Дорогами краси та любові

Під час однієї з традиційних недільних мандрівок тернопільським ринком ми натрапили в куточку маленької антикварної крамниці на справжнє диво – невелику порцелянову композицію. Вродлива жінка з розгорнутою на колінах книжкою й маленька дівчинка в крапчастій сукенці, з трьома бантиками на голівці, яка довірливо притулилася до неї та водить по сторінці крихітними пальчиками: либонь, шукає вже відому літеру, а може, вже пробує читати.

Інна КОЛОМІЄЦЬ за роботою. Фото з Інтернету

Ми на якусь хвилину зупинилися. Хоч ця статуетка вже є в нашій колекції, пройти мимо не змогли: стільки любові, тепла й спокою випромінювала ця робота української мисткині Інни Коломієць, що просто захотілося торкнутися прохолодної порцеляни, здмухнути пилюку, витерти пальцем бруд з обличчя жінки…

Пішли далі, а статуетка зосталася чекати на свого майбутнього власника, щоб поповнити колекцію чи її започаткувати.

Заслужений художник України (1973 р.), член Національної спілки художників України (1958 р.) Інна Антонівна Коломієць народилася 8 березня 1921 року в м. Алейську Алтайського краю.

Суворий алтайський клімат загартував дівочий характер. Ще з дитинства Інна хотіла стати художником і чітко та наполегливо йшла до мети: 1938-1940 рр. навчалася в Київській художній школі, студіювала мистецькі дисципліни в Київському державному художньому інституті впродовж 1940-1942 рр., а потім долала воєнні дороги рідної землі та Європи й дійшла аж до Берліна. Після цього Інна знайшла в собі сили знову сісти за студентську лаву, бо потреба творити прекрасне палала в душі живлющим вогнем. Справжньою мистецькою школою, а не лише навчальним закладом, став для неї Київський художній інститут, в якому тоді викладали відомі професори М. Гельман, Л. Муравін, колишній «бойчукіст» К. Єлева.

І. КОЛОМІЄЦЬ. Перша літера (1956) Фото з Інтернету

Після закінчення навчання 1951 року Інна Антонівна, працюючи викладачем Київського ремісничого училища № 16, одразу долучилася до загальноукраїнських мистецьких змагань і того ж року здобула перемогу в конкурсі на створення скульптурної композиції для столичного кінотеатру «Київ».

Навчаючись в аспірантурі при Академії архітектури УРСР, Інна Коломієць зацікавилася народним мистецтвом. Її можна було часто зустріти в експериментальній майстерні художньої кераміки Інституту архітектури, відомій під назвою «Софійська гончарня» (розташовувалася на території заповідника «Софія Київська»). Маленький одноповерховий будиночок мистецької лабораторії був своєрідним культурним центром Києва тих часів. Тут часто бували Максим Рильський та Михайло Стельмах, Олесь Гончар та Іван Драч, Дмитро Гнатюк і Платон Майборода, Михайло Брайчевський та Іван Світличний, Тетяна Яблонська та Іван Марчук. У такій атмосфері Інна працювала пильно, старанно й натхненно, експериментувала в площині традиції та шукала нових шляхів у пластиці малих форм. І результат не забарився. 1956 року вона завершила роботу над статуеткою «Перша літера», тиражування якої налагодила артіль «Керамік», а потім продовжив Полонський завод художньої кераміки.

Ця робота стала не просто знаковою для самої мисткині, а провістила новий етап у пластиці малих форм. Відмова від героїко-аскетичного ідеалу «суворого стилю» й утвердження вічних гуманістичних цінностей – ось шлях, який обрала для себе Інна Коломієць. Її героїня – не стаханівка-рекордсменка з молотом чи лопатою, не грізна войовниця з автоматом чи гвинтівкою, а просто жінка – вродлива білявка, в легкій сукні, з книжкою на колінах. Вона випромінює спокій, любов і радість материнства та утверджує право кожної жінки на особисте щастя. За словами мистецтвознавиці Л. Карпінської-Романюк, ця скульптурка «користувалася неймовірною любов’ю народу. Її можна було зустріти майже в кожному будинку в серванті, на книжковій полиці, телевізорі або радіолі». Її дарували вчителям, матерям, першокласницям… Статуетка була однією з перших «мільйонниць», але, попри все, вона так і не ввійшла до офіційних альбомів-каталогів робіт скульпторки.

І. КОЛОМІЄЦЬ. «Ярило» (1966), кераміка. Фото з каталогу «Інна Коломієць. Скульптура» (Київ, 1968)

1955-1965 рр. Інна Коломієць працювала старшим науковим співробітником Інституту монументального живопису і скульптури Академії будівництва та архітектури УРСР. Подальший пошук пластичних технічних вирішень художніх образів продовжувався, що відобразилося в доволі крутих поворотах її мистецької біографії. Так, на всесоюзній виставці 1957 р. Інна представила ідеологічно правильну роботу «Цілинник», а наступного року виставила роботи, виконані в майоліці (один з видів кераміки, що виготовляють з випаленої глини з використанням глазурі). Ці невеликі композиції «не вкладалися в уявлення про декоративну скульптуру. Їх внутрішній світ був такий просторий та непростий, що не можна було сприймати їх лише як прикрасу… Їх потужні маси, що течуть то стрімко і плавно, то раптом круто скипають під зеленою, срібною, червоною поливою, їх темпераментна ліпка й несподівані композиційні рішення – все це було її, несумісне із звичаями жанру», – писав київський художник і мистецтвознавець Володимир Цельтнер про роботи «Русалка і Водяник», «Перелесник і Мавка», «Жар-птиця», «Кам’яна квітка», «Горбоконик» у передмові до каталогу «Інна Коломієць. Скульптура» (Київ, 1968).

З того часу й упродовж кількох десятиліть Інна Коломієць – незмінний учасник усіх значних мистецьких виставок. Офіційне визнання, безперечно, відкрило перед авторкою широкі можливості, проте вона залишилася вірною мистецтву й не злакомилася на почесті чи пільги, не стала придворним скульптором, а вперто відстоювала право на власний шлях. 1960 року Інна Анатоліївна взялася за цикл декоративних барельєфів за мотивами «Енеїди» І. Котляревського. Під її пальцями добре знаний травестійний сюжет сповнився нових смислів, збагатився глибинними рисами національної культури – на рівні семантики кольору, квіткових візерунків тощо. Не полишаючи «сучасних тем» (роботи «Доярка» (1960), «В полі» (1960), «Весна», 1961), «Онуки», «Лицарі» (1966) тощо), скульпторка занурюється в народно-поетичну стихію, знімаючи пласт за пластом вікові соціокультурні нашарування, аж доки не опиняється віч-на-віч з первинною стихією давньоукраїнської міфології. Ці сюжети зачаровують, захоплюють мисткиню й розкриваються та подаються глядачеві в неповторній авторській інтерпретації.

І. КОЛОМІЄЦЬ. «Берегиня» (1966), шамот. Фото з каталогу «Інна Коломієць. Скульптура» (Київ, 1968)

Ось, наприклад, «Ярило» (1966 р.) виконаний у кераміці (інший варіант – дерево) образ слов’янського бога радісного світла, весни, тепла та плодючості. Творча уява авторки трансформувала цей персонаж в руслі національної традиції та символіки: літній чолов’яга, підстрижений під скобку, смакує маленьку люльку-бурульку, розслаблено звісивши з колін великі робочі руки та потираючи правою ногою ліву, що таки добряче находилися за цілісінький день. По обидва боки від Ярила сірі круторогі воли, а за спиною кружало сонця. А ось «Берегиня» (1966 р.) – захисниця роду, мати чи просто жінка, яка великими натрудженими руками пригортає до грудей крихітне немовля… Ці роботи неможливо описати, їх треба розглядати, торкаючись неупередженим поглядом кожної деталі – і тоді вони розкриють перед вами дивовижний світ митця.

1960-ті роки – особлива сторінка в біографії Інни Коломієць. У цей час вона багато подорожувала європейськими та скандинавськими країнами, побувала в Єгипті й Японії, цікавилася архітектурою і національною культурою, зробила низку рисунків-замальовок. Акумулюючи враження, спробувала їх висловити у своєрідних керамічних циклах-репортажах «Франція» (1959), «Італія» (1961), «Єгипет» (1962), «Японія» (1965-1966), «Іспанія» (1972-1973).

По суті, це три світи – європейський, арабо-мусульманський та далекосхідний, три культурно-естетичні системи, сформовані різними світоглядними концепціями, релігійними й національними традиціями, соціальними реаліями. І хоча Редьярд Кіплінг писав, що «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох», Інна Коломієць зуміла проникнути глибше, глянути по-жіночому пильніше – й відкрити загальнолюдське, зрозуміле всім та прийнятне для всіх. Бо немає японського горя, арабського смутку, іспанської радості, немає французької молодості, єгипетської старості, а є юність, зрілість і старість, є просто посмішка, сльози, щастя та горе. І це мисткиня зуміла показати в своїх роботах. Тому старенька японка (скульптура «В дорозі»), яка, опустивши голову та склавши в тихій покорі натомлені руки, несе в заплічному мішку свій нехитрий скарб, не залишає німотними струни нашої душі. Чи не такі літні жіночки сходили з автобусів чи приміських поїздів у великих чи маленьких українських містах, тягнучи на згорблених спинах «клумаки» (навхрест зав’язані великі картаті хустки) із сільськими дарунками для своїх дітей та внуків?

А паперовий журавлик в руках маленької японки (робота з циклу «Японія», 1965-1966 рр.), яка вмирає від променевої хвороби й свято вірить, що житиме, доки виготовляє його, хіба не суголосний традиціям нашої культури, згідно з якими цей птах – символ смутку, журби та надії? Як виявилося, згодом ця трагічна історія породила в цій далекосхідній країні справжню традицію. Повернувшись з Японії, Інна Антонівна показувала друзям не лише численні замальовки, але й «зграю» різнобарвних паперових журавликів, що подарували їй у поїзді веселі дітлахи.

Десь на початку 1970-х рр. у відповідних інстанціях «дійшли висновку» щодо благонадійності Інни Коломієць, і вона поповнила лави «невиїзних». Розповідають, що коли скульпторка дізналася про це, то розсміялася: мовляв, країна велика, тому можна знайти, куди поїхати.

У 1970-х рр. Інна Коломієць звернулася до монументальної пластики. В її творчому доробку пам’ятники письменникові Архипові Тесленку (м. Лохвиця, Полтавська обл., 1974 р., граніт), Петрові Прокоповичу, українському вченому, авторові ідеї рамкового вулика (м. Батурин, Чернігівська обл., 1975 р., метал), знаменитому кобзарю Остапові Вересаю (с. Сокиринці, Чернігівська обл., 1978 р.) і багато інших.

І. КОЛОМІЄЦЬ. «Хмари» з циклу «Чорнобиль» (1988), шамот. Фото з Інтернету

Усенародну трагедію 1986 року скульпторка пережила як особисту: біль Чорнобиля був і її болем. Мистецьке відчуття трагедії заятрилося новими душевними ранами. Трагічна смерть доньки Марини Хусід, перспективної художниці-керамістки (1988 р.), хвороба внука Данила та його переїзд до Чехії – все це вихлюпнулося пекучим болем і розпачем материнської та жіночої втрати й невмирущої надії в глибоко філософських і трагедійних циклах «Чорнобиль» і «Річки». Одна з робіт з циклу «Чорнобиль» – скульптура «Хмари»: дві українські жінки-каріатиди, які рятуючи цей світ, тримають на своїх раменах небо – свинцево-чорну отруйну хмару, не даючи їй пролитися вбивчим дощем.

Повсякденна напружена праця забезпечила майстрині творче довголіття, а 1990-х рр. Інна Антонівна пережила справжній мистецький ренесанс: окрім пам’ятників художнику-бойчукісту Іванові Падалці (с. Жорнокльови, Черкаської обл., 1994), композиторам Дмитрові Бортнянському й Максимові Березовському (м. Глухів, Сумської обл., 1995), вона створила скульптури Діви Марії та Св. Яна Непомуцького (Чехія). Відвідини внука Данила стали для Інни Коломієць справжніми митецькими мандрівками, красу чеського краю вона відобразила у величезній кількості ескізів, які разом із 60 роботами в дереві та шамоті (за заповітом скульпторки після її смерті 2005 року їх успадкував онук Данило Щиголь) були представлені на виставці у Вокшіце (Чехія, 2007 р.). Саме ці роботи стали основою приватного музею Інни Коломієць у невеликому містечку Железніце, що розташоване на північному сході Чехії. Тут на ділянці землі, що належить онукові мисткині, зусиллями Михайла й Данила Щиголів та їхніх друзів упродовж 2011-2017 рр. було перебудоване господарське приміщення у стилі чеської народної архітектури з урахуванням європейських вимог щодо розміщення матеріалів експозиції. Твори Інни Коломієць представлені на першому поверсі й у ландшафтному парку, спеціально спроєктованому для скульптур великого розміру. Логічно доповнює виставку кераміка Марини Хусід, що займає другий поверх музею. Урочисте відкриття відбулося на початку червня 2017 року.

Так, на карті світового українства з’явилася ще одна позначка – невелика данина шани видатній Майстрині – Інні Антонівні Коломієць.

Ігор ГАВРИЩАК,

доцент кафедри української мови,

Олена ПРОЦІВ,

директорка бібліотеки ТНМУ