Він любив Україну до глибини власної кишені

21 грудня минуло 170 років від дня народження великого українця – аграрія, землевласника, культурного та громадського діяча, мецената Євгена Чикаленка.

Його життєвий подвиг замовчувався в комуністичні часи. Зрештою, й нині про нього мало що знають сучасники. Він родом із села Перешори, тепер – Одеської області, із заможної та працьовитої родини. У цьому селі коштом сім’ї Чикаленків у 1830-х роках була збудована церква. 1962 року храм тодішня влада зачинила, а 1985-го – зруйнувала. У селі розмовляли українською або ж «по-селянськи», як із зневагою тодішні господарі російської імперії називали українську мову. Але саме українська мова була та залишилася до кінця життя Євгена Чикаленка першим і найяскравішим знаком рідного дому.

Євген ЧИКАЛЕНКО

Євгенові Чикаленку пощастило під час навчання (спочатку в Одеському пансіоні, потім – у Кропивницькому реальному училищі, а далі – в Харкові й Києві) познайомитися з такими самими, як він, небайдужими до України людьми: Володимиром Антоновичем, Панасом Саксаганським (Тобілевичем), Миколою Садовським, Іваном Карпенком-Карим, Миколою Лисенком, Дмитром Дорошенком, Михайлом Грушевським. Завжди до них дослухався. Навчаючись у Харківському університеті, був діяльним у драгоманівському радикальному гуртку, за участь в якому заарештований та перебував п’ять років під наглядом поліції в рідному селі Перешори. Там Євген Чикаленко, після смерті батька, почав господарювати в родинному маєтку. Пише та видає практичні поради для сільського господарства: «Розмови про сільське хазяйство» в п’яти книгах, що становили своєрідну популярну україномовну енциклопедію. Щоб зрозуміти, в яких умовах видавали її, слід сказати, що цілих п’ять років, переступаючи через Емський указ 1876 року, Чикаленко домагався дозволу надрукувати свою працю. Крім того, був меценатом різних починів: на його гроші видано «Російсько-український словарь» Уманця-Комарова (Львів, 1893-1898), чотиритомний «Словарь української мови», довершений Борисом Грінченком. Євген Чикаленко сприяв виданню та поширенню двотомного роману «Чорна рада» П. Куліша (Одеса 1900-1901 рр.), допомагав журналу «Кіевская старина», даючи суттєву грошову винагороду за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства (М. Коцюбинському, В. Винниченку, І. Франку, С. Васильченку, О. Кобилянській, А. Тисленку та ін.), зорганізував при Науковому товаристві імені Шевченка у Львові фонд ім. Мордовця для фінансової допомоги письменникам, фінансував тижневик Революційної української партії «Селянин», став одним з фундатором «Академічного Дому» у Львові, заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на навчання до Львова. Чикаленко щиро віддавав власні великі статки заможного землевласника рідній нації, розвиваючи та пропагуючи її ідентичність. Він твердив, що головна проблема української нації полягає в тому, що вона є «недоформованою». І на жаль, навіть на 30-у році відновлення нашої незалежності це проявляється у висловлюваннях «какая разница?».

1900 року Євген Чикаленко переїхав до Києва, де активно ввійшов у громадське життя. Був членом «Старої громади», Загальної української безпартійної демократичної організації, Української демократичної партії (з 1904 року), Української демократично-радикальної партії (з 1905 р.). 1908 року був ініціатором заснування Товариства українських поступовців та його фактичним головою. Це була таємнича організація українців, куди входили М. Грушевський, С. Петлюра, С. Єфремов, В. Винниченко та інші.

Найбільше до пробудження національної свідомості, всупереч столипінській реакції, спричинився фундацією (за підтримки Василя Симиренка та Леоніда Жебуньова) єдиних українських щоденних газет на Наддніпрянщині – «Громадська думка» (1906) і «Рада» (1906-1914). Щоб видання «Рада» виходило, йому довелося продати 200 десятин землі. 1914 року російський уряд закрив україномовну «Раду». Почалися переслідування. І тому під час Першої світової війни Чикаленко переховувався від утисків поліції у Фінляндії. Стреси, конфлікти, погрози, переслідування позначилися на його здоров’ї. Від нервового перевантаження захворів на виразку шлунка. З початком революційних подій 1917 року повернувся до Києва. Саме Євген Чикаленко був ініціатором скликання Центральної Ради. Він також закликав Михайла Грушевського повернутися з Москви та очолити цей орган, всупереч існуючій думці оточення, що це повинен бути Чикаленко. Але його хвороба була підставою для рішучої відмови на користь М. Грушевського.

Перша світова, а за нею дві революції, геть змінили українське село. Було образливо бридко, що на перші ролі повибивалися пройдисвіти та шахраї, горлопани та паскудники. Відтепер саме вони правили громадою, тероризуючи порядних людей. У повітах зчинилися самовільні захоплення землі й майна. Дивлячись наперед, Євген Чикаленко ліквідував власне господарство, дешево продавши його. Най-більш чого він боявся тоді – це знищення української ідеї та реставрації московської монархії. Що й сталося через деякий час. М. Грушевський довго при владі не втримався. Водночас одним з претендентів на очолення верховної влади в Україні знову був висунений Є. Чикаленко. Але він одразу відмовився, вважаючи, що Другий Гетьманат має очолити людина військова. І тоді всіх задовільнила кандидатура Павла Скоропадського. Не один раз Є. Чикаленку пропонували очолювати уряд або в крайньому разі – стати міністром земельних справ, та він не погоджувався, посилаючись на стан здоров’я.

1920 року за особистої підтримки Симона Петлюри Євген Чикаленко переїхав до Австрії. Швидко закінчилися кошти й жити довелося «у великій бідності». Щоб якось владнати фінансові справи, Чикаленко змушений був переїхати до Чехословаччини. Але це не врятувало. Виразка шлунку перейшла в рак. 20 червня 1929 року в місті Подєбради в Чехії Євген Чекаленко помер, а тіло, за його волею, було спалено. Нині урну з прахом вважають втраченою. 1998 року Міжнародний благодійний фонд «Ліга українських меценатів» заснувала премію імені Євгена Чикаленка, яку присуджують за доброчинну діяльність. Її гаслом є слова Євгена Чикаленка: «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені».

Степан ВАДЗЮК,

завідувач кафедри фізіології з основами біоетики

та біобезпеки ТНМУ, професор