Директор Тернопільської міської комунальної лікарні №3 Юрій Лазарчук: «Маємо відповідну матеріально-технічну базу й достатню кількість фахівців»

«Я єдиний у лікарні, який має трудову книжку колгоспника. Так-так, саме колгоспника з облікованими трудоднями. Працював у тракторній бригаді помічником зварювальника в господарстві «Мир», – з усмішкою розповідає директор третьої міської лікарні Юрій Лазарчук.

До медичного інституту він вступав двічі. Першого разу не вистачило кілька балів. Проте наполегливість узяла гору. «Ще в школі вирішив, що стану лікарем, – зауважує Юрій Васильович. – Поразка мене не зламала, навпаки. Я не хотів відмовлятися від своєї мрії. Праця ж у колгоспі стала цікавим досвідом».

– Обрати фах вас надихнули батьки?

– Ні, це було моє рішення. Вони його лише підтримали. Мої батьки – вчителі. Мати викладала українську мову й літературу, а батько – математику та фізику. Старший брат – лікар, але я не можу сказати, що він мене захопив медициною. Це сталося само собою.

– Чим роки навчання були особливі для вас?

– Освіту здобував у ще тоді Тернопільському медінституті. Вчитися треба було багато й наполегливо. Попри те, вдавалося вести й активне студентське життя. Деякий час був президентом клубу інтернаціональної дружби «Горизонт». Тодішній очільник інституту Іван Сміян любив жартувати, що у виші лише один ректор та один президент. Такі клуби були дуже популярними в тодішньому СРСР та існували майже у всіх навчальних закладах. Їх створили, щоб комунікувати з іншими студентами-іноземцями. Студентом я об’їздив багато міст, побував, зокрема, у Телаві, Тбілісі, що в Грузії, Махачкалі, Казані – в Росії… Звісно, не враховуючи ще міста в Україні. Це, мабуть, найяскравіші спогади зі студентських часів.

– Де починався ваш трудовий шлях у медицині?

– За розподілом я потрапив до Острозької районної лікарні на Рівненщині ортопедом-травматологом. Коли прийшов сюди на роботу, то там працювали два лікарі, один на той час перебував у відпустці, а другий показав мені заклад і пішов у відпустку наступного дня. Я залишився сам на сам з хворими. Звичайно, мав лікарський досвід під час навчання в інтернатурі, але це не те, коли починаєш власну лікарську практику. Той місяць, коли я працював один, був дуже непростий.

– Як зустрів вас Тернопіль?

– Це моє рідне місто. Мій приїзд збігся з першим роком відновлення державної незалежності України. Часи були непрості. Влаштувався на роботу лікарем-ортопедом у третю міську лікарню. Спершу працював у поліклініці, а згодом – у стаціонарі, пізніше – завідувачем відділення ортопедії та травматології, допоки не очолив лікарню.

– Ваша кар’єра складалася доволі карколомно.

– Пройти всі щаблі – дуже добре для директора лікарні. Знаю всі «підводні камені», які можуть траплятися на роботі. Досвід і багаж знань дають можливість приймати доволі виважені рішення. Намагаюся не випускати з уваги жодної дрібниці. Мої колеги – лікарі, середній та молодший медичний персонал – це колектив однодумців, які прагнуть допомогти тим, хто цього потребує. Практичну роботу я так і не залишив. Оперую й досі, це моє покликання та улюблена справа. Маю можливість допомагати хворим покращити їхню якість життя, тому хочу й надалі її використовувати. Якогось випадку не хочу виокремлювати. Найбільше запам’ятовуються, мабуть, найскладніші. Їх дуже довго аналізую, раджуся з колегами, а потім обдумую, як зробити ще краще. В медицині немає однакових випадків, навіть якщо недуга та сама, то все одно в кожної людини перебіг її різний. Це потрібно враховувати та бути готовим.

– Чим особлива третя міська лікарня?

– Наша лікарня складається з поліклініки та стаціонару, загалом 14 відділень, допомогу недужим надають 92 лікарі та 123 медичних сестер. Окрім того, при лікарні діють чотири кафедри Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського. Тож студенти не лише можуть навчатися, а й бачити результати лікування на практиці. Як на мене, це дуже дієво й потім їм дуже згодиться, коли самі стануть лікарями. Наші працівники завжди радо йдуть назустріч молодому поколінню та діляться власними знаннями. Маємо ж виховати гідну заміну.

Дещо з історії нашого закладу: 1998 року вперше в Тернополі з’явилася ендоскопічна стійка. За допомогою цього обладнання виконують малотравматичні лапароскопічні операції. Вперше в нашому місті також почали робити операції зі встановлення ендопротезів кульшового суглоба. Фахівців для навчання запрошували з Києва. Можемо похвалитися й фізіотерапевтичною базою. Маємо басейн і сучасне обладнання, яке допомагає пацієнтам успішно пройти реабілітаційний період. Активно розвиваємо пластичну хірургію. Досягли чимало успіхів у цій галузі.

– Який напрямок почали активно розвивати?

– Надання паліативної медичної допомоги. Це зараз особливо на часі. Так, улітку на базі Малашовецької лікарні відкрили відділення паліативної допомоги. Воно розраховане на 15 пацієнтів, по двоє в кожній палаті. Приміщення обладнане всім необхідним, аби надавати симптоматичну та знеболювальну терапію людям з невиліковними хворобами. Це відділення стало першим у Тернопільській міській територіальній громаді, де надають паліативну допомогу. Заклад такого ж профілю на території області є лише у селі Плотича.

Варто сказати, що паліативна допомога – це не просто знеболення, а повноцінний вид медичної допомоги, який передбачає спостереження за пацієнтом, турботу про його психологічний стан, правильне харчування, необхідні аналізи та обстеження, реабілітацію. Зазначу, що, за потреби, наші фахівці можуть надавати паліативну допомогу й удома хворого. В нас напрацьована база та достатня кількість фахівців. Наша мета – покращити якість життя як пацієнта, так і сім’ї, його рідних і близьких. Якщо брати статистику по всій Україні, понад півтора мільйона осіб щороку потребують паліативної допомоги.

– Як коронавірус змінив життя лікарні?

– Кардинально. Наш медичний заклад визначений для шпиталізації пацієнтів з COVID-19. зосереджені на боротьбі з коронавірусною інфекцією, маємо все необхідне обладнання.

– Ви одним з перших лікарів у Тернополі щепилися. Чи не було лячно, адже стільки полеміки довкола вакцинації.

– Ні, вважаю, що це єдиний спосіб подолати недугу. Якщо не лікарі, то хто має подавати приклад? В умовах пандемії всі маємо можливість отримати вакцинацію проти COVID-19 – погоджену Всесвітньою організацією охорони здоров’я – безоплатну та безпечну. Відтак маємо скористатися цим шансом і захистити себе. Скажу відверто: зараз ковідні хворі набагато важчі. Чому? Бо невакциновані. Перебіг недуги складніший. Як правило, вони потребують кисневої підтримки. Є великий психологічний момент, тому що нагнітається ситуація й багато поширених міфів щодо вакцин.

Через пандемію ми використовуємо лише на 40 відсотків своїх потужностей, що не може не засмучувати. Сподіваюся, що ми врешті подолаємо COVID-19 і повернемося до звичного режиму роботи.

Мар’яна СУСІДКО