Віталій Курінчук: «Медицина й творчість у моєму житті дуже гармонійно поєднуються»

Шестикурсник медичного факультету Віталій Курінчук зізнається, що до дев’ятого класу вчився не надто старанно. Та в певний час його почали цікавити природничі науки. Особливо ж кортіло детальніше зрозуміти, як побудований людський організм, як він працює. Так поступово захоплення біологією переросло в бажання стати лікарем. Хоча спочатку була … гітара.

– Віталію, ви – активний учасник творчого колективу нашого університету. Коли до нього доєдналися?

– До творчого колективу долучився на четвертому курсі під час дистанційного навчання. Раніше, ще на першому курсі, приходив на прослуховування. Після того мені телефонували двічі, запрошували доєднатися до проведення творчих вечорів, але мені все не вдавалося знайти для цього час. Потрібен був певний період, щоб влитися в навчальний ритм. Упродовж наступних років не потрапляв на прослуховування, аж на четвертому курсі, перебуваючи на дистанційному навчанні, побачив в інстаграмі оголошення про набір у творчий колектив. Для цього треба було зняти відео. Вирішив: чому б і ні? У період дистанційного навчання було достатньо часу й для творчості, та й удома трохи нудьгував за повноцінним студентським життям.

– Які ваші напрямки в творчості?

– Усього потрошки (усміхається). Здебільшого граю на гітарі та співаю, інколи пишу вірші. Вдома, навчаючись у школі та й пізніше, також брав участь у виставах як актор.

– Які поетичні теми вас найбільше цікавлять?

– Пишу поезії не дуже часто. На початку війни нахлинуло натхнення. Писав вірші також для своєї дівчини.

– Коли проявилася ваші творчі нахили? Ви навчалися в музичній школі?

– Музика мене цікавила завжди, з дитинства. Захоплено дивився, як хтось грає, надзвичайно подобалося ходити на концерти. У музичну школу пішов у третьому класі, але через два місяці закинув. У мене ще не було власної гітари, не мав як удома репетирувати. Та головна причина в тому, що грати тоді мені не дуже вдавалося, а викладач був суворий. Так у мене й зникло бажання. Мотивації тоді не вистачило. Потім, звісно, шкодував, що закинув. Адже розбиратися в нотах – це цілком інше, ніж грати на слух. Згодом, десь у сьомому-восьмому класі, мені вже купили акустичну гітару й я навчився грати на ній сам.

– До організації яких творчих проєктів у ТНМУ найбільше доклалися?

– До кожного заходу доклався рівноцінно. Найбільше припали до душі дійства для військових, які проходять реабілітацію в психоневрологічній лікарні, де ми виступали торік 14 жовтня та 6 грудня. Адже це не просто концерт. Ти розумієш, що підтримуєш моральний дух наших захисників. Приємно, коли видно, що людям це справді потрібно, їм цікаво. Вони підходять після концерту, дякують тобі за виступ, а ти їм дякуєш за службу. Шквал емоцій. Пам’ятний для мене також захід до цьогорічного Дня студента, для якого ми підготували номери з Євробачення різних років. Понад усе в творчості мені подобається саме атмосфера – і репетицій, і виступів.

– Чи вистачає на все часу?

– На молодших курсах справді було важко знаходити час на щось інше, крім навчання. Адже щодня було кілька різних предметів, величезний обсяг інформації. Мабуть, можна було розпланувати й тоді час краще, але я ще не мав досвіду. На старших курсах трохи простіше, бо вже не так потрібно вчити щось нове, як застосовувати отримані раніше знання. Крім того, система єдиного дня, коли заняття зазвичай тривають циклами, значно легша, тож зараз медицина і творчість у моєму житті дуже гармонійно поєднуються.

– Де ви народилися? Які люди, події з вашого дитинства вплинули на ваше формування?

– Народився в смт. Любешів Волинської області. Вважаю, що тепер, у час бурхливого розвитку інформаційних технологій, на всіх найбільше впливає інтернет. І я тут не є винятком. Окрім того, звичайно, це мої близькі й друзі. Більшість моїх друзів також займаються творчістю, грають на музичних інструментах. До війни ми з ними часто відвідували різні концерти та фестивалі. Все це дає наснаги. Надихає також кохана людина, яка не менш творча, їй я присвятив кілька пісень і віршів.

– Чи мали кумирів, кого з дорослих у дитинстві хотіли наслідувати?

– Когось одного виділити важко, адже в різний життєвий період знаходяться нові кумири, нові виконавці, які надихають по-різному, по-новому. Тому з кожного треба брати потрохи, шукати себе, бути унікальним. Наразі мені дуже подобається творчість Степана Бурмана, який більш відомий як Паліндром. У своїй творчості він поєднує різні жанри, здавалося б, раніше непоєднувані, експериментує та має потужне змістовне навантаження в текстах.

– Чому медицина, а не творчість стала вашим професійним вибором?

– Було бажання, аби творчість із захоплення переросла у щось більше, але, на жаль, я не настільки гарно й професійно граю. Відверто кажучи, до дев’ятого класу не дуже добре вчився. Як і більшість моїх однолітків-хлопців, любив пограти у футбол, комп’ютерні ігри, взагалі не цікавився навчанням. Та в певний час мене почали цікавити природничі науки – фізика, хімія, біологія. Було цікаво, як усе влаштовано у світі, чому все відбувається так, а не інакше. Особливо ж зацікавило, як побудований людський організм, як він працює. Крім того, коли я хворів, багато читав про свої захворювання, розпитував про них у лікарів, читав інструкції лікарських препаратів. І ось так поступово це захоплення переросло в бажання стати лікарем.

– Як сприйняли рідні ваше рішення? В родині є медики?

– Бабуся була медсестрою, також медсестрою працює тітка. Лікарів немає. Батьки ще раніше пропонували йти в медицину, але я тоді був категорично проти, а потім сам захотів (усміхається). Тож батьки були раді.

– Зі спеціальністю вже визначилися?

– Не можу конкретно відповісти на це запитання, адже навчаюся на бюджетній формі. На мене чекає розподіл за рейтингом, тож зараз найголовніше – написати «Крок-2», тоді картина буде зрозуміліша. Власні ідеї щодо спеціальності маю, але, гадаю, наразі озвучувати їх не варто.

– За весь період навчання жодного разу не пошкодували, що вступили саме у ТНМУ?

– ТНМУ я обрав тому, що тут навчалися й зараз навчаються багато моїх знайомих, які рекомендували мені саме цей виш. До того ж Тернопіль – гарне місто, компактне, комфортне. Чи шкодував? Напевне, в житті кожного майбутнього медика бувають такі моменти (усміхається), адже порівняно зі студентами інших спеціальностей, навчанню доводиться приділяти справді дуже багато часу. Але оскільки в іншій професії я себе не бачу, мені медична галузь завжди цікава, то ці моменти емоційного вигорання вдавалося швидко долати.

– За що ви насамперед вдячні університету?

– За навчання та ставлення до студентів. ТНМУ має дивовижну матеріально-технічну базу, зокрема, є симуляційний центр, де можна вдосконалювати професійні навички. Дуже розвинені також позанавчальні напрямки, завдяки чому можна розвинути власні таланти не лише в обраній професії.

– Як вплинула на ваше повсякденне життя війна? Чи змінила вона вас?

– Війна навчила цінувати життя, близьких, насолоджуватися тим, що є, не шкодувати про те, чого не маєш, тому що будь-якої миті можна взагалі втратити все. Звичайно, такі події змінили світогляд більшості людей.

– Що допомагає вам у нинішній тривожний час зберігати психічну врівноваженість?

– Треба вміти абстрагуватися, відволікатися від тривожних новин. Адже є речі, на які ми можемо безпосередньо впливати, а є такі, на які не можемо. Треба їх розрізняти. Якщо є можливість, підтримувати наших воїнів фінансово і морально. Відволіктися мені від негативних думок допомагає час, проведений з коханою людиною, з друзями. У вільний час люблю їздити велосипедом. Поєдную це ще й з користю: підпрацьовую кур’єром. Узагалі вважаю, що фізична активність і свіже повітря – найкращий засіб від тривожності та зайвих думок.

– Ким і де бачите себе у майбутньому?

– Бачу себе хорошим лікарем. Де саме – покаже час.

– Що з власного досвіду можете порадити молодшим колегам, які тільки розпочинають студентський шлях?

– Насамперед раджу регулярно й впорядковано вчити навчальний матеріал, тому що пропустивши одну тему, важко зрозуміти наступну й наздогнати вже буде складно. Обов’язково використовувати додаткові джерела інформації, цікавитися не лише тим, що дає нам навчальна програма, позаяк світ не стоїть на місці й медицина – не виняток. Не варто жити також лише одним навчанням, інакше можна перегоріти. Студентські роки, напевне, найцікавіший період, треба використати його вповні. Потрібно вміти й відпочивати, знайомитися з новими людьми, подорожувати, творити, брати участь у різних заходах. Насолоджуватися моментом, щоб потім було що згадати.

– Ваші побажання всім студентам і викладачам ТНМУ.

– Викладачам дякую, що терпіли нас, вчили. Друзям, яких тут знайшов, вдячний за те, що мене підтримували, давали можливість розвиватися, брати участь у заходах. Бажаю всім студентам здобути омріяну професію та стати справжніми спеціалістами, а викладачам – виховати ще не одне покоління хороших лікарів.

На завершення інтерв’ю пропонуємо два вірші Віталія Курінчука.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА

Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА

 

«Коли крила виросли – злітай»

Доки є натхнення – ти твори,

доки сили є, не витрачай їх марно,

починається нове життя з весни,

не повинно бути в голові туманно й хмарно.

 

Коли крила виросли – злітай

і лети вперед, не зупиняйся,

починай цю гру і вигравай,

головне – собою залишайся.

 

Як дофамін по крові загуляв,

усю хандру гони до біса

і біль, який раніше докучав,

забудь, нехай вже совість буде чиста.

 

І не зважай на тих, хто судить.

Вони, як не крути, були завжди.

З тобою хай лиш вірні будуть,

усім, що ти є кращий, доведи.

 

***

На щастя, можна все

відбудувати

І посадити новий сад,

Чесним людям поламати грати

І будувати новий лад.

 

Може згодом знову все розквісти,

І почуєм надворі дитячий сміх,

За родинний стіл, хто

залишився, сісти,

Позбутися всіх бід і лих.

 

Все може бути краще, ніж раніше,

І відбудуються усі міста,

І прапор майорітиме гарніше.

Не можна повернути лиш життя…

 

Не можна з пам’яті все стерти,

Ті тисячі людських життів,

Кому судилося померти,

Тих, що не почують вже наш спів.

 

Ті, що в руках катів стали мішенню в тирі.

Не зрозуміло, в чому їх вина, –

Отих дітей, які хотіли жити в мирі,

Їм би не знати, що таке війна.

 

Ми не забудем й не пробачим

Московській наволочі ці жахи.

За тих, кого ніколи більше не побачим,

Від «братского народа»

відвернуть всі шляхи.