Директор Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова, професор Олександр Усенко: «Кожне врятоване життя – це перемога»

Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова – наймасштабніший медичний центр України з надання хірургічної допомоги. Тут лікують украй складні випадки онкозахворювання, хвороб травного тракту, печінки, жовчовивідних шляхів і підшлункової залози, серця, аорти та магістральних судин, патологічні стани, що потребують мікросудинних і пластичних втручань, проводять трансплантації органів і тканин. Так, саме в інституті ім. Шалімова вперше в Україні виконана трансплантація серця (2001 р.), печінки від родинного донора (2001 р.), кістки (2004 р.), підшлункової залози та нирки від родинного донора (2005 р.)

Працює цей заклад з 1972 року, коли був заснований як Київський НДІ клінічної та експериментальної хірургії. 2000 року реорганізований в Інститут хірургії та трансплантології зі створенням відділень трансплантації серця і кардіохірургії, трансплантації і хірургії печінки та трансплантації нирки.

Щороку інститут надає консультативну допомогу майже 20 тисячам пацієнтам. При цьому шпиталізують майже 12 тисяч недужих, а 8-9 тисячам осіб проводять операції. Більшість з цих операцій – унікальні. За всім цим стоїть напружена праця цілого колективу – від молодшого медичного персоналу до керівників відділень. Як зауважує директор Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова Олександр Усенко, інститут працює як добре злагоджений механізм, адже без спільної діяльності, відшліфованої до найдрібніших нюансів, сам по собі будь-який з підрозділів нежиттєздатний.

Олександр Юрійович Усенко – лікар-хірург вищої категорії, доктор медичних наук, професор, член-кореспондент НАНМ України, голова правління всеукраїнського громадського об’єднання «Асоціація хірургів України». А ще він – учень Олександра Шалімова. І понад усе прагне, щоб Національний інститут хірургії та трансплантології з гордістю продовжував нести ім’я Олександра Олексійовича Шалімова та розвивав закладені ним основи.

– Олександре Юрійовичу, як ви зрозуміли, що хочете пов’язати життя з медициною?

– І батько, і мати в мене – лікарі, тому те, що стану також медиком, я знав ще у школі.

– Чому зупинили вибір саме на хірургії? Який напрямок хірургії цікавив вас найбільше?

– Недарма ж кажуть, що всі дівчата, які вступають до медичного вишу, хочуть бути акушерками-гінекологинями, а всі хлопці – хірургами. Я теж, коли вступив до Київського медичного інституту ім. О. Богомольця (нині – Національний медичний університет ім. О. Богомольця), відразу ж придивлявся до хірургії. Сподобалося, згодом пішов працювати санітаром у хірургічне відділення невідкладної допомоги. Так і закрутилося. Ось уже майже сорок років цим займаюся. З 1985 року почав працювати в Інституті хірургії біля Олександра Олексійовича Шалімова, який його тоді очолював. Починалося все для мене з хірургії печінки, підшлункової залози. У мене і кандидатська, і докторська дисертації присвячені хірургії під-шлункової залози. Взагалі ж я займаюся абдомінальною хірургією, хірургією органів травлення.

– Ви – учень Олександра Шалімова. Який досвід, здобутий вами у той період, коли працювали з Олександром Олексійовичем, для вас найцінніший?

– Кожна година спілкування з цією людиною – безцінний досвід на все життя. Це людина, яка створила напрямок, школу, підготувала фахівців, багато з яких нині вже мають свою школу, учнів. Це просто унікум! Я навіть не можу сказати, хто він для мене. Всім, що маю в житті, я зобов’язаний своїм батькам і йому.

– Можливо, пригадуєте якісь напутні слова Олександра Олексійовича, що супроводжують вас упродовж життя?

– Він мало що говорив. Більше промовляв своїми справами. Коли ти робив щось не так – бив по руках. Дотримувався принципу: якщо ти зміг навчитися – навчився, не зміг – то твої клопоти. Дуже добрий, освічений, фаховий. Він був справжньою Людиною, завжди усім допомагав. Кожна мить спілкування з ним надихала на звершення.

– Наступного року Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова відзначатиме 50-річчя. Саме тут уперше зробили пересадку печінки та нирок, саме тут роблять найскладніші операції на судинах та багато іншого. Якими досягненнями може похвалитися інститут нині?

– Усі ті напрямки, які Олександр Олексійович визначив, створюючи цей інститут, розвиваються й надалі. Безумовно, і науково-технічний прогрес, і медицина не стоять на місці. Сучасні досягнення, зокрема, використання мініінвазивної хірургії, роблять нині виконання операцій більш технологічними. Вважаю, найбільше досягнення – те, що інститут з честю носить ім’я Олександра Шалімова, розвиває та примножує його надбання. Це – головна хірургічна установа країни.

– 2020-ий рік став доленосним для розвитку української трансплантології. З якими проблемами довелося зіткнутися?

– Насправді трансплантологія була започаткована ще в 2000-их роках. Але саме з минулого року, коли на законодавчому рівні узгодили всі непорозуміння (нас підтримали і Верховна Рада, і уряд, а найголовніше – була політична воля Президента, який дав зелене світло трансплантації), це нарешті повноцінно запрацювало. Трансплантологія в нас й раніше була, але здійснювалася більш повільними темпами. Зараз же хірурги почали почуватися більш захищеними, тому що в законодавстві все чітко прописано, і не треба боятися, що до них завтра приїдуть правоохоронні органи, звинувачуючи в чорній трансплантології. Звичайно, коли все легально, прозоро, то про жодну чорну трансплантологію не може йтися. Нині ми тісно співпрацюємо з Міністерством внутрішніх справ, з Державною службою України з надзвичайних ситуацій, дуже вдячні їм за організацію доправлення органів донорів. Сподіваюся, незабаром в Україні закінчиться війна, мине епідемія коронавірусу та ми піднімемо на значно вищий рівень нашу медицину, зокрема, й трансплантологію.

– Якою бачите перспективу розвитку інституту?

– Зберегти та розвивати наш потенціал, йти в ногу з науково-технічним прогресом, будувати, створювати, втілювати нові методики, які застосовують у світі. Ми дуже пишаємося тим, що в нас є висококваліфіковані кадри, що ніхто нікуди не роз’їхався, всі працюють тут і, сподіваюся, так буде й надалі.

– Ваша найяскравіша професійна перемога?

– У мене щодня перемога. Перша операція – перемога. Коли я 1985 року прийшов на роботу – вважаю, це найголовніша подія, що визначила все моє життя. Кожне врятоване життя – це теж перемога. Не буває двох однакових хворих, двох схожих операцій. Кожна операція має свої особливості. Якщо людина після операції живе та добре почувається – це і є перемога.

– Чи траплялися випадки, які з точки зору науки не могли пояснити? Знаю, ви – віруюча людина. Яке, на вашу думку, місце Бога в операційній?

– Кожен хірург молиться: хто – подумки, хто – відкрито. Релігія – дуже тонка сфера. Кожен, незалежно від того, католик чи православний, мусульманин чи юдей, звертається до Бога за допомогою й порадою, особливо у скрутних для себе ситуаціях. За своєю профе-сійною суттю я більше матеріаліст, але іноді й в операційній трапляється щось таке, чого ми не розуміємо. Буває, що люди, які за всіма канонами дуже важко мали б переносити операцію та ще важче одужувати, виписувалися вже за тиждень після надзвичайно складних операцій. Безумовно, є щось вище, що веде цих людей та дає їм здоров’я.

– Чи був у вас негативний досвід у професії, що став рушійною силою до нових звершень?

– Людська смерть, кожна ситуація, коли щось пішло не так, як очікував, – це досвід хірурга. На жаль, пацієнти помирають, і людську смерть переживаєш особливо важко. Але аналізуючи цей досвід, ти робиш так, щоб надалі це, якщо можливо, не повторювалося.

– Пандемія поламала ваші плани, чи, можливо, навпаки – на щось наштовхнула? Скажімо, дуже актуальне нині питання – пересадка легень. Чи готові до цієї операції в Україні?

– Ми вперше зробили її 2016 року. Нині не готові виконувати, тому що певні технічні засоби, потрібні для неї, досі не зареєстровані в Україні. Їх список ми подали в МОЗ, якщо вони будуть завезені та зареєстровані – така операція буде виконана.

Звичайно, пандемія внесла суттєві корективи. У період локдауну ми приймаємо лише хворих з ковідною патологією, планові операції не проводимо, шпиталізуємо лише тих, хто потребує негайного оперативного втручання. Так, це вносить корективи в роботу закладу, але це необхідність, загальна біда всіх людей. Сподіваємося, все це незабаром закінчиться й ми повернемося до нормальної роботи.

– Яка проблема нині турбує вас найбільше?

– Хотілося б, аби люди не помирали, щоб COVID-19 закінчився, щоб гроші були на медицину. А ще – щоб наш заклад працював у повноцінному режимі.

– Якщо трапляються моменти, коли у вас опускаються руки, що тоді мотивує до праці?

– Не опускаються в мене руки! Якщо є можливість, хоча б один відсоток, допомогти людині, то ми стараємося це робити. Це одне з того, що нас вчив Олександр Олексійович Шалімов: якщо є хоча б один шанс – треба його використати, дати шанс людині на життя.

– Ваші діти продовжили вашу справу?

– Так, моя донька – офтальмолог. Внуки, якщо захочуть, теж стануть медиками. Це буде їхній особистий вибір, та якщо буде потрібна моя порада чи допомога – із задоволенням підтримаю.

– Чи всі ваші юнацькі мрії та амбіції втілилися у життя? Нині маєте заповітну мрію?

– Понад усе нині хочу, щоб були здоровими батьки й уся родина, а все інше в мене є. Впродовж життя я нічого не вимріював, просто робив свою роботу. Планував захистити дисертацію – захистив, хотів стати хірургом – став. Але все це відбулося передусім завдяки спілкуванню з людьми, завдяки батькам, друзям, колегам. Вдячний, що вони є в моєму житті.

– Ваші побажання колегам – теперішнім і майбутнім – з Тернопільського національного медичного університету ім. І. Горбачевського.

– Найголовніше – щоб усі були здорові та працювали в Україні. Якщо ми будемо здорові, будемо любити свою країну, працювати на її розвиток, у нас буде чудова країна. А ще – щоб війна якнайшвидше закінчилася. І тоді все в нас буде добре!

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА