Фах стоматолога – особливий, бо, крім теоретичних знань, потребує ще й вправності рук і вміння знаходити спільну мову з пацієнтом, особливо, коли це діти. Доцентка кафедри ортопедичної стоматології ТНМУ Аліна Бойків пройшла непростий шлях становлення в професії, доля часто випробовувала її та підкидала непрості завдання. Але вона завжди вміло знаходила вирішення, здавалося б, найскладніших ситуацій. Батьки заклали в її характер багато важливих рис: відповідальність, мудрість, гідність, працьовитість, і на мій, погляд, доволі рідкісну нині річ – шляхетність та людяність. Це відчувається відразу й приємно дивує навіть під час такої нетривалої співпраці.
Хоча сама Аліна Богданівна, стверджує, що в її характері є всілякого, але, як казав класик, кожна особистість – це окремий світ, в основі якого лежить душа. Отож сьогодні розмова до душі з Аліною Бойків у редакційній «Вітальні».
«Зростала я в дружній родині, де панувала злагода, любов»
– Аліно Богданівно, в гостях у нас не так давно побував ваш чоловік – професор Олександр Авдєєв і дуже цікаво та захопливо розповідав про Казахстан. Ви теж народилися в цій країні?
– Ні, ми там познайомилися, а моє родове коріння бере початок на Прикарпатті, в селі Яворів, що є фактично передмістям Долини Івано-Франківської області. Краєвиди в нас пречудові – гори, гірські річки, ліси. За радянських часів Долина та наше село були потужним в Україні центром видобутку нафти й газу. Проїжджаючи Яворовом, ще й нині можна побачити «законсервовані» свердловини. Та не лише природою й надрами багата ця місцевість. Цікавою є історична спадщина нашого краю. Ви, мабуть, чули оповідки про героїв-опришків та їхнього очільника Олексу Довбуша, отож вони навідувалися й у моє село. Можливо, цей дух зберігся та передався через покоління, бо в нашій родині також були вільнолюбні патріоти. Дехто з рідні був членом Проводу ОУН та воїнами УПА. Когось за антирадянську діяльність вислали до Воркути, Магадану та Караганди, але згодом реабілітували, а хтось залишився навічно в далеких краях. Це невимовно сумна сторінка мого роду.
Щодо власної родинної історії, то мені дуже пощастило з батьками, які робили все можливе для нашого із сестрою комфорту та розвитку.
Батько – Богдан Григорович працював у районній «Сільгосптехніці» начальником дільниці з механізації колгоспів. Був технічно освіченим, надзвичайно працьовитим та енергійним. Незважаючи на всі блага того часу, престижну та добре оплачувану посаду, особистого водія, новозбудований власний будинок, він поїхав у Тюменську область працювати шофером у нафтовій промисловості. Гадав на рік-другий, щоб підзаробити грошей, але залишився трохи довше. Сибір у ті часи багатьох вабив, бо можна було добре забезпечити свою сім’ю. Спочатку п’ять років перебував у м. Нижнєвартовськ, по суті, безвиїзно та, звісно, тужив за сім’єю. Батько розповідав, щоб якось розвіяти тугу за Батьківщиною, співав українських пісень. Він мав гарний голос, і це вміння передалося й нам, дітям та онукам. Наступні 15 років тато працював за вахтовим методом, і ми вже більше часу проводили разом.
Мама – Ганна Олексіївна, у дівоцтві Коляджин, працювала заступницею директора школи, викладала українську мову та літературу, вона вчителька-методистка, «Відмінник освіти України». Ще й досі має кілька «годин» у школі, надзвичайно активна та діяльна, пише вірші, опублікувала вже кілька збірок, займається вивченням генеалогічного древа нашого роду, впорядкуванням історичної спадщини Яворова. Раніше вийшли друком її книги «Хвилини натхнення», «Могуття роду Коляджинів», «Степан Коляджин у власних творах, спогадах, у своїй рідні», «Безсмертя роду в Яворовій долі», а зараз подані до друку «Літопис Яворівської гімназії», «Історія села Яворів» та збірка віршів.
Отож і мама, і батько були гарним прикладом для наслідування. Вони огорнули нас із сестрою любов’ю та створювали всі умови для творчого розвитку, навчання й, звісно, були беззаперечним авторитетом.
– Коли збагнули, що ваше покликання – медицина, батьки ж стосунку до цієї сфери не мали? Як обирали цей фах?
– Рішення прийшло не одразу. Звісно, в дитинстві різні професії спадали на думку, бо мене намагалися «розвивати» різнобічно. Я і в музичну школу за кілька кілометрів їздила, і в шкільних гуртках брала активну участь, займалася вокалом, танцями. Всі дні в мене були цілковито «розписані», навіть у неділю, коли інші діти ще спали, я їхала до Калуша в басейн. Тож, зрозуміло, що мої захоплення часто змінювалися. Спочатку хотіла бути музичним керівником у дитячому садочку, потім спало на думку стати модельєром, бо я добре малювала, було, що й юриспруденцію обирала. Медицина також приваблювала. Спочатку мою увагу привернув білий халат, бо він вирізняє медика з-поміж людей інших професій. Одного разу були ми на медогляді в поліклініці. Зайшли з дівчатами до кабінету, а лікарка й каже: «Перед вами майбутня лікарка» та поглядом вказує на мене. З того часу я більш предметно почала цікавитися медициною, глибше вивчала природничі науки. Долинську середню школу №6 закінчила з однією «четвіркою» з німецької мови в атестаті. Пригадалося, як десь прочитала про щелепно-лицеву хірургію й, враховуючи те, що естетика в мене завжди на перших позиціях, мені припав до душі цей фах, тим більше, що в родині було багато знаних лікарів. Відтак вирішила вступати на стоматфакультет. Спочатку, гадала, стану хірургинею-стоматологинею, пізніше пройду спеціалізацію в інституті краси й досягну бажаного.
– Але ж не так просто було, особливо, в ті часи зреалізувати цю доволі сміливу мрію?
– Тоді я про це не думала, мені здавалося, що все зроблю для цього. Звісно, було, й не мало, перешкод на шляху – не вдалося вступити до медінституту з першого разу в Івано-Франківську, стала студенткою в Караганді, де проживали виселені родичі. Вчитися було надзвичайно цікаво, багато часу йшло на навчання, але я не шкодую про це, бо мої студентські роки були витрачені не надарма. З великою вдячністю згадую свою викладачку з хірургічної стоматології (яка пізніше стала моєю пацієнткою) Наталію Альбертівну Вдовенко, викладача ортопедичної стоматології – Єрмуханбета Ахатаєвича Бердімбетова.
Я була старостою групи, вчилася добре й багато екзаменів складала «автоматом». Це означало: якщо у студента не було пропусків занять і він отримував гарні оцінки впродовж навчального циклу, то викладачі ставили іспит чи залік без його складання. Така модель оцінювання дуже мотивувала, хотілося більше екзаменів так скласти. Вже на початку 1990-х у нашому інституті була рейтингова система, з’явився комп’ютерний клас, де ми складали тести. Якщо ж у відповідях переважало 95 відсотків, то це було своєрідною перепусткою до державного іспиту із спецпредметів. Мені здається, що не скрізь були такі ноу-гау, але наш навчальний заклад вважався за рейтингом другим в Союзі, тож це не дивно. На третьому курсі на моєму обрії зажевріла надія майбутнього фаху – з-поміж трьохсот студентів-однокурсників мене та ще двох дівчат обрали в групу хірургів для продовження навчання у військово-медичній академії в Ленінграді. Але не судилося. На той час у мене вже склалася власна сім’я, тож сама не могла прийняти рішення, та й у батьків не мала підтримки, тому моя мрія не збулася.
Друга спроба знайти себе в щелепно-лицевій хірургії також була невдалою, бо коли отримала роботу на кафедрі хірургічної стоматології, то якраз народилася донька.
«Мій перший робочий день розпочався з прийому»
– Як надалі склалося ваше професійне життя?
– Закінчення інституту співпало в часі з відміною інтернатури, тому фактично зі студентської лави я прийшла на роботу в міську стоматологічну поліклініку, терапевтичне відділення. Мій перший робочий день розпочався з прийому, тоді, як інші новоспечені лікарі лише спостерігали за роботою досвідчених старших колег, бо мали ще два тижні так званої адаптації. Згадалося, як у реєстратурі мені видали талончики, і всі пацієнти одразу ж вишикувалися в чергу, а коли головна лікарка зайшла до мого кабінету, то побачила, що я не сиджу без діла (на одного пацієнта виділяли 20 хвилин). Вона була дуже подивована такій ситуації й увесь день провела зі мною. Контролювала кожний мій рух, ставила запитання, перевіряла, чи правильно заповнюю амбулаторну карту. Тоді я й гадки не мала, що мине лише кілька років і нашу поліклініку розформують, але саме за її рекомендацією лише я з 23 лікарів отримаю місце в обласній стоматологічній лікарні. Працювати там було доволі непросто, але й престижно. Завдячую цьому своїм викладачам, що навчали мене на субординатурі, світлої пам’яті Раїса Фарісівна Ястрєбова, яка дуже вимогливо ставилася до мене, спонукала вчитися, вдосконалюватися. Коли вона вже не могла сама вести прийом, то всіх своїх пацієнтів скерувала до мене, й це було найвищою оцінкою моєї фаховості.
У пам’яті ще кілька важливих моментів з тодішньої медицини Казахстану, які нині вже є історією. Коли прийшла на роботу в обласну стоматологічну лікарню, то мені запропонували вести так званий «змішаний» прийом у кардіологічному диспансері на три відділення та в дитячому психоневрологічному санаторії. Я і лікувала, і видаляла зуби, непросто далися перші мої університети в цьому медичному закладі, навантаження мала величезне. Траплялося, що на початках й плакала, бо зранку дорослі, а після обіду – діти, які мали різні психоневрологічні захворювання, скажімо, ДЦП, отож впоратися з ними було нелегко. Роїлися неспокійні думки, навіть кинути роботу у санаторії хотіла, але, як мовиться, шлях долає той, хто йде. Поволі, крок за кроком «втягнулася», знайшла власні підходи до маленьких пацієнтів, навчилася «розмовляти» їхньою мовою, осмислила психологію таких дітей. Це я веду до того, що не потрібно розчаровуватися, орієнтуючись на перші, можливо, невдалі спроби, а використати всі шанси, які тобі посилає доля. Лише так можна створити себе в професії, тим більше, на стоматологічному просторі.
Ще один з епізодів медичної сторінки життя в Казахстані. Цікавим є те, що страхова медицина, про яку нині так багато мовлять в Україні, в Казахстані впровадили ще в 1990-ті роки. Щоправда, не можу сказати, наскільки ефективною ця модель була, але про те, як справно вона працює, свідчить той факт, що й нині вона розвивається. Приміром, батькові мого чоловіка, який там мешкає, провели оперативне втручання за катаракти безкоштовно. Щодо стоматологічних послуг, то тоді вони були безоплатними для дітей та підлітків, а також пенсіонерів та інвалідів. Щодо дорослих, то безкоштовною була невідкладна стоматологічна допомога, а також частково хірургічна. В той час, коли в нашій країні державні стоматполіклініки вже давно перейшли на платний прийом, у Казахстані, навпаки, держава сприяє розвитку страхової медицини.
– Ваш робочий день у стоматологічній лікарні був заповнений до краю, ще й сімейних обов’язків з народженням донечки додалося. Як встигали поєднувати, здавалося б, непоєднане?
– Чоловік став великою підтримкою в усіх справах. Одружилися ми ще студентами, і про свій шлюб я аніскілечки не шкодую, бо не так важливо, коли це відбулося, як те, з ким ти поєднав власну долю. Мені ж у цьому сенсі дуже пощастило, бо я зустріла свою людину й, незважаючи на вмовляння мами не виходити так швидко заміж, я таки наполягла на своєму. Донині в нас збереглися чудові подружні стосунки, адже мій чоловік, то, як мовиться, моя фортеця – мій товариш, учитель по житті, з яким раджуся в усіх своїх починаннях. Він для мене авторитет, а це дуже важливо у сімейному житті. Отож у виборі супутника свого життя, як бачите, не помилилася. Іноді варто наполягти на своєму, особливо, коли ти серцем відчуваєш людину.
– Чиєю ініціативою було переїхати в Україну, зокрема до Тернополя?
– Переїхати на Батьківщину ми планували обоє, щоправда, я завжди прагнула бути ближче до родини, свого коріння, місця моєї сили. Не буду лукавити, там, у далекому краї, сумувала за рідною мовою, батьками, яких дуже любила, мріяла жити в рідній стороні. Тому коли чоловікові надійшло запрошення з Чернівецького медуніверситету, я особливо зраділа, бо це був шлях додому. Але життя вносить свої корективи, і трапляються іноді такі події, які руйнують твої плани. Чернівці, де ми планували працювати та мешкати, довелося залишити, бо стоматологічний факультет тоді там не відкрили, до того ж непросто й склалося з нострифікацією наших дипломів, чоловікові довелося перезахищати кандидатську дисертацію. Врешті, ми переїхали до Івано-Франківська.
– Коли розпочалася тернопільська сторінка вашого життя?
– Це був 2004 рік, час, коли в нашому університеті, тоді ще академії, зорганізовували стоматологічний факультет і виникла велика потреба у фахівцях стоматологічного профілю. Мого чоловіка, який мав певний досвід викладання, організації лікувальної допомоги, тодішнє керівництво запросило й дозволило втілити власні ідеї, призначивши деканом стоматологічного факультету. Власне, тоді формувався кадровий потенціал, до викладання прийшло багато лікарів-практиків, зростала матеріально-технічна база новоствореного факультету.
«Горда, що належу до когорти викладачів»
– Напевне, й ви також готувалися до викладацької роботи?
– У моїх планах про це не було жодної думки, навпаки, я мала на меті продовжити свою практичну діяльність. Уже відбулися перемовини з головним лікарем міської стоматполіклініки щодо роботи, але, як мовиться, все сталося долею випадку. Якось зайшла з чоловіком до університету, він пішов у справах, а я чекала у вестибюлі. Коли ж він повернувся й ми вже збиралися йти, на сходах зустріли колишнього ректора світлої пам’яті Леоніда Якимовича Ковальчука. «Хто за професією ваша дружина?», – поцікавився він у чоловіка. «Стоматолог», – відповів. «Так давайте до нас, на стоматфакультет», – запропонував Леонід Якимович. Так я потрапила до ТНМУ. Щоправда, на стоматологічний факультет прийшла не одразу, спочатку довелося попрацювати два роки на кафедрі патологічної фізіології, допоки студенти не почали вивчати спеціальні дисципліни. Моє становлення як викладача відбулося саме там, я пройшла велику школу наукової роботи, викладацької майстерності.
Не просто для мене було з практичної стежки стати на цей новий шлях, але допомогли, підтримали, поділилися досвідом, зокрема, мій науковий керівник, професор Ігор Романович Мисула. Як науковець я сформувалася на кафедрі, якою багато років керував професор Василь Васильович Файфура, де працювали також Юрій Іванович Бондаренко, Марія Романівна Хара – доброзичливі, шляхетні люди та прекрасні фахівці. Вони були моїми наставниками. Я вдячна їм за отримані знання та досвід. Дуже вдячна Василю Васильовичу, який був достатньо вимогливим, але дуже багато часу приділив моєму фаховому зростанню.
2006 року розпочала роботу на стоматологічному факультеті, зокрема завучкою на кафедрі пропедевтики стоматологічних дисциплін. Але ті знання, які отримала на кафедрі патологічної фізіології, мені дуже допомогли. Той період мені згадується як час становлення, утвердження, коли практично щодня доводилося вирішувати питання забезпечення якості та організації навчального процесу, щоб наша кафедра виглядала на рівні серед інших кафедр університету. Орієнтиром була якість підготовки студентів.
– Кого вважаєте своїм наставником у цей період вашого становлення?
– Одразу ж на думку спадає декан фармацевтичного факультету, доцентка Людмила Володимирівна Соколова, яка була і подругою, і мудрим наставником. З великою повагою згадую світлої пам’яті професора Степана Івановича Черкашина, під керівництвом якого я працювала на кафедрі ортопедичної стоматології, а згодом завучкою на новоствореній кафедрі стоматології ФПО. Він створював усі можливості для професійного розвитку, реалізації ідей, не стримував і не забороняв втілювати власні напрацювання. Не всі хочуть про це розповідати, але траплялися інколи й непорозуміння, гарячі дискусії, а він завжди виходив з прикрої ситуації гідно, як справжній чоловік. Це дорогого вартує, бо часто керівники не хочуть визнавати власні огріхи, а в нього була така риса. Для молодого науковця, викладача дуже важливо не підрізати крила.
Звісно, моєму науковому зростанню посприяв і чоловік – Олександр Володимирович Авдєєв, бо завжди його плече було та залишається поруч. І в науковому вимірі, й у суто людських життєвих ситуаціях він мій найкращий порадник.
– Наразі ви доцентка кафедри ортопедичної стоматології. Чим нині живе кафедра? Розкажіть про власні напрацювання.
– Уже шість років я працюю на цій кафедрі під керівництвом професора Петра Анатолійовича Гасюка. Колектив кафедри все робить для того, аби стати гідними учасниками освітнього процесу та витримати конкуренцію. Орієнтир тримаємо на якість підготовки студентів, яка відповідає сучасним вимогам та потребам.
Мене переповнює гордість, що належу до когорти викладачів, вчителів. Насправді це нелегка, але дуже відповідальна місія. Не просто мені було «переформатуватися» з лікарки-практика, але вважаю, що мені це вдалося. За останні роки за моїм авторством вийшло два посібники, маю патенти на корисні моделі, статті у базі SCOPUS.
– Ваші діти продовжили династію?
– Діти пішли моєю професійною стежкою. Донька Роксана закінчила стоматологічний факультет нашого університету, успішно захистила дисертацію й працює на кафедрі терапевтичної стоматології. Син Богдан обрав медичний факультет ТНМУ, наразі він – студент четвертого курсу, ще визначається зі спеціалізацією.
«Наповнюйте своє життя позитивом, усмішкою!»
– Чим любите займатися на дозвіллі, як відпочиваєте?
– Активно. Пасивний відпочинок – це не моє, я прихильниця активного релаксу. Щойно з’являється вільна хвилина, пакуємо валізи та їдемо у Карпати. Жодного разу не втрачали можливості побувати на Ясній горі, де знаходиться Гошівський монастир і похований наш сімейний духівник, наставник, отець Роман Проців. Часто навідуємося на мою маленьку батьківщину, насолоджуюся красою природи, гір. Багато подорожуємо Україною та Європою.
– Що, крім роботи, приносить радість?
– Для мене на першому місці – спілкування та зустрічі з родиною. Це люди, яких люблю, поважаю, які в мене вірять, не підведуть, від спілкування з якими отримую неабияке задоволення. Особливу радість приносить моя внучка Ксенія, що, як «тепла ковдра в холодний день», зігріває моє серце. Люблю вибирати та дарувати подарунки близьким, походи крамничками, відвідування вистав і творчих заходів. Отримую насолоду, коли слухаю пісні у виконанні Кузьми, Джамали, Андреа Бочеллі, Тіни Тернер, Адель, Бейонсе, Роббі Вільямса, Еда Ширана, Maroon 5, Coldplay та інших.
Постійно відчувати радість неможливо, але є моменти, коли вона наповнює тебе зсередини, скажімо, від посмішки перехожого, чи коли читаєш цікаву книгу, витаєш думками в передчуттях майбутньої подорожі.
– Які найкращі для вас ліки від поганого настрою?
– Іноді в житті бувають миті, коли й справді немає настрою, якась туга чи неспокій беруть у свій полон. Тоді найкращими ліками для мене є шопінг, зміна зачіски, прогулянки містом, вилазки на природу або ж мандрівки з близькими, музика, цікаві фільми, догляд за квітами. Те, що дарує радість. Часто в такі дні телефоную чи зустрічаюся зі своїми старими знайомими, які заряджають мене власним позитивом. Або ж влаштовую собі та близьким маленькі свята, випікаючи щось смачненьке. А ще може бути й нова справа, яку я завжди відкладала.
– Що порадили б молодим колегам?
– Ставте мету, не бійтеся мріяти, долайте бар’єри, не бійтеся змін і помилок. Займайтеся саморозвитком і вдосконалюйтеся у своїй професії. Насичуйте своє життя позитивом, усмішкою – і все решта буде!
– Що найбільше цінуєте в інших?
– Як на мене, це чесність. Якщо б усі люди були чесними, то у світі не було б підлості та лицемірства. Для мене гірка правда є ціннішою за солодку брехню. В людях ціную такі риси, як щирість, відвертість, простоту, освіченість, здатність любити, визнавати власні помилки, а також мати чітку позицію, відчуття відповідальності та бажання розвиватися. Поважаю успішних людей, що зробили самі себе.
– А в собі?
– Насамперед чесність, щирість, вірність, силу характеру, вміння тримати слово, відповідальність і справедливість, здатність співпереживати та співчувати.
«Нам треба жити кожним днем»
– Яких життєвих орієнтирів дотримуєтеся?
– Враховуючи, що живемо в суспільстві, в правовій державі, то, ясна річ, це зобов’язує дотримуватися певних правил, законів. Але, крім обов’язкових і загальноприйнятих норм у більшості людей є власні життєві засади, яких вони дотримуються. Багато хто навіть глибоко не замислюються про це, адже переконання часто склалися з раннього дитинства, щеплені батьками, близькими, вчителями. Щодо моїх орієнтирів, то це насамперед вміти працювати та відпочивати, шукати те, що приносить радість, і те, що дає задоволення; жити одним днем, але при цьому бачити високу мету попереду. Життя складне, але водночас і дуже цікаве. Це так чудово – вчитися бачити прекрасне, стати художником, який сам надасть буденності колориту яскравих барв та освітить власне життя сонячними променями радості й щастя.
– Ви щаслива людина?
– Гадаю, що так. Кажуть, щоб стати щасливим, треба заповнити руки роботою, серце – любов’ю, розум – метою, пам’ять – корисними знаннями, а майбутнє – надією. В мене любляча сім’я, адже саме вона наповнює моє життя сенсом. Я займаюся улюбленою справою, постійно перебуваючи в оточенні своїх друзів, колег, студентів. Так, інколи з’являється чорна смуга, відчуття смутку, прикрості, коли здається, що неможливо якоїсь хвилини щось реалізувати, але я розумію, що це й є моїм випробовуванням. Тому треба радіти кожному прожитому дню, кожній дрібниці!
– Чи хотіли б щось змінити у власному житті?
– У моєму житті, що хочу й можу – намагаюся змінювати. Часто пробую змінити своє ставлення до певних життєвих ситуацій. Загалом я б нічого не змінювала, бо тоді це життя не буде моїм. Усе те, що мені довелося пережити, вважаю, є уроком на майбутнє. Щодо самого майбутнього, то, як можна змінювати те, чого не знаєш?
– Ваше життєве кредо чи улюблений афоризм?
– Дуже люблю читати художні твори й уже не пригадую, що це була за книга, але там прочитала слова, які мені запали в душу, по-іншому не сказати: «Головна професія в житті – бути людиною». В цих словах захована істина моєї філософії життя, моє життєве кредо, і саме так я намагаюся жити.
Інший вислів – «Не помиляється тільки той, хто нічого не робить». Для мене – це компас, який завжди дає можливість бачити, куди рухатися та якими шляхами можна дістатися.
Улюблений афоризм – неповторні вірші Ліни Костенко:
Нам треба жити кожним днем.
Не ждать омріяної дати.
Горіть сьогоднішнім вогнем,
Бо «потім» може не настати.
Лариса ЛУКАЩУК