Від долі не втечеш, переконана Людмила Петрівна Боднар – доцентка кафедри внутрішньої медицини №3 ТНМУ. Колись батьки-педагоги радили їй обрати вчительську стежку, але вона вирішила стати лікаркою. Так педагогіка поєдналася в її житті з медициною.
«Медицину обрала за покликом серця»
– Людмило Петрівно, вже звикла, що студенти на «дистанційці», а тут лише ступила на поріг кафедри – гамірно. Відколи офлайн-навчання?
– З початку навчального року – із серпня 2022 року. Після кількох років пандемії студенти дуже спраглі до живого спілкування. Особливо їм не вистачає комунікації з пацієнтами. На нашій кафедрі внутрішньої медицини № 3 навчаємо студентів п’ятого та шостого курсу. Це, так би мовити, вже сформовані та практично готові фахівці, більшість з них навіть визначилися зі своєю майбутньою спеціалізацією. А те, що через пандемію довелося навчатися дистанційно, стало для них мінусом, бо втратився контакт з пацієнтами. Тому вони з великим бажанням і задоволенням працюють зараз біля ліжка хворого, набираються досвіду, намагаються наздогнати ті дні, які відібрав карантин. Знайти контакт з пацієнтом не так просто, трапляється, що дехто навіть боїться підійти чи розпочати розмову з хворою людиною, але все набувається з досвідом. Навички спілкування не приходять одразу, майбутні лікарі розуміють це й тому так активно в цьому руслі зараз працюють. Оглядаємо спільно хворих, спілкуємося, а згодом на заняттях обговорюємо ці клінічні ситуації, встановлюємо діагнози, призначаємо обстеження та лікування.
– Більшість студентів мріє про хірургію, акушерство, анестезіологію, більш престижні спеціальності. Терапевтичні ж чомусь не дуже охоче обирають. Якось переконуєте їх?
– Мабуть, власним прикладом та досвідом. Хоча я не вважаю, що вони не хочуть обирати терапевтичний фах, бо ж, зрозуміло, що не всі можуть бути хірургами чи гінекологами. Комунікуючи зі студентами, можу стверджувати, що вони спрямовані на цю спеціалізацію, інша річ, що багато хоче здобути більш вузький профіль – гастроентерологію, пульмонологію та інші. Але для цього все одно потрібно пройти інтернатуру з терапії. Знаю деяких студентів, що виявили бажання стати сімейними лікарями.
– Пригадуєте, як вам довелося обирати медицину. Хтось допоміг чи це був лише ваш вибір?
– Тільки мій, бо батьки дуже хотіли, щоб я стала вчителькою, вони були педагогами. Я ж навідріз відмовилася вступати до педагогічного, бо бачила, як мамі доводиться нелегко. Мама Любов Тимофіївна була вчителькою української мови, а батько Петро Петрович – багаторічним директором школи. Звісно, роботи в нього завжди вистачало, керівна ж посада, отож нас з братом більше виховувала мама. Пригадую, як вона після 5-6 уроків трохи змучена поверталася із сумкою, наповненою учнівськими зошитами. Вдома ж уже інші клопоти – город, діти, господарка. Але вона скрізь встигала, а я їй вже змалечку намагалася хоч якось допомогти – посуд помити чи в кімнаті прибрати. Учнівські роботи мама перевіряла вночі, коли вже всі спали, отож мені її було дуже шкода, тому я взяла всю хатню роботу на себе. Мабуть, саме через це мене педагогіка й не приваблювала.
Медицину обрала, напевне, за покликом серця, бо було щось в ній таке, що відгукнулося в мені. Коли на літні канікули їхала до тітки, то дуже полюбляла бувати в неї на роботі, вона працювала в райлікарні медсестрою. Спостерігала за роботою лікарів, дивилася, як тітка маніпуляції виконує. Так мені ця професія й запала в душу.
– І ви подалися до медичного інституту?
– Так. Обрала Тернопільський медичний інститут, бо це недалеко від дому, я родом зі Зборівщини. Закінчила школу із золотою медаллю, але привілеїв для медалістів тоді не було жодних, як і всі складала три іспити – хімію, біологію, писала твір з української літератури. Й донині пам’ятатиму ту безмежну радість, яка огорнула мене, коли побачила своє прізвище у списку зарахованих до навчання. На першому курсі з усіх дисциплін найважчою була анатомія. Ми часто ходили на кафедру анатомії, бо там були всі біологічні матеріали, отож вивчали цю дисципліну, як мовиться, скрізь – і вдома, і в інституті, і навіть, коли їхали до батьків. Якщо ж не встигали до «анатомки», то траплялося, що й додому кістки брали. Пригадую, якось з дівчатами до гуртожитку череп принесли. Допізна вчилися та й заснули, зранку прокинулися, а на столі – черепна коробка стоїть. Спочатку й не второпали, звідкіля вона взялася, тому й налякалися. Викладачем анатомії в нас був доцент Вікентій Олександрович Гомон. Не дуже поблажливий до студентів, але справедливий, не любив тих, хто хотів якось ухилитися від відповіді через незнання. Добре ж підготовлений студент отримував цілком заслужену гарну оцінку.
Коли ж на старших курсах почалися клінічні дисципліни, то я одразу визначилася, що бути мені терапевткою. Після четвертого курсу ми проходили лікарську практику в Зборівській центральній районній лікарні. Вели прийом з дільничними лікарями, ходили на вечірні чергування, на хірургічних операціях теж бували. Якось привезли пацієнтку з нападом бронхіальної астми й я допомагала черговому лікарю надавати невідкладну меддопомогу. Не пропускала й подвірних обходів, до диспансерних пацієнтів ходили, вимірювали їм артеріальний тиск, запрошували на обстеження. Загалом практика була цікавою, але для мене вона стала примітною тим, що я визначилася з фахом. Мені припала до душі робота з пацієнтами терапевтичного профілю, я бачила, як після призначеного лікування їм стає краще.
– До інтернатури куди скерували?
– На шостому курсі в мене народилася донечка та й чоловік уже працював в Тернопільському медичному інституті, отож залишилася в цьому місті. Моїм керівником став відомий в Тернополі лікар Дмитро Михайлович Виштикалюк. За фахом він був кардіологом і мені прищепив любов до цієї науки. Але так склалося, що після закінчення інтернатури отримала скерування в другу міську лікарню дільничною терапевткою. Відтак багато років пропрацювала на дільниці, де було понад дві тисячі мешканців. Побувала в кожного з них удома, знала всіх дорослих членів сім’ї. Диспансеризація в ті часи була на першому місці. Якось дали нам з міністерства таке завдання – всім мешканцям виміряти артеріальний тиск. І що ж, я зі своєю медсестрою ходила по домівках, як мовиться, і вдень, і ввечері, коли вже люди поверталися з роботи, й вимірювали тиск. Різного було за п’ятнадцять років роботи. Тоді дільничні ще відвідували хворих удома. Якщо виникали якісь проблеми, то людина телефонувала дільничному лікарю й він одразу ж приходив – від гіпертонічного кризу рятували, з інсультами шпиталізовували, багато всілякого траплялося. Скажімо, телефонує хворий зі скаргами на біль у животі. Приходиш, оглядаєш, а в нього гострий живіт, терміново треба викликати «швидку» для шпиталізації в хірургію. І подібних випадків було не злічити. Сімейна медицина вимагає індивідуального підходу, потрібно швидко орієнтуватися й на місці визначати діагноз, але з роками приходив і досвід. Навчилася розрізняти також удаваних хворих, тобто коли людина хотіла отримати лікарняний листок, інсценувала хворобу. Після їх «розкриття», вони вже просили про цю послугу, але я ніколи не йшла на такі поступки. Особливо важко було в часи епідемій грипу. Коли на день було по 25-30 викликів, то ввечері вже й сама валилася з ніг від утоми. Ґудзики обривалися, бо то ж лише 30 разів треба було розстебнути та застебнути пальто. Але давала собі раду, нашу дільницю вважали найкращою, це визначали спеціальні перевірки, які доволі часто в нас проводили. Керувала дільничними терапевтами тоді Тамара Олександрівна Свистун – кваліфікована фахівчиня, мудра наставниця й надзвичайно гарна людина, отож було з кого брати приклад. Я прийшла щойно після інституту, багато чому довелося вчитися вже на робочому місці, а Тамара Олександрівна підказувала, допомагала. Особливо важко чомусь було з документацією, з’ясувалося, не так просто вести записи в амбулаторних і картах диспансерного обліку, заповнювати листки обстежень. Основними були питання експертизи – оформлення лікарняних листків, скерувань на стаціонарне лікування та МСЕК. В інституті ми, звісно, все це вивчали, але коли сама робиш, то не так все легко й одразу вдається. Пригадую, як одного разу не внесла запис до амбулаторної карти про огляд на педикульоз, а тут санстанція з перевіркою. Довелося платити штраф. За таку неуважність поплатилася вирахуванням зі своєї зарплати 15 карбованців, а зарплата тоді була 120. Як відповідальна людина, я одразу ж віднесла ці гроші до санстанції, але тамтешня бухгалтерія теж допустилася помилки й вирахувала з моєї зарплатні ще раз. Так я розплатилася за свою неуважність. Гроші, звісно, згодом повернули, але це був для мене своєрідний урок на все життя. Хоча, гадаю, так трапилося тому, що дуже мало часу виділяли на огляд пацієнта – лише 12 хвилин. І за цей час треба було пацієнта оглянути, призначити за потреби інші обстеження та ще й лікування приписати. І це все мало бути занотовано в амбулаторній картці.
Наукою зайнятися спонукав чоловік
– Ви так багато років віддали сімейній медицині, але хто спонукав вас зайнятися наукою?
– Гадаю, що чоловік Ярослав. Він на той час вже захистив докторську дисертацію. Мені ж не хотілося відставати! Хоча завжди мала бажання займатися наукою, тим більше, в мене було багато років практичного досвіду, що важливо в клінічній медицині. Ще коли працювала дільничною терапевткою зацікавилася таким методом, як розвантажувально-дієтична терапія. Якось почула, що на кафедрі госпітальної терапії, яка розміщувалася на базі другої міської лікарні, саме цим і займаються. Мені захотілося спробувати. А тут місце асистента кафедри з’явилося, я й подала свою кандидатуру. Очолював кафедру професор Петро Петрович Кузів. По суті, це була ціла школа, де науковці проводили дослідження та займалися вивченням ролі розвантажувально-дієтичної терапії в різних напрямах медицини – кардіології, гастроентерології, пульмонології тощо. Петро Петрович не лише запропонував тему моєї майбутньої дисертації, але й став моїм науковим керівником. Я отримала наставника, Вчителя, який вклав у мене всю свою душу, знання та власний досвід. Дисертаційна робота була присвячена розвантажувально-дієтичній терапії в лікуванні хворих на хронічний гастрит і хронічний гастродуоденіт.
– Лікувальне голодування – один з альтернативних методів медицини, але помічне за багатьох недуг. Що ви дослідили у своїй науковій роботі?
– Ми довели, що саме з допомогою цього методу можливе покращення самопочуття па-цієнтів з проблемами гастродуоденальної зони. Лабораторні показники теж значно поліпшувалися й це було свідченням того, що метод насправді працює. Особливою перевагою є те, що така методика малозатратна, бо не потребує жодних дороговартісних препаратів, а результати значно кращі, ніж за медикаментозної терапії. Голодування – це цілий процес, коли організм сам спочатку звільняється від токсичних речовин, потім «запускає» процеси очищення, а далі вже пробуджуються всі органи. Найважчим є етап виходу з голодування, коли потрібно правильно з нього вийти. Траплялися випадки, коли пацієнти не дослуховувалися до наших рекомендацій та перехоплювали щось солоненьке чи масне, а це категорично заборонено. Тоді можуть виникнути проблеми, наприклад, набряки, які вже потрібно лікувати. Тому тим, хто хоче розпочати лікувальне голодування, завжди наголошую, що це комплексний метод, на який потрібно налаштуватися.
Крім того, що займалася науково-дослідницькою роботою, на мене ще чекала й педагогічна діяльність. Тут мені теж доля подарувала чудових наставників. Василь Васильович Покиньчереда став моїм Вчителем і передав увесь свій досвід викладання професійних хвороб. У нього я багато почерпнула навичок педагогічної майстерності. Завжди відчувала його щиру підтримку й рада, що доля послала мені саме такого Вчителя. Коли вже мені доручили очолювати курс професійних хвороб, я намагалася зберегти та примножити ті традиції, які запровадив мій наставник.
– Тепер вже й ви стали наставницею. У нинішніх студентах бачите потенціал?
– Мені дуже імпонують сучасні студенти, вони надзвичайно мотивовані, черпають інформацію з різних джерел, передусім з інтернет-ресурсів і коли приходять на заняття, то ставлять чимало запитань. Отож викладач, як розумієте, не має права розслабитися. Якщо раніше інформація передусім йшла від лектора, то зараз студенти теж інформують. На нашій кафедрі студенти 6 курсу вивчають пульмонологію. Ці заняття проводимо на базі пульмонологічного відділення Тернопільської обласної лікарні, куратором якого я є. Після пандемії в нас чимало пацієнтів із серйозними ускладненнями, фіброзом легень. Лікуються і військові, які хворіють на пневмонії у військово-польових умовах, а потім їх з ускладненнями скеровують до лікарні. Ми, звісно, демонструємо студентам ці випадки, розповідаємо, яке застосовувати лікування, наразі є багато помічних сучасних медпрепаратів, а вони з великим інтересом сприймають цю практичну частину навчання. У майбутньому ці знання їм дуже згодяться, коли потрібно буде самостійно вести пацієнтів.
– Діти продовжили вашу справу?
– Так. У нас з чоловіком Ярославом Ярославовичем Боднарем, який до слова, професор, завідувач кафедри патологічної анатомії із секційним курсом та судовою медициною ТНМУ, двоє дітей. Втішно, що вони теж, як і ми колись, обрали медицину. Старша донька Роксолана Боднар – доцентка кафедри внутрішньої медицини № 2, кардіологиня, заступниця декана факультету іноземних студентів. Син Петро Боднар – доцент кафедри №1 з урологією, малоінвазивною хірургією ім. Леоніда Ковальчука, судинний хірург, нещодавно захистив докторську дисертацію. Діти та внуки – це найдорожче в нашому житті, бо це наша гордість і надія. Старший онук Святослав вже закінчує магістратуру Києво-Могилянської академії, сподіваюся, що буде в нашій родині юрист. Середній онук Тарас закінчує поки що Тернопільську загальноосвітню школу №3, а наймолодший Ярослав – п’ятикласник. Його дуже цікавить біологія, медицина й він мріє стати кардіохірургом. Каже, що буде дарувати людям нові серця. Буду дуже рада, коли його мрія здійсниться й не зупиниться наша родинна справа.
«Мої улюблені заняття залежать від пори року, натхнення та настрою»
– Людмило Петрівно, якщо трапляється вільна хвилина, то де проводите цей час. Чим любите займатися на дозвіллі?
– Мої улюблені заняття залежать від пори року, натхнення та настрою. Взимку, щойно настає вільна хвилинка, беру до рук голку та бісер, люблю в’язати спицями. Це такі суто жіночі заняття. Виготовила власноруч багато різних речей, які подарувала дітям, знайомим, подругам. Це і картини, і Великодні рушнички на кошик. Коли ж настає весна, то я вже на своїй присадибній ділянці пораюся з квітами, вони в мене цвітуть з ранньої весни, починаючи з шафранів, а завершується цей парад хризантемами. Дуже люблю квіти, це моя стихія, моє натхнення та відпочинок душі.
– Що може подарувати вам емоцію, якісь особливі відчуття?
– Успіхи моїх дітей та онуків. Тоді радість просто переповнює душу.
– Який найщасливіший день у вашому житті?
– Це, мабуть, два дні, коли народилися наші діти.
– Що змушує ваше серце битися частіше?
– Велика війна принесла страшне горе в нашу країну й коли надходять якісь невтішні новини з фронту, коли гинуть найкращі сини, молоді хлопці, то серце не лише б’ється частіше, а стискається від болю, смуток огортає душу. Переживаю за кожного нашого захисника, молюся за Україну.
– Що для вас означає любити Україну?
– Про те, як любити свою неньку, я краще не скажу, ніж Володимир Сосюра, але в першому варіанті свого вірша, якого ще не торкнулася радянська цензура:
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
Без неї – ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
– Що для вас рідний дім?
– Це коли ми зустрічаємося в нашій оселі. Діти та внуки приходять у неділю до нас на вареники. Ми з чоловіком після Служби Божої встигаємо наліпити вареників дуже багато на всі смаки. Ця традиція передалася нам від чоловікових батьків. Обговорюємо справи за тиждень, спілкуємося, це так важливо набутися разом, аж до наступного тижня.
– Кому та за що вдячні у своєму житті?
– Найперше своїм батькам, які вклали в моє виховання всю свою душу, вчителям – за терпіння та науку, за те, що я стала фахівчинею, й, звісно, своєму дорогому чоловікові, який завжди поруч, як мовиться, в горі та в радості, з ним ми прожили 48 щасливих років. Завжди відчуваю його міцне чоловіче плече. Вдячна за любов і розуміння.
– Життєве кредо у вас є?
– Мені дуже припав до душі афоризм Григорія Сковороди: «Бери вершину – матимеш середину». Ця філософська думка про те, що лише справжня наполегливість приводить до успіху.
Лариса ЛУКАЩУК