Не повірите, але кулінарія. Люблю приймати гостей, накривати стіл, готувати щось незвичне та особливе. Користуюся бабусиними, маминими переписами, маю багато перевірених рецептів з батьківщини мого чоловіка – Борщівщини, які ще жодного разу не підвели. Особливо мене приваблює кондитерське мистецтво, я навіть свій весільний торт сама пекла. Зараз на це зовсім не вистачає часу, готую більше, коли вихідні, та й з тортами довелося попрощатися.
– Кому та за що найбільше вдячні?
– Батькам. За те, що подарували життя.
– Що для вас означає любити Україну?
– Виконувати професійні обов’язки з відповідальністю. Любити Україну – це наближати Перемогу, робити все, що від тебе залежить, для її розквіту, духовного оновлення.
Лариса ЛУКАЩУК