Доцентка Любов Лимар: «Людяність і доброчесність – головні орієнтири в моєму житті»

Акушерство – спеціальність особлива. Тут трапляються критичні випадки, малюкова та материнська смертність, за яку потрібно нести відповідальність. Доцентка ТНМУ Любов Лимар вважає, що цей фах вимагає особливих зусиль і не терпить слабких людей та ледарів. І справді, лише сильна людина може вистояти кілька діб боротьби за пацієнтку. Втім, нагорода за такі «муки» гідна – нове життя, яке руки лікаря першими зустрічають у цьому світі.

Про власний шлях від студентки-мрійниці до кандидатки медичних наук, доцентки кафедри акушерства та гінекології №1 ТНМУ Любов Євгенівна розповіла у нашій «Вітальні».

«Моє дитинство минало в ореолі любові та душевного благополуччя»

– Любове Євгенівно, бажання робити все на «відмінно» – одна з рис вашого характеру. Саме такі юнаки та дівчата й мають ставати лікарями. Як ви обирали власний шлях у житті? Звідки ваші родинні корені?

Дворічна Люба ТКАЧ (ЛИМАР)

– Моя мала батьківщина – місто Борщів, власне, там я народилася й провела свої дитячі роки. Батько працював головним інженером у проєктному інституті «Укрземпроект» і весь час перебував у відрядженнях. Отож бачилися ми доволі рідко, тому в пам’яті залишилося лише наше спілкування у вихідні, але тата я надзвичайно любила, це саме той варіант, коли кажуть про єднання душ. Він мав чудовий голос, майстерно володів грою на скрипці, я теж «водила смичком», ми були надзвичайно близькі по духу. Мама ж у мене вчителька географії. В неї було дуже багато талановитих учнів, які отримували перемоги на всеукраїнських олімпіадах, вона навіть наукові роботи з цієї дисципліни писала. Свій педагогічний хист мама проявила й у моєму вихованні, тому я вважаю себе цілком вчительською дитиною. Моя здатність з дитинства досягати певних результатів у дорослому віці трансформувалася у перфекціонізм, хоча я не пригадую, щоб мама чи батько насаджували мені якісь стереотипи поведінки чи наказували: роби так і не інакше. Тому заповіді, на яких мене виховували, цілком органічно вплелися в моє повсякденне життя. Дитинство минало в ореолі любові та душевного благополуччя. Чомусь у пам’яті зринула картинка, коли мама йде на уроки до вечірньої школи, а мене «зачиняє на ключ» і я віддана сама собі сиджу в кімнаті та малюю, ні, не розмальовки, а контурні карти, час від часу зиркаючи до географічного атласу, чи все сходиться. Тому вже в п’ятому класі знала столиці всіх країн світу, не прикладаючи до цього особливих зусиль. Часто мене мама брала разом зі своїми учнями на екскурсії, тож я мала змогу побувати в багатьох визначних місцях України. Особливо цікавими були подорожі до карстових печер, любила цікаві місцини зі стародавніми замками. Мама досліджувала історію рідного краю, багато цікавої інформації зібрала про своє рідне село Кудринці, що розташоване на мальовничому березі Збруча, на межі Хмельницької та Тернопільської областей. До речі, на Хмельниччині також є населений пункт з такою ж назвою.

Любов ТКАЧ (ЛИМАР) з батьком Євгеном Миколайовичем

Вчитися у школі мені було не важко, легко запам’ятовувала матеріал, тому з першого класу отримувала похвальні грамоти за навчання. Щоб не виглядати вже цілком такою ідеалізованою, хочу розповісти про один випадок, за який добре отримала від батьків на горіхи. Якось на 8 Березня я ще з двома подругами вирішила піти до лісу за підсніжниками в село неподалік Борщева, саме там розташовувалася військова частина та стояли ракетні війська. Й донині трохи моторошно, коли згадую радари в лісі, військову техніку обабіч, але тоді ми на це не звертали уваги. Цілий день бродили лісом по коліна у снігу, шукаючи підсніжники. Певна річ, батьки забили на сполох і чи не все місто мене шукало, а ввечері ми, нічого не підозрюючи, повернулися, щоправда, без під-сніжників додому. Пригадую, як «відчитав» мене тоді тато, що не попередила та наразилася на небезпеку, цей випадок запам’ятала на все життя.

Любов ТКАЧ (ЛИМАР) із сестричкою Олею (1965 р.)

Коли навчалася у шостому класі, ми переїхали до Тернополя в зв’язку з професійною діяльністю тата. В новій школі я отримала нових друзів, навчалася на «відмінно», особливо любила математику, цей предмет у мене був на першому місці. Я навіть закінчила заочну математичну школу при Московському університеті. На другому місці в моєму рейтингу предметів була хімія, а на третьому – біологія. В мені весь час вертілася така наукова жилка, точніше, це можна назвати допитливістю, бо я дуже хотіла знати, як і чому відбуваються певні процеси в природі, Всесвіті, люд-ському організмі. Хотіла дізнатися, чому та як виникають хвороби, епідемії. Десь у класі сьомому я для себе вже вирішила, що буду лікарем. Не можу назвати конкретної дати чи події, якось до цього прив’язаної, бо, очевидно, ці думки поступово акумулювалися в моїй свідомості й одного дня вибухнули таким рішенням. З цього приводу пригадалися події давно минулих років, коли моя мама перебувала в лікарні й там щось таке трапилося з некоректним встановленням діагнозу. Втім, мене більше цікавило питання, а чому ж так сталося, щось не врахували, чи не взяли до уваги. Мені аж ніяк не хотілося звинувачувати в чомусь лікарів, а, навпаки, вникнути у суть процесу та з’ясувати причину.

«Я єдина з нашого підготовчого відділення склала всі чотири іспити на «відмінно»

– До медичного інституту вступили з першого разу?

Любов ЛИМАР (1973 р.)

– Ні. Перша спроба виявилася невдалою, але я не розчарувалася й навіть вдячна Всевишньому, що так склалася моя доля. Це той випадок, коли кажуть, що те, що нас не вбиває, робить сильнішими. Я знайшла вихід: вирішила піти навчатися на підготовче відділення. Сказати, що на підготовчому старанно вчилися, напевне, буде замало, бо вимагали високої якості знань, декого навіть відрахували, але я пройшла всі випробування й таки досягла свого. Яке це було щастя! Мене переповнювала гордість, нарешті мені вдалося стати студенткою. Я єдина з нашого підготовчого відділення склала усі чотири іспити на «відмінно».

– Студентське життя також залишило по собі чимало емоцій?

– Ще й яких. Вчилася із захопленням, тим більше, на підготовчому відділенні у нас були такі наставники, які заклали чудові знання з хімії, фізики, біології, бо це дозволило більше приділяти уваги анатомії, патофізіології, фізіології. Це були для мене нові науки, які викликали особливий інтерес. Мене цікавила наука як така: чому відбуваються певні процеси в організмі, як виникає патологія. Пригадалися часи, коли після невдалого вступу пішла працювати на «Ватру» й там трапився випадок, коли я разом з іншими працівниками отруїлася в заводській їдальні та потрапила на лікування до інфекційного відділення лікарні швидкої допомоги. І там один з лікарів, який знав, що я готуюся до вступу на лікувальний факультет, залучив мене надавати допомогу одній з пацієнток, хворій на ботулізм, надзвичайно важке захворювання. Я так прониклася цим завданням! Вважаю, що це був мій перший тест на вірність професії. Тоді саме я ще більше упевнилася: мій фах – і все.

Любов ЛИМАР на заняттях з анатомії (1976 р.)

Власні роки навчання в ТНМУ згадую з величезним задоволенням. На першому курсі нашим куратором призначили доцента кафедри біології Миколу Яковича Яковенка, він був для нас, наче мама. Я надзвичайно вдячна, що на початку мого шляху доля подарувала такого Вчителя, який закоханий у свій фах та людей. Саме він заклав ті основи і знань, і суто людських якостей, які мені повсякчас допомагають. Він проникався всіма проблемами кожного. В нашій групі були студенти з проблемами опорно-рухового апарату, які дещо соромилися своєї інвалідності, а Микола Якович допомагав їм перебороти цей бар’єр спілкуванням, контактами. Ми часто їздили з ним на екскурсії, ходили один до одного в гості та навіть, коли вже минуло багато років після закінчення вишу, не втратили цих теплих студентських стосунків. Щоправда, на третьому курсі я вийшла заміж, мені довелося взяти академвідпустку з народженням донечки, до того ж пологи ускладнилися сепсисом. Але я самостійно «вийшла» з цієї ситуації, бо звикла в усьому знаходити якісь позитивні нотки, тому в мене завжди «склянка не напівпорожня, а наповнена», так труднощі легше долати. З цього приводу я навіть жартувала, що в усіх було 400 однокурсників, а у мене – 800.

Любов ЛИМАР виконує наукові дослідження (1977 р.)

З першого кусу відвідувала різні гуртки, зокрема з акушерства. Пригадую, «свої» перші пологи, які довелося приймати в піддослідних щурів під час занять у гуртку з біології, тоді ми проводили наукові дослідження. Згодом прийшло усвідомлення того, що акушерство, допомога жіночій частині людства потрібна на всіх етапах життя жінки. Величезну роль у моєму професійному становленні зіграла доцентка Зінаїда Миколаївна Кучма, яка була моїм викладачем з четвертого курсу. З яким задоволенням я йшла на її лекції! І донині вона залишається для мене еталоном викладача, жінки, особистості та лікаря. Це надзвичайно світла та позитивна людина. Так відбулося моє знайомство з акушерством і я не мала жодного сумніву, що це назавжди.

«Знання в медицині ніколи не бувають зайвими»

– Закінчення інституту стало важливим періодом вашого життя. Куди отримали скерування на роботу?

Поєднали долі навік (1977 р.)

– Спочатку була інтернатура в Житомирі. Там народила сина, а згодом поїхала за розподілом у Бердичів. Сина довірила чоловікові, вони залишилися в Тернополі, а ми з донькою подалися на місце праці. Як і годиться, три роки відпрацювала, ми тоді навіть розписки писали, що на «Тернопільщину не претендуємо». Це були саме ті роки, коли трапилася Чорнобильська трагедія, а ми мешкали в гуртожитку, який належав цегельному заводу, отож немісцевих попросили залишити помешкання. Так ми переїхали до Тернополя. Втім, в обласному центрі важко було з місцем праці, щоправда, знайшлася посада акушера-гінеколога в Зборові. Тож щодня я добиралася до районної лікарні, а потім поверталася додому.

– Розкажіть про особливо пам’ятні випадки зі своєї акушерської практики.

Любов ЛИМАР з подругою Надією СТЕПУШИН (1982 р.)

– Їх багато. Пригадую ситуацію, що трапилася в центральній районній лікарні Зборова. Привезли роділлю з передлежанням плаценти. Було це в часи, коли ні про УЗД, ні про стільниковий зв’язок ніхто й гадки не мав. Єдиний анестезіолог у лікарні, але й той пішов на обідню перерву. Зателефонувати нікуди, бо він у дорозі, а тут жінка без свідомості. Викликала бригаду спеціалістів з Тернополя. Ситуація розгорталася критична, часу на очікування не було й мені довелося вперше та, напевне, востаннє в житті виконувати кесарів розтин під місцевим знеболенням новокаїном. Дитинка народилася живою, але під час операції в жінки зупинилося серце. Провели дефибріляцію, прибіг з дому анестезіолог і нам вдалося реанімувати роділлю. Коли все вже фактично закінчилося, через три години прибула бригада з Тернополя. Вони чомусь вирішили, що на гвинтокрилі буде швидше, хоча на авто до Зборова їхати лише пів години. Але й це ще не вся дивна історія, бо коли гвинтокрил приземлився на шкільному стадіоні, то його у всеозброєнні зустріли місцеві поліціянти, думали, що це товариш «прославленого авіатора» Матіаса Руста хоче «припаркуватися». Ще довго ця історія не сходила з уст. Жартували, що через мене літальний апарат уперше приземлився у Зборові.

Любов ЛИМАР з чоловіком Анатолієм, сином Євгеном і донькою Наталею (1985 р.)

У пам’яті ще один випадок, коли доправили жінку з позаматковою вагітністю, вона втратила дуже багато крові й після завершення операції мені довелося бути ще й донором, провести пряме переливання крові. Добре, що в такій ситуації групи крові зійшлися. Ця жінка була з Озерної й потім через багато років ми з нею зустрілися, вона пам’ятала мене та дякувала, що моя кров врятувала їй життя.

У багатьох критичних ситуаціях потрібно акумулювати всі знання, які маєш в арсеналі, трапитися може доволі непередбачувана ситуація. Ще коли я працювала в Бердичеві й чергувала як лікар загальної практики в лікарні, швидка доправила дівчину-токсикоманку. Про наркоманів в ті часи, та ще й у глибинці, ніхто не здогадувався, і якщо й траплялися подібні випадки, то досить зрідка. А тут – четверта година ночі, дівчина із судомами невідомого генезу. Її трясе, піна навколо рота, видовище не з приємних. Поруч мама благає: «Щось зробіть». І коли я з’ясувала, що дівчина робить собі клізми з дурману й у такий спосіб ловить кайф, то одразу ж пригадала наші лекції з токсикології та антидот до цієї рослини. Тож знання в медицині ніколи не бувають зайвими, хоч раз, але обов’язково згодяться та стануть у пригоді, щоб врятувати комусь життя.

«Найвища цінність для лікаря, науковця, коли наука служить людям»

– Як потрапили на роботу до ТНМУ?

Щасливий результат лікування тривалого безпліддя лікаркою, доценткою Любов’ю ЛИМАР (2019 р.)

– Сім років я відпрацювала в районній лікарні у Зборові. 1990 року вступила в клінічну ординатуру на кафедру акушерства та гінекології нашого університету й розпочала роботу над своєю дисертацією під керівництвом професора Анатолія Юхимовича Франчука, якого вважаю своїм «науковим батьком». Тоді асистентом кафедри став нині професор Стефан Володимирович Хміль, який прибув з Тюменського медінституту та започаткував у нашому інституті новий на той час напрямок лазеротерапії. Хочу зауважити, що багато дисертаційних робіт тоді було виконано з вивчення застосування лазерних технологій, до того ж не лише в акушерстві та гінекології, але й в інших царинах. Ефективність використання цих видів лікування вивчали з допомогою імунологічних досліджень шляхом визначення моноклональних антитіл. Для нашого вишу це була цілком нова та незвідана царина медичних технологій, тож щоб вивчити досконально методику цих обстежень, мене кілька разів скеровували на стажування до Нижнього Новгорода. В нашій інститутській лабораторії тоді вже проводили імунологічні дослідження, але саме з визначенням моноклональних антитіл – уперше. Тому я, по суті, стала першопрохідцем, сама виконувала всі дослідження багатьох наукових робіт на нашій, а також кафедрі педіатрії та інфекційних хвороб. Моя ж кандидатська робота стосувалася теми внутрішньовенного лазерного опромінення крові задля профілактики септичних ускладнень у жінок після кесаревого розтину. Я застосовувала лазерне опромінення крові та вивчала ефективність цього методу, проводила лабораторні дослідження, які дозволяли визначити рівень імунного захисту в жінок. Зрозуміло, що всі наші напрацювання згодом увійшли в повсякденну практику й донині їх застосовують не тільки в акушерстві й гінекології, але й в інших галузях медицини.

Доцентка Любов ЛИМАР на зустрічі одногрупників через 30 років (2012 р.)

Понад 20 років я є відповідальною за наукову роботу на нашій кафедрі, відтак продовжую розвивати різні наукові напрямки, веду науковий гурток з акушерства та гінекології. В мене практично готові матеріали докторської дисертації, але, як мовиться, все не доходять руки, аби поставити логічну крапку. За цей час у сферу моїх наукових інтересів увійшов ще один напрямок – ендокринна гінекологія та ендокринне акушерство, лікування безпліддя, назбиралося чимало напрацювань. Апробовані методики лікування гормональних гінекологічних захворювань, у мене є авторське свідоцтво на експериментальну модель щодо впливу хронічних захворювань печінки на гормональні порушення жіночих статевих органів. Адже дуже багато гормональних порушень у жінок виникають на тлі хронічної патології печінки. Це вже достовірний факт, експериментально доведений сотнями наукових досліджень. Але найбільше щастя та радість, коли народжуються діти завдяки цим науковим потугам. Це найвища цінність для лікаря, науковця, коли наука служить людям.

«Потрібно жити так, аби за жоден вчинок не було соромно»

– І ще трохи, Любове Євгенівно, якщо не заперечуєте, про особисте, про родину. Ваш чоловік теж лікар?

Любов ЛИМАР із сином Євгеном і донькою Наталею (1986 р.)

– Ні, в чоловіка далекий від медицини фах. Ми познайомилися ще коли я працювала на «Ватрі» й з того часу завжди разом, таке враження, що ми знаємо один одного все життя. Понад сорок років у шлюбі. Відрадно, що чоловік завжди розумів, що моя робота – то моє життя. І нічні чергування, і виклики – все сприймав як належно, без жодних нарікань на запізнілий обід чи невчасно випрасувану білизну. Зробити правильний вибір в особистому житті, мабуть, важливіше, ніж у професії.

– Діти обрали ваш професійний шлях?

– Так. Вони обоє лікарі. Донька Наталя обрала мій фах, вона акушерка-гінекологиня, кандидатка медичних наук і працює в обласному перинатальному центрі «Мати й дитина» лікаркою пологової зали, має вищу лікарську категорію. Син також має вчений ступінь, працює асистентом кафедри травматології та ортопедії з військово-польовою хірургією. Донька та син – моя опора. Безмежно вдячна синові за внучку. З її появою на світ здається, що друге дихання відкрилося, стільки позитивної радісної енергії з’явилося. Нині вона вже у п’ятому класі, креативна, творча дівчинка, має багато захоплень і я лише цьому тішуся.

– Які захоплення у вас поза роботою? Чула, що займаєтеся літературною творчістю.

Щаслива Любов ЛИМАР у статусі бабусі (2011 р.)

– Літературна творчість – це занадто гучно мовлено, просто інколи, коли є час, й справді, можу вилити власні роздуми, емоції на папір. Слова лягають невимушено та легко, коли приходить натхнення. Пишу про внутрішні пережиття, небайдужа доля наших українських жінок, яких життя розкидало по світах.

– Жінка – це основна героїня, навколо якої обертається ваш професійний простір? Що відчуваєте, коли приходить у ваші руки нове життя?

– Це неймовірні відчуття, за свій професійний вік прийняла багато пологів, відлік пішов вже на тисячі, хоча ніколи не займалася підрахунком. Було чимало критичних ситуацій, коли роділля вже вимучена пологами й у тебе, здається, всі сили вичерпані, але момент появи на світ дитинки, яка своїм здоровим голосним криком повідомляє про входження в це життя, втому мов рукою знімає. Стільки сил, радості, натхнення, енергії одразу з’являється! Недарма ж кажуть, що народження нового життя – це велике таїнство.

– Що надихає в житті?

– Бути потрібною людям.

Доцентка Любов ЛИМАР і завідувачка клінічної лабораторії перинатального центру «Мати та дитина» Оксана ГАВЛІЧ

– Якщо у вас все-таки з’явиться вільний час, чим би хотіли зайнятися?

– Напевне, малюванням, це захоплення ще з дитинства. Пензлі, полотно, фарби, їх запах так вабить і заворожує, що хочеться самій трішки побути художником. Дерева, квіти, світ живої природи має багато відтінків і кольорів, які мають велику притягальну силу.

– Якщо б у вас з’явилася можливість зустрітися з кимось з видатних людей, хто б це був?

– Мала змогу зустрічатися з нашою сучасницею, великою поетесою Ліною Костенко. Але швидше б хотіла ще раз побувати на творчій зустрічі, почути поетичне слово з її уст, доторкнутися поглядом цієї великої жінки, яка є світочем нації.

– Чи маєте в житті кумира?

Доцентка Любов ЛИМАР зі студентами

– Кажуть, з цим потрібно бути дуже обережним, щоб не «сотворити собі кумира», але ідеал мати ніхто ж не забороняє. Таким орієнтиром в житті стала для мене моя наставниця Зінаїда Миколаївна Кучма. Це реальна людина, не героїня роману чи кінофільму, а жінка, з якою можна в будь-який час поспілкуватися, в якої я багато навчилася, здобула досвід та якою, звісно, захоплююся. Яке дивовижне враження на мене справляла Надія Василівна Рижак, колишня головна акушерка-гінекологиня області! Ми доволі тісно спілкувалися. Я радилася з нею щодо складних випадків, на жаль, вона вже відійшла за вічну межу, але спогади про Надію Василівну неймовірні. Мені пощастило багато років працювати з Анатолієм Юхимовичем Франчуком і це теж людина, на яку хочеться рівнятися, бо, крім високого професіоналізму, йому притаманні людяність, працьовитість, це людина з якою я можу й нині обговорити важливі професійні та життєві питання. Навіть один випадок інколи може дуже багато розповісти про людину. Пригадалося, як Анатолій Юхимович, який був тоді завідувачем кафедри, зателефонував мені та повідомив, що з’явилася на кафедрі вакансія, тож потрібно негайно приїхати й написати заяву. «Я не можу, бо в мене прийом аж до 16 години», – відповідаю я по той бік слухавки. «Добре, – каже він, – залишу тобі на кафедрі чистий аркуш зі своїм підписом, а ти вже допишеш». На тому й погодили. Коли ж я дісталася зі Зборова до Тернополя, то на столі побачила не один, а два аркуші з його підписами. Як пізніше з’ясувалося, так він убезпечив мене на випадок, якщо зроблю помилку та зіпсую одну заяву. Здавалося б, незначна деталь, а скільки в цьому жесті людяності, піклування, доброти. Тішуся, що зустрілися на моєму шляху такі неординарні, світлі та надзвичайно щирі люди.

– Ваше життєве кредо?

– Потрібно жити так, аби за жоден вчинок не було соромно. Людяність та доброчесність – головні орієнтири в моєму житті.

Лариса ЛУКАЩУК