Доцентка кафедри української мови, керівниця центру виховної роботи та культурного розвитку Марта Руденко працює в нашому університеті п’ять років. Уявити ТНМУ без неї вже неможливо! Вона так гармонійно влилася в колектив і з таким запалом взялася за організацію найрізноманітніших напрямків університетської роботи, що, видається, медичний виш просто чекав на таку людину. А все завдяки тому, що, як зізнається сама Марта Ігорівна, вона дуже любить свою роботу й досконало знає всі її нюанси. «Наші студенти готові як долучатися до всіляких проєктів, так і пропонувати власні ідеї, вони завжди зі мною на зв’язку, навіть після закінчення університету, – зауважує вона. – Вважаю, це найголовніша оцінка моєї праці».
«Перше слово – не «мама» чи «баба», а «діді»
– Марто Ігорівно, ви завжди, навіть у такий непростий час, усміхнена й доброзичливо налаштована до всіх. Але ж, звісно, трапляється, що й ви стаєте зранку не з тієї ноги. Як викликати усмішку, якщо для неї об’єктивно немає підстав? Як вам це вдається?
– Усе просто: я дуже люблю свою роботу. Майже 20 років працюю зі студентами й не уявляю собі життя без них. Ось я з ними поспілкуюся, навіть на них подивлюся – й в мене миттєво змінюється настрій на краще. Вони мене надихають. Так, обставини різні бувають. Треба переступити через них та йти далі. Я завжди цим керуюся.
– Ви мріяли в дитинстві бути вчителькою?
– Гадаю, задатки до цього в мене були. Втім, у моїй родині всі лікарі, крім мене. Мене дуже швидко навчили читати. Мама мене залишала, давала книжку в руки, я садила іграшкових ведмедів біля себе та читала їм уголос. Отак мене в тій самій позі і заставали дорослі, коли поверталися з роботи. Я дуже любила читати й цю свою любов зробила професією. Не можу жити без книжок. Без чого завгодно, але не без книжок.
– Є книга, що вразила вас найбільше?
– З дитинства це – «Тореадори з Васюківки». Цю книжку читала безперестанку, постійно перечитувала та ще досі перечитую, коли читаю вголос дитині. А далі – завжди з’являлася нова книжка, яка вражала.
Для мене український прозаїк, геніальний та феноменальний, рівня якого просто немає, – це Іван Франко, якого справжнього мало хто знає. Обожнюю Івана Багряного. Його «Тигролови» – книга, після якої багато хто починає відкривати для себе українську літературу. Цілковитим відкриттям для мене став діаспорний письменник Степан Любомирський. Про нього мало хто знає. Його книга про визвольний рух написана українською мовою 1930-их років, від неї відірватися не можна. Коли хочу омитися від довколишнього суржика й зачерпнути справжньої чистої добірної української мови, читаю Оксану Забужко. Її «Музей покинутих секретів» – це маркер для мене на близькість душ, хто може це сприйняти та хто ні. Зрештою, вся публіцистика, есеїстика Забужко – це дивовижно. Взагалі ж я читаю все: і любовні романи, і детективи, і професійну літературу. Розумію завдання кожного виду літератури та насолоджуюся нею.
– Хто мав на вас у дитинстві найбільший вплив?
– Найбільше доклалися до мого формування бабуся з дідусем, бо я народилася, коли батьки навчалися на 4-ому курсі. Тож від пелюшок я проводила багато часу з бабусею Анною Михайлівною та дідусем Миколою Івановичем, маминими батьками. Моя бабця – надзвичайна красуня, їй зараз 88 років. За освітою вона – хімік-біолог. Дідусь, на жаль, уже покійний. Він був медиком. Вони обоє були фанатами своєї професії. Бабця їздила на всі можливі курси, вивчала нові реактиви, постійно вдосконалювалася. Дуже багато років пропрацювала в лабораторії наркодиспансеру, навіть після виходу на пенсію. А дідусь був головним лікарем Буданівської психлікарні, потім теж переїхав до Тернополя та працював у Тернопільській психоневрологічній лікарні. Неймовірно веселий чоловік, надзвичайно харизматичний. Де б він не з’являвся, біля нього завжди збиралися люди. У мого дідуся не було поняття «робочий» чи «вихідний» день. До нього хворі йшли постійно. Хоча він психіатр, йшли всі незалежно від проблеми, бо знали, що Микола Іванович Іванина ніколи нікому не відмовить у допомозі. Він викликав у людей таку повагу та довіру, що до нього часто зверталися просто з побутовими питаннями та за порадами в життєвих перипетіях. Дідусь був для мене незаперечним авторитетом. Навіть своє перше слово я сказала не «мама», не «баба», а «діді». Моя мама Любов Миколаївна теж пішла в психіатрію, нині вона вже на пенсії. Тато Ігор Васильович Гарапко працює у психоневрологічній лікарні, займається функціональною діагностикою й нині.
«Завжди знала, що хочу займатися наукою»
– Як, зростаючи в такому середовищі та маючи щоденний приклад справжніх лікарів, ви не пішли в медицину?
– Я мала таке бажання. І вважаю, з мене вдався б добрий лікар. Навіть бачила себе в акушерстві. Все життя маю трепетне ставлення до немовлят і вагітних жінок. Та мій вступ до вишу випав на складний період 1990-их, коли була просто катастрофічна ситуація з виплатами зарплатні, особливо медикам і вчителям.
– Але ж у педагогічний ви пішли?
– Мама переконувала мене, що закладені зусилля в здобуття медичної освіти, адже вчитися в медичному таки важче й відповідальність більша, наша держава не цінує. В її розумінні закладені зусилля в педагогічну освіту значно менші. Вона просто не читала твори старослов’янською мовою (сміється). Але я про власний вибір жодного разу не пошкодувала, тому що свою любов до книжок перенесла у свою професію. Дуже люблю науковий напрямок, яким займаюся – наратологія, теорія розповіді. Вона має дуже великі перспективи, зараз саме її розквіт. Відзнакою для мене стало те, що мій доробок згадується у Літературознавчій енциклопедії.
– Чому обрали такий напрямок?
– Почалося все з праці над дисертацією на тему «Наративна стратегія художньої прози Миколи Хвильового», яку захистила 2004 року. Мені була дуже цікава література Розстріляного відродження. Той пласт настільки відрізнявся від класичної української традиційної літератури, що була приголомшена, по-перше, тим, що українці могли так писати, а по-друге, як усе це було знищено. З 275 письменників живими залишилися майже 30. Мене це надзвичайно вразило, я багато займалася цією темою, вишукувала різні документи, читала листування, щоденникові записи, спогади. Так поринула в це, що зрозуміла: треба витягнути цю інформацію на поверхню. Відтак перейшла від аналізу практичних текстів до теорії. Зараз тим же і займаюся.
– Коли ви вступали до педагогічного, хотіли потім працювати в школі чи відразу планували йти в науку?
– Завжди знала, що хочу займатися наукою. Моя бабуся Марта Гарапко, на честь якої мене назвали, постійно заохочувала мене до навчання: ти розумна, в тебе вийде, це просто для тебе створено, треба вчитися й вчитися. Я й зростала такою «ботанічкою», жила в книжках, школу закінчила із золотою медаллю.
– У школі вам подобалося?
– Так, хоча спочатку було нецікаво. Коли прийшла у перший клас, уже не вміла читати вголос, лише про себе, а діти тільки опановували літери. Тато закінчив наш медичний інститут, пройшов інтернатуру, його забрали військовим лікарем, слава Богу, в Чехословаччину. Ми поїхали всі за ним. Провчилася рік і батьки відправили мене назад до Тернополя. Далі навчалася у школі № 17, де була дивовижна вчителька української мови, яка з мене зробила людину (усміхається). Яна Володимирівна Хрусталь, на жаль, уже покійна. Ось всі написали твір. Вона мені повертає зошит зі словами: «Марто, ти можеш краще, не приймаю, перероби». І так разів п’ять вона мені навернула й до мене, врешті-решт, дійшло, як це має бути, що треба завжди ставити собі планку вище та вище. Цей перфекціонізм прийшов до мене, і я так намагалася навчити своїх дітей: будь-яку роботу, яка б вона не була, треба виконувати якнайкраще, як ти можеш. Не так, аби відбути або зіпхати, я такого терпіти не можу! Має бути все перфектно. Якщо ні, то навіть не варто братися.
– У педагогічному інституті вам було цікавіше, ніж у школі?
– Так, студентське життя в мене було дуже цікаве! Мене було повно всюди. Грала у студентському театрі, мала різні ролі, одначе найулюбленіша – Маруся Чурай, До слова, в нашому театрі дебютував відомий нині актор, улюбленець тернопільської публіки Олександр Папуша, який, власне, грав Грицька Бобренка. Брала участь також у різних творчих змаганнях, зокрема, у конкурсах краси, фотоконкурсах. Утім, це тривало недовго, адже завжди вважала, що моя сильніша сторона – все-таки розум і добре підвішений язик. Тож коли мені випала можливість спробувати себе в модельному бізнесі, без жалю відмовилася. Натомість почала сама зорганізовувати різні конкурси. Зокрема, наприкінці 1990-их долучилася й до організації першого міського конкурсу «Містер Тернополя», в якому брали участь навіть хлопці з медичного (усміхається).
«З початком війни студенти хвилювалися, чи я в безпеці»
– Як вас доля привела до ТНМУ? Ви тут з 2017 року, а що було до того часу?
– До того був приватний заклад – Тернопільський комерційний інститут, де пропрацювала 13 років. Там я була всім, крім ректора (сміється). Почала від викладачки кафедри, потім стала доценткою, була завідувачкою кафедри, заступницею декана факультету, деканкою факультету, проректоркою з виховної роботи. Саме тому, вважаю, мені зараз легко працювати, бо, мабуть, немає роботи в університеті, якої не знаю. Я розумію, як ця кухня влаштована та, напевне, цей досвід дав мені можливість стати керівницею Центру виховної роботи та культурного розвитку.
– Вам подобається працювати в медичному університеті?
– О, так! Пригадую, як колись гуляла з візочком зі своїм молодшим сином перед адміністративним корпусом ТНМУ й думала: «Яка красива будівля, як я хотіла б тут працювати!».
І ось я тут – на кафедрі української мови! Дуже цікаво мені було зустрітися вперше з іноземними студентами. З моїми першими групами, які вже закінчили шостий курс, ми й нині листуємося у соцмережах. З початком війни вони дуже хвилювалися, де я, як я, чи в Україні, чи в безпеці. Гадаю, це свідчить про те, що я відбулася як викладачка. Мої іноземні студенти часто мені повторювали: «Ви з нами розмовляєте, бо інші викладачі нас просто вчать». Можливо, це не всі сприймають, та я постійно цікавилася в них елементарним: чи їв сьогодні, тебе нічого не болить, чому засмучений? Бо розуміла, що вони в чужій країні, без мами, без тата, де все цілковито інше – їжа, віра, погода, одяг, звичаї. Як вижити цій молодій людині в таких умовах, ще й вчитися? Це екстремально важко.
Окрім викладацької робити, коли щойно прийшла на кафедру, зорганізувала захід до Дня української писемності та мови. Потім були Шевченківські дні, до яких теж долучилася. А далі, вважаю, ректор ТНМУ Михайло Михайлович Корда висловив мені величезний кредит довіри, адже я пропрацювала тут дуже мало, як він доручив мені цей колосальний пласт – Центр виховної роботи та культурного розвитку. Це величезний та відповідальний обсяг роботи.
– Як даєте собі раду з цим великим обсягом роботи?
– Дуже підтримують колеги – Олена Володимирівна Покришко, Галина Григорівна Габор та Іванна Зіновіївна Кернична. Постійно відчувала й відчуваю допомогу Яніни Чайківської, керівниці пресслужби ТНМУ. Дуже допомагають працівники та педагогічний колектив університету. Не було такого заходу, щоб не відгукнулися, до того ж усі кафедри. І студенти дуже багато долучалися. У нормальні «доковідні» часи вони завжди забігали сюди просто привітатися та запитати – що зараз робимо? Також приходили з уже готовими проєктами. Коли ж почалася війна, вони масово, не десятками, а сотнями писали в групи у вайбері: що треба робити, куди треба йти? У ці перші дні, найважчі, коли всім було дуже страшно, коли ми не розуміли, що робиться, наш народ так зорганізувався! Тому я в нього вірю! «Де нам взяти сітки?», – якось мовила я. Йшла людина коридором, почула цю мою фразу – й у нас були сітки для плетіння на фронт за дві години! Написала в групі «Людині потрібні ліки» – й за короткий час ми назбирали торбину ліків та ще й гроші, щоб їх докупити. Уявляєте? Світ ще не бачив такого масового сплеску єднання!
– 24 лютого змінило ваш світогляд?
– Напевне, ні. Такою проукраїнською мене сформувала сім’я й перебування за кордоном в радянські часи. Дідусева сестра Анна була станичною УПА. Боже чудо, що їй вдалося уникнути репресивної машини НКВД. Вона мені в дитинстві стільки всього розповіла, що для мене не було відкриттям те, що росіяни – нелюди. І на жаль, вони не міняються. Колись ми із сім’єю відпочивали в Євпаторії. Були там дуже інтелігентні, високоосвічені, як видавалося, люди з Петербурга. І раптом в розмові той чоловік з такою гидкою зневагою сказав: «І што вам дала ета ваша нєзалєжность?». І я зрозуміла, що їхнє імперське мислення нікуди не поділося. Вони всі добрі доти, доки не постає українське питання.
«Вірю, що божественне начало людини переможе»
– Як любите відпочивати?
– З книжкою (усміхається). Обожнюю подорожі. У мене ця пристрасть від дідуся, він дуже любив мандрувати та з кожної своєї поїздки привозив усім нам цікаві подарунки. Він навчив цьому мене, а я – своїх дітей.
– Сім’я поділяє ваші захоплення?
– Звичайно!
– Ваш чоловік також педагог?
– Ні, він юрист.
– Пригадуєте перший подарунок вашого чоловіка?
– Це була статуетка: сова в академічній мантії тримає книжки. Олег надзвичайно розумний чоловік, ерудований. Єдиний з усіх знайомих мені хлопців, який міг на одному рівні зі мною розгадувати кросворди – не банальні, а справжні. До речі, пристрасть до кросвордів у мене від бабусі Анни. Ми з нею могли якусь річку у південній Азії шукати за географічними атласами по 3-4 дні.
– Ваші діти обрали вже свій шлях?
– Старший Максим, йому 21 рік, щойно отримав диплом бакалавра-юриста. Це справді його, йому ця справа добре вдається. А молодший Олесик у третьому класі: нині він – фермер, завтра – бізнесмен, а то й космонавт (сміється). Ще не визначився.
– У вашій родині є традиції, яких ви завжди стараєтеся дотримуватися?
– Завжди Різдво й Великдень проводимо з батьками. Які б не були спокусливі пропозиції на той час поїздок чи запрошень, великі свята – лише з батьками.
– Яку з 10-ти заповідей ви нізащо не переступили б?
– Ніколи не знаєш, в які обставини тебе поставить життя та який вибір доведеться робити. Ми легко можемо засудити інших, бо не побували в їхній ситуації, не знаємо, що вони пережили. Ні від чого не можна зарікатися. Знаю лише, що віра має бути живою, добро має бути живим, не для галочки та красування. Найголовніше для мене в житті – це віра й Бог, тому в мене дуже специфічне ставлення до волонтерського руху. Я прихильник конкретної допомоги. Так, для популяризації волонтерської діяльності та звіту потрібні соцмережі, але це не має бути самоціль. Коли з’являється ота показовість, вона руйнує все добре в ньому. (За активну волонтерську діяльність Марта Руденко відзначена нагородним знаком міського голови Тернополя – авт.)
– Куди поїдете насамперед після нашої перемоги?
– Дуже хотіла б поїхати до Києва, бо це місце моєї сили, тому що я там завжди у справах, не маю коли насолодитися ним. Хотіла б постояти над Дніпром. Це кліше, розумію. Але кліше й виникають тому, що в них закладено якісь дуже важливі та глобальні речі. Дуже люблю дивитися з різних боків на Дніпро, на Аскольдову могилу. Це – сакральні місця, на жаль, також сплюндровані російським, але все те відлетить, як зерно від полови.
– Як вважаєте: найголовніша подія у вашому житті вже відбулася чи вона ще попереду?
– Найголовнішою подією мого життя буде наша перемога. Вона принесе зміни не лише Україні, а й усьому світові. Війна з усіх позривала маски, засвідчила правду про всі політичні та економічні зв’язки. Зрештою, показала кожному з нас, хто він є та що в його житті головне. Скажімо, в мене навіть жодної думки не було про те, щоб виїжджати звідси. «Немає в світі України, немає другого Дніпра». І для мене це не порожні слова. З дитинства люблю бувати за кордоном, подорожувати, але тут – моя країна, моє місто. Тут кожен камінчик мій! І я не потерплю, щоб хтось сюди прийшов і топтав його своїм ганебним чоботом.
Ця війна все переверне, все поставить на свої місця. Зокрема, і з мовним питанням. Були народи в набагато гіршій мовній ситуацій, аніж ми. Наприклад, фіни, чехи. В Чехії державною мовою була німецька. Та народне волевиявлення все змінило. Найбільший відсоток спільної лексики в нас з поляками та білорусами. Так що все це «братство» – сталінська вигадка, що не має за собою жодних мовознавчих підстав. У «Слові о полку Ігоревім» – українські слова, на стінах у Софії Київській надряпані графіті українською мовою. Треба бути геть недолугим, щоб цього не розуміти. Та для росіян це політика. Вони не можуть змиритися, що втратили такий ласий шмат. Страшна річ – пропаганда. І людина, яка не має критичного мислення, дуже легко це заковтує. Тому я завжди повторюю студентам: читайте, не давайте комусь себе годувати чужими оманливими ідеями, аналізуйте, критикуйте, шукайте.
Іноді перечитую античну історію й дивуюся: адже все це вже було! Технології змінилися, люди ж залишилися такими, як і кілька тисячоліть тому. Нічого не змінюється, абсолютно. Сучасне людство не вийшло на такий моральний рівень свого розвитку, щоб володіти тими технологіями, які воно має. Та я вірю, що божественне начало людини, закладене в ній, усе-таки переможе. Найдужче мені припало до душі – «Все буде Україна!».
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА