Доцентка Лідія Якубишина: «Моя робота дає сили радіти, насолоджуватися життям, творити»

Доцентку кафедри гістології та ембріології ТНМУ ім. І. Горбачевського Лідію Василівну Якубишину в нашому університеті знають усі. За понад п’ятдесят років своєї діяльності у виші вона виховала не одне покоління студентів. Серед професорів, доцентів університету – її колишні учні. Вона – вже частинка історії нашого університету, точніше, одна з найкращих представниць, яка віддала всю свою любов і науковий потенціал рідній альма-матер. Сьогодні Лідія Василівна – в нашій «Вітальні».

«Моє дитинство припало на складні часи Другої світової війни»

– У кожного своя лінія життя. Де бере початок ваша, Лідіє Василівно?

– Мій життєвий відлік розпочався в одному з найвіддаленіших містечок Волинської області, недалеко від Бреста і практично на кордоні з Республікою Білорусь. Районний центр Камінь-Каширський – рідний та наймальовничіший куточок синьоокої Волині. Яка чудова там природа! Повітря, насичене запахами столітніх сосен та ялин, озера з прозорою та чистою водою, неподалік річка Прип’ять, все майже так, як змальовувала Леся Українка в своїй поезії.

Коли одинадцять минуло (1951 р.)

Зростала я в звичайній сім’ї – тато працював робітником, а мама була домогосподаркою. Вдома мати працювала не покладаючи рук у прямому значенні цього слова, була гарною кравчинею та обшивала чи не всю округу. Так заробляла на хліб.

Моє дитинство припало на складні часи Другої світової війни. Холодне та гірке життя дарувало дуже мало приводів для радощів, ми просто виживали в тодішньому світі, під кулями, натиском ворога й постійним відчуттям, що поруч криється небезпека. З одного боку, наступали німці, з іншого – не давали життя представники НКВД, утверджуючи свою владу. В лісі ж у криївках ховалися патріоти, гадаю, це були воїни Української повстанської армії, їх у нас називали «бульбаші».

Зі спогадів того часу в пам’яті зринає хата моїх батьків, де ми мешкали разом з братами мого тата. Одного дня до помешкання навідалися німці й почали стріляти. Нас, дітей, переховували в той час у льосі, й коли ми після стрілянини вийшли на подвір’я, то побачили, як одна з куль «протаранила» стіну, залишивши невеликий отвір. Дуже страшно було.

Лідія ЯКУБИШИНА під час навчання в медучилищі (внизу друга зліва, 1957 р.)

Пригадую перші повоєнні роки, саме тоді я пішла до школи, але першого дзвінка, такого, як у нинішніх першачків не було, бо кругом розруха. Те, що відбувалося в країні, віддзеркалювалося й на дітях, а влада не дуже намагалася вберегти дитячі душі. Якось на подвір’я міліції, з яким межувала наша школа, привезли та «насадили на кіл» «бульбашів». Ми ж через дірку в паркані ходили дивитися на ті мертві закривавлені тіла, яких було доволі багато. Ніхто нас не стримував, навпаки, представники місцевої влади ще й підбурювали, мовляв, ідіть подивіться, що буде з тими, хто протистоятиме зміцненню радянської влади. Певна річ, це було видовище не для дитячої ще несформованої психіки, навіть дорослі жахалися того місця. Привели нас, ще зовсім малих школярів, також подивитися, як будуть «судити» в районному будинку культури сім’ю, що ховалася в лісі та виступала проти радянської влади. На це показове судилище тоді зігнали людей з усього міста, родину засудили до страти й навіть дітей не пошкодували А ще не забути страшні пожежі в ті часи, цілі вулиці в місті горіли, люди позбувалися помешкань, але хто підпалював, нікому не було відомо. Повоєнні роки були дуже голодними, о другій годині ночі із сестрою займала чергу до крамниці, щоб купити шматочок хліба. Коли о дев’ятій годині продавчиня відчиняла двері, то люди, падаючи на інших, стрімголов кидалися до прилавка, бо боялися, що не вистачить. А про дітей у черзі ніхто й не замислювався.

Дуже добре запам’ятався 1953 рік, особливо день, коли в школі оголосили, що помер вождь усіх народів Сталін. Хтось зі школярів і справді щиро плакав, дехто робив вигляд, що дуже сумує, а для мене ця звістка була промінчиком надії та сподівання, що ось, нарешті, випустять татка, який відбував покарання за «політику» у в’язницях Сибіру. Його звільнили, але аж через рік.

У школі я навчалася до сьомого класу, а згодом вирішила вступати до медичного училища. В нашому місті було ще й музичне та педагогічне, але я чомусь вважала, що моє покликання – медицина, може, через те, що завжди старалася допомагати іншим. В училищі дуже полюбила медицину, яка згодом стала справою всього мого життя. Вивчилася на фельдшерку й отримавши диплом з відзнакою потрапила у так звані «п’ятипроцентники». Це відкривало шлях для вступу до медінституту без стажу, бо всі інші мали відпрацювати три роки. За першим разом не вступила, бо іспит з хімії, яку в училищі викладали не на дуже високому рівні, я склала на «задовільно», отож за конкурсом не пройшла. Наступного ж року вже потрібно було складати три іспити – фізику, хімію та на вибір – твір чи англійську, що, зрозуміло, ускладнило мою ситуацію, отож знову не пройшла за конкурсом. Поталанило лише втретє, коли я вже мала три роки стажу. Самотужки студіювала ці предмети ночами, після роботи в лікарні. Розв’язувати задачі з хімії їздила влітку тренувати до сестри в Кременець, репетиторів тоді ж не було, та й коштам де було узятися. Втім, мої старання увінчалися успіхом.

– І якого вишу стали студенткою?

Одруження. Лідія та Григорій ЯКУБИШИНИ (1966 р.)

– Вступила до Тернопільського медичного інституту, який щойно організовувався. Обрала цей виш, бо сестра моя вчилася в Кременецькому педінституті, в неї вже на той час була сім’я, отож я гадала, що матеріально буде легше. На перший курс вступила цілком вмотивованою. Два роки відпрацювала в хірургічному та рік у пологовому відділенні, й на кожне чергування не йшла, а «летіла» мов на крилах, отож на сто відсотків була впевнена, що ця професія – моя. Вчилася надто завзято. Першу, доволі важку літню сесію, а згодом і зимову, де було п’ять іспитів, склала на «відмінно». Отримувала підвищену стипендію. Вирішила, що мушу тримати цю планку, отож й надалі добре вчилася. Мешкала в гуртожитку на вулиці Руській, у кімнаті було ще п’ять дівчат, жили дуже дружно, складні часи були, але ми давали собі раду. В день стипендії відкладали відповідну суму грошей на продукти, зорганізували чергування по кімнаті, тому завжди був порядок, а на столі парував борщ. Ми так здружилися, що були мов одна сім’я, і навіть коли вже поїхали в різні куточки України, то зв’язків не припиняли. Та й зараз іноді зустрічаємося, часто телефонуємо одна одній, моя близька подруга мешкає в Хмельницькому, вона заступниця головного лікаря обласної лікарні, двічі нагороджена орденом княгині Ольги, а я тішуся її успіхам. Студентська дружба вивірена часом, вона міцна та, як мовиться, навіки. Були, звісно, в нашій групі й хлопці, вони також добре вчилися, а вночі, щоб заробити якусь копійку, йшли розвантажувати на залізничний вокзал вагони, а зранку – на заняття. Багато було молоді після медичних училищ, тому працювали на чергуваннях в лікарнях, на «швидкій».

«З усіх запропонованих варіантів я вибрала кафедру гістології»

– Яку ж спеціалізацію вирішили обрати?

Лідія ЯКУБИШИНА на демонстрації зі студентами кураторської групи та донькою Іриною (1974 р.)

– Трапилося так, що в моєму житті знову склалася та сама ситуація – я закінчила інститут з відзнакою та потрапила в «п’ятипроцентники», до речі, нас було троє на увесь курс. Це означало подальшу перспективу на науковій роботі. Із запропонованих варіантів – гістології, біохімії та анатомії, я, зрозуміло, не дуже хотіла щось вибирати, бо мріяла про практичну медицину, в мене був чималий досвід роботи в пологовому будинку, хірургічному відділенні. Але місць на клінічній кафедрі не було. Пригадую, як тодішній ректор Петро Омелянович Огій, який для нас, студентів, був беззаперечним авторитетом, навіть телефонував до міністерства, щоб якось сприяти моєму бажанню. Знайшлося одне місце в аспірантурі, але мені цей варіант не дуже сподобався, бо я не знала, як складеться все через три роки, після закінчення навчання, адже в мене вже була сім’я, чоловік працював у Тернополі. З усіх запропонованих варіантів я вибрала кафедру гістології, хоча, зізнаюся, не дуже любила цю дисципліну тоді. Можливо, в ті часи мені видавалося, що її викладали не на найвищому рівні – був один підручник на всю групу, лекції читали російською. Щоправда, коли вже складали іспити з цього предмета, то я добре вивчала матеріал ще й намагалася й іншим пояснити. Частенько всією групою ми збиралися, аби разом готуватися до іспитів і коли наставала моя черга пояснювати, то завжди намагалася «втиснути» тему в певний асоціативний ряд, щоб краще запам’яталося.

Родина Якубишиних у Тернопільському драмтеатрі (1996 р.)

Мене прийняли на кафедру гістології Тернопільського медичного інституту на посаду асистента. Тоді саме розпочалася ера електронної мікроскопії, з’явилися нові методики й зріс рівень викладання цієї дисципліни. З цього й розпочалася любов до гістології як науки. В ті часи кафедру очолювала професор Інна Петрівна Тюріна, знаний науковець, чудова людина. Дослідницьку діяльність я розпочала під керівництвом професора Івана Васильовича Шуста. Він зібрав так звану групу «космонавтів», до якої, крім хлопців-дисертантів, увійшла також я. В підвальному приміщенні морфологічного корпусу розмістили таку центрифугу, на кшталт тієї, що тренуються космонавти, і ми проводили експерименти з космічного перевантаження. Тема надзвичайно актуальна в сімдесяті роки, можливо, тому, що її недостатньо ще вивчили науковці. Ми досліджували вплив космічного перевантаження на різні органи та системи людського організму. Всім «роздали» різні органи й хтось спостерігав, як поводить себе серце, комусь дісталася печінка, нирки, мені ж довелося проводити дослідження надниркової та щитоподібної залози. Вивчала, що відбувається з цими органами під час перевантаження на гістологічному та гістохімічному рівні. Експерименти ставили на білих мишах, але біда була в тому, що не вистачало реактивів, навіть предметні скельця, на які наносили мікропрепарати, вважалися великим дефіцитом. Пригадалося, як один з хлопців-студентів збирав по підвалах тоненьке скло, різав його, а далі вже на мене робота чекала – помити та підготувати для дослідів. Якось поїхала на курси до столичного Інституту ендокринології та обміну речовин і там мені вдалося «дістати» трохи реактивів. Яка це була радість! Наукової літератури також не вистачало, в наших книгозбірнях її взагалі не існувало, тому я частенько їздила до Києва в центральну бібліотеку й там по крупинках вишукувала інформацію та виписувала її на карточки, в зошити. Вся моя дослідницька робота згодом вилилася в кандидатську дисертацію «Морфологічні та гістохімічні зміни у щитоподібній та надниркових залозах при космічних перевантаженнях», яку я успішно захистила 1975 року в Львівському медичному інституті.

– Як надалі складалася ваша наукова кар’єра?

Лідія ЯКУБИШИНА зі студентами (вересень 2002 р.)

– Життя так повернулося, що мене захопила громадська робота та я понад двадцять років пропрацювала завучкою кафедри. Чомусь серце покликало саме до організації навчального процесу, хоча в ті часи це громадське навантаження й не оплачувалася, але я намагалася, щоб на нашій кафедрі необхідних засобів навчання було вдосталь. Пригадую, яке велике розмаїття методичок ми в ті часи випускали – і до занять, і до іспиту, готувала робочі плани, програми. Відповідала за підготовку ситуаційних задач, а коли слайди та мікрофотографії з’явилися, ми й собі придбали на кафедру цю новинку та почали використовувати в навчальному процесі. Роботи було чимало. Чого лише одні звіти, які здавали до методичного кабінету, вартували! Також мене призначили матеріально відповідальною за обладнання, бо знали, що я пунктуальна людина, але мені така ділянка роботи подобалася й я з радістю її виконувала. В ті роки до керівництва кафедрою став Сергій Андрійович Сморщок, з яким завжди могла порадитися, обговорити деякі організаційні питання, він був людиною слова, а від керівника дуже багато залежить. Запровадили й взялися ми з ним до нової, ще не достатньо вивченої на ті часи теми лікування опікової хвороби. Сергій Андрійович свою докторську присвятив цій тематиці, щоправда, працював над нею десять років. Ми ж усією кафедрою розпочали новий виток наукових пошуків, власне, в цій галузі. Багато відтоді кандидатських дисертацій наших викладачів були присвячені саме питанням комбустіології.

Лідія ЯКУБИШИНА з найдорожчими подружками (в день зустрічі з випускниками, 2005 р.)

Багато років мені довіряли кураторство студентських груп. Пригадалося, як одного разу група іноземців зорганізувала вечір національної культури в гуртожитку, готували плов, а я вчила їх ліпити вареники, українські студенти той час підспівували та грали на музичних інструментах, потім всі взялися до танцю, дуже весело й радісно провели час. Мені ж хотілося більше долучити іноземців до нашої культури, традицій, аби вони повезли на свою батьківщину гарні спомини про навчання в ТНМУ та життя в Україні. Не можу не згадати ще одне громадське доручення – кілька років поспіль була головою комісії зв’язку з випускниками нашого університету ще в часи ректорства Івана Семеновича Сміяна. В мої обов’язки входило відстежувати маршрут випускника та з’ясовувати, чи доїхав він до місця призначення, а також хто працює за своєю спеціальністю, а хто – ні. Навіть вела переписку з ними та проводила анкетування, контактувала з обласними відділами охорони здоров’я. Фіксувала нестандартні випадки. Чималий пласт справ доводилося переробляти, а наприкінці кожного року готувала звіт, який представляла на ректораті. Ще була членкинею наукової комісії з первинної документації із захисту дисертацій. До цієї комісії входили голова – професор Ярослав Іванович Гонський, я та доцент Дорогий. Нам було доручено перевіряти первинну документацію дисертантів. Ми відвідували теоретичні та клінічні кафедри і перевіряли протоколи проведених експериментів, наявність препаратів, словом, чи достовірні експериментальні дані, які зібрав дисертант.

Лідія ЯКУБИШИНА в електронномікроскопній лабораторії зі студентами (2010 р.)

– Ніколи не шкодували, що так і не вдалося стати практикуючим лікарем?

– Ні. Я переосмислила для себе цю спеціальність, яку послала сама доля, змогла наповнити її новим змістом та отримати великий позитив від спілкування зі студентами. Ця робота відповідає моєму темпераменту, характеру.

«Моя родина – моє життя»

– Яка ж риса характеру вам найбільш притаманна?

– Дуже люблю в усьому порядок. Донька іноді навіть каже, що це вже патологічна ознака, але я її не слухаю, бо це мій життєвий принцип. Перефразовуючи Чехова, можу сказати: в людини всюди має бути порядок – і на обличчі, і в одязі, і в душі. А ще – найголовніше впорядкувати власні думки.

– Чим любите займатися на дозвіллі? Як відпочиваєте?

Лідія ЯКУБИШИНА на ювілеї професора К.С. Волкова (2006 р.)

– Змінюючи заняття. Дуже люблю працювати на городі, в саду, цікавлюся політичним життям країни. Аналізую події сучасного життя, щоправда, реальність аж ніяк не тішить. Шкода, але пророчими стали слова нашого Кобзаря: «оглухли, не чують, кайданами міняються, правдою торгують…».

Коли про нашу рідну мову нині з високих трибун кажуть «какая разніца» , то «не однаково мені», бо я щиро вболіваю за наше майбутнє, дітей, нове покоління, якому творити Україну, а мова – це ж генетичний код кожної нації.

– Ваше особисте життя було щасливим?

Родина Якубишиних вітає внучку Тетяну із закінченням ТНМУ (2010 р.)

– Так. Всевишній подарував мені багато років щасливого життя, зокрема, й подружнього, з моїм чоловіком, який, на жаль, уже відійшов у засвіти, але він багато років був моїм щирим другом, порадником, рідною людиною. Трудився головним інженером-теплотехніком Тернопільського фарфорового заводу. Щира, комунікабельна людина, зібрав чималу бібліотеку, де 200-томник зібрання світової літератури, серія «ЖЗЛ», повне зібрання творів українських, російських і багатьох зарубіжних письменників. Є репродукції картин світового та українського мистецтва й видання з історії України. Книга – для мене велика цінність, тому ця бібліотека це мій великий скарб. Кажуть, щоб бути щасливим, потрібно побудувати хату, виростити сад і виховати сина. Всі три завдання в житті я виконала.

– Ваші діти також обрали медицину?

– Не лише діти, але й внуки. Донька, син та онука закінчили наш університет.

– Що надихає вас у житті?

Лідія ЯКУБИШИНА під час зустрічі з однокурсниками (2010 р.)

– Бажання допомагати дітям і внукам, які нині є сенсом мого життя.

– А спонукає замислитися?

– Чи правильно я прожила життя. А в глобальному сенсі – що ж буде з нашою планетою, Україною, яка розтерзана нині ворогами?

– Які речі є найдорожчими для вас у житті?

– Здоров’я всієї моєї родини. Моя робота, яка дає сили радіти, насолоджуватися життям, творити.

– Чого б ніколи не вибачили другові?

– Зради.

– Що найбільше приваблює в чоловіках?

– Розум. Шляхетна поведінка, галантність. Щоб людина була цікавим співрозмовником, з притаманним почуттям гумору, такою, як був мій чоловік.

– Якою повинна бути справжня жінка?

– Вона цінує свою сім’ю, яка для неї на перших позиціях. А ще – вміти створювати домашній затишок, бути берегинею своєї родини, стати порадницею для дітей. Мудрість жінки – це велике мистецтво, якому потрібно вчитися все життя.

– Якби ви виграли мільйон, куди б витратили гроші?

Лідія ЯКУБИШИНА у своєму квітучому саді (2018 р.)

– Поділила між дітьми, внуками та правнуками, вклала б ці гроші в їхній розвиток.

– Робота для вас це….

– … усе моє життя. Мій стаж – 67 років безперервної праці.

– Найулюбленіший з композиторів, письменників?

– Люблю творчість автора всесвітньовідомого «Щедрика» Миколи Леонтовича, пісні Майбороди, часто слухаю твори Миколи Лисенка, особливо люблю оперу «Наталка Полтавка», ще зі школи пам’ятаю цю чарівну музику, звісна річ, українські пісні, зокрема, Володимира Івасюка. З письменників моя найулюбленіша поетеса – Ліна Костенко, багато перечитала творів Оксани Забужко, Василя Шкляра, Уласа Самчука.

– Яка пора року найбільше надихає вас на життєву активність?

– Весна. Час, коли оживає мій сад.

– Життєве кредо?

– Цінувати те, що подарував у житті Всевишній. Вірити в краще майбутнє, не зважаючи на обставини.

– Якщо б довелося почати життя спочатку, що змінили б у ньому?

– Я б залишила все, як є.

27 грудня Лідія Василівна Якубишина відзначила свій ювілейний день народження. Колектив «Медичної академії» щиро вітає її з цією славною подією у житті та зичить міцного здоров’я, гарного настрою, здійснення задумів і мрій. Мирного неба, приємних випадковостей вам на життєвій дорозі! Щоб Господня ласка зігрівала та дарувала щастя й благодать у душі, шановна Лідіє Василівно!

Хай літа не спадають листом,

Хай квітують і плодоносять,

Як сади навесні – щедрим цвітом,

І врожаєм рясним – під осінь!

Хай приносять у дім – достаток,

В душу – радість, для серця – спокій!

Дай вам Бог на землі ще багато

Світлих днів і щасливих років!

Лариса ЛУКАЩУК