Доцентка кафедри фізичної терапії, ерготерапії та фізичного виховання Любов Новакова зізнається, що в праці викладачки їй понад усе імпонує обмін енергіями. «Наші студенти випромінюють таку неймовірну енергію! Вони живі. Попри всі ґаджети, які заполонили сучасний світ. І оце життя ми повинні в них підтримувати, – переконана вона, – а молодь своєю живістю підтримує нас. Коли заходиш в аудиторію, а особливо в спортивну залу, відчуваєш, що там є життя. Для мене життя – це рух».
«Дитинство згадую з вдячністю»
– Любове Володимирівно, ви зростали в знаній спортивній сім’ї. Які моменти з дитинства згадуєте з особливою насолодою?
– Дитинство згадую не лише з насолодою, а з вдячністю своїм батькам за те, що вони робили для нас із братом. Прикладом для мене з ранніх років завжди була моя мама Ядвіга Антонівна Пласконіс – тренерка зі спортивної гімнастики. Я хотіла бути такою, як вона. Дивовижна людина з тонким педагогічним чуттям. Для кожного зі своїх учнів будь-якого віку, навіть для найменшеньких, вона вміла знайти потрібні слова, щоб похвалити, змотивувати та підтримати. Учні досі пам’ятають її, телефонують, приходять. Іноді зупиняють мене на вулиці (а я навіть не знаю, хто це), запитують, як мама. Нині їй 85 років, ми живемо разом. Мама і тепер спортивна, енергійна, бойова, одним словом – гімнастка.
Моє дитинство – це спортивні зали, я завжди там перебувала з мамою. Щоліта ж ми їздили в Алушту, де в батька були спортивні збори, він з учнями тренувався, а ми з мамою відпочивали. Це був такий чудовий час!
І мама, і тато в мене – майстри спорту. Як і брат Олександр, який, до слова, нині працює в нашому університеті комендантом. Я – кандидат у майстри спорту з фехтування. Після гімнастики перейшла на фехтування, досягла рівня кандидата й далі вирішила не йти.
– Ваш батько Володимир Пилипович Пласконіс – відомий діяч спорту, засновник борцівської школи в Тернополі, тренер, який підготував величезну когорту майстрів спорту й чемпіонів України та Європи. Яким він був для вас?
– На жаль, батька не стало два місяці тому. Згадую його з величезною теплотою. Тато – неймовірно добра людина. Що не сталося б, він завжди повторював: «Усе буде добре». Підтримував мене: «Ти молодець, ти робиш те, що потрібно». Ця підтримка в нашій сім’ї була завжди. Це важливо для кожного, а для юних спортсменів – особливо. У моєму дитинстві спорт був присутній завжди й у ньому я бачила різне: і розчарування, і біль, і сльози, і конкуренцію. Це дуже загартувало мене та вплинуло на подальше життя. Мені не хотілося цієї конкурентної боротьби, але іноді доводилося-таки боротися за власне місце під сонцем.
– На ваш погляд, спорт годиться для кожної людини, чи когось він загартовує, а когось – ламає?
– У спорті є дуже багато важливих речей, одна з них – психологічна підготовка. Це нині в команді є психолог, реабілітолог, люди, які займаються лише вузькопрофільними професійними функціями. Колись це все доводилося виконувати тренерові. Тож дуже багато залежало від того, до якого тренера потрапиш. Якщо це людина високоінтелектуальна, грамотна, сама психологічно стійка, яка розуміла, що маленька дитина чи підліток може зламатися, то з таким тренером було більше шансів досягти успіху. Втім, навіть за таких умов не всі стають спортсменами. Дуже багато залежить від характеру. Я переконана, що щось злегка можна підкоректувати, але аж ніяк не усе. Ми є такими, якими народжуємося. Спорт дає можливість розвивати сильні сторони характеру.
– Інтенсивне перебування у спорті навчанню в загальноосвітній школі вам не заважало?
– Навпаки – допомагало. Лояльного ставлення вчителів до мене через заняття спортом не було, треба було вчитися, як усі. Батьки мали до мене побажання: відмінницею я могла не бути, але щоб навчалася без «хвостиків», на 4 і 5. Це організовувало, адже потрібно було розпланувати власний час так, щоб встигнути зробити все у школі та піти на тренування. Свою рідну першу школу, яку закінчила 1989 року, та її вчителів згадую з вдячністю. Вони дали нам усе, що могли дати на той час.
– Окрім спорту, мали ще інші захоплення?
– Відверто кажучи, в мене навіть і не з’являлася думка мати ще якісь захоплення. Єдине – дуже любила читати книги. Батько вдома зібрав унікальну бібліотеку – ще тоді, в радянські часи, коли книги треба було десь замовляти, діставати за великі гроші. У нас донині є ця величезна бібліотека. На жаль, вона зараз незапитана, а на той час була унікальна. Батько дуже багато читав і рекомендував нам. Ми з братом перечитали чи не все з його бібліотеки. Читала я багато та дуже любила літературу в школі. Взагалі, за своїм складом я гуманітарій, математичні науки вчила, бо треба було, але не більше того.
«Вчителі фізкультури – як лікарі»
– Чому зупинилися саме на педагогічному виші, а не пішли далі суто у спортивному напрямку?
– Розглядала два варіанти: або педагогічний інститут у Тернополі, або інститут фізкультури у Львові й надалі займатися фехтуванням. На той час я була дуже добре підготовлена фізично, могла йти далі. Чому залишилася тут? Гадаю, відповідь на це запитання знають лише вищі сили. Тепер міркую: якщо б я тоді поїхала до Львова, до Тернополя вже б не повернулася. У будь-якому разі це була фізкультурна освіта, яку розуміла й добре знала, тож могла працювати в цій галузі.
– Які найяскравіші студентські спогади?
– Увесь період навчання в інституті – найяскравіший. Дуже люблю згадувати його, адже це веселі студентські роки, становлення тебе як особистості. Викладачі в нас були просто бомбезні. Зокрема, анатомію викладала Клавдія Олександрівна Багнюк. Яка в нас була анатомія! Ми сиділи в «анатомках» не менше, ніж студенти-медики. Клавдія Олександрівна постійно повторювала: «Ви будете вчителями фізкультури, пам’ятайте: ви – як лікар». І це ми досі й пам’ятаємо. Вимоги були дуже високі. Не вивчив? «Двійка» – й до побачення. Після першого семестру саме через анатомію дуже багато людей відсіювалося. Здавалося б, фізкультурний факультет. Та розуміння того, що будеш працювати з людиною, в якої є фізичне тіло, було базовим.
– Чи тоді, навчаючись в педагогічному інституті, гадали, що працюватимете в медичному виші?
– Ні, я взагалі ніколи не думала про викладання в університеті. Для мене завжди в пріоритеті були заняття з дітьми. Ще навчаючись на другому курсі, якось зайшла в дитячий садочок неподалік педагогічного інституту й запропонувала працювати з дітками, викладати в них фізкультуру. На той час про такі заняття у садочку навіть ще не чули. Працівники дуже здивувалися, але підтримали мою ініціативу. Так упродовж 2-4 курсів працювали з дітьми, напрацьовувала фахові вміння.
Після закінчення інституту працювала два роки вчителькою фізичного виховання у школі №18. Далі мій професійний шлях звернув цілком в інший бік: три з половиною роки була завідувачкою каси в банку й збагнула, що це не моє. Проте вдячна за будь-який досвід роботи, тому що в житті він потрібен. Згодом працювала тренеркою загальної фізичної підготовки у спортивній школі. Потім два роки жила в Києві, адже вийшла заміж за киянина. Саме на той час почали діяти центри раннього дитячого розвитку, вела там фітнес і пілатес – і в Києві, і в Тернополі, куди ми із сім’єю переїхали 2008 року.
У нашому університеті я – з 2010-ого. Випадково дізналася, що є вакантне місце. Підійшла до тодішнього ректора Леоніда Ковальчука. Було цікаво спробувати власні сили у викладацькій сфері, але на тарифну ставку йти не хотіла, адже в мене було двоє маленьких дітей. Леонід Якимович був категоричний: «Ваша кандидатура нас влаштовує, але пів ставки – ні. Або йдете на цілу ставку, або інших варіантів немає». Я погодилася й тепер дуже йому вдячна за це.
Так я опинилася на кафедрі медичної реабілітації і спортивної медицини. Тут тоді панувало неймовірне шаленство! Один раз на тиждень заняття обов’язкове для всіх факультетів. Груп багато, завжди людно, гамірно. Через рік-два на кафедрі почалася трансформація, змінилося її бачення й ось уже десять років у нас існує оновлена кафедра фізичної терапії, ерготерапії та фізичного виховання.
«Фізичний терапевт повинен бути прикладом того, якою є здорова людина»
– Які ваші напрямки?
– Насамперед – фізичне виховання. Мій предмет, як і наша кафедра, часто змінює назву та структуру викладання залежно від вимог часу. І це правильно. Нині він має назву «види оздоровчої рухової активності», я його веду на першому курсі. Це основи ознайомлення з фізичними вправами, але не на рівні школи, а на професійному рівні медичного університету. Аби стати висококваліфікованим фізичним терапевтом, потрібно разом з іншими знаннями та вміннями мати в арсеналі неймовірно велику кількість фізичних вправ, знати, які групи м’язів залучені в кожній з них, уміти скласти комплекс вправ для кожного пацієнта. На третьому курсі веду дві вибіркові дисципліни: «новітні технології оздоровчої рухової активності» та «нетрадиційні системи фізичного виховання», в рамках яких розповідаю й про адаптивне фізичне виховання для людей з обмеженими можливостями. Це потреба часу, адже багато людей зараз повертаються з фронту, та життя продовжується й їм необхідно себе реалізувати. Для цього насамперед потрібно підтримувати свій фізичний стан на певному рівні. Закликаю студентів дбати й про власне тіло, адже фізичний терапевт – це показник, він повинен бути прикладом того, якою має бути здорова людина. Фізичне виховання – це завжди про відчуття: як чуєш власне тіло. Я часто повторюю: «Перед тим, як дати будь-яку вправу будь-кому, зробіть цю вправу самі не раз і не два. Щоб ви відчули, які м’язи працюють у цій вправі та чи важко її робити вам. Лише тоді точно будете знати, якій групі пацієнтів доступна ця вправа та кому вона потрібна».
З 15 год. 30 хв. щодня діють спортивні секції для студентів усіх факультетів. Тут проводимо баскетбол, футбол, волейбол, фітнес, пілатес, бадмінтон. Кожен студент може обрати те, що йому до вподоби. Заняття проводять у групах по 25 осіб.
2020 року закінчила довготривалі курси за спеціальністю «біодинамічна остеопатія». Зараз розвиваюся як фахівчиня в цій галузі. Біодинаміка – це про внутрішній резерв людини та самовідновлювальні функції організму, м’який метод лікування, що базується на природних організувальних силах організму.
– Сучасні студенти вміють слухати?
– Більшість студентів приходять до університету по знання. Та через вплив ґаджетів об’єм пам’яті в них і можливість концентрації уваги на чомусь тривалий час зменшуються. Людина, яка не може концентрувати власне мислення, дуже швидко перестрибує з однієї думки на іншу. Через велику кількість інформації, гадаю, це не лише проблема молоді, а й нас усіх.
Проживання постійних емоцій – коротких і швидких, які пропонують нам ґаджети, небезпечні ще й тим, що людина перестає чути себе – хто вона така й для чого тут. Це ж чи не найважливіше питання. Поступово мозок налаштовується на такий спосіб життя. Він уже не хоче думати, не хоче тривалого заняття.
– Що ж робити?
– Насамперед потрібно навчитися розслабляти тіло. Це теж мистецтво. Хто любить воду – нехай розслабляється у воді. Чудово підійде плавання, різні вправи у воді, аквааеробіка. Хтось може виконувати певні асани, фізичні вправи, після цього лягти, розвести руки в боки, зробити кілька вдихів і розслабитися. Про дихання теж обов’язково пам’ятати, продихувати кожен свій стан, особливо негативний.
За спостереженнями багатьох, люди, які читають книжки, можуть довго концентрувати увагу на одному предметі, довго думати в певному конкретному аспекті. Тож треба нам і читати.
Варто практикувати кілька годин удень взагалі без телефону. Звичайно, в робочий період цього не зробиш. Але якщо є можливість, то піти в парк, до лісу, вимкнути телефон на кілька годин, а ще краще взагалі не брати його з собою. Сильне відновлення дає природа. Це найпотужніший божественний чинник.
– Ви навчаєте студентів багатьом речам, а чи маєте чому повчитися в них?
– Кожну людину, яка є в моєму житті, вважаю своїм вчителем, завжди їй вдячна за те, що вона зустрілася мені, та розумію, що це не просто так. Наші студенти з початком повномасштабної війни стали дуже вмотивовані перемогою, тим, що потрібно буде розбудовувати нашу державу й вони братимуть у цьому участь. Хлопці та дівчата долучаються до будь-якої акції, що спрямована на допомогу нашим військовим. Це така неймовірна енергія! Вони живі. Попри всі телефони. І це життя ми повинні в них підтримувати, а вони оцією живістю підтримують нас. Такий обмін енергіями мені дуже імпонує. Коли заходиш в аудиторію, а особливо в спортивну залу, відчуваєш, що там є життя. Для мене життя – це рух. Живу з гаслом «Радість руху».
«Любов –найбільше, що можемо дати»
– У вас троє дітей. На початку повномасштабного вторгнення не з’являлася думка виїхати, щоб захистити їх?
– Бажання захистити дітей було. Та ми залишилися в Тернополі, нікуди не виїжджали. У мене тут батьки. Тато на той час ще не був лежачий, він зліг із січня цього року, а тоді в нього трапився інсульт, після якого він важко відходив. Я зрозуміла, що батьків не залишу, що зробити вибір між дітьми й батьками нереально. Цей вибір не зробиш ніколи. Тож робила те, що могла. Щоразу, коли починалася повітряна тривога, йшла на балкон і слухала. Для мене основним показником було зчитування простору. Слухала, чи гавкають собаки, чи нявкають коти, чи продовжується життя. Коли чула життя, розуміла, що нам нічого не загрожує. Перед тим, коли до Тернополя серйозно прилетіло цьогорічного травня, наш маленький собака Пепа почав дуже сильно скавчати, труситися, й я зрозуміла, що правила двох стін цього разу потрібно дотриматися.
– Що найперше зробите тієї миті, коли дізнаєтеся про нашу Перемогу?
– Я про це кілька разів думала й навіть уявляла. І просто підходять сльози… Стільки віддано молодих життів! Стільки біди! Не знаю, що робитиму… Я просто дуже хочу цього – й усе. Як і кожен з нас. Так, мрія зараз у нас в усіх одна – це Перемога, закінчення війни, відбудова нашої країни. Знаєте, я не хочу йти в Європу. Хочу, щоб ми створили тут нашу нову державу, щоб на цю державу рівнялася Європа, щоб кожна людина в цій державі була почута. Щоб ми чули одне одного. Мені здається, що ми нарешті народилися як нація – на глибокому духовному рівні. У нас з’явилося відчуття дому, який ми не хочемо нікому віддавати. Особливо воно з’явилося в наших дітей, свідомість яких не заплямована радянським союзом. Більшість з цих дітей не хочуть виїжджати, не хочуть вчитися за кордоном. Вони хочуть бути корисними нашій землі.
– Прагнете, щоб діти пішли вашим шляхом, продовжили родинну справу?
– Старший Матвій, йому 17 років, з дитинства у спорті, успішно грає у футбол, воротар, грає за ФАТ «Подоляни Тернопіль». Вирішив вступати в Західноукраїнський національний університет. У нього такий характер, що якщо вже вирішив, важко переконати в чомусь іншому.
Донька Яна відмінно вчиться, закінчила 9-ий клас, зі спортом зовсім не пов’язана. Вона більше творча людина, дуже багато читає. Менший 11-річний Сильвестр займався баскетболом, зараз пробує себе у волейболі, але найбільше любить телефон (сміється). Як кожна мама хочу, щоб добре навчався. На що він відповідає: «Мамо, навчання в школі та успіх у житті нічого спільного між собою не мають». Відверто кажучи, я іноді навіть не знаю, що їм казати, тому їх просто люблю. Зараз такий час, що це найбільше, що можемо дати дитині. Душа приходить у цей світ для досвіду, пізнання й для того, щоб бути любленою.
– Ви згадували, що ваш чоловік – киянин. Важко йому було адаптуватися до життя в нашому місті?
– Спробувавши жити в Тернополі, Андрій сказав, що більше ніколи до Києва не повернеться. Тут усе близько, компактно та зручно. Йому Тернопіль дуже підійшов.
Нещодавно ми відсвяткували 18 років подружнього життя. Влітку 2004 року я їхала відпочивати у Чехію. Наші місця були поруч. Познайомилися. Зав’язалася розмова… Через рік одружилися. Ще через рік народився син, потім – донька й через чотири роки – найменший Сильвестр.
Планували жити в Києві. Та якось під час нашого відпочинку в Тернополі чоловікові довелося терміново прооперувати коліно. Поїхали потім у Київ, побули там ще пів року й чоловік запропонував повернутися до Тернополя, адже після операції потрібен був ще тривалий період реабілітації, київський темп при цьому витримати було непросто. На кілька років вирішили змінити темп. І ось уже 15 років у Тернополі. Недарма кажуть, що немає нічого постійнішого, ніж тимчасове.
– Якщо б у вас була можливість, аби вас почув кожен у світі, яку найголовнішу думку хотіли б донести до людей?
– Живіть, любіть, насолоджуйтеся. Коли людина живе в любові, насолоджується життям, вона не матиме претензій, не захоче нашкодити іншим, не побажає чужого. Коли вона відчує, яке прекрасне життя, в якій насолоді можна жити – в насолоді природою, своїм розвитком, упевнена, відкриття свого серця дасть неймовірні плоди в майбутньому. Гадаю, в нашій країні це вже почалося. Тож усе буде Україна!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА