Доцентка Надія Ходорчук: «Два крила мого щастя – педіатрія й сім’я»

Життя – це шлях самовдосконалення та самовіддачі. Саме таким принципом послуговується наша нинішня гостя рубрики «Вітальня», доцентка кафедри педіатрії факультету післядипломної освіти ТНМУ ім. Івана Горбачевського Надія Яківна Ходорчук. Вона – авторка понад 200 наукових і навчально-методичних публікацій, у тому числі чотирьох навчальних посібників, шести інформаційних листів, схвалених МОЗ України та впроваджених у клінічну практику. Про шлях у професію, педіатрію, сучасних інтернів та не лише – наша розмова.

«Дуже вдячна батькам, які в ті нелегкі часи підтримували нас у всьому»

– Кажуть, що найкращі наші спогади з дитинства. Поділіться, Надіє Яківно, спогадами про рідні вашій душі місця, батьків, родину?

– Народилася я в мальовничому селі Рудники, це Поліський край, недалеко від райцентру Маневичі. Навколо нашого обійстя був саме такий прадавній ліс і незаймана природа, яку оспівала в «Лісовій пісні» Леся Українка. До речі, Колодяжне від нас за сто кілометрів і дітьми ми відвідували цей будинок-музей. У моїй родині всі з діда-прадіда – хлібороби, дбайливі господарі, основою буття яких була фізична праця – в полі, на городі, господарці. Те, що найбільше запам’яталося з дитинства, – це школа-семирічка, медпункт, сільрада як адміністративний центр, сільський клуб з бібліотекою. Взагалі ж у нашому селі було дві бібліотеки, бо одна ще при школі. Певна річ, книжковий фонд у них невеликий, але ці сільські книгозбірні стали для мене таким собі центром Всесвіту, бо саме з книжок я дізнавалася про світ, видатних людей, нові країни. Читали ми з однокласниками все, що було, але одна з найулюбленіших – серія «Життя видатних людей». Ясна річ, що високого аналізу та осмислення в ті роки ще не прийшло, але мені було дуже цікаво дізнаватися про відомих і талановитих. Особливою подією було, коли раз чи двічі на місяць приїздила у село пересувна кіноустановка. Це вже у студентські роки ми обирали, на який фільм піти до кінотеатру, а в ті часи, що привіз кіномеханік, те й дивилися, вибору не було. Найбільше виринає з пам’яті культовий фільм 20 сторіччя «Королева Шантеклера». Де, скажіть, у сільській глибинці можна було побачити таку розкіш – сукні, модельні зачіски, жіночі прикраси, красиві обличчя іспанських акторів? Лише з екрану. Отож всі ми після перегляду перебували під надзвичайним враженням.

Надія ХОДОРЧУК з доньками Наталею та Світланою (1980 р.)

Що найбільше збереглося в пам’яті з того, що має стосунок до моєї нинішньої професії? Великий пошанівок до сільської лікарки, це була фельдшерка або ж медсестра, але нікому й на думку не спадало її назвати інакше, тільки лікарка. А ще дуже поважали вчителів. Запам’яталося саме приміщення сільської лічниці з таким-сяким оснащенням, відповідно до часу – киснева подушка, шафка з медикаментами, аби можна була надати першу меддопомогу, і певна річ, універсальні ліки тих часів – риб’ячий жир. Ніхто з дітей не хотів цей «еліксир» пити, але мама ретельно за цим пильнувала. А ще вона дуже гарно вишивала, ткала з льону рушники, серветки, обруси, бо ж відомо, що Полісся споконвіку «спеціалізувалося» на вирощуванні синьоокої квітки. Мені у спадок дісталося багато цих чудових речей, які я передала вже своїм дітям.

Дуже вдячна своїм батькам, які дуже добре розуміли, що лише навчання може дати їхнім дітям щасливе майбутнє та певний рівень свободи, не обтяжений важкою працею в колгоспі. Вони доклали неймовірних зусиль, аби їхні діти отримали вищу освіту. Особливо тісні стосунки склалися в мене із сестрою, яка волею долі стала також доценткою, але педагогічного вишу в Тернополі. Ми з нею йдемо разом по житті, і я дуже шаную ці сестринські теплі стосунки. Наш брат також отримав вищу освіту, він інженер і працює в Одесі в одному з науково-дослідних інститутів.

Вже коли я подорослішала, то зрозуміла, що непросто було вивчити нас трьох, але тут, очевидно, мудра сільська логіка спрацювала. Хоч як важко не жилося в ті часи, але шлях до знань був відкритий.

– І ви цією нагодою скористалися. Що вплинуло на ваш вибір професії?

Клінічна ординаторка кафедри педіатрії Надія ХОДОРЧУК (четверта ліворуч) з колегами кафедри та завідувачем, проф. Іваном СМІЯНОМ (третій праворуч), (1970 р.)

– Після семи класів сільської школи я продовжила навчання вже в «десятирічці» в райцентрі й спочатку мешкала в родичів, а в десятому класі перейшла до гуртожитку. Батьки забезпечували всім, а моїм завданням було добре навчатися, що я й робила з великим бажанням. Мотивувало й те, що в ті часи медалістів приймали до вишів без вступних іспитів. Отож я таки досягла своєї мети й отримала медаль, але вважаю, що ця нагорода була й своєрідним проявом вдячності моїм батькам за ту працю, сили, душевне тепло й любов, яку вони в мене вклали. Певна річ, вони надзвичайно пишалися своєю донькою.

Щодо вибору професії, то вже у старших класах, з огляду на мій характер, я визначила для себе дві спеціальності, якими в майбутньому хотіла б займатися – юриспруденція та медицина. Обидві ці науки вимагали, безсумнівно, великої точності, а ще – служіння людям. Згодом бажання допомагати хворим переважило й я вступила до Львівського медичного інституту. Щоправда, мріяла про лікувальний факультет і вже навіть подала заяву, та запізнилася з документами, які чомусь довго готували в райвно. Коли ж прибула з ними до приймальної комісії, то мені повідомили, що всі квоти вже «вичерпані» й запропонували педіатричний факультет. В чому ж крилася справжня причина, можна тільки здогадуватися , але я одразу погодилася й жодного разу про це не пошкодувала. Таким було, мабуть, веління долі. Я завжди з цього приводу жартую, що не я обрала педіатрію, а вона мене.

«Роки навчання у медичному інституті згадую з великим задоволенням»

– Що найбільше запам’яталося з часів навчання в Львівському медичному університеті (на той час – інституті)?

Надія ХОДОРЧУК (третя ліворуч) після конференції «Фізіологія та патологія всмоктування» з академіком Олександром УГОЛЕВИМ (четвертий ліворуч) і ректором ТДМІ та завідувачем кафедри педіатрії Іваном СМІЯНОМ (третій праворуч) і співробітниками кафедри (1986 р.)

– Найперше вразив сам медичний інститут, історія якого сягає кількох століть. Старовинна будівля цього храму знань полонила мене своєю монументальністю, всюди відчувався дух науки. По-особливому спроєктовані аудиторії, корпуси. Неабияке захоплення викликала оранжерея лікарських рослин на кафедрі фармакогнозії. Здається, там культивували рослини з усього світу.

А викладачі які були! Нині це цвіт вітчизняної педіатричної школи. Звісно, пишаюся, що в таких корифеїв мені пощастило навчатися – це професори Ігнатов, Руднєв, Коржинський, Юзько. Вони назавжди залишилися в моїй пам’яті як зразок високого професіоналізму, шляхетності, відданості своїй справі. Запам’яталося, як вони толерантно поводилися під час клінічних обходів у клініці, у ставленні до студентів, колег, тому ми мали з кого брати приклад. Це був високий рівень мистецтва викладання та особливого способу життя. В ті роки пріоритетом була практична спрямованість. Студенти педіатричного факультету бували скрізь: у клініках, дошкільних закладах, школах. Наголос ставився на вмінні проводити клінічне обстеження, інтерпретації лабораторних досліджень. В основу навчання було закладено передусім навчити студентів мислити, аналізувати, пролонгувати найрізноманітніші ситуації та доходити висновків. Коли ми складали залік практичних навичок з обстеження хворої чи здорової дитини, то й не всім з першого разу це вдавалося, такими високими були вимоги. З одного боку, викладачі нам давали знання та з надзвичайною теплотою до нас ставилися, а з іншого – вимагали й не допускали жодної поблажливості. Це дуже ефективний вишкіл.

Свої роки навчання у Львівському медичному інституті згадую з великим задоволенням. Викладачі дуже багато вкладали у нас. Власне, вони вміли збудити оцей лікарський, професійний інтерес. Пам’ятаю факультативні заняття, коли вони після занять чергували на певній кафедрі й кожний студент міг звернутися, аби краще засвоїти практичні навички, додатково попрацювати, щось з’ясувати. Не було жодного примусу, всі відвідували факультатив із задоволенням, бо бажання більше знати нас не покидало. Високу мотивацію та працездатність можна було пояснити ще й тим, що в нас в ті роки не було інтернатури, навіть слова такого тоді не знали. В червні завершувалося навчання в інституті, а вже у серпні новоспечені лікарі мали взятися до роботи. Тому ніхто й не сподівався щось довчити чи відпрацювати, всі розуміли, що повинні вийти зі стін альма-матер вже готовими спеціалістами. Тож прагнули щонайбільше засвоїти й навіть на практику завжди «просилися» в багатопрофільні лікарні, на які Львівщина доволі багата – це Стрий, Броди, Дрогобич, Борислав. Хочу зауважити, що практичні лікарі ніколи не відмовляли нам здобувати новий досвід, навпаки, що могли демонстрували, підказували, навчали. Під час виробничої практики в Дрогобичі та Бориславі я багато чому навчилася, а лікарі щедро ділилися своїм досвідом, та доброзичлива атмосфера, яку нам завжди створювали, сприяла цьому.

Заступниця декана Надія ХОДОРЧУК з викладачами рівненських кафедр і деканом Євгеном СТАРОДУБОМ (1999 р.)

А ще мені хочеться кілька слів мовити про Львів, місто, в яке я закохалася з першого погляду, бо його неможливо не полюбити. І винна тут не лише львівська кава, а той магнетизм галицької культури, в якій синергізувалися високе мистецтво та архітектура, побут і звичаї, традиції, все те, що вабить і вже ніколи не відпускає. Я вважаю Львів своїм вчителем, бо власне тут зростала духовно, тут сформувався мій світогляд, нові погляди на життя. Для мене студентський Львів – це всім відомі, як молодь нині каже, локації – Високий замок, оперний театр, музей просто неба – Личаківське кладовище, собор Святого Юра. А ще – неперевершені особистості. Іван Франко та Соломія Крушельницька, молодий Богдан Ступка, співак і режисер Анатолій Горчинський з його «Трояндами на пероні», що заполонили в ті часи ввесь львівський радіопростір. Неймовірні відчуття охопили, коли я вперше спустилася у підземелля знаменитої Львівської опери. Оперний театр стоїть на місці, де раніше проходило русло річки Полтва, й коли я побачила мости, які височіли над річкою в підземеллі, й усю цю рукотворну красу та уявила людей, які створили таке диво, то це було для мене неабияким відкриттям і навіть потрясінням. І справді, людський розум і політ творчої думки – безмежні й всеосяжні.

Професійне становлення

– Де після закінчення медінституту розпочали свою професійну діяльність?

– Отримала скерування у місто Нововолинськ на своїй рідній Волині. Обрала це місце праці не лише тому, що там була багато-профільна лікарня на 500 ліжко-місць, а й через те, що в одній зі шкіл працювала моя сестра, з якою в мене були надзвичайно теплі родинні стосунки. Нововолинськ у ті часи був особливим містом, навколо якого розташувалися дев’ять вугільних шахт. Коли я прибула на місце праці, то з’ясувалося, що лікарі-педіатри працюють ротаційним методом. Для сучасних медиків то дивина, а для нас була цілковита реальність, коли, відпрацювавши рік у стаціонарі, тебе могли перевести ще на рік до дитячої консультації, а звідти лікарем у школу чи дошкільний заклад або ж у відділення для новонароджених пологового будинку. Суть ротації була в тому, аби лікар випробував свою професійність на всіх ланках педіатричної служби, які, певна річ, мають свої особливості. Я позитивно ставлюся до такої практики, бо так ми здобували цінний досвід, удосконалювали навички, до того ж багато читали, вчилися й, зрештою, зростали як фахівці.

Надія ХОДОРЧУК з групою бакалаврів (2005 р.)

Ще одна цікава деталь тих часів: лікування було безкоштовним і у стаціонарах, і на обслуговуванні викликів. Кожен лікар мав «Сумку педіатра» й коли їхав на виклик, а транспорт нам надавали завжди, то мав увесь набір лікарських препаратів, і батькам не потрібно було мчати до аптеки, коли дитина слабувала. Так минали мої перші роки практичної діяльності, яка була надзвичайно насиченою. Крім лікувальної роботи, великої уваги надавали й медицині профілактичній. Педіатр займався ще й санітарно-просвітницькою роботою. Ми виступали з доповідями в дитячих дошкільних закладах, школах, на підприємствах, висвітлювали питання, що стосуються профілактики захворювань, правильної організації харчування, догляду, виховання дітей, тобто все те, чим, власне, й займається профілактична педіатрія та чого нині нашій медицині так не вистачає. Хоча за бажання все це можна зорганізувати, тим більше, що маємо такий потужний інтернет-ресурс, який можна повноцінно використати. Доволі широко розгорталася вакцинальна кампанія, на дільниці в педіатра вимагали показника щеплень щонайменше 80-90 відсотків. Звісно, це потребувало чималих зусиль лікаря, але нікому й на думку не спадало якось ухилитися чи шукати виправдання, цікаво, що всі виконували цей «норматив». А природне вигодовування малюків! Ще одна ланка роботи педіатра, за яку керівництво питало, чимало сил доводилося докласти, аби мами не відмовлялися від грудного вигодовування й у документації наші дії теж мали бути відображені. Тож працювали ми в поті чола.

Щодо моїх перших університетів у ролі викладача, то їх я здобула також у Нововолинську, де в ті часи було медичне училище й нас час від часу скеровували туди, аби навчати медичних сестер. Шість плідних років я пропрацювала на педіатричних теренах Нововолинська.

– Коли проліг ваш професійний шлях до Тернополя?

– 1969 року я вступила до клінічної ординатури на кафедру педіатрії Тернопільського медичного інституту. Завідувачкою кафедри в ті часи була доцентка Дарія Іванівна Огороднік. 1970 року в моєму житті трапилася знакова подія – доля подарувала мені зустріч з професором Іваном Семеновичем Сміяном. Ця людина не лише стала моїм науковим керівником, Вчителем і наставником у науці, але й провідником у житті. Він розгледів у мені науковий, творчий потенціал і згодом сприяв моєму формуванню як науковця, викладачки, лікарки-педіатрині. Іван Семенович відчинив двері в педіатричну науку й моїй доньці, яка також є його ученицею. Явище в науковому світі не таке й традиційне, але цілком реальне в житті моєї родини.

Надія ХОДОРЧУК на відпочинку в Яремче з чоловіком Юрієм (2006 р.)

Тема моєї дисертаційної роботи, яку запропонував Іван Семенович, була присвячена впливу ожиріння на розвиток цукрового діабету в дітей. Проблему на той час науковці мало вивчили, тож літератури, зокрема в Тернополі, було обмаль. Аби опрацювати цю тему, доводилося виїздити до бібліотек Львова, Києва, Харкова, Москви. Особливо запам’яталася дисертаційна зала центральної медичної книгозбірні Москви, куди вишиковувалися черги науковців з усього Союзу, тому дозволялося працювати з літературою лише три години на день. Коли ми їхали туди, то в інституті оформляли відрядження, а в Москві надавали місце в гуртожитку. Звісно, жодних технічних засобів у ті часи не було, тож конспектували, занотовували потрібне в зошиті, використовуючи джерела, необхідні для дисертації. Поверталася до Тернополя й починала працювати над своїми дослідженнями. Гарним прикладом і натхненником був мій керівник Іван Семенович, бо він сам багато працював і нас змушував не гаяти ні хвилини. На кафедрі навіть жартували, що він є носієм «хронічного вірусу» з назвою «працездатність». І він цим вірусом заражав усіх, хто навколо. В результаті мені вдалося розробити схему поетапності розвитку цукрового діабету в дітей з ожирінням. Нині це вже загальновизнана гіпотеза, що діти чи дорослі з ожирінням є групою ризику щодо розвитку стану предіабету. Я розробила відповідну дієту, певні стратегії її корекції. А ще мені довелося, за порадою Івана Семеновича, самій проводити навіть лабораторні дослідження, і не через недовіру до лаборанта, а для того, щоб самій зсередини все «побачити» та «вивести» певну закономірність тих процесів, які досліджуєш. Дисертацію я захистила 1973 року. Опонентом на попередньому захисті була наша професорка Олена Олексіївна Маркова, яка дала мені багато корисних порад. Після завершення моєї дисертаційної роботи були сформовані раціоналізаторські пропозиції, інформаційні листи щодо впровадження в практику методів, які допомагають запобігти розвиткові цукрового діабету в дітей з надмірною вагою. Після захисту кандидатської дисертації я отримала посаду асистента кафедри педіатрії нашого університету й продовжила роботу в науковому вимірі.

Одна з основних тем наукової роботи кафедри того періоду – вивчення особливостей гідролізу та всмоктування вуглеводів у дітей, а також синдрому ендогенної інтоксикації. Тоді ці проблеми були мало вивчені й під керівництвом Івана Семеновича Сміяна, який вже обіймав посаду ректора, була зорганізована перша всесоюзна конференція «Фізіологія та патологія всмоктування», куди, пригадую, запросили провідного фахівця з цієї проблеми, академіка О.М. Уголева.

Узагалі ж під патронатом Івана Семеновича в ті часи було зорганізовано дуже багато науково-практичних конференцій з провідними фахівцями колишнього Союзу. В Тернополі побували тодішня директорка Інституту педіатрії, акушерства та гінекології, академік О. Лук’янова, відомі фахівці з організації грудного вигодовування дітей, професорки К. Ладодо, В. Отт, а також професори Б. Рєзнік, Гудзенко, Сідельников.

У нашому місті відбувався з’їзд педіатрів УРСР. Це чинило неабиякий позитивний вплив на практичну педіатрію, а також наші викладачі мали можливість познайомитися з корифеями радянської педіатричної школи, запозичити новий досвід, напрацювання колег з різних куточків Союзу. До слова, примітна особливість того часу – не поділяти педіатрію на наукову та практичну, бо й справді медицина дитинства – це одне ціле, коли напрацювання науковців активно впроваджуються в практику охорони здоров’я дітей. Це був лейтмотив нашої діяльності. Єдність педіатрії практичної та наукової царини відчувалася в усьому, в нас були тісні зв’язки з педіатрами міста у стаціонарах, поліклінічних відділеннях, часто в нас на лекціях бували практичні лікарі, на клінічні професорські обходи приходили педіатри й їхня думка також враховувалася під час спільних консиліумів. Це була надзвичайно ефективна та дієва практика, чого не скажеш про нинішню ситуацію, коли 2020 року клінічні кафедри фактично опинилися за лаштунками лікувального процесу. У світі найновіші досягнення науки намагаються щонайшвидше втілити в практичну медицину. В нас же склалася абсурдна ситуація, коли науковців відсторонили від практичної охорони здоров’я. Кому спало на думку таке невігластво й чому донині не вирішено це питання на державному рівні? Виходить, те, чого ми досягали роками та десятиліттями наполегливої праці, можна за кілька днів поламати. Як викладати на клінічних кафедрах, коли немає можливості практичної роботи, хіба може науковець бути осторонь пацієнта? На мій погляд, той розкол, який привнесли у нашу охорону здоров’я, до добра не приведе, бо це абсурдне рішення. Знаєте, я не можу навіть уявити стаціонари без клінічних обходів за участі своїх колег, поліклініки без консультацій наших провідних фахівців, консиліумів лікарів без врахування думки авторитетних вчених. Вийшла у нас якась регресивна реформа медицини, а ми ж прагнули іншого.

«Пройдено чималий шлях, сповнений копіткої праці всього колективу»

– Як надалі складалася ваша наукова кар’єра?

Надія ХОДОРЧУК з колегами кафедри (2020 р.)

– Позаторік ми відзначали сорокаріччя з дня заснування ННІ післядипломної освіти, а мені пригадалося, як 1979 року в нашому університеті відкрили факультет післядипломної освіти та відповідно ще одну кафедру – підготовки інтернів і навчання лікарів-курсантів. Мене запросили на посаду доцентки цієї кафедри. Так розпочалася нова сторінка моєї викладацької біографії. Все довелося розпочинати чи не заново, дещо перебудувати навчальний процес, запровадити нові методики викладання. На всіх етапах нашого розвитку довелося пережити й певні зміни, модернізацію. Понад двадцять років я обіймала посаду завучки кафедри педіатрії нашого факультету, тож усі реорганізаційні моменти, що стосуються навчально-методичного процесу, мені дуже добре відомі. Це і перші комп’ютерні програми для контролю знань лікарів, які ми самі складали, бо профільне Міністерство, ой, як не швидко запропонувало нам відповідні настанови та уніфіковану методику. Пригадую, як створювався перший комп’ютерний тест-контроль знань, писалися перші ситуаційні задачі, зорганізовували виїзні цикли з підвищення кваліфікації лікарів-педіатрів. Зокрема, виїздили до Рівного, на Закарпаття, до Миколаєва. Це насичувало певним досвідом. До нас у перші роки після відкриття факультету післядипломної освіти приїздили лікарі-педіатри з Молдови, Білорусі, з російського Новгорода, були навіть лікарі-курсанти з Північної Осетії. Тобто діапазон слухачів був надзвичайно розмаїтий. І це був великий плюс не лише для слухацької аудиторії, але й для викладацького складу, бо, як мовить латинське прислів’я, «Docendo discimus», тобто, навчаючись й ми вчилися. Уніфікованих настанов тоді не було, та й навіть ті, що нині випускає Міністерство охорони здоров’я, з’явилися не так давно, тож обмін досвідом нам дуже згодився, ми могли багато почерпнути для себе.

З 1991 року географія слухачів нашого факультету звузилася до України, а останнє десятиліття до Тернопільської області. Пройдено чималий шлях, сповнений копіткої праці всього колективу – запроваджено напрямок комерційної підготовки лікарів-курсантів, впроваджено спеціалізацію лікарів загальної практики-сімейної медицини.

– Нинішнє покоління інтернів надихає до праці?

– Інтерни – це особлива категорія, ще не зовсім лікарі, але й уже не студенти. Мені подобається будити в них думку, змушувати мислити, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, докопуватися до істини, щоб вони поглянули на проблему крізь призму широкого бачення, з різних позицій. Не хочу здатися занадто консервативною, але, на мій погляд, нинішнє покоління студентів надмірно вже захоплюється сучасними ґаджетами. А мені здається, що все повинно мати свою дозу. Наші інтерни вже не уявляють свого життя без стільникового телефону. Так, це надзвичайно ефективний технічний ресурс, але чому книжка, журнали професійного напрямку відійшли на задній план, і так незаслужено забуті. Коли я прошу розрахувати дозу препарату, то всі чомусь кидаються до калькулятора в телефоні, а власні мізки ніхто й не хоче напружувати. А якщо телефон розрядиться, а пацієнт у критичному стані, куди, скажете, бігти? От і виходить, що інтелект сучасної молодої людини залежить від батарейки, як влучно колись зауважив Михайло Жванецький.

У своїй навчальній кімнаті я повісила невеличкий плакат, який, на мій погляд, мав би якось повпливати на інтерна та змусити його замислитися. Мені здається, що це алгоритм життя майбутнього лікаря. Ось що там написано: «Шлях до професії: знаю-розумію-бачив-робив-умію». Цей шлях проходить спеціаліст упродовж всього свого професійного життя, але основи закладаються на додипломному та післядипломному навчанні. Іншого шляху просто немає. Мало знати, треба ще розуміти, що відбувається в організмі дитини за певної патології, як запускається механізм розвитку недуги, на якому етапі відбувся збій фізіологічних процесів. А вже потім прийде відповідь, як і на що потрібно впливати. Зрозуміло, що нині в нас є КТ, МРТ, це чудово, але органи зору, слуху та руки лікаря – це ті «монітори», які ніколи не втратять своєї цінності. Колись я прочитала дуже влучний, на мій погляд, вислів відомого американського генетика: «Очі не бачать того, чого не знає розум». Він наголошує на тому, що лікар повинен бути надзвичайно спостережливим, це, якщо хочете, його основне знаряддя, бо він повинен вміти сам зчитувати інформацію з дитячого організму. Тому спонукаю інтернів до осмислення, аналізу, збуджую в них лікарський інтерес, намагаюся навчити клінічного мислення.

Надія ХОДОРЧУК на відпочинку в Моршині (2009 р.)

Коли в інституті відчинив двері медичний коледж, певний період я теж була залучена до підготовки бакалаврів, фельдшерів, медсестер. Досвід, який я та мої колеги отримали від підготовки середнього медичного персоналу, ми узагальнили й надрукували в статтях (2005-2006 р.).

– На одній зі світлин побачила вас з рівненськими лікарями…

– Так, був такий період у моєму житті, коли я працювала заступницею декана факультету післядипломної освіти. І тоді від нашого факультету в Рівному на базі діагностичного центру відкрили кафедру «Діагностика та медична інформатика», а в обласній лікарні – кафедру «Медицина невідкладних станів». Мені було доручено налагодити там організаційно-методичний процес навчання курсантів. Це було непросто, бо люди, які готувалися там навчати, викладацького досвіду не мали, це були звичайні лікарі. Але вони мали великий досвід практичної роботи, і нам вдалося запустити навчальний процес, і хтось сфотографував нашу команду. До слова, був й такий період у моєму житті, коли я займалася винятково лікувальною роботою як лікарка-педіатриня в нашому університетському лікувально-діагностичному центрі, а згодом у поліклініці першого в Тернополі приватного медичного центру «Медікус», пропрацювала майже 10 років, керівництво центру створило мені там усі можливості займатися й наукою.

2016 року я знову почала виконувати обов’язків доцентки кафедри педіатрії ФПО. Змінювалися завідувачі кафедри, склад викладачів, але я старалася не змінювати свого ставлення до роботи, не зраджувати тому, що було закладено в 1970-і роки.

«Родина є моїм джерелом світла, натхнення»

– Ваші діти продовжили ваш професійний шлях?

– Так. Старша донька Наталія також обрала педіатрію й нині є доценткою нашого університету. А молодша після закінчення українського вишу навчалася три роки в Пітсбурзькому університеті, а наразі працює в Міжнародній фінансовій компанії в Києві фінансовим аналітиком.

– Що надихає вас у житті?

– Надихає праця, бо лише в праці людина живе, а не існує. Безумовно, й родина є моїм джерелом світла, натхнення. Бо коли у сім’ї злагода, всі здорові та дружні, то й мені на серці радісно.

– Ваш життєвий принцип?

– Це гасло педіатра: доброта, щирість, відповідальність, допомога. Без цього в педіатрії не можна, бо діти – це наш клопіт, наша радість і до певної міри наші ліки. А ще – ключі від раю, як сказав хтось з великих.

Лариса ЛУКАЩУК