Починаючи викладацьку діяльність 1987 року, доцентка кафедри терапії та сімейної медицини ТНМУ ім. Івана Горбачевського Наталія Боцюк зуміла поєднати найяскравіші таланти своєї родини – і лікарську практику, і вчительство. Найбільша радість охоплює Наталію Євгенівну в мить, коли довідується, що її учні успішно реалізовуються і в професії, і в житті. Як би ж доля завернула іншими стежками, зізнається, то стала б істориком, адже таємничий дух минувшини вабив її змалечку.
«У дитинстві завше блукала в Меджибізькому замку»
– Фундамент кожної особистості закладається в дитинстві. Наталіє Євгенівно, в якій сім’ї ви з’явилися на світ?
– Я народилася в Тернополі у сім’ї інтелігентів. У чудовій сім’ї! І мама, і тато – природжені вчителі. Вони завжди були для мене прикладом. Виховали трьох дітей – у мене ще є брат і сестра.
Мама Надія Григорівна – вчителька-методистка. Пригадую, вона дуже опікувалася своїми учнями, особливо з неблагополучних сімей, часто провідувала їх, запрошувала до себе додому на свята. На жаль, мами не стало два роки тому. Батько Євген Володимирович Гащин тривалий час працював на виробництві, став генеральним конструктором «Будіндустрії» в Тернополі, а потім все-таки перейшов на викладацьку роботу в політехнічний інститут, захистив дисертацію та досить довго там працював. Має багато випускників, які поважають його, згадують і досі приходять до нього.
– Які спогади передусім навіює думка про дитинство?
– Мати моя з Меджибожа – це таке славне селище на Хмельниччині. Саме там я й виросла в моєї бабці. Меджибізький замок – найстаріша оборонна споруда в Україні. Його краса, велич і таємничість завжди мене вабили. Малою я часто там блукала, якось мене навіть шукали в підземеллі замку всі сусіди (сміється). Мені дуже подобалося бродити серед руїн: уявляла себе то серед оборонців, то серед присутніх на балу. Жила у своїх дитячих мріях і фантазіях, які могли перенести на сотні років назад. До слова, в нашій сім’ї ніколи не було таємниць з правдивої історії нашої землі. Скажімо, я завжди знала про голодомор. Просто не могла співставити цих страшних фактів зі своїм щасливим дитинством – спокійним, веселим і ситим. Дитиною не могла зрозуміти, як це – коли вздовж дороги лежали спухлі з голоду люди… Мені про це прабабуся та бабуся розповідали. Пригадую, коли на Великдень ми приходили на цвинтар, моя бабця Ольга Гнатівна ходила по горбиках, вона знала, які родини там поховані, та залишала по шматочку паски й крашанку. Взагалі бабуся Ольга – це був еталон мудрості в нашій родині. Вона навчила мене, що жодні складні обставини, жодні біди не бувають безкінечними, тож завжди треба зберігати спокій та вірити в Бога. Ніколи не можна втрачати надії! Це слова від людини, яка пережила два голодомори, війну й ще безліч порівняно дрібних негараздів.
А ще бабуся навчила мене, що завжди треба працювати. Завдяки тому, що всі в їхній сім’ї працювали, не покладаючи рук, вони були небідними людьми, мали своє ремесло, добру хату, що, зрештою, дало можливість і голодомор пережити, бо міняли чоботи на окраєць хліба, який ділили між дітьми та іноді декілька крихт брали собі. Завше треба працювати й вірити у те, що колись розвидниться, що навіть найгірше жахіття все одно мине. Так казала моя бабуся, яка прожила, до речі, 96 років, до останніх днів мала гострий розум і ділилася спогадами навіть з істориками-науковцями з Києва.
– Хто ж надихнув вас на вибір професії?
– Мамині брати – Олександр Семенович і Петро Семенович Ліщенки – були дуже відомими лікарями в Тернополі. Петро Семенович був відомим лором, заслуженим лікарем. Олександр Семенович завідував урологічним відділенням Тернопільської обласної клінічної лікарні. Власне, вони й надихнули.
Утім, зерно закинув мій дід Григорій, мамин батько. Він повернувся з німецького полону, після якого часто хворів і завжди при цьому повторював, звертаючись до мене: «От виростеш, станеш лікаркою…». Мамині брати-лікарі завжди опікувалися ним, приносили ліки, підбадьорювали його. Я дивилася, дивилася на них і… Ось так ця стежка й мені простелилася. Дідусеві слова переросли в моїй свідомості в абсолютну мрію: от виросту й стану лікаркою!
«Загартувалася на виробництві»
– Свої шкільні роки згадуєте із задоволенням?
– Я навчалася у Тернопільській середній школі №13, яку закінчила 1980 року із золотою медаллю. У школі було цікаво, весело, в мене були чудові вчителі, навіть не можу когось конкретного відзначити – всіх згадую з теплотою та вдячністю. Було також багато гуртків, я активно їх відвідувала, все хотілося пізнати, всьому навчитися. Ось приблизно такі шкільні роки були в нас – одні на всіх.
– Коли ваша мрія стати лікаркою викреслилася в конкретне рішення вступати у медичний виш?
– Ближче до старших класів я вже остаточно вирішила, що буду вступати в медичний інститут і… дуже гарно мені це не вдалося. З першого разу не вступила та пішла працювати. Було надзвичайно прикро. Але саме тоді почалися мої справжні життєві університети. Я пішла працювати на фабрику продовольчих товарів. Працювала в бригаді, вдосвіта ходила на зміну (мені належало пакувати вафлі «Артек»). На виробництві загартувалася: із замріяного дівчиська (мені сімнадцять виповнилося вже на фабриці), медалістки з вінком троянд на шиї (в ті часи було модно медалістам закладати вінки троянд і ми так дефілювали площею) перетворилася в реалістку, яка вже розуміла, що справжній світ від уявного суттєво відрізняється. Тут замало було мріяти, а слід було боротися, вперто працювати, попри всі труднощі йти вперед. За рік праці я навіть доросла до бригадира комсомольсько-молодіжної бригади (сміється). Тоді мені давали скерування на навчання спеціальностей з технології харчових продуктів. Але мене не полишала думка про медицину. Я ходила на вечірню підготовку, вчилася, намагалася швидше виконати норму та заховатися десь у куточку, щоб почитати підручники. І таки вступила за другим разом до нашого медичного інституту!
До слова, я досі дружу з людьми, з якими працювала тоді. Вони вже давно старенькі. Переглядаю світлини з тих часів – багатьох уже немає, але добрий спомин є. Це була моя школа життя, вона навчила мене головному – як в житті вистояти. Тож коли вже сиділа за студентською лавою, дуже чітко знала різницю між роботою на конвеєрі та навчанням.
– Що передусім згадується зі студентського життя?
– Усі студенти мого покоління згадують дві речі: закоханість і колгосп. І мене це теж не оминуло (усміхається). Ми з чоловіком – студентська пара. Колгоспу в моєму студентському житті теж було достатньо – збереглися згадки на фото. Багато навчання, багато корисного дозвілля, зокрема, я була учасницею нашого інститутського ансамблю танців.
«Дуже тішуся, коли бачу, що мої учні досягли успіху»
– Хто з викладачів найбільше доклався до вашого професійного становлення?
– Безумовно, оскільки я педіатриня, то передусім це наш академік, мій великий вчитель і провідник у житті – Іван Семенович Сміян. Про нього найтепліші спомини й для нього моя найбільша повага. Його слова, лекції, обходи не раз згадувала в деяких складних моментах, коли починала практикувати. Серед моїх найкращих вчителів також Тетяна Степанівна Бабінець, Ніна Олександрівна Єпішина та куратор нашої групи Микола Оксентійович Кланца. На жаль, він дуже швидко пішов із життя.
– Як вибрали свій напрямок у медицині?
– Напевно, передусім завдяки Іванові Семеновичу Сміяну. Коли під час розподілу було місце педіатра в Кременці, не довго роздумуючи, пішла туди, надихнувшись його прикладом.
– Як людині, яка народилася й досі все життя перебувала в Тернополі, мабуть, непросто вам там було?
– Нині я працюю на кафедрі терапії та сімейної медицини й завжди вважала сімейну медицину пріоритетним напрямком. Можу сказати, що з первинної ланки почала – нею й завершую. Так, я почала працювати дільничною лікаркою. Ось я згадувала про свої дитячі мрії в Меджибозькому замку. А в Кременці, як відомо, є гора Бона, з якою пов’язано дуже багато легенд. Нею дуже гарно милуватися, можна навіть туди кілька разів пішки зійти. Але коли твоя дільниця розміщена під самою Боною, а ти в негоду маєш дуже багато викликів, транспорту не виділили, бо ти ще молода, тож скачеш, як гірська кізонька (сміється) по тих горах від хати до хати. Зізнаюся, працювати спочатку було важко. Звичайно, мені допомагали колеги. Зокрема, дуже мене підтримувала знана на Кременеччині педіатриня Надія Іванівна Юзва. Коли мені вперше дали список моїх викликів, а я навіть зовсім не знала, де це може бути, вона підійшла до мене й сказала: «Я тобі допоможу, дитино, бо ти пропадеш». Саме вона мені підказала, що треба взяти на практику групу в медучилищі, бажано фельдшерів або дитячих медичних сестер. З того часу фактично в мене почалося викладацьке життя. 1987 року я стала викладачем педіатрії в Кременецькому медичному училищі – й відтоді все життя на викладацькій роботі.
– Ви зуміли поєднали і медицину, на яку вас надихнули мамині брати-лікарі, і, власне, викладацьку роботу, любов до якої, очевидно, вам передалася від батьків.
– Так, поєднала, і практично відразу. І скажу щиро, що свою роботу надзвичайно люблю, мабуть, таки успадкувала педагогічні здібності. Адже це так важливо: робити те, що до душі, коли робота виснажує й надихає водночас. Окрім вимоги передавати знання з медицини, слід було вміти знайти правильний підхід до кожного студента, постійно пильно спостерігати за ними, аби підтримати чи застерегти від необачних вчинків. Було всіляко… Мої студенти мені дуже допомагали в практичній діяльності: ходили зі мною на виклики, чергували зі мною в палаті інтенсивної терапії, разом з ними ми приймали в лікарню дітей, ходили в інтернат для дітей, аби допомагати по господарству. Особливі спогади про наші екскурсії до країн Балтії, Білорусі, до Санкт-Петербурга, де я водила своїх студентів ще й до театру. Вони вже всі давно дорослі люди. Практично всі з моїх перших груп в училищі здобули вищу медичну освіту. З-поміж них навіть є викладачі нашого університету – це, зокрема, Петро Сельський, Михайло Фурдела, Роман Цицюра. Коли я зустрічаюся зі своїми випускниками – завжди дуже тішуся. Адже для мене надзвичайна радість, коли бачу, чого вони досягли, що ніхто з них не пустився берега. Всі мають свою сім’ю, улюблену роботу, вони успішні – для мене це найбільша радість.
Після праці в Кременці я вступила в магістратуру, потім – в аспірантуру, де під керівництвом академіка Івана Семеновича Сміяна розпочала писати кандидатську дисертацію, яку захистила в Інституті педіатрії, акушерства і гінекології в Києві. Дуже багато в зборі наукового матеріалу, його підготовці та опрацюванні мені допоміг колектив Рівненського діагностичного центру та його директор Віктор Поліщук, якого часто згадую зі словами щирої вдячності. На той час у центрі в Рівному була суперсучасна матеріально-технічна база, щирі, дружні прогресивні фахівці. Саме в них я вчилася УЗД і проходила спеціалізацію з функціональної діагностики, яку потім і викладала.
«За сімейним лікарем – майбутнє системи охорони здоров’я»
– На кафедрі сімейної медицини ви з перших днів її створення?
– Так, на кафедрі я з 1999 року, з її перших днів створення, вона ще тоді називалася кафедрою поліклінічної справи. Потім вона багато разів перейменовувалася, але зміст залишався один і той же – це первинна медична допомога, сімейна медицина. У суспільстві завжди був великий запит саме на лікарів першого контакту. А тепер, за часів невизначеності, коли не всі пацієнти, особливо діти, мають доступ до належного медичного супроводу, ця потреба постає з особливою гостротою. У постраждалих від війни областях перед лікарями постало багато нових викликів, адже, за вимогою обставин, незалежно від фаху, всі стали лікарями первинної ланки. Знаєте, я твердо стою на позиції, що готувати сімейного лікаря, формувати його світогляд слід починати ще зі студентської лави. Ми нині перебуваємо на військових рейках і маємо ідеологічно спрямовувати студентів на те, що їм, навіть якщо стануть видатними фахівцями в нейрохірургії, травматології, кардіології чи косметології, обов’язково належить вміти фахово надати людині первинну медичну допомогу, сформувати та відстежити маршрут пацієнта в тій чи іншій ситуації.
– Часто спілкуюся з нашими студентами про те, яким вони бачать своє фахове майбутнє й, на жаль, не надто багато з них бажають йти саме у сімейну медицину. Кажуть – важко.
– Важко – це про всю медицину. 2013 року я стажувалася в Братиславі. Разом із завідувачкою нашої кафедри, професоркою Лілією Бабінець ми вивчали досвід Словаччини у сімейній медицині, бачили, як громада дбає про своїх лікарів, які в них комфортні умови в амбулаторії сімейного лікаря. Наразі в нас сімейний лікар ще не в достатній пошані, слід працювати над цим не лише через реформи з «високих кабінетів», а й усією громадою в кожному регіоні. До слова, наш колектив теж багато працює для об’єднання та підтримки сімейних лікарів нашої області. Маємо Асоціацію лікарів сімейної медицини Тернопільщини, де проводимо навчання, конференції, симпозіуми. Колектив нашої кафедри часто організовує регіональні та всеукраїнські конференції сімейних лікарів з міжнародною участю. До нас приїжджали гості з-за кордону, зокрема, з Грузії, Литви, які ділилися досвідом організації амбулаторій сімейного лікаря, комп’ютеризації, зрештою, й оплати у своїх амбулаторіях. Разом ми відвідували амбулаторії сімейного лікаря в нашій області. Це було дуже цікаве та корисне спілкування. Словом, працюємо та безперервно розвиваємося, адже усвідомлюємо, що за сімейним лікарем – майбутнє системи охорони здоров’я.
– Що вважаєте найбільш цінним у власному творчому доробку?
– Співавторство у семи посібниках, серед яких найбільш вагомими є посібники «Сімейна медицина», «Первинна медична допомога», «Актуальні аспекти вищої медичної освіти за фахом «загальна практика-сімейна медицина».
– Нинішнє покоління студентів надихає до праці?
– Звичайно! Студенти – це такий потік молодої енергії, який допомагає жити. Деякі з них особливо талановиті. Важливо їх знайти, виділити й підтримати. І це не обов’язково відмінники. Талант – це щось енергетичне, він десь там – між книжками та відчуттям. Уже знаю, що коли доведеться піти на пенсію, буду за ними нудьгувати.
«Щастя нині на всіх одне: перемогти та відродитися»
– Окрім професійної діяльності, ви долучаєтеся й до громадських справ. За активну участь у суспільно-громадському житті та співпрацю зі студентською молоддю в національно-патріотичному напрямку отримали, зокрема, відзнаку міського голови Тернополя. Що вас спонукає до цієї роботи?
– Внутрішня потреба. Наше покоління мусить відродити те, що в нас було занедбано, приглушено. От хочеться зараз сказати: «Ми єсть народ». Зізнаюся, що для мене це дуже важливо! Разом з колегами з нашого університету я є співзасновницею нашого ГО «Інститут дослідження національної спадщини». Крім того, в нашому університеті також діє науково-дослідний центр «Європа Схід», де відроджуємо, дбаємо та провадимо діалог українського й польського народів, культур. Зокрема, восени 2021 року в ТНМУ провели «круглий стіл», під час якого обговорили творчість Юліуша Словацького, потім мали теплу зустріч у його садибі в Кременці. Разом з науково-краєзнавчою студією «Терполяни», нашими студентами та її очільником, непересічною особистістю Леонідом Васильовичем Кравчуком, з яким працювала разом ще в Кременці, теж долучаюся до проведення різних патріотично-просвітницьких акцій.
– Що нині, в такий важкий для всіх українців час, мотивує вас до життя та праці?
– Напевно, немає покоління, яке б не пережило війни. Тепер і перед нами постала жорстока правда: історія людства складається з воєн, тільки вони іноді більше стягнуті в часі й між ними проміжок, а іноді – менше. Мусимо це пережити. Debes, ergo potes. Є така латинська приповідка: мусиш – отже, можеш. Не можна впадати в розпач, бо на тебе дивляться старенький батько, діти й вже внучка. І тому можеш собі дозволити витік емоцій лише десь в усамітненому місці.
– Як би обрали не медицину, то, можливо, були б…
– Напевно, істориком. Принаймні, не кондитеркою. Я люблю пекти смаколики, але лише для найближчих.
– Маєте місце, де відпочиваєте душею?
– При землі, у своєму саду, біля дерев, які садив мій дідусь. У нас є одна яблуня, старезна-престарезна, має величезне дупло, а кожен рік, як співав Анатолій Горчинський, цвіте. Біля неї набираюся сили.
– Цього року у вас ювілейна дата. Ви щаслива людина? У чому для вас полягає щастя?
– Досі вважала, що щастя – це дуже якась така приватна філософська квінтесенція. Щастя – коли дитя рівно дихає в колисці. Щастя – коли перша закоханість. Щастя – коли на роботі щось вдалося. Щастя – коли подорожуєш та переповнений враженнями… А тепер у нас щастя, напевно, на всіх одне: щоб ми вижили, щоб ми перемогли, щоб ми відродилися. Тепер для мене лише такі критерії щастя.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА