Жодне бажання не може здійснитися, коли не подаруєш йому крила віри. Не знаю, чи здогадувалася маленька Леся про цей постулат, але в дитинстві намріяла собі всілякого – знати досконало англійську мову, навчитися керувати автівкою, а також подорожувати світом. І згодом усе намріяне здійснилося-таки.
Доцентка кафедри загальної гігієни та екології ТНМУ Олександра Копач зізнається, що не планувала пов’язати своє життя з наукою, викладацькою діяльністю, але доля подарувала їй цей шанс, який виявився щасливим. Олександра Євгенівна є авторкою 49 навчально-методичних і наукових публікацій та однієї монографії, співавторкою статті, що ввійшла до наукометричної бази SCOPUS. Пані Олександра не уявляє свого життя без університету, студентів, яким передає не лише знання, але й найкращі людські чесноти.
«Два роки роботи санітаркою минули не надарма»
– Олександро Євгенівно, в якому середовищі виховувалися? Ким були ваші батьки? Чим цікавилися в юності та дитинстві? Як обирали професію?
– Зростала я в сім’ї сільської інтелігенції – батько був художником, а мама обіймала посаду інженера-будівельника. Мешкали ми неподалік Тернополя – у Великому Глибочку. Незважаючи, що це приміське село, в ті часи там була добре розвинена інфраструктура – районна лікарня, будинок культури, середня школа-десятирічка. Зі стін навчального закладу, який я закінчила, вийшло багато відомих людей, очевидно, тому, що знання давали не гірші, ніж у місті, фундаментальні. До нашого університету майже щороку приходять здобувати фах мої односельці й я дуже з того тішуся, отже, тримає марку моя школа.
Наша сім’я була дуже згуртованою, в домі завжди витав дух творчості, працелюбства, жодна хвилина часу не мала бути згаяна надарма. Мене, звісно, надихав приклад батьків. Щодо вибору майбутнього ремесла, то мамина професія мене не дуже приваблювала, а от татова, напевне, була закладена десь у генах, бо я любила малювати, щось вигадувати своє та викладати на папір. Спостерігала, як тато працює, отож зібралася вступати до художнього училища. Але коли вже було ближче до цієї пори, то батько почав мене відмовляти: «Це професія не для дівчини, облиш цю мрію та вибирай, щось більш реальне, бо творчістю й на хліб не завжди заробиш. Подумай про інший фах.» Такими були татові настанови. Як слухняна дитина своїх батьків, я погодилася. До речі, в нашій родині багато медиків. Наприклад, Леся Григорівна Копач – відома кардіологиня. Мене приваблювала хімія та біологія, тому вирішила вступати або на природничий факультет педінституту або ж до медичного. Як підсумок – переміг медичний. Але це не означало, що з першої спроби я вже стала студенткою. Вступила лише через два роки, а до цього пройшла курс «молодого бійця» молодшого медсестринства у нашій районній лікарні у Великому Глибочку. Трохи спочатку нервувала, бо, розмірковувала, як так могло трапитися, що мої однокласники у вишах навчаються, а я, відмінниця, та й санітаркою в реєстратурі працюю. Але згодом зрозуміла: це було випробування, щоб відчула, чи моя це професія. З кожним днем роботи в лікарні дедалі більше поринала у «смак» майбутнього фаху – познайомилася з усіма нянечками та медсестрами, лікарями, виконувала, що наказували, й упевнилася: це те, чим в майбутньому хочу займатися. Вступила до Тернопільського медичного інституту 1984 року.
– Вчитися було важко? Викладачі були суворими?
– Узагалі викладачі – професори, доценти були для нас чимось недосяжним. Ми ж більшість часу проводили або ж у «читалці» або в «анатомці» серед парів формаліну та кісток, назви яких мали вивчити назубок, до того ж – латиною. Щоправда, й студентське життя вирувало. Ми були молодими, активними, я записалася до художньої самодіяльності – співала в інститутському хорі, з яким об’їздила багато міст тодішнього Союзу. Певна річ, як усі студенти в ті часи, щоосені збирала врожай у колгоспах, побувала в будзагонах. Веселим і насиченим було студентське життя. Група мені «дісталася» пречудова, згуртована, як одна родина. Після закінчення інституту ми не розірвали зв’язки, підтримуємо стосунки, часто організовуємо зустрічі. Серед моїх однокурсників багато відомих у галузі охорони здоров’я особистостей, як-от відома кардіологиня, професорка Ольга Барна, є також викладачі нашого університету. Працюю на одній кафедрі з доценткою Галиною Крицькою, вона теж моя одногрупниця та щира подруга.
– Яку після закінчення інституту обрали спеціалізацію?
– Планувала стати терапевткою, але в Тернопільській районній лікарні, де проходила інтернатуру, з’явилася вакансія педіатрині, от я й погодилася, хоча всі лякали: з дітьми буде набагато важче, ніж з дорослими. Але, слава Богові, за всі роки роботи на моїй дільниці не було жодного летального випадку. Та й педіатрія припала мені до душі. Спочатку було дуже важко, дітки хворіють, сказати, де болить, не завжди можуть, але з часом «втягнулася». Не знаю, як зараз, але колись була така «опція», як патронаж – це означає, коли народжується в тебе на дільниці дитинка, ти разом з дільничною медсестрою маєш її відвідати вдома, оглянути, дати рекомендації. Але якщо врахувати, що всі села на моїй дільниці розкинулися на кілька кілометрів, то можете уявити, які відстані доводилося долати. Санітарний транспорт не завжди був, переважно діставалися автобусами, а далі – пішки. Взагалі роботи було багато – вакцинальна кампанія, комплексні огляди з профільними спеціалістами, а ще щоденний прийом, виклики додому. Збиралася та йшла будь-якої пори, нікому не відмовляла. Відтоді багато часу минуло, мої маленькі пацієнти давно виросли, батьки вже тішаться онуками, але, як не дивно, мене пам’ятають. Вітаються, дякують, а мені так приємно!
Багато років потому йшла якось поруч адміністративного корпусу, обійняла поглядом свій рідний університет і подумала: «Яка це недосяжна вершина. Храм науки, тут працюють особливі люди, які розвивають наукову думку, навчають студентів».
– Тоді, мабуть, і не повірили б, що також станете викладачем, ваші статті будуть друкувати в найпрестижніших наукових журналах, зокрема, й тих, що цитують у Scopus. Як відбувалося це «перезавантаження»?
– Несподівано. Ніколи не сподівалася, що пов’яжу власне життя з викладацькою діяльністю. Коли приїхала із-за кордону, то знайшла місце праці в тодішній санепідемстанції, працювала й про науку не замислювалася. Потім трапилася цілковита випадковість: зустрілася якось зі своєю колишньою одногрупницею, доценткою Галиною Крицькою. У розмові з’ясувалося, що в них на кафедрі гігієни немає гігієніста, а в мене п’ять років досвіду саме в цій сфері. Так погодивши всі адміністративні питання, я розпочала науково-дослідницьку роботу на кафедрі загальної гігієни та екології. Згодом ще одна випадковість, а, може, то доля так вела мене по житті? Якось, як нині пригадую, влітку це було, пролунав телефонний дзвінок. У слухавці голос мого колишнього викладача, професора Арсена Арсеновича Гудими: «Олександро, вітаю. Знаю, що чудово володієш англійською, а нам терміново потрібні англомовні викладачі». Так 2012 року я потрапила на кафедру медицини катастроф і військової медицини, яку професор Гудима тоді очолював. Але потім доля повернула мене знову на те місце, де, очевидно, й мала відбутися моя місія як науковиці – кафедру загальної гігієни та екології. Власне, там я й продовжила свою кандидатську дисертацію щодо впливу хімічних елементів сульфату міді та цинку на органи й системи лабораторних тварин в умовах травми під керівництвом професора Арсена Гудими. Переживала дуже, я ж у науці практично новачок, але Арсен Арсенович має дар витягнути десь із зсередини ті здібності, про які й не здогадуєшся. Він – сучасний, креативний та вміє так запалити вогонь творчості й здатність повірити в себе, що ти готова гори перевернути. Дуже ціную його допомогу.
Загалом робота над дисертацією тривала два роки. Спочатку потрібно було годувати впродовж кількох тижнів піддослідних щурів сульфатом міді та цинку, а після моделювання важкої травми, досліджувати результати показників діяльності органів і систем тварин. З’ясувалося, що після важких травм та отруєння важкими металами значно зростає ступінь ураження органів – печінки, нирок, серця та зокрема й системи кровообігу. Після тривалих досліджень та експериментів 2015 року я успішно захистила дисертаційну роботу. Саме того року відзначила й полудень віку. Хтось у цьому віці вже про завершення кар’єри гадає, а я саме лише розпочала. Але дуже втішена цим, бо і наука, і викладацька діяльність – це моє стовідсотково. Взагалі, вважаю, що випадковостей у житті не буває. Наш шлях уже визначений, варто лише докласти трішечки зусиль, щоб не випустити з рук той подарунок долі.
«Авторитет здобувається прихильністю, добрим словом»
– Що вас найбільше приваблює у викладанні?
– Мене захоплює сам процес, можливість спілкуватися англійською, дискутувати, обговорювати наукові проблеми, те, що я англійською можу передати студентам певні знання. Але щоб трохи розрядити ситуацію на занятті, можемо обговорити щось цікаве під час ліричних відступів, як я це називаю. Завжди даю можливість студентам висловити власну думку. Це дуже важливо, бо розвиває їх внутрішню свободу, змушує мислити та продукувати власні живі ідеї. Якось мені студенти зізналися, що їх приваблює в мені доброта, бо я завжди можу вислухати. Вони часто діляться зі мною особистим, запитують поради, як краще чинити в певній ситуації. І я ніколи не відмовляю. Бути добрими людьми по житті це й те, що я намагаюся прищепити кожному з тих, на кого в майбутньому чекає велика місія – бути лікарем. Взагалі не варто ставити себе вище студента, бо, мовляв, у мене більші повноваження. Авторитет здобувається прихильністю, добрим словом – це те, що я перебрала від своїх вчителів. Моє гасло – творити добро. Кажуть, краса врятує світ, але добро переможе темряву.
– Хто для вас був авторитетом, зокрема, й з викладачів ТНМУ?
– У певні періоди життя це були різні люди. В дитинстві, зрозуміло, найбільший авторитет – це батьки, які закладають у нас найкращі риси. Згодом людина вже сама може прийняти рішення, в кого їй можна чомусь повчитися, хто для неї може бути зразком чи кумиром. Якщо навіть зустрів цілком незнайому людину та відчуваєш, що в неї можна багато чому повчитися, то чому б ні? Буває ж і навпаки, коли Бог посилає тобі гарну людину, а ти опираєшся, як було зі мною, коли певний час працювала в Лондоні. Моїм безпосереднім керівником призначили американця – військового, з дуже суворим характером. У нього все мало бути за інструкцією, як в армії, що мені спочатку дуже не сподобалося. Але з часом звиклася, ввійшла в ритм, бо ж нікуди не дінешся, а потім вже й сама дивувалася, чому люди не дотримуються правил, робочого графіку. Цей досвід навчив мене тримати лад у всьому.
В інституті з великим захопленням відвідувала лекції Неоніли Володимирівна Голки, яка багато років пропрацювала на нашій кафедрі, це творча та цікава особистість, в якої є що перебрати. Гарні та приємні спогади про Анатолія Івановича Паламарчука. Чомусь пригадався епізод зі студентського життя: в актовій залі заняття інститутського хору, а Анатолій Іванович стоїть на трибуні зі спеціальною текою та відзначає відсутніх, бо ми іноді й пропускали репетиції. Дуже подобалися мені лекції та стиль викладання Юрія Федоровича Вікалюка, він один з небагатьох в ті часи читав лекції винятково українською мовою, що було надзвичайною сміливістю. Особливо трепетні відчуття та спогади про нашого куратора Казимира Івановича Сухінського, який викладав у нас анатомію – доволі важкий предмет, але ми йшли на іспит, як на свято, бо він був надзвичайно доброю людиною та справедливою.
– Для будь-якого викладача, поза сумнівом, важливими є лідерські якості. Як з цим у вас?
– Гадаю, ще в школі, коли була старостою класу, в мені вже прокинулися певні задатки лідерства. Наразі відповідальна на кафедрі за виховну роботу зі студентами, організовую культурні заходи. Взагалі люблю згуртовувати людей на щось цікаве. Як, скажімо, торішнього літа, коли наш священник, почувши, що я працюю на кафедрі гігієни, попросив організувати для дітей літнього християнського табору майстер-класи. Я принесла багато усілякого лабораторного начиння – апарати для вимірювання нітратів, реактиви, а діти – воду, овочі, фрукти й ми разом проводили досліди, відповідали на запитання вікторини. Навіть не уявляла, що діти можуть так багато знати.
– Кажуть, що нинішнє покоління студентів цілком інше, тому що має доступ до альтернативних джерел, великий арсенал ресурсів для навчання, комунікації. Ви як вважаєте?
– Цілком погоджуюся, але, крім усього цього, в них і велике бажання вчитися, вони дуже вмотивовані та знають, чого хочуть. Це важливо. Щоправда, мене захоплює в нашій молоді інше – їхня патріотичність. Вони цілком позбавлені комплексів їхніх батьків, виховані вже в незалежній Україні патріотами своєї Батьківщини. Ми спостерігали, як вони разом з дорослими відвойовували нашу незалежність на Майдані, потім стали в лави атовців. А в часи повномасштабного вторгнення хтось з наших студентів чи випускників пішов на війну, хтось волонтерить, але всі наближають Перемогу. Тішуся, що в нас таке патріотичне покоління, для мене це найвищий показник людяності, гідності, справжньої любові до України.
– Як на ваше життя вплинула велика війна?
– Важко було, особливо, коли почула звістку про повномасштабне вторгнення, сіялася паніка й ніхто не знав, що ж робити. На в’їзді до Великого Глибочка, де мешкаю, поставили блокпост, військові перевіряли всіх, була велика напруга. До мене першого дня війни приїхали племінниці із сім’ями, діти – налякані, дорослі – в розпачі. Перші дні були надзвичайно важкі, тривожні, сповненні страху, а згодом організм, очевидно, адаптувався, й кожен загорнувся у свою мушлю, як я це називаю. Знаєте, людина до всього звикає, адаптовується. Я бачила, як Ізраїль живе у стані перманентної війни – дівчата та хлопці ходять з автоматами вулицею, чутні вибухи, але люди вже не дивуються, мабуть, звикли. Важко звичайно, але ми повинні знайти у собі сили вистояти, не «розкисати», а підтримати наших хлопців на передовій. Спочатку разом з родиною волонтерила у своєму селі, ліпила вареники для наших солдатів, коштами долучалася, в колишній лікарні поселилися сім’ї з Харкова, Миколаєва, то їм теж допомагаємо, чим можемо. Разом зі студентами також намагаюся бути корисною для волонтерського центру ТНМУ. Рух і постійна активність не допускають негативу всередину, а ще великою поміччю є молитва за наших захисників, віримо та сподіваємося на наші Збройні сили. Це й допомагає вижити, зберегти психічне здоров’я в час війни.
«Основне – це терпіння та наполегливість. І віра у власні сили!»
– Який найщасливіший день у вашому житті?
– Народження нашої довгоочікуваної внученьки Марічки, яка народилася 21 вересня у свято Різдва Пресвятої Богородиці.
– Яке ви дерево?
– Гадаю, ялинка. Бо вона з колючками, а я іноді буваю колючою через загострене відчуття справедливості.
– Що більше вам до вподоби – ніч чи ранок?
– Ранній ранок, особливо, коли він залитий сонцем, зі співом пташок, такий, що надихає.
– Що може викликати у вас сльози?
– Останній випадок, коли бачила світлину маленьких діток, які зустрічають батьків з фронту зі своїми першими малюнками. Це до мурашок та сліз.
– У якій казці ви б хотіли жити?
– Може, це «Аліса в Диво-краї», бо ми так очікуємо нашого Українського дива. Щоправда, всі маємо до нього докласти свої зусилля.
– Що змушує ваше серце битися частіше?
– Прояв самовідданості, самопожертви.
– Що для вас рідний дім?
– Це насамперед моя родина. Це коло моїх рідних очей. Рідна усмішка мого сина Євгена, яким я дуже горджуся, він визнаний найкращим футбольним гравцем Тернопільщини. Моя підтримка та мій тил – чоловік Віктор Андрійович і мама Оксана Андріївна – найрідніша людина у світі, яка завжди виглядає з дороги.
– Яка ви квітка?
– Мабуть, троянда. Знову з колючками (сміється).
– А музика ви яка?
– Напевне, скрипічна. Люблю твори Вівальді. Його музика витончена, утаємничена та надзвичайно мелодійна.
– Який смак у вашого життя?
– Солоної карамелі, коли здавалося б непоєднувані сіль і солодка карамель створюють післясмак вишуканості та насолоди.
– Кому та за що найбільше вдячні?
– Найперше своїм батькам, які дали мені життя й я можу сповна насолодитися всіма його принадами.
– Що для вас означає любити Всевишнього та Україну?
– Любити Всевишнього – це насамперед довіряти йому всі свої помисли та сподівання, вірити в його Божественну силу й сподіватися на його милість. Любити Україну – це своїми вчинками наближати Перемогу, робити все для її розквіту та благополуччя.
– Найкращий день для вас?
– Це день, коли зранку розплющую очі, а звідусіль лунає звістка – війна закінчилася.
Лариса ЛУКАЩУК