Доцентка Людмила РАДЕЦЬКА: «Кардіологія – наука точна, чітка, логічна»

До когорти висококваліфікованих фахівців, які зробили вагомий внесок у розвиток медичної науки й практичної медицини та здобули щиру повагу й заслужене визнання колег і всієї громадськості, належить кандидат медичних наук, доцентка кафедри внутрішньої медицини №1 ТНМУ, лікарка-кардіологиня вищої категорії Людмила Радецька. Сьогодні Людмила Володимирівна – гість нашої «Вітальні».

«Мама дуже хотіла, щоб хтось з її доньок став лікаркою»

– Людмило Володимирівно, в медицині ви вже 32 роки. Як усе починалося? Де минуло ваше дитинство й шкільні роки?

– Так, понад 30 років присвячено лікарському фаху… Це великий відтинок часу. Можна сказати, ціле життя… Я народилася у селі Смиківці, що поблизу Тернополя, закінчила Великобірківську середню школу. Вчилася на «відмінно», але до золотої медалі не дотягнула – в шкільному атестаті виявилася одна «четвірка». З креслення. Хоча цю дисципліну я любила та знала, як і всі точні науки. Улюбленими уроками для мене та двох моїх сестер були уроки математики. Зокрема, непересічний талант до математичних наук і суміжних дисциплін мала старша сестра, яка була улюбленицею учителів, особливо вчительки математики, яка викладала й креслення. Не знаю, чому, але коли й у мене ця вчителька проводила уроки, то вважала, що це сестра допомагає мені робити домашні завдання та ставила мені за роботи «четвірки». Принести додому «четвірку» було найгіршим вчинком, бо батькам потрібні були лише «п’ятірки», особливо мамі. До слова, обидві мої сестри закінчили Тернопільський політехнічний інститут. Старша Тетяна вже 20 років працює у США. Вона – інженерка-конструкторка в компанії, що виконує замовлення НАСА. Молодша Ліля – викладачка Технічного коледжу Тернопільського національного технічного університету ім. Івана Пулюя.

Людмила РАДЕЦЬКА на першому курсі під час занять з анатомії (1983 р.)

– Коли збагнули, що медицина – ваше покликання? І як у ваше життя увійшов ТНМУ?

– Усе було досить нетрадиційно. Я не мріяла про медицину з дитинства, батьки не були медиками, мали інший фах. Тато працював головним інженером колгоспу, мама – завідувачкою дитячого садка. Але мама дуже хотіла, щоб хтось з її доньок став лікаркою. Я ж мріяла бути вчителькою, як, напевне, більшість моїх однолітків, бо ця професія зрозуміла з дитинства: вчителі постійно були з нами. Але співчуття до хворих, слабких, особливо до стареньких немічних людей, завжди було мені притаманне. Тому, вступаючи до ТНМУ (на той час – Тернопільського медичного інституту), була впевнена, що роблю правильний вибір.

– Які події та зустрічі зринають у пам’яті найчастіше зі студентських років?

Людмила РАДЕЦЬКА з одногрупниками (1984 р.)

– Як і більшість з нас, напевне, студентські роки згадую як найкращі роки життя. Хоча вчитися в медичному виші – важко. Працювати потрібно було систематично, кожен день, бо якщо пропустиш хоч одну тему – наздоганяти буде ще складніше. Але спогади про студентство – радісні. Моя академічна 12 група 1989 року випуску була дуже дружна, згуртована. Разом зі мною навчалися старші хлопці, які пройшли службу в армії, навчання на підготовчому відділенні, медичних училищах… Розважливі, зрілі, з життєвим досвідом, вони завжди присутні у спогадах про мою студентську юність. У групі панувала дуже гарна, позитивна атмосфера. Ми святкували дні народження кожного, допомагали одне одному під час сесій, на заняттях… Після університету більшість випускників роз’їхалися на роботу в різні куточки України, але підтримуємо стосунки й зустрічаємося завжди з радістю. Моїми однокурсниками, зокрема, є професори Василь Копча, Олег Слабий, Світлана Сміян, кандидати медичних наук Михайло Гаврилюк, Роман Свистун, Ірина Маланчин, Марія Кінаш. Відомі, досвідчені фахівці, талановиті науковці й педагоги, доброзичливі, з щирою душею люди. Тішуся, що зустріла їх на своєму життєвому шляху.

«Шлях до кардіології та викладацької праці був непростим»

– 1989 року ви закінчили ТНМУ (на той час – медінститут) за спеціальністю «Лікувальна справа». Коли визначилися з майбутньою лікарською спеціальністю та чому обрали саме кардіологію? Як відбувалося ваше професійне становлення та кого вважаєте своїм наставником – у житті, науці…

Людмила РАДЕЦЬКА з донькою Ілоною (1998 р.)

– Шлях до кардіології та викладацької праці в університеті був непростим. Після закінчення вишу працювала в медичному училищі ім. І. Мухіна та у 5-ій поліклініці міста Кіровограда (нині – Кропивницький). Робота, люди – все мені подобалося. Чоловік обіймав посаду головного інженера в обласному управлінні водного господарства з перспективою стати начальником управління. Проте батьки хотіли, щоб ми жили ближче, тож я, без надії на успіх, подала документи до клінічної ординатури альма-матер. Вступила й попросилася на кафедру шпитальної терапії до мого улюбленого викладача – професора Петра Петровича Кузіва. Чесно кажучи, на це інтерв’ю погодилася з метою висловити свою безмежну вдячність тим дивовижним людям, які були та завжди будуть особливими в моєму житті, яким можу низько вклонитися. Бо не знаю, де була б і, що важливіше, якою я була б, якби не Петро Петрович. Професор і Людина з великої літери, він усіх своїх учнів навчав не лише медичній науці й лікарській майстерності, а й чуйному ставленню до хворих і немічних, просто – людяності. Ось один з випадків, що закарбувався в пам’яті. Пацієнтка – худенька жінка. На прийомі вона попросила професора Кузіва призначити їй лікування методом розвантажувально-дієтичної терапії (голодування), бо не мала грошей на лікування медикаментозне. Професор змахнув сльозу, вийняв з кишені гроші та, відвівши пацієнтку вбік, щоб та не почувалася ніяково перед присутніми в кабінеті, поклав гроші їй у сумку. «Метод розвантажувально-дієтичної терапії вам наразі не дуже годиться», – сказав Петро Петрович. «Полікуйтеся медикаментозно, а тоді приходьте».

Про щирість і щедрість світлої душі професора свідчило також його дуже ввічливе, доброзичливе ставлення до медперсоналу. Медсестри, санітарки його любили й поважали. Клінічні ж обходи професора П.П. Кузіва та доцентів кафедри в кардіологічному, ревматологічному, терапевтичному відділеннях були чудовою школою для лікарів-інтернів. Про найцікавіші клінічні випадки я розповідаю студентам і нині. Значний вплив на мене мав і приклад доцентки Надії Зеновіївни Яреми – чудової, талановитої лікарки та науковця, прекрасної діагностині. Хай ці слова будуть словами найщирішої подяки колегам за підтримку та сприяння в моєму професійному зростанні!

Людмила РАДЕЦЬКА з колегами під час роботи в кардіологічному відділенні Тернопільської університетської лікарні

Вступивши до аспірантури, я почала працювати над кандидатською дисертацією на тему: «Ефективність розвантажувально-дієтичної терапії в поєднанні з гірудотерапією у хворих на ішемічну хворобу серця» за спеціальністю «внутрішні хвороби». Обрала її, зважаючи на наукову новизну та актуальність тематики розвантажувально-дієтичної терапії. Відтак кардіологія стала мені близькою. Мені здається, що вона схожа на математику – точна, чітка, логічна.

Інший професор, який є для мене прикладом, – доктор медичних наук, заслужений діяч науки та техніки України Микола Іванович Швед. Працюючи 15 років викладачем кафедри внутрішньої медицини №1 на базі кардіологічного відділення Тернопільської університетської лікарні під керівництвом професора М.І. Шведа, а пізніше й професорки Н.І. Яреми, я здобула фахові знання та величезний практичний досвід роботи як лікарка-кардіологиня. Обходи, лікарські «п’ятихвилинки», огляди хворих, розгляд складних клінічних випадків – це потужна фахова школа. Професор М.І. Швед був дуже вимогливим, на його обходах про хворобу, про недужого мусили знати все. Що ж до цікавих клінічних випадків, то їх не злічити. Зокрема, протягом багатьох років були й термінові вильоти санавіацією. Тому на заняттях мені легко зацікавити студентів прикладами з лікарської практики.

Людмила РАДЕЦЬКА з працівниками кафедри внутрішньої медицини №1 під час проведення Всеукраїнської олімпіади з ендокринології (2019 р.)

Серед дорогих мені людей, яким хочу висловити щиру вдячність, і тодішній проректор з наукової роботи, професор, академік НАМН України Михайло Антонович Андрейчин. З вдячністю згадую також академіка Тернопільської політехніки Степана Григоровича Нагорняка. Завжди пам’ятатиму їхню допомогу й сприяння мені в роботі та в житті.

– 1999 року ви захистили кандидатську дисертацію, 2018-го вам присвоєно вчене звання доцентки. Ви також є кураторкою об’єднаного відділення терапевтичного профілю Тернопільської центральної районної лікарні – однієї з клінічних баз кафедри внутрішньої медицини №1 ТНМУ. Тут впроваджено чимало нових методів діагностики та лікування. Про вагомі результати наукових досліджень кафедри свідчать авторські свідоцтва на винаходи та патенти. Скільки їх загалом?

– Маю понад 150 наукових праць, з них п’ять – опубліковані в закордонних виданнях, три патенти. Я також є співавтором чотирьох підручників і трьох монографій.

– Які ваші наукові пріоритети? Що особливо цікавить вас як лікарку та науковця?

Людмила РАДЕЦЬКА на практичному занятті зі студентами (2019 р.)

– Робота в Тернопільській центральній районній лікарні стала додатковим стимулом для професійного зростання. Бо в університетській лікарні, де багато професорів, доцентів, працюєш у команді й інформація сама тебе знаходить. У районного лікувального закладу – свої особливості. За тобою уважно спостерігають, оцінюючи твої професійні та людські якості, й немає поруч професора, з яким можна порадитися, як правильніше діяти в тому чи іншому випадку. Звичайно, завжди можна отримати пораду телефоном, але саме ти несеш відповідальність за результат лікування хворого. Це стимулює постійно підвищувати рівень своїх професійних знань, не зупинятися на тому, що знаєш, стежити за змінами та новими рекомендаціями в галузі охорони здоров’я. Додам, що колектив Тернопільської центральної районної лікарні – високопрофесійний, тут чудові досвідчені лікарі й робота закладу добре організована.

– Над чим працюєте тепер? Що сприяє продуктивній роботі?

– Уже понад рік живемо в умовах пандемії коронавірусу. Інфекція виявилася підступною й, як стало зрозуміло останнім часом, прийшла всерйоз і надовго. Тож зараз, як і мої колеги – лікарі, науковці, особливу увагу приділяю особливостям ураження організму коронавірусом, постковідному синдрому. Нещодавно виявили, що легені є не органом-мішенню, а органом-господарем. Рецептори, де вірус імплантується та закріплюється в тілі, знаходяться не лише в легенях, але й у серці, внутрішній стінці судин, тонкому кишківнику, нирках, нервових клітинах. Тому мені як кардіологині доводиться мати справу з захворюваннями серця при ковіді – міокардитами з різними проявами. Загалом цікавлюся різними досягненнями в медицині. Люблю дискутувати зі своїм племінником, який завершує дисертацію в Колумбійському університеті (Нью-Йорк). Юрій – біохімік, один з дев’яти найкращих студентів, яким призначили державну стипендію та які обирали собі виш (приміром, Стенфорд, Прінстон та якийсь інший відомий університет) для наукової роботи. Племінник працює над проблемою нейродегенеративних змін у головному мозку при різних хворобах, тому обрав Колумбійський університет, де ці питання вивчають найґрунтовніше. Я була в нього в університеті, лабораторії. Враження неймовірні. Моя племінниця Людмила закінчує медичну школу. Ми багато спілкуємося з нею та її чоловіком – лікарем загальної практики про організацію навчання у США. Тішуся, що моя донька теж обрала медицину як фах. Ілона працює лікаркою-рентгенологинею в Івано-Франківську, закінчила клінічну ординатуру й у 27 років стала міським рентгенологом. Моя донька – моя гордість. Пишаюся її успіхами.

Людмила РАДЕЦЬКА на обході у Тернопільській ЦРЛ (2020 р.)

– Чи є у вас талановиті учні?

– П’ять років я є куратором наукового гуртка на кафедрі. З гуртківцями проводимо цікаві тематичні засідання, займаємося науковою роботою. Наші студенти є призерами Міжнародного медичного конгресу студентів і молодих вчених, зокрема, призерами цьогорічного форуму, що відбувся 12-14 квітня. Троє гуртківців представили власні доповіді у секції «Внутрішні хвороби» та стали переможцями.

«На своєму місці маємо робити все добре, якісно, відповідально»

– Лікарська, викладацька, наукова робота потребує багато життєвих сил, енергії. Що є джерелом вашої працездатності?

– Просто люблю свою роботу, студентів, хворих. Ціную й поважаю колектив кафедри внутрішньої медицини №1. Підтримка та прихильність колег додає снаги. У кожного з них чогось навчаюся. І у хворих теж. Іноді, коли важко, згадую одну пацієнтку віком за 80 років, з важкою серцевою недостатністю, значним дилатаційним синдромом. Звернула увагу на її руки – великі, як чоловічі, чорні, спрацьовані. Раджу не виконувати важку працю, а вона зі смутком відповідає: «Я дуже люблю роботу». Не можу сказати такого про себе й поважаю таких людей.

Людмила РАДЕЦЬКА з інтернами Юлією ГАЛАЙКО та Анастасією БРИК у терапевтичному відділенні Тернопільської ЦРЛ (2021 р.)

– Який відпочинок вважаєте оптимальним? Що слухаєте, дивитеся, читаєте вільної години?

– Зараз усі подорожують. Я теж побувала у США, Франції, Німеччині, Польщі, але не скажу, що активний відпочинок як різновид дозвілля в пріоритеті. Люблю бути вдома, з родиною, з онуком, яким дуже тішуся та якого хотіла б багато чому навчити та чимало йому передати з того, що знаю. Дуже люблю читати. В різні періоди життя мала різні вподобання. Був час, коли превалювала наукова література, іншим разом – духовна, після Революції Гідності зріс інтерес до політики. Вболіваю за Україну, безмежно люблю її, читаю та цікавлюся всім, що стосується політичного життя. Вважаю, що як викладачі та лікарі маємо бути прикладом для студентів і пацієнтів навіть у цих питаннях. Шкода, що молодь мало цікавиться політичним життям країни, мабуть, тому так важко й довго долаємо проблеми, що заважають Україні рухатися вперед. Молоді люди хочуть усього й зразу, але мало хто задумується, як змінилося наше життя після революції. Ми відчули волю, стали сміливіше висловлювати власні думки, почали відстоювати свої права. Зокрема, це відчутно й на прикладі нашого університету, де відбулися вільні вибори очільника вишу, де діють демократичні засади управління університетом і ніхто не боїться висловлювати власні міркування.

Пандемія, карантин дещо змінили звичний ритм життя й уподобання, ми більше часу проводили вдома. Тож донька запропонувала прочитати дещо із сучасної української літератури. Мені подобається творчість Любка Дереша, Люко Дашвар, але найулюбленіший автор – Софія Андрухович. Її бестселер «Фелікс Австрія» читався на одному подиху.

«Віра та допомога Божа дають можливість усе здолати»

– Де зазвичай проводите відпустку?

– Найбільше люблю море.

– Найкращі ліки від поганого настрою?

– Спілкування з близькими людьми: рідними, друзями, колегами з кафедри, інститутськими приятелями. Задушевна розмова за келихом доброго вина допомагає ефективно розв’язувати всі проблеми.

– Яких основних правил дотримуєтеся в житті?

– Стараюся не змінювати світ і тих, хто поруч, а радше – себе. Щоправда, не завжди успішно, легко та швидко це вдається. Але якщо працювати над якоюсь своєю хибою, то з часом її можна здолати. Знаю чітко: на своєму місці маємо робити все добре, якісно, відповідально. Я лікарка й моє покликання – допомагати людям. А як викладачка стараюся передати власні знання, вміння та практичний досвід студентам. Навчаючи – вчуся сама, щоб бути сучасною, діджиталізованою. Коли любиш свою роботу – працюєш плідно. Я ж свою роботу люблю.

– Що найбільше цінуєте в людях?

– Порядність і людяність.

– Розкажіть про родинні традиції і ваші улюблені свята. Що любите дарувати та які подарунки особливо розчулюють вас?

– У родині дотримуємося батьківських традицій. Великдень, Різдво, Зелені свята, День Незалежності України, власні дні народження – улюблені свята. Люблю передсвяткові приготування, стараюся готувати ті самі страви, які пригадую з дитинства. Спогади про Святий вечір в нашій сім’ї чи свято Воскресіння Христового є найтеплішими й найяскравішими. Хоч і нове невпинно входить у життя, але дуже хочу, щоб внуки зберегли родинні традиції. Обираючи подарунок, враховую смаки та уподобання людини, щоб підібрати те, що вона любить. Мене ж подарунки й побажання колег завжди розчулюють.

– Ваше життєве чи професійне кредо, улюблена цитата чи афоризм?

– Якщо спитаєте колег на кафедрі про моє кредо, вони підтвердять, що в усіх випадках я люблю казати: «Все буде добре!» Але не цим правилом керуюся в житті. Завжди пам’ятаю слова мого Вчителя, професора П.П. Кузіва: молися й трудися, все інше за тебе зробить Бог. Саме віра та допомога Божа дають можливість усе здолати. Й моє життя – цьому підтвердження.

– Що робить вас щасливою людиною?

– Господь, сім’я, робота.

Лідія ХМІЛЯР