Директорка симуляційного центру ТНМУ Галина Цимбалюк: «Життя – це постійна праця над собою, яку не доручиш нікому»

Екстрена медична допомога – спеціальність особлива. Тут можуть працювати лише ті, хто насправді відданий цій справі. Директорка симуляційного центру нашого університету, кандидат медичних наук Галина Цимбалюк вважає, що цей фах не терпить ледачих людей. У нашій «Вітальні» розповідає про власний шлях від студентки-мрійниці до викладачки медичного університету та керівниці симуляційного центру, який наразі є одним з найкращих в Україні. Найголовніше його досягнення, як вважає, Галина Юріївна, – можливість навчати студентів і курсантів за сучасними європейськими стандартами надання медичної допомоги. Сам центр уже давно переріс з невеликого університетського підрозділу в заклад всеукраїнського рівня.

«Медицина передалася мені з генами»

– Галино Юріївно, для початку познайомимо наших читачів з вами ближче. Звідки беруть початок ваші родинні корені, в якій сім’ї зростали? Хто був для вас прикладом і надихнув на вибір професії?

Галинка БАСАЛИК (ЦИМБАЛЮК)

– Народилася я на Волині. Вважаю себе корінною волинянкою, чим дуже пишаюся. Наразі в цьому чарівному куточку України мешкають мої батьки та сестра, тому я там часто буваю, а коли перетинаю межу Рівненської та Волинської областей, то щось в мені перевертається, я почуваюся цілком по-іншому. В моїй родині всі лікарі: батько – хірург, мати – окулістка, сестра – акушерка-гінекологиня. В татовій родині з десяти осіб усі стали лікарями. Отож можу сміливо стверджувати, що я з лікарської династії, бо медицина передалася мені з генами, це в нашій крові. Історія моїх батьків тісно переплелася з нашим університетом, бо саме тут вони навчалися, познайомилися, а згодом одружилися, хоча мама родом з Київщини, а батько – з Волині. В батька було дві любові – моя мама та хірургія, але остання таки взяла гору. Коли він отримав скерування на роботу в найвіддаленіший, як казала мама, Богом забутий куточок Волині, то не розчарувався, бо знав, що там зможе зреалізувати свою мрію. Батьки прибули до Любешова на повітряному транспорті, доріг тоді не було й саме проводилася меліорація, зате «кукурудзники» з обласного центру раз на тиждень справно літали. Любешів – районний центр практично на кордоні з Білоруссю. Коли вони дісталися місця праці, то їхнім першим помешканням став лікарняний ізолятор, сестра пам’ятає ті часи. Батьків у дитинстві мало бачила, бо скільки себе пам’ятаю, вони завжди працювали на два оклади, щоб забезпечити сім’ю. Батько – хірургом і заступником з мережі, а мама – окулісткою та завідувачкою поліклініки, на цій посаді ще наразі працює. П’ятдесят років свого життя вони присвятили практичній медицині.

Галина ЦИМБАЛЮК з мамою Тамарою БАСАЛИК

Мене «виховувала» старша лише на п’ять років сестра, і була мені як друга мама. В дитсадку я – з десяти місяців. Вихователі часто мене дразнили, запитуючи, чи не забули про мене батьки, бо приводили мене зранечку найпершою й забирали останньою, коли вже всі діти були вдома. Тому вважаю себе дитиною соціуму й, зокрема медицини, бо, крім неї, я більше в дитинстві нічого й не бачила – вдома точилися розмови про пацієнтів і лікарню, гості в нашій оселі були теж лікарями. В такому товаристві я зростала. Щоправда, за традицією, неділю ми завжди проводили всією сім’єю разом та обов’язково на природі – пакували валізи в авто й виїздили до лісу, озер, яких на Волині незліченна кількість. Рибалили, збирали гриби, ночували у наметах у лісі. І мені так це подобалося! Я не могла дочекатися завершення тижня, особливо зраділа, коли з’явилося два вихідних – субота й неділя.

– Отож, коли наблизився час вибору, куди ж вступати, то, зрозуміло, що інших варіантів, окрім медицини, й бути не могло?

Галина ЦИМБАЛЮК із сином Юрієм

– Саме так. Ніким іншим, окрім лікаря, я себе просто не уявляла. Лікарня для нас із сестрою – це був другий дім. Ми там і гралися, і уроки робили в ординаторській, а після восьмого класу мене прилаштували до роботи санітаркою в поліклініці. Навчалася я в другу зміну, тому прибирати ходила зранку. Часто доводилося й переробляти, бо батько мою роботу тримав на контролі. Коли в коридорі лунав знайомий батьківський голос: «Санітарко Басалик, зайдіть до 38 кабінету», я вже знала, що зараз доведеться перемивати підлогу чи медичне обладнання в маніпуляційній. Тепер розумію, що тато так виховував у мені почуття відповідальності. А якось мовив: «У медицині немає другорядних ролей, кожний порух медика надважливий, навіть якщо ти санітарка». Тато часто брав мене на обходи та в операційну, мама – на прийом, тобто я зсередини бачила всі нюанси роботи лікаря. Отож вступати хотіла лише до медичного, про інші професії й мови не могло бути, і тільки до Тернопільського медінституту – альма-матері моїх батьків. Коли вступила на перший курс, моя сестра вже була на п’ятому, по суті, вона стала моєю менторкою в навчанні. Додому ми їздили зрідка, може, раз на два-три місяці, зазвичай приїздив на авто тато й забирав нас із сестрою додому. Час у дорозі не гаяли, а проводили з користю, бо батько влаштовував справжній іспит з анатомії. Я мала знати все: куди яка судина впадає, що вона кровопостачає й обов’язково – латиною. Мені ж дуже дивно було, що скільки років минуло, а він це все пам’ятає. Якщо я чогось не знала, батько мене одразу ж виправляв, так ми «проходили» майже всі базові науки, починаючи від гістології й до топографічної анатомії. Сам він мав доскональні знання. Так минало моє студентське життя. Воно можливо було не таким яскравим, як в інших, я навіть Тернопіль добре не встигла вивчити, мало ходила на вечірки чи дискотеки… Навчання займало майже весь вільний час.

«У моєму житті часто з’являлися знакові особистості»

– Цікаво, а хто з викладачів справив на вас найбільше враження?

– Наша група була під опікою тоді ще асистента, а нині професора Арсена Арсеновича Гудими, якого призначили куратором. В ті часи я, звісно, й подумати не могла, яку роль він відіграє в моєму професійному житті. Тоді ж ми отримали енергійного, надзвичайно активного та креативного куратора, який просто фонтанував ідеями. Конференції, вечори, цікаві зустрічі з професіоналами, які він для нас зорганізовував, розплющили очі на цілком інше сприйняття світу. Яскравий, позитивний, мотивований на результат, він викликав захоплення. В стосунках зі студентами поводив себе вільно та демократично, чим, звісно, викликав велику довіру. Арсен Арсенович викладав у нас нормальну фізіологію, але дуже неординарно подавав матеріал з підручника, гарно поєднуючи його з практичними випадками, цікавими життєвими ситуаціями. Він намагався імплементувати навчальний матеріал у життєві реальні ситуації, бо так краще запам’ятовується. Для нас його поява була, як свіжий ковток повітря та новий подих у звичному ритмі життя.

Ректор ТНМУ Михайло КОРДА вручає Почесну грамоту Кабінету Міністрів України Галині ЦИМБАЛЮК

Пам’ятним стало й знайомство з професоркою Марією Романівною Харою, яка також стала для мене знаковою особистістю. Її лекції були академічними, але наповнені отим внутрішнім змістом, який дуже вирізняв їх з-поміж інших. Вона ставила наголос на такі практичні моменти, які згодом дуже згодилися в клінічній практиці. Коли через багато років Марія Романівна цілком випадково побувала в місті, де я тоді мешкала, й ми мали таку несподівану зустріч, я відчула ніби в мені щось ожило. Ми довго розмовляли, спілкувалися, вже не як студентка-викладачка, а як лікарі практики. Марія Романівна тоді так відверто мовила: «Галино, ви вже виросли з цього середовища, маєте розвиватися та йти далі». Наступна зустріч відбулася вже в нашому університеті: «Дуже тішуся з того, що ви дослухалися моєї поради», – почула я у відповідь на мої привітання. Це було так тепло й зворушливо. Ми знову побачилися, але в непростий для мене період, коли я щойно переїхала до Тернополя та розпочала роботу в симуляційному центрі. Зі статусу практикуючої лікарки перейшла у статус викладачки й тривалий час не могла відчути себе впевнено в цій ролі – сумувала за пацієнтами, лікарнею, навіть запахом ліків. І коли розповіла про це Марії Романівні, то вона відповіла мені фразою, яка перевернула в мені увесь світ та дала можливість подивитися на цю ситуацію зовсім під іншим кутом зору. Доволі коротко, але так переконливо вона мовила: «Галино, коли ви працювали в клініці, то рятували одиниці, може, й десятки людей, а зараз, коли навчаєте рятівництву інших, ця цифра множиться в десятки, а то й сотні разів». Ці слова стали відправною точкою мого нового життя! Надихнули та розвіяли сумніви. А головне – вони «переформатували» мене на успіх, результат, і зрештою, вселили велику впевненість, що роблю все правильно.

Галина ЦИМБАЛЮК з директором медичного коледжу Св. І. Лойоли (Каунас, Литва) Айварасом АНУЖІСОМ і доктором меднаук Віталієм КРИЛЮКОМ

Знаєте, в моєму житті часто з’являлися такі знакові особистості. Спочатку я не могла їх «розгледіти», вирізнити, а згодом збагнула, що всі найяскравіші моменти пов’язані саме з появою цих людей. Так трапилося, коли на моєму професійному шляху з’явилася професорка, фахівець зі щелепно-лицевої хірургії Буковинського медуніверситету Наталя Богданівна Кузняк. Ми познайомилися за доволі незвичайних обставин, коли я працювала ще в Заліщицькій райлікарні. Вона викликала бригаду ЕМД до своєї дев’яносторічної бабусі, яка замінила їй матір. Справа в тому, що сімейний лікар переконував родину не «мучити стареньку лікуванням, а дати спокій, вік все-таки». Одначе після надання ЕМД я запропонувала бабусю шпиталізувати, бо розпізнала в неї набряк легень. Так вона стала моєю пацієнткою, прожила ще п’ять років, а з професоркою ми заприятелювали. Взагалі ж Наталя Богданівна стала для мене таким взірцем по життю – жінки, науковця, неординарної особистості та й просто чудової людини, яка вплинула на мій світогляд, дала розуміння того, що потрібно професійно зростати, розвивати свій потенціал і взагалі, в якому напрямку рухатися. І одного дня, коли дзвінок професора А.А. Гудими став для мене, як «виклик у майбутнє», переді мною постала дилема – залишатися в Заліщиках, де є гарна робота, облаштована квартира, пацієнти, в яких заслужила авторитет та довіру, на невідому мені роботу у симуляційному центрі, то першою, до кого я зателефонувала з цією звісткою, була Наталя Богданівна. Для мене її думка мала велике значення. «Навіть не сумнівайся! Це ж ТНМУ!», – пролунав у відповідь її дзвінкий голос. Отож до батьків я телефонувала вже з кінцевим рішенням: «Змінюю місце помешкання та роботи».

«Ми зайняли почесне перше місце серед міжнародних команд»

– Ваш переїзд до Тернополя видається, цілком логічним кроком, заслуженим визнанням. Пригадую, як на всю область і чи не на всю Україну лунала слава про бригаду швидкої допомоги із Заліщик, що зайняла перше місце на конкурсі в Польщі. І в цьому чи не найбільша ваша заслуга..

Галина ЦИМБАЛЮК навчає співробітників ЕМД Закарпаття

– Вважаю, це була перемога всієї команди. А те, що я пішла працювати на станцію швидкої допомоги, радше було велінням випадку. Знаєте, інколи хтось посилає тобі знаки, а ти вперто не хочеш їх розпізнати, навіть гадаєш, за що мені такі випробування. Мріяла стати, як батько, хірургом, а доля послала терапевтичну спеціальність. Отож інтернатуру закінчила саме з терапії. Вдячна моєму наставникові в ті часи, світлої пам’яті професору Борисові Рудику, який особливі акценти під час своїх лекцій ставив саме на екстреній допомозі. Він бачив, що я заглиблююся в усі проблемні питання невідкладної допомоги, а відтак й вимагав від мене значно більшого. Може, він розгледів у мені якусь тягу до цієї спеціальності, яка, до слова, вже й мене полонила, бо запропонував навчатися в аспірантурі під його керівництвом. Дуже тішилася такій пропозиції, але коли зателефонувала та повідомила цю звістку чоловікові та його батькам, то їхня реакція була однозначною – кар’єра або сім’я. Певна річ, я обрала родину. Коли ж повернулася з декретної відпустки до професії, то єдиним, яке виявилося вакантним, було місце на швидкій у Заліщиках, де я тоді мешкала з родиною. Зрозуміло, що мої батьки, які дуже переживали за мене, не чекали такого повороту подій. Мама добре знала, який то шматок хліба – виїздити і вдень, і вночі, й часто працювати без вихідних, тож була просто в розпачі. Втім, я без жодних сумнівів прийняла цю пропозицію, бо не хотіла просто сидіти вдома в очікуванні чоловіка.

Так минули сімнадцять років у цьому підрозділі. А згодом мій свекор відмовився від половини свого окладу в терапевтичному відділенні на мою користь. Так я поєднала роботу у стаціонарі з лікарською практикою на швидкій допомозі. Коли пішла в терапію, мені цілком по-іншому відкрилася медицина, тут інша специфіка роботи, але в поєднанні з невідкладними станами я почувалася значно впевненіше, як терапевтка-ординаторка на ургенціях з критичними пацієнтами. Працювала доволі багато – всі вихідні на швидкій, зранку в терапевтичному стаціонарі та ще й на чергування в приймальному відділенні встигала. Саме тоді розпочалися мої перші виїзди на конференції, чемпіонати з невідкладної допомоги, які започатковував в Україні професор Арсен Гудима. Взагалі ж у мене характер такий, що я не можу просто бути спостерігачем, отож коли інші брали участь у змаганнях, мене це мотивувало, я не давала спокою ні колегам, ні керівництву лікарні й ми виїздили на навчання, брали участь у чемпіонатах, конференціях. Єдине, чого нам дуже бракувало – це коштів, бо участь у чемпіонатах, змаганнях задоволення не з дешевих.

– Але вам пощастило…

Галина ЦИМБАЛЮК – апеляційний суддя на конкурсі бригад ЕМД Волині

– Саме так, бо коли ми мріяли про міжнародний чемпіонат і метикували, де ж нам взяти для участі кошти, до Заліщик саме приїхав відомий в Україні підприємець Дмитро Фірташ. Його команда запропонувала мені у складі бригади ЕМД забезпечити медичний супровід гостей, які були присутні під час церемонії відкриття оновленої ним райлікарні. Це дало змогу озвучити свою зацікавленість у розвитку служби ЕМД району та запропонувати профінансувати нам поїздку на чемпіонат до Польщі . На той час ми вже стали переможцями у всеукраїнському конкурсі бригад екстреної медичної допомоги в Кам’янець-Подільському й як команда-переможець мали цілковите право взяти участь у міжнародних змаганнях. Якби не одне «але»… На «Газельці» нас ніхто б за кордон не випустив. Я насмілилася на цей крок, і ми отримали необхідні кошти, а вже за кілька днів разом з командою фельдшерів розпочали підготовку до змагань. Нині це видається дивним, але тоді в нас була велика проблема не лише з коштами, але й зі знаннями, жодних курсів в Україні в ті часи взагалі не існувало, доводилося збирати все по крупинкам. Але ми зустрічалися щодня та відпрацьовували навички. Пригадую, як за фотографіями з міжнародних чемпіонатів я намагалася відтворити можливі ситуаційні задачі. Вся команда була у великій напрузі, ніхто з нас не знав польської, до того ж за кордон їхали вперше, тож попросила професора Гудиму супроводжувати та представляти нашу команду. Заправили санітарне авто бензином, який головний лікар райлікарні мав би, як він казав, на увесь рік, й поїхали «підкорювати» Європу.

Галина ЦИМБАЛЮК з головою Асоціації парамедиків Литви Рітісом МАЛАШАУСКАСОМ

– Чому Європу?

– Бо на ті змагання до польського міста Щирк з’їхалися понад сорок команд з усієї Європи. Можна лише уявити, які в нас були суперники – литовці, німці, чехи… Колеги з Великої Британії та Ізраїлю прибули повітряним транспортом. Щодо поляків, то вони спочатку поставилися до нас доволі скептично, запитували, чи маємо на продаж горілку та цигарки. Ми ж коли побачили, як чітко за алгоритмом, дотримуючись настанов, працюють польські медичні рятівники, з ніг до голови «озброєні» невідомим начинням, були у великому захопленні А вони не могли йняти віри нашим обладункам, бо ніколи не бачили, скажімо, джгут Есмарха, закруток, які ми використовували для судинного доступу. Наш фельдшер видобув якусь армійську закрутку, яку вони хотіли собі придбати, як артефакт.

– Тим не менше, це не завадило вам отримати високий титул?

– Так. Ми зайняли почесне перше місце серед міжнародних команд. Кошти, які отримали від благодійника, відпрацювали на всі сто відсотків. Відтоді ми ще активніше почали відвідувати всілякі чемпіонати, щоправда, вже у статусі суддів.

«Було непросто перерізати пуповину між практичною медициною та викладацькою роботою»

– Надалі ваша професійна кар’єра починає стрімко розвиватися…

– Ви маєте на увазі мій переїзд до Тернополя та те, що очолила центр симуляційного навчання ТНМУ? Цей новий та зовсім не очікуваний етап у моєму житті вважаю також щасливою випадковістю, бо планомірно до цього не йшла. Все трапилося, як мовиться, в одну мить, і тішуся, що доля подарувала мені саме таке професійне життя – насичене, цікаве, розмаїте та головне – продуктивне. Але як не дивно, цьому я завдячую Заліщикам, бо моє становлення як лікаря та як самостійної особистості відбулося саме там. Часто перегортаю в пам’яті сторінки цього періоду й згадую тих, хто для мене відкрив там медичну науку, тісно переплетену з реаліями невеликого міста, що живе своїм життям, своїми істинами, яких у підручнику не знайти. Теплі відчуття будять спогади про завідувачку терапевтичного відділення Любов Степанівну Синоверську. Прогресивна лікарка, яка «шліфувала» нас, молодих фахівців, і багато енергії вклала в моє фахове зростання, спонукала до розвитку, мотивувала своїм прикладом, сприяла в усіх моїх починаннях. Не можу не згадати батька мого колишнього чоловіка – Віктора Митрофановича Цимбалюка, бо як би не він, то не потрапила б я в терапевтичне відділення. Донині вдячна всьому колективові швидкої допомоги в Заліщиках, бо ми були мов одна сім’я – активні, завзяті, з великою мотивацією до навчання. І насамкінець найголовніші дійові особи, заради яких усе це відбувалося, – мої пацієнти. Я ще донині отримую від них дзвінки з проханням скоригувати лікування чи проконсультувати.

Галина ЦИМБАЛЮК з першим випуском пара медиків

Ця ситуація довго не відпускала мене, ятрила душу, навіювала спогади. Двадцять років лікаря-практика з життя не викинеш! Мені було непросто утвердитися в ролі викладача та перерізати цю пуповину між практичною медициною та викладацькою роботою.

– Але ви на сто відсотків впоралися з новою роллю – керівниці симуляційного центру ТНМУ, ба, навіть більше – вивели його на нову освітню орбіту…

– З того часу минуло чотири роки, але моє подальше зростання визначила команда, в яку я потрапила, – професор Арсен Арсенович Гудима та мій науковий керівник – Віталій Омелянович Крилюк. Це люди, які справді живуть своєю професією, в них цілком інші пріоритети, що стоять значно вище матеріальних цінностей. Мене здивувало їхнє вміння прогнозувати ситуацію, вибудовувати перспективи, зорганізовувати робочий процес і формувати навколо себе команду однодумців. Я не могла збагнути, як можна працювати зранку до ночі, без вихідних, і мені видавалася дивною така працездатність. Тоді ще не збагнула, що так відшліфовується перспектива, але не на місяць-два, а на роки. Згодом побачила перші результати такої роботи. Зрозуміла, як відпрацьовується організація масштабних заходів (чемпіонатів) з боку організатора, а не учасника, наскільки це важка робота. І напевне, тоді відчула себе вже в іншій іпостасі – частиною цієї потужної команди.

Галина ЦИМБАЛЮК з друзями-колегами на відпочинку на Волині

Чимало корисного, інноваційного щодо організації навчального процесу ми запозичили з-за кордону, бо не таємниця, що в нас ще залишалося багато «совкового» від старої системи, як-от, коли можна було «купити» сертифікат чи домовитися про проходження курсів. Для іноземців така «філософія» була взагалі неприйнятна. Натомість нічого страшного не вбачалося в тому, що, прослухавши курс та оплативши його вартість, людина могла не скласти іспит. Ми багато чому навчилися в наших іноземних колег під час відвідин тренінгових центрів, побачили інший підхід, більш прогресивні методики. Це вплинуло й на мій світогляд і моє формування вже як викладачки, інструкторки. Збагнула, що викладати можна по-іншому. Завдяки активній позиції ректора нашого університету М.М. Корди та тісній співпраці з Українським науково-практичним центром ЕМД і МК МОЗ України з’явилася можливість долучитися до спільної науково-методичної роботи з іноземними колегами на їхніх базах. І коли ми повернулися з-за кордону, то вже чітко знали, в якому напрямку маємо розвиватися. Розуміла, аби щось змінювати, потрібно на собі відчути, як працюватиме нова система навчання, тому пройшла всі етапи – від початківця до провайдерки, інструкторки та директорки цього курсу. Гадаю, посада керівника симуляційного центру – це ще не фініш, як писала Ліна Костенко, а великий старт, тобто мені важливий сам процес. Щоправда, наразі ми вже можемо визначати пріоритети розвитку не лише для нашого університету, але й вітчизняної служби екстреної меддопомоги. Наша команда є авторами сучасних настанов, за якими працює екстрена медична допомога України. Нашу команду можна певною мірою вважати законотворцями ще й у тому сенсі, що підготували національний посібник з екстреної медичної допомоги на основі європейських стандартів у трьох частинах. Перша – «Допомога травмованим на догоспітальному етапі», друга – «Надання допомоги педіатричному пацієнтові на догоспітальному етапі» й третя – «Клінічні маршрути пацієнта». Тішуся, що студенти та курсанти тепер мають свій посібник. Але водночас і розумію, що якби не досвід роботи на швидкій, з усіма його «плюсами» та «мінусами», то я, напевне, не змогла б так глибоко відчути потребу та важливість його створення. Тому особливо пишаюся тим, що є співавтором підручників, в яких висвітлено сучасні та прогресивні методики екстреної меддопомоги.

– Чула, що трапляються випадки, коли навіть фахівці з досвідом, які проходять курси післядипломного навчання на базі нашого симуляційного центру, можуть не скласти іспит…

– І справді, такі випадки – не рідкість. Раніше також дуже переживала, бо як озвучити курсанту чи студентові, що він не пройшов випробування. Але потрібно усвідомити, що іспит складають люди, які завтра чи вже навіть сьогодні рятуватимуть не чиїсь, а наші життя. І якщо уявити, що на місці пацієнта можете опинитися ви, то прийняти рішення щодо результату екзамену значно легше. І навпаки – якщо слухач демонструє відмінні знання, то я коментую оцінку: «Дай Боже, щоб у критичній ситуації надавати допомогу мені або ж моїм рідним приїхали саме ви, бо впевнена, що ви зможете це якнайкраще зробити». Для студента – це велика мотивація, бо він знає, що його знання належно оцінені. Як би нас двадцять років тому так навчали, то врятованих людей було б значно більше.

«Люблю спорт і музику»

– З нашої розмови стає зрозуміло, що «екстренка» – то ваше життя. А чи є час для відпочинку?

– Так. Я люблю спорт і музику. А коли поєднати біг зранку та ще й біля нашого Тернопільського ставу під звуки улюбленої мелодії, то це приносить неймовірні відчуття. Люблю відпочинок у Карпатах. Гори, природа насичують енергією, додають сил і душевної рівноваги. Все те, що містить у собі велич, мене надихає. Люблю авто та дорогу, але найкращий шлях для мене – це дорога додому, де чекають батьки та син.

Галина ЦИМБАЛЮК у родинному колі

– Чи маєте якість захоплення? Подобається куховарити? Чи, навпаки, більше дегустувати?

– Приготувати щось смачненьке для рідних – без проблем. Раніше мене часто можна було побачити біля плити, бо готувати вмію та люблю. Сприймаю приготування їжі, як творчість, до якої потрібно підходити з особливим настроєм. Але останнім часом не завжди є можливість, тому частіше виходить куштувати чиїсь страви. Полюбляю італійську кухню, мені інколи навіть здається, що я в минулому житті мешкала в тих регіонах, бо так подобаються середземноморські рибні страви, хоча від українських також у захопленні. Сало та борщ – серед улюблених, особливо якщо його готує батько за власним рецептом, приправлений брусницею та теплом його рук. Татовий борщ – найкращий та найсмачніший.

– Якщо трапляється поганий настрій, чим рятуєтеся?

– Спілкуванням із сином та із сестрою, бо вони «відчувають мене по голосу» й знають, що хочу почути у відповідь. А ще – розмови з друзями. Молода команда, з якою працюю, не дає приводів для поганого настрою. Здається, що для членів цієї команди немає неможливого, бо в них завжди оптимістичний настрій, який і мене налаштовує на позитив. Зрозуміло, що коло друзів, з якими спілкуюся, наразі змінилося, але є такі, до яких можу зателефонувати навіть серед ночі.

– Що вам дарує неймовірні відчуття, надихає?

– Повідомлення від курсантів чи студентів, які надходять після проходження курсу, з описом випадків про врятованих ними людей. Тоді я відчуваю свою причетність до цього.

– Чи є правило, яким керуєтеся по житті?

– У житті важливо визначати пріоритети, тоді легше приймати рішення.

Лариса ЛУКАЩУК