Випускниця медичного факультету 2023 року Дарина Камінська, без сумніву, увійде у золотий фонд студентства нашого університету. Відмінниця в навчанні, лідерка менторського руху, учасниця наукових гуртків, організаторка та активістка волонтерських проєктів. Маючи надзвичайно багатий та різнобічний досвід студентського життя, Дарина охоче ділиться ним з тими, хто щойно доєднався до великої родини ТНМУ.
– Здавалося б, зовсім нещодавно ми зустрічалися з вами, спілкувалися про ваше студентське життя, менторство та волонтерську діяльність. Пригадую, ви тоді навчалися на третьому курсі. Для вас роки навчання збігли швидко? З якими відчуттями закінчили університет?
– Справді, всі ці роки збігли досить швидко, адже з четвертого курсу у студентів медичного університету розпочинаються клінічні предмети, тобто «Крок-1» стає переходом між теорією та практикою. І власне, з четвертого курсу час біжить з такою величезною швидкістю, цикл за циклом, предмет за предметом, шестигодинні заняття злітають, мов мить, що навіть не встигаєш помітити, як уже стоїш з дипломом на випускному.
З якими відчуттями закінчила університет? З якнайпозитивнішими, незважаючи на те, що через значну частину навчання в онлайн-режимі ми не бачили одногрупників і викладачів, нам не вистачало контакту з пацієнтами.
– Так, на ваші студентські роки випали непрості випробування: спочатку пандемія, потім – повномасштабна війна. Що було для вас найскладнішим? І чого ці нелегкі часи навчили вас?
– Найскладнішим, мабуть, був момент онлайн-навчання та той слід, який він залишив для нас. Мій четвертий курс цілковито «випав» через COVID-19, друга половина п’ятого курсу – вже через велику війну. І четвертий курс, упродовж якого ми не бачили пацієнтів на клінічних кафедрах, вплинув на те, що нам усім не вистачало соціалізації. Ми вийшли на п’ятий курс і не вміли впевнено розмовляти з пацієнтами. Складно було після цього повертатися до очного навчання. Це було дуже потрібно, але важко. Багато студентів вважають, що навчатися в онлайн-форматі легше, ніж ходити на заняття. Але врешті розумієш, що через це втрачаєш, а не здобуваєш.
З початком повномасштабної війни – ще одне випробування. Починаючи від березня, всі волонтерили. Як відомо, екзамени на п’ятому курсі – одні з найважчих. Складно було поєднувати волонтерство та не втрачати при цьому в навчанні. Всю весну й початок літа я активно волонтерила: зранку – заняття, друга частина дня – волонтерство, повертаєшся ввечері й навіть не маєш часу якісно підготуватися до практичних занять, не кажучи вже про екзамени. Тож це теж було дуже непросто. Але оскільки на шостому курсі вже навчалися очно, була можливість за рік наверстати упущене.
Цей час навчив, що за свою освіту, навчання ми несемо відповідальність самі. Якщо є мотивація, бажання вчитися, то цей онлайн-період не має стати такою сильною проблемою. Так, соціальні навички здобуваються, коли спілкуєшся з реальними пацієнтами, а ось теоретичні знання можна здобути навіть в онлайн-режимі. І багато викладачів це доводили щодня, намагалися дати нам усі потрібні знання. Вони готували для нас клінічні випадки з ілюстраціями, з детальними даними досліджень, робили все для того, щоб, незважаючи на те, що не бачимо реального пацієнта, ми мали можливість розвивати своє клінічне мислення.
– Попри все, саме період навчання в університеті традиційно вважають найяскравішим. Чи можете пригадати найкращий день вашого студентського життя? Є такий у вас?
– Навчання в університеті завжди асоціюється з чимось бурхливим і феєричним, але через усі ті випробування ми не мали можливості яскраво провести свої студентські роки. Нам випало більше буденності, щоденщини. Тож найяскравішим днем для мене був наш випускний. Момент, коли стоїш, тримаєш у руках диплом і розумієш, що всі ці непрості шість років, недоспані ночі, важка підготовка перед сесіями – все це було не марно. Читаєш у дипломі: кваліфікація – лікар. І та дитинка всередині тебе, та маленька дівчинка, яка гралася фонендоскопом, підліток, який дивився американські серіали про медицину, неймовірно радіє. Це був найяскравіший момент, який окриляє та надихає рухатися далі.
– Саме в університеті ви змінили своє дівоче прізвище Шандрук і стали Дариною Камінською.
– Так, з моїм майбутнім чоловіком ми зустрілися за університетською лавою. Типова історія, мабуть (усміхається). Ми не навчалися в одній групі, були на одному потоці. Познайомилися на одній з лекцій ще на першому курсі. Разом вчилися, разом складали сесії, разом готувалися до них, це нас зблизило й після п’ятого курсу ми одружилися. Закінчили університет вже в одній групі, зараз проходимо інтернатуру, але на різних спеціальностях.
– Під час нашої попередньої розмови ви розповідали, що найбільше вас цікавить гінекологія, тож хочете розвиватися у цьому напрямку. Вдалося?
– Цьогоріч, як і торік, студенти бюджетної форми навчання вступали на інтернатуру за рейтингом, тому ті, хто краще навчався та краще склав «Крок-2», мали можливість обирати те, що вони хочуть. Власне, це є гарною мотивацією для всіх студентів. Оскільки я мала хороший середній бал і добре склала іспити, для проходження інтернатури обрала ту спеціальність, яку хотіла – акушерство та гінекологію в Тернопільському обласному клінічному перинатальному центрі «Мати і дитина».
– Упродовж усього навчання в університеті ви активно долучалися до громадської діяльності. Який саме проєкт залишив у вашому серці найбільший слід?
– Для мене найбільш важливими є два проєкти. Насамперед менторський проєкт. Вважаю, його одним з найкращих і найвагоміших.
– Ви були лідеркою менторського руху в ТНМУ три роки поспіль.
– Обов’язки я передала своїй заступниці Анастасії Шкробот, тож тепер і без мене він продовжує активно діяти, набрали нову команду, все злагоджено працює. І першокурсники знову отримали своїх чудових менторів, які будуть їх надихати, мотивувати, навчати та допомагати.
Другий найбільш вагомий для мене проєкт – «Sex-education», про статеве виховання, він безпосередньо пов’язаний з моєю майбутньою спеціальністю. Буду розвивати його й надалі, адже бачу високий рівень необізнаності. Переконана, що статеве виховання має бути повноцінним предметом у шкільній програмі. На жаль, наша сучасна шкільна освіта побудована таким чином, що середньостатистична 16-річна дівчинка може обчислити інтеграл, але не знає, як уберегтися від небажаної вагітності.
– Як досвідчена менторка та випускниця ТНМУ, які найголовніші поради дали б теперішнім першокурсниками?
– Коли ви вступаєте сюди, ваша група стає маленькою сім’єю. І лише від того, як ви побудуєте стосунки в цій сім’ї, залежить ваш успіх, тому що медики – це одна велика дружня спільнота. Підтримуйте хорошу атмосферу в групі, від ваших стосунків дуже багато залежить. Якщо буде дружити одне з одним, у вас буде здорова конкуренція, мотивація, ви допомагатимете одне одному. Скажімо, хтось знає краще анатомію. Якщо зберетеся на 15 хвилин швидше заняття і той, хто трішечки краще щось вивчив, розкаже, ви запам’ятаєте це надовго й значно краще, ніж півторагодинну лекцію на YouTube. Тому що це ваш одногрупник, який простими словами коротко все розкаже. Так, найкраще – це позитивна та дружня атмосфера в групі. І тоді шість років навчання минуть легко і гармонійно. Завжди також раджу першокурсникам починати вчитися відразу. Адже теоретична база закладає основу майбутнього клінічного мислення. А від клінічного мислення безпосередньо залежить, яким будете спеціалістом. Перші три роки теоретичних дисциплін закладають базу, від якої залежить дуже багато.
– Як навчатися, мислити та діяти впродовж університетського періоду, щоб на якомусь етапі не розчаруватися й не вигоріти?
– На мій погляд, у більшості студентів-медиків є три кризові періоди. Перший – вступ і початок навчання. Коли ти з такого гарного середовища, де тобою опікувалися, де звик і набув певної репутації, потрапляєш в цілком нову систему, шкільна парта змінилася на університетську лаву. І вже не тобі пояснюють, а ти маєш щось розповідати, готуватися самостійно, іноді навіть недосипаючи. А ще ж абсолютно нове оточення. Найважче, мабуть, тим, хто добре навчався в школі та мають так званий комплекс відмінника. Перша «двійка» стає нелегким випробуванням і може навіть призвести до поганих наслідків, тим більше, зараз – у ще й психологічно нестабільний час. Власне, для цього й є ментори, яким я завжди повторювала: підтримуйте своїх першокурсників! Цей період важливо пережити, щоб рухатися далі.
Наступний кризовий момент – закінчення третього курсу. Коли розпочинається «Крок-1» – ще одне випробування, яке не всі долають з першого разу. На цьому етапі теж багато хто відчуває емоційне вигорання. Важливо пам’ятати, що не соромно звернутися за психологічною допомогою, адже це справді нелегкий період. Треба усвідомити, що нескладений «Крок-1» – це не кінець світу. Ще є друга спроба, є можливість залишитися на наступний рік, тому не варто через це опускати руки.
Третій кризовий момент настає рівно через рік, коли давно склав «Крок-1», до «Кроку-2» ще далеко, але бачиш, що твої однолітки (у середньостатистичному університеті бакалаврат – 4 роки), колишні однокласники вже закінчили університет, розпочинають професійну діяльність, створюють сім’ї, народжують дітей, а ти далі студент, тобі ще довго й багато вчитися. Статистика свідчить, що чимало студентів залишають інститут саме на четвертому курсі. На цьому етапі, коли юнацькі мрії видаються вже не такими веселковими, теж важливо не розчаруватися. Як з цим боротися? Мабуть, йти в клінічну практику та зрозуміти: це твоє чи все ж справді не твоє? Якщо ні, то таки краще забрати документи та не витрачати далі час.
– Яка нині ваша найзаповітніша мрія?
– Як й у всіх: щоб швидше закінчилася війна. Гадаю, що після цього на нас чекає великий розквіт в усьому. І в медицині – також.
– За що ви найбільше вдячні Тернопільському національному медичному університету ім. Івана Горбачевського?
– За якісну освіту. Мені не соромно за ті знання, які мені тут дали. Так, звичайно, в університеті я зустріла друзів, свого чоловіка, познайомилася з колегами, за це, звісно, теж вдячна. Але найголовніше все ж те, що освіта в ТНМУ – якісна. Нині я вже працюю, на роботі часто зустрічаюся зі своїми викладачами, які навчали мене в університеті, й завжди дякую їм за те, що вони дали мені ці гідні знання.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА