На посаді директорки навчально-наукового інституту медсестринства ТНМУ Світлана Даньчак – з торішнього жовтня. Втім, з нюансами керівної роботи вже добре знайома, адже впродовж шести років перед тим відповідала за дистанційну форму навчання ННІ медсестринства. Нині в неї чимало професійних ідей та планів, які, впевнена, вдасться реалізувати, адже завжди відчуває в університеті неймовірну підтримку, з якою, як зізнається сама, можна гори долати!
«Справжній керівник мотивує та вірить у кожного у своїй команді»
– Світлано Володимирівно, з якими складнощами насамперед ви зіткнулися на посаді керівника?
– 2016 року мені запропонували курувати дистанційну форму навчання ННІ медсестринства. Це було для мене цілком новим, адже до того часу я викладала іноземним студентам 5-6 курсу на кафедрі внутрішньої медицини №2. Погодилася, тому що дуже люблю нові витки в житті. Доти звикла до щоденного очного спілкування із студентами, а тут – зовсім інша форма навчання, щось нове та ще незвідане. Вважаю, що нові виклики – це чудово. Я була заступницею Світлани Олександрівни Ястремської, яка на той час очолювала ННІ медсестринства. У нас з нею склалися прекрасні стосунки, ми відразу почали працювати в команді. Я обожнюю команду роботу!
Тепер, коли обійняла посаду директорки ННІ медсестринства, продовжую налаштовувати всіх у тому, що лише всі ми разом – велика сила. Які труднощі? Траплялися поодинокі моменти, коли була велика завантаженість, доводилося залишалася на роботі до 20-22-ої години та працювати вночі, але я не розцінюю це як труднощі, а як етап в житті, який просто потрібно подолати.
– Все ж, вважаю, далеко не кожна людина впорається з такою роботою. Яким повинен бути керівник?
– Я стала директоркою у жовтні 2022 року. Ще немає навіть року, та я вже для себе винесла чимало уроків, багато чого зрозуміла. Керівник збоку і керівник в кріслі – це дві різні людини. Переконана, що будь-який керівник – це та людина, яка є лідером. Лідер – не той, хто лише роздає розпорядження, а той, хто йде перший та веде інших за собою. Справжній керівник передусім повинен бути людяним, чітко розуміти суть роботи, але найважливіше – завжди залишатися людиною. Ставши директоркою, я не хотіла, щоб у колективі змінилися наші дружні взаємовідносини. Все змінюється в житті – крісла, кабінети, головне – при цьому зберегти моральні цінності, які є основою моєї особистості. Кажуть, що кар’єра змінює. Але мабуть, лише слабких. Я не така (сміється). Справжній керівник не повинен змінюватися, він має укріплюватись, твердо стояти на землі, пускати глибші корені, рости якомога вище та найважливіше – давати достатньо сонця іншим, водночас прикриваючи їх від незгод своєю кроною. Справжній керівник мотивує, вірить у кожного у своїй команді та підтримує.
– З іншого боку, який би добрий керівник не був, усім не догодиш. Завжди знайдуться невдоволені. Ви з цим стикалися? Як вирішуєте такі ситуації?
– Люди всі різні, тому це цілком нормально, коли інколи виникають непорозуміння. Стикалася з таким не один раз. Як вирішую? Двері до мого кабінету завжди відчинені й у ньому завжди гамірно. Знаєте, чому? Бо мої колеги знають, що коли вони прийдуть – я їх почую, ми обов’язково домовимося та знайдемо вирішення будь-якої ситуації. Різні моменти трапляються, адже – новий керівник, нове бачення проблеми, новий перерозподіл обов’язків. Тим більше, зараз непростий час, ми всі перебуваємо у стресі, війна забрала резистентність до навколишніх обставин, кожному з нас потрібна підтримка. Тому без комунікації – дорога в один кінець.
«Батьки дали мені великий океан любові»
– Те, ким і де ви зараз є, – це те, про що ви мріяли?
– Коли я була маленькою, мріяла грати в кіно, бути акторкою (усміхається). Одначе завжди мала перед очима неймовірний приклад гармонії в усьому, в професії зокрема. Ним для мене була та є моя мама Тетяна Михайлівна Соліляк – гастроентерологиня. Вона завжди дуже людяна та чуйна, я бачила, як до неї постійно зверталися по допомогу люди, навіть телефонували посеред ночі. Я із захопленням спостерігала, як вона допомагала всім з любов’ю та терпінням. Люди щасливі йшли від неї. Адже лікар лікує передусім словом. Лікар лише торкнеться руки й пацієнту стає краще. Моя мама мене надихнула й я пішла її шляхом. Знаєте, на цьому етапі життя я дійшла висновку, що дуже люблю власне життя й усе, що в ньому роблю.
– Такий оптимізм у вас від кого?
– Це все важке дитинство (сміється). Жартую. Моє дитинство було казковим. У ньому була безмежна батьківська любов. Хочете зробити своїх дітей щасливими в житті – любіть їх якнайсильніше! Я зростала дуже товариською дитиною. Ми заселилися в новий будинок МЖК, де була дуже велика кількість молодих сімей з дітьми. А діти – це вам не дорослі. У них щодня в дворі такі виклики, де треба вміти відстояти себе та завоювати авторитет. Я завжди дружила з хлопцями та очолювала всі бунтівні групи (сміється).
Насправді я дуже товариська, дуже люблю людей. Усе це – із сім’ї. У мене – найкращий у світі батько. Володимир Миколайович Соліляк був дуже шанованою людиною, працював інженером-конструктором на комбайновому заводі, згодом був головою профкому. Батька вже немає, але він був неймовірним дарунком у моєму житті. Він дав мені великий океан любові, впевненість у собі та внутрішню гармонію. Саме батьківська сім’я передусім формує погляди на життя та його сприйняття. Я не завжди мала в житті те, чого хотіла, але з дитинства вміла в усьому знайти позитив і гарний настрій. І нині, коли трапляються прикрі ситуації, не сприймаю їх, як удар чи вирок, радше – як урок чи випробування. Є дуже гарна практика: за все в житті, що з тобою не траплялося б, треба дякувати. Треба вміти приймати все, й тоді складні ситуації не будуть тебе руйнувати, навпаки – стануть стартом.
– З чим у житті вам впоратися було найважче?
– З втратою батька. Зараз з болем, що прийшов з війною, яка принесла в нашу країну стільки біди та горя.
– Скільки років вам було, як ви втратили батька?
– 25 років. Це дуже важко. Досі болить. Але ж любов не минає. Я дуже довго не могла усвідомити, що це сталося насправді. Перебувала саме на восьмому місяці вагітності. Здається, що мої очі тоді не були сухими жодного дня. Мені казали, що не можна плакати, надмірно хвилюватися, бо це відобразиться на дитині… Втім, народилася прекрасна донечка, дуже спокійна. На жаль, у житті нам доводиться багато всього пережити. Особливо зараз. Коли гинуть герої України, захищаючи нашу землю. Біль той самий.
– Як же побороти негативні почуття. Це вроджена риса?
– Ні! Це щоденний вибір. Це завжди залежить від нашого рішення. Найпростіше нарікати, шукати винних і не брати відповідальності на себе. Моїй доньці зараз 12 років й, знаєте, що я її передусім вчу? Кажу: «Знання ти здобудеш, коли захочеш, але насамперед треба навчитися бути відповідальною за власні слова та вчинки».
– Вам у школі вчитися подобалося?
– Не подобалося, тому що мені було нудно. Не розуміла, навіщо вчити те, що мені не цікаво. Я була дуже творча, писала вірші, грала на скрипці, любила співати, брала участь у багатьох колективах. Навчатися мені не подобалося лише через повсякденне шкільне слідування шаблону. Хоча пізнавати нове любила. На літніх канікулах читала багато книг, прагнула чогось глибшого, ніж шкільна програма. Вчителі мені теж подобалися – ті, які виходили за межі усталеного образу педагога. І досі моя улюблена вчителька – Ганна Дмитрівна Сидорко, яка на першому уроці поставила мені одиницю. Перший клас у Тернопільській ЗОШ № 11, англійська мова – й вона мені ставить одиницю через те, що Світлана рахує сорок на дереві (сміється). Нині ж, коли мене запитують, як я так вільно володію англійською мовою, читаю художню та наукову літературу, легко спілкуюся, відповідаю: «Полюбила англійську, бо полюбила вчительку». Вважаю, що таким повинен бути кожен вчитель: якщо хочеш, щоб твій предмет знали, треба викликати у дітей любов через себе до предмету.
– Чи маєте найкращу подругу?
– Маю дуже багато подруг. Щирих і добрих. Але єдина найкраща подруга – Оксана Прокопчук. Найщиріша та найрідніша. Безмежно вдячна Богу, що дав мені такий дарунок – у рідній сестрі мати свою рідну душу. Що б не приносив новий день, знаю, ми все зможемо разом. Раніше ми жили разом (сміється), потім працювали на радіостанції разом – у мене був такий чудовий досвід, а тепер і далі разом, однак уже працюємо в університеті.
«Медична сестра – не помічник, а партнер лікаря»
– Вступати у медичний виш – це було ваше остаточне рішення чи все ж вагалися?
– Проблема нашої системи освіти в тому, що більшість старшокласників не знають, яку професію обрати. І коли я закінчувала школу, теж не знала, чого хочу насправді. Знала, що медицина – це дуже гарно, бачила маму в роботі, мені це подобалося, тож я й обрала ТНМУ. Адже наш університет – це завжди був дуже топовий заклад, навчатися в медичному було дуже престижно. Пригадую, як я пишалася цим! Власне, все це стало такими невідворотними чинниками, що сприяли вибору професії. Тим більше, батьки не хотіли мене відпускати в інше місто. Я залишилася й аж ніяк не шкодую. Треба бути щасливим у цей момент.
– Хто з викладачів нашого університету найбільше вплинув на ваш світогляд?
– Наталя Євгенівна Лісничук власним прикладом абсолютно стерла образ педагога за звичними принципами. Вона себе поставила по-іншому – за європейськими та американськими мірками викладача. Надзвичайно сучасна й проста. Так, вона вимагала, але так круто викладала свій предмет, уміла запалити любов’ю до нього, що ми жили анатомією, знали підручники напам’ять, половина групи іспит склала автоматом. Згодом Світлана Іванівна Сміян, керівник моєї дисертаційної роботи, була саме тією людиною, яка сформувала мене як лідера, який знає, до чого йде та чого хоче досягти. Безмежно їй за це вдячна!
– Яка стежка після закінчення університету привела вас саме сюди?
– Після закінчення університету вступила в магістратуру, потім в аспірантуру, працювала над кандидатською дисертацією, викладала на кафедрі внутрішньої медицини №2. Згодом мені відкрився шлях в ННІ медсестринства. Звісно, трохи вагалася, адже перехід – це завжди щось незвідане, а я тоді була юна, навіть ще не захистила дисертацію. Втім, вважаю, ніколи не потрібно відмовлятися від шансу спробувати щось нове. Я так і зробила. І все склалося! Дуже вдячна за підтримку ректору Михайлові Михайловичу Корді. Ви знаєте, саме зараз – надзвичайно непростий період мого життя, дуже насичений працею. Зокрема, впродовж цього року ми акредитували три освітні програми. Максимально сприяв і допомагав нам у цьому проректор з науково-педагогічної роботи Аркадій Гаврилович Шульгай. У нашому університеті працює чудова злагоджена команда, винятком не стала наша кафедра вищої медсестринської освіти, догляду за хворими та клінічної імунології. У нас у колективі дуже гарні товариські стосунки.
– Який для вас найбільший виклик на цій посаді? Чого хотіли б досягти?
– Дуже прагну популяризації нашої програми як на українському ринку, так і міжнародному. Інститут медсестринства має представлений повний спектр освітніх послуг медсестринства – від бакалавра до магістра. Маємо також третій науковий ступінь, що дозволяє вступати нашим магістрам медсестринства в аспірантуру, захищати дисертаційні роботи й ставати доктором філософії з медсестринства. Для України це щось нове, у світі ж це вже давня практика. У нас звикли, що медсестра – це ж просто медсестра, помічник лікаря. І на цьому я дуже хочу закцентувати увагу: медична сестра – не помічник лікаря, медична сестра – це партнер лікаря. Ці спеціальності йдуть паралельно та не перетинають одне одному дороги. Це дві паралельні професії, які працюють у тандемі. Якщо когось одного немає, то інший не зможе повноцінно виконувати свої обов’язки. Ось усвідомлення цього в суспільстві й хотілося б передусім досягти.
«Робочі клопоти ніколи не переношу на сім’ю»
– Сім’я підтримала ваше рішення обійняти керівну посаду?
– Ніколи в житті я не відчула, щоб хтось у сім’ї мене не підтримав. І це завжди було саме тим, що давало мені крила, особливо мій чоловік, який завжди мене підтримує та мотивує. З чоловіком ми, до речі, одногрупники. Ми дуже хороші друзі, партнери й, вважаю, що це найкраща модель побудови стосунків. Наші партнерські стосунки ми перенесли в сім’ю, тому я завжди відчуваю від чоловіка розуміння та підтримку. Навіть зараз, коли багато чого не встигаю, змушена працювати в нічний час, відчуваю, як зранку зроблена чоловіком кава додає мені настрою та надії на новий день.
– Донька не скаржаться, що в мами не вистачає на неї часу?
– Оксана дуже тішиться моїм успіхам, вона в періоді підлітковості, тож для неї, коли є Wi Fi та немає мами вдома – це прекрасно (сміється). Нашому меншому синові чотири рочки, його звати Юрчик, але нам інколи здається, що ми дещо помилилися з іменем. Його слід було назвати Тайфун, тому що він на своєму шляху все зносить, не затримується ні на секунду (сміється), надзвичайно спритний та непосидючий. Якщо ж серйозно, мені найважливіше, щоб я своїм дітям давала достатньо любові. Коли ж моєї уваги дітям не вистачає – вони прямо мені про це говорить. І ми обіймаємося, багато (усміхається).
– Ваш чоловік Василь Ярославович – начальник відділу охорони здоров’я та медичного забезпечення Тернопільської міської ради. Два керівники у сім’ї – це, мабуть, непросто?
– На роботі я керівник, а вдома, коли переступаю поріг, стаю мамою, дружиною, тією людиною, якою завжди була й буду. Функція жінки насправді набагато глибша, ніж виконання лише деяких обов’язків. Звісно, це дуже складно бути завжди в ресурсі та генерувати гармонію. Але, напевне, у тому й полягає людська мудрість, щоб збалансувати все, щоб зробити життя людей навколо приємним. Якщо буваю розчарована, засмучена чи розгнівана через робочі моменти, не дозволю собі викинути ці емоції на своїх рідних.
– Чи вдалося вам якоюсь мірою реалізували свою дитячу мрію?
– Так! Робота зі студентами – це завжди мінімальне акторство. Ти маєш їх захопити, моделюєш заняття так, щоб їм було цікаво.
– Сучасні студенти – …
– … вони чудові! Ми були залякані, обмежені, невпевнені у собі, нас вчили бути «правильними» й ми боялися відхилятися від усталеної норми. А теперішні діти вільні, прогресивні. Вони такі круті! У них немає лімітів. Теперішня молодь передусім має повагу до себе. Вони поводяться гідно, вони свідомі, мудрі, добрі, щирі, вміють товаришувати, досягати мети. Наше завдання – виховати особистість, яка зможе перед собою бачити проблему й знаходити шляхи її вирішення. Адже маємо будувати якісно нове суспільство. Якщо молодь нині така – це означає, що й наше покоління поступово змінюється. І в такому тандемі ми чекаємо Перемоги, прориву України в майбутнє. Переконана, що на наших випускників, зокрема тих, які мають дипломи бакалавра та магістра медсестринства, чекають в усьому світі. І водночас вірю та дуже хочу, щоб вони залишилися в Україні.
– За вашими спостереженнями, як вплинула повномасштабна війна на нашу молодь?
– Це дуже страшна річ, велика біда. Дуже багато є травмованих дітей. Водночас це був лакмусовий папірець, який насправді показав кожного з нас, показав, хто ми є, яка ми нація. Я так пишаюся нашими дітьми, тому що вони такі стійкі, такі патріотичні! Вони співають коли в дорослих стоїть клубок у горлі. Війна багатьох переродила, ми всі усвідомили, хто ми є. Війна і їх, і нас загартувала. Тепер в Україні буде якісно нове суспільство, яке більше ніколи нікому не дозволить сказати, що українець – це меншовартісна особа. Українці – горда та дуже сильна нація, і наші діти такими виростають. Вони будуватимуть те суспільство, яке дасть корінь новій генерації людей. Не маю сумнівів, що Україна буде дуже сильною та прогресивною країною. Я завжди так шкодувала, що в нас зникло козацтво. Ви знаєте, воно не зникало. Воно завжди було в нас – це наш дух, це генетичний код нашої нації, він нездоланний.
– Як особисто пережили перші дні великої війни? Де знаходили сили не впасти у відчай?
– Зараз згадую й до кінця не можу збагнути… Я завжди вважала себе людиною проєвропейською, бачила своє майбутнє в Європі чи у США. Та з першого дня повномасштабного вторгнення була непорушна, як моноліт. Мене закликали виїжджати, та я ні на секунду не мала сумніву, що мені не треба їхати. Я була, наче залізобетон, знала, що все буде добре. Молилася, була переконана в цьому. Кажуть, що справжні українці в той момент своїми молитвами, своїми емоціями боронили нашу землю. Ми й досі це робимо. Я така була люта в ті дні, мене так боліла душа за нашу землю, було страшно, але страх – це не критерій, яким варто керуватися. Страх – це той чинник, який нас загартовує. Лють – це те, що додавало кожному з нас сили, а віра в нашу країну – те, що сформувало нас, як націю.
– Про що мрієте зараз?
– Дуже хочу бачити наших людей щасливими. Ми стільки всього пережили… Хочу, щоб ми всі гуляли нашими затишними вулицями й наші обличчя сяяли. Ми – прекрасна, добра, щира нація, ми заслужили, щоб Україна нарешті стала такою країною, про яку мріяли століттями.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА