Грає кобзар, виспівує, вимовля словами…

2014 року в журналі «Психологія і суспільство» були опубліковані роздуми, щодо святкування роковин від дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Парадоксальність ситуації в тому, що за сім років головні висновки не втратили актуальності.

Тарас Шевченко

Завершується ера вічно розчарованих, які скиглять, нічого не роблять і ніяк не можуть «зачаруватися» Україною. В психології XXI століття дедалі більшої ваги набирає проблема «психології сили». Мається на увазі готовність людини здійснювати своє призначення, діяти всупереч обставинам. Прикладом саме такої особистості й є Тарас Григорович Шевченко. І не випадково, саме його поезія найчастіше звучить на Майданах України. Відгомоніли та відгомонять святкові, урочисті заходи, захотілося ще раз повернутися до життєвого шляху й творчості генія національного духу. Перечитую копію запису «у метричній книзі села Моринець Звенигородського повіту Київської губернії». Текст доволі цікавий: «25, месяц февраль. У жителя села Моринець Григорія Шевченка и жены его Екатерины (в оригіналі написано «Агафии», потім закреслено і виправлено «Екатерины») родился сын Тарас. Молитвовал и крестил иерей Алексий Базаринский». Замість милого слова «хресний батько» в окремій графі «Кто восприемники» написано «Григорій Іванович Дяденко, житель моринський» (Т.Г. Шевченко: документи та матеріали до біографії. – K., 1975 p.). Ось така доля. З першого дня пишуть і хрестять чужою мовою. А вже 1823 року в метричній книзі села Кирилівка з’явиться ще один запис: «20, месяца августа села Кириловки жителя Григорія Грушевського (вуличне, прізвище Шевченка) жена Катерина умре». Помре мама в 32 роки «с натуральной болезни». Щоправда, вже 7 жовтня цього ж року вдова Ксеня Терещенко «от роду лет 35-ть», зайде до хати як господиня. Рідну мову не замінить чужа, так і маму не замінить мачуха. Додаймо напівголодне наймитування, кріпацтво, нерозуміння… Ось і розчаруватися б, і проклясти долю. А він малює і пише вірші, терпить і вірить. І ось перший проблиск – зустріч з майстром В. Ширяєвим. До речі, варто звернути увагу, що група професіоналів (за участю й Т. Шевченка) під керівництвом В. Ширяєва бере участь у художньому оформленні Великого Петербурзького театру. 1836 року за ці роботи В. Ширяєв отримає 20615 рублів. Сума на ті часи значна.

 22 квітня 1838 року приходить бажана воля. 24 роки. Академія мистецтв. Талановитий молодий художник, поет, блискуча перспектива. Живи, радій та багатій! Комітет Товариства заохочування художників надає молодому талантові щомісячну допомогу – 30 рублів, 1839 – 120 рублів, срібна медаль за малюнок з натури, срібна медаль за картину «Нищий мальчик, дающий хлеб собаке», ілюстрація книг, підтримка друзів… Радій та багатій! Не можна – не дозволяють гени, кров українська, пам’ять родова на перешкоді, до самознищення й самозречення, совість, талант від Бога, те, що нині мудрі психологи називають архетипом. 1840 року Україна та українці отримують божественний подарунок – «Кобзар». Розгортаємо вічну книгу. Перший вірш «Причинна», тобто жінка, яка збожеволіла від чар, датований 1837 роком. Нейтральний, побутовий сюжет. Але вчитайтеся в перші рядки молодого поета:

«Реве тa стогне Дніпр широкий,

сердитий вітер завива».

Проспали цензори, ой, проспали. Не відчули голосу народу, який рукою молодого генія попереджав про гнів і кару. Начебто й немає нічого особливого в тексті:

Ще треті півні не співали,

Ніхто нігде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.

Раритетні видання Шевченкового «Кобзаря»

Що тут особливого? А текст цей буде піднімати на ноги українців світу, зачіпаючи такі струни національної самосвідомості, які можна порвати, лише знищивши останнього українця. Крім Дніпра, у вірші бачимо образ убитого козака. Можна було б порівняти «Причинну» з Україною, не важко знайти і «Ворожку», яка затьмарила розум, але над цим подумайте самі. До речі, образ убитого козака, який залишив сиротою дівчину (а, може, Україну?) буде домінувати й у наступних віршах. Звернемо увагу ще на одну цікаву деталь. У поемі «Катерина» (22 квітня 1838 р.), яка присвячена В. Жуковському в день звільнення з кріпацтва, з’явиться начебто побутовий мотив (можливо, і Катерина не просто жінка, а образ України):

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люди,

Роблять лихо з вами

А вже у вірші «Тарасова ніч» прозвучить ще один, хоча також песимістичний, мотив, бо кобзар плаче:

Грає кобзар, виспівує,

Вимовля словами.

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками.

Окремою вершиною в творчості Тараса Шевченка височить поема «Гайдамаки» (1839-1841). Як міг цензор пропустити, а газета «Северная пчела» надрукувати рекламу, що в книжковому магазині продають поему Шевченка на «малороссийском языке», цена 75 копеек серебром, с пересилкою во все города Росии», уявити неможливо. Мабуть, допоміг Всевишній. Крім традиційного смутку, в поемі звучить принципово новий мотив. Поет вперше починає сміятися над поневолювачами. А ви пам’ятаєте, що «Сміху боїться той, хто вже нічого не боїться». Рядки, яким 180 років, наче виписані на день нинішній:

Коли хочеш грошей,

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори, –

От де слава!!! а то співа:

«Грає синє море»…

Для багатьох партій, які свинячать на теренах України, ці слова наче епіграф для холуйської роботи. Вершиною іронії поета є поема «Сон», в якій тридцятирічний геній сказав правду й про «просвищенних» землячків, які просвистали національні інтереси, заговоривши «По здешнему», і цар-медведика, і царицю-небогу «Мов опеньок засушений», і про «наближение» осіб, про яких варто сказати окремо:

Мов кабани годовані –

Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати

Благовонять; хоч маленьку,

Хоч півдулі…

Пам’ятник Тарасові Шевченку в Тернополі

Не змінюються традиції, ой, не змінюються. Переломний момент в оцінці історичного минулого України, до того ж оцінки жорсткої, найважливіших подій відбудеться 9 жовтня 1843 року. Ні до цієї дати, та й після неї ніхто так не писав:

Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває…

 

Геній бачить минуле й передбачає майбутнє, Україна-мати далі мовить устами поета:

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати

І підросла підлота, і сорочку знімала, та й, урешті-решт, і надалі це чинить, перефарбовуючись ринковою термінологією. Вочевидь не лише в економіці є проблеми. Духовні перевертні наближаються до найсвятішого – до інформаційного коду українства, до духовності, до генофонду національної культури. Небезпека ж виявиться в тому, що найменша деформація цих основ дасть мутантів гірших за метастази. Будуть говорити мовою нашою, зможуть зайти формально до храму, мертво-механічно мовитимуть про ідеали, наприклад, Майдану, але зрадять і пройдуть при першій зручній нагоді:

Присплять, лукаві, і в огні.

Її, окраденую, збудять.

Вершиною творчості Тараса Шеченка стане заклик до боротьби за Україну. Складність полягає в тому, що нині кожний українець, помолившись нескверними устами, спокійно, твердо, планомірно, без розчарувань (це елемент психологічної війни) має утверджувати національні інтереси. Дрібниць у цій святій справі немає. 14 березня 1861 року колезький радник Михайло Лазаревський згідно з описом за дорученням спадкоємця «принял в своє распоряжение» особисті речі геніального українця: годинник, три нитки коралів, дві обручки, хрестик, картини, срібну чайну ложку, лампу, диван, шапку, кобеняк, два капелюхи, туфлі… Зверніть увагу на приписку «Все вещи подержанные». Оцінили майно в 159 рублів. Не побачили, не збагнули вартості безцінних духовних скарбів, які дарують Україні безсмертя. А ми з вами розуміємо?

Анатолій ВИХРУЩ,

завідувач кафедри української мови ТНМУ, професор