Упродовж усієї нашої майже годинної розмови з Володимиром Лісовським так дзвінко й голосно виспівували пташки, що не раз доводилося перепитувати, бо дещо не могла розчути. Видавалося, що телефоную в якийсь райський куточок на землі, а не в місце, де вже майже півтора року в ХХІ-ому столітті триває страшна повномасштабна війна…
«Тут ночі дуже темні й зоряні. Довкола – поля, поля, поля… Зазвичай це так дивує. Вийдеш іноді й думаєш: і що ти тут робиш? Усвідомлення того, що зараз триває війна, на мить зникає. Доки вчергове не прилетить і не гримне…» – каже Володимир Лісовський, начальник медичної служби 16-го окремого стрілецького батальйону. В перші дні повномасштабного вторгнення Володимир Романович залишив кабінет керівника комунального некомерційного підприємства Великобірківської селищної ради «Терно пільська центральна районна лікарня» та пішов на фронт. Нещодавно Володимир Лісовський здобув перемогу в регіональному відборі на здобуття високої медичної нагороди – «Ордена Святого Пантелеймона» у номінації «Військовий лікар».
– Пане Володимире, як сприймаєте той факт, що ви стали переможцем регіонального відбору «Ордена Святого Пантелеймона»? Що для вас означає ця нагорода?
– Цієї нагороди заслуговує кожен медик, який у перші дні, години повномасштабної війни пішов на службу в Збройні сили України. Особливо всі медики, які віддали власне життя на фронті. Вони заслуговують цей орден. На мій погляд, кожен полеглий бойовий медик посмертно мав би отримати таку відзнаку не від ЗСУ, а саме від медичної спільноти.
– Ви з перших днів на фронті. Що спонукало вас залишити кабінет головного лікаря? Це було спонтанне чи виважене рішення?
– Ще кілька місяців наперед мене не покидали відчуття, що буде повномасштабна війна. Я не мав сумнівів і вагань, піду чи не піду. Це мій найперший обов’язок і як чоловіка, і конституційний обов’язок. Найбільше ж мене спонукало те, що я не хотів, аби війна прийшла безпосередньо до мого дому та щоб мої діти воювали. Це війна батьків. Тож ми, батьки, повинні цю кількастолітню війну нарешті завершити та не залишати у спадок дітям.
26 лютого я звернувся у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки: якщо моя допомога буде потрібна, то готовий допомагати на тій ділянці, куди мене скерують. На той час досвідчених і кваліфікованих медиків з хірургічним нахилом на лінії фронту дуже й дуже бракувало, тож 28 лютого мені зателефонували й викликали, адже формувався новий батальйон. 1 березня я прибув у терцентр. Знання головного лікаря, організатора, хірурга мені дуже допомогли відразу влитися в роботу.
– Зараз ситуація з медиками на фронті краща?
– Медиків завжди не вистачає. Навантаження дуже велике.
– Як ваше рішення піти на війну сприйняла родина, колеги?
– Не можу сказати, як сприйняли колеги, бо ж, відверто кажучи, не знаю цього. Вдома я не радився. Прийняв рішення одноосібно та поставив перед фактом. Сприйняли належно, тому що ми патріотична родина, розуміємо, чим може закінчитися війна, якщо всі втечуть або сховаються. Як би це не звучало пафосно, але коли Батьківщина в небезпеці – ти повинен діяти. Відчуття патріотизму має бути з молоком матері. Якщо його немає, то воно вже не з’явиться ні з вишиванкою, ні з синьо-жовтою аватаркою, на жаль, ні з чим.
– Можливо, повномасштабна війна все ж переверне комусь свідомість?
– Сподіватися на це важко. Уявляєте, навіть у нас, на заході України, частина людей не усвідомлює, що таке війна та чим вона може закінчитися для них. Можливо, хтось міркує, якщо бойові дії, не дай Боже, розгорнуться тут, то вони собі спокійно перейдуть на інший бік, поміняють шапку. Глибоко помиляються. Будуть знищені всі. Вони не бачать, що таке зруйновані міста, а ми бачимо. Бачимо, як від сіл не залишається нічого. Цілком нічого! Рівна площина. Московити прагнуть тотального знищення України та українців.
– Як вплинуло на вас перебування на фронті? Що змінила війна у вашій свідомості?
– Війна змінила мої цінності у житті. Як відомо, українці дуже люблять свій дім і господарку. Так, у помірних дозах це добре. Але часто більшість з нас усе життя вкладають в хату, адже так треба змінити десяті штори та меблі, поставити двометровий паркан. Краще ті кошти вкласти в подорожі, в нові знання, побачити щось цікаве у світі. У мене все життя – робота. Не знаю, коли діти й внуки виросли. А я постійно на роботі, на роботі… Треба щось змінювати. Якщо вдасться, хочу присвятити пенсійний вік, якщо дозволить пенсія, можливості десь побувати. Скільки є чудових місць в Україні! Два роки тому ми з молодшою донькою зробили мандрівку містами центру нашої країни. Були неймовірно вражені цими історичними місцями. А скільки у світі є дивовижних місць! Дав би Бог, щоб там побувати.
Звісно, на війні змінюєшся. Стаєш і м’якший, і черствіший водночас. Чужі біди для мене зараз значно важчі. Водночас за цей рік відсіялося багато тих, які опинилися на війні випадково. Не усвідомлювали, що це справжня війна. Не пройшли випробовування обстрілами, некомфортними необжитими окопами та бліндажами. Так, ми змінюємося, по-іншому дивимося на світ.
– Як ставиться до вас і загалом до ЗСУ місцеве населення?
– Наш батальйон розташований практично в трьох областях. Із великим задоволенням можу сказати, що прості люди ставляться до нас у більшості прихильно. Пригадую, десь рік тому, коли заходили у село, хотіли бути схожими на цивільних. Поїхали в районний центр, знайшли якісь спортивні штани. І продавці не захотіли гроші брати! Для мене це було дуже зворушливо. З того часу, по суті, нічого не змінилося: тут справді більшість віддасть, як мовиться, останню сорочку для військового. Вони розуміють, що роблять військові, й що станеться, якщо їх не буде. На жаль, коли приїжджаю додому, бачу зміни трохи не в кращий бік. Зараз не може бути іншої цінності, ніж життя воїна на фронті. Ні бруківка, ні паркани, ні ремонти непотрібні, які можуть почекати два-три роки, зрештою, які вмить можуть бути зруйновані, якщо забудемо, що в нас війна. Зараз усе має бути для фронту. Буде перемога – буде все.
– Цивільні звертаються до вас за медичною допомогою?
– Так, ми надаємо допомогу всім, адже найближча лікарня від нас досить далеко. Іноді трапляються навіть дещо комічні ситуації. У зв’язку зі службою виходимо періодично у населені пункти. Ось якось йду сільською стежиною, місцевий чоловік назустріч: «Лікарю, маєш прийняти в моєї доньки пологи». Я до нього: «Жартуєте?!». Він категоричний: «Ні, ми нікуди не поїдемо, то треті пологи. Словом, я до вас телефоную – й ви приходите». Це свідчить про те, що нам вдалося завоювати авторитет і серед місцевого населення. Навіть з інших сіл уже звертаються. Звичайно, я не можу зробити те, що міг у лікарні, але принаймні скерувати в правильному напрямку. Тут я маю портативний кардіограф, переносний УЗД-апарат, що під’єднується до телефону. Завдяки чому можемо встановити деякі патології, поставити діагноз, призначати лікування й навіть надати його. Медикаментами допомагають усі, хто може. І друзі, і знайомі. Їх надсилають зі США, Португалії, Італії, Іспанії, Польщі. Ліки тут завжди потрібні та багато.
– Який випадок навіть вас, досвідченого медика, змусив трохи похвилюватися?
– Найчастіше на фронті трапляються контузії. Далі йдуть мінно-вибухові травми та уламкові поранення. Ще на початках моєї служби стався випадок, коли воїни рятували свого командира, поруч розірвалася ще одна міна й бійцю відірвало руку, розкрило грудну клітку. На жаль, боєць помер. Почуття ж вини мене ще довго не покидало: може, не все зробив, може, таки б врятував?..
Була певна проблема спочатку при сортуванні. Коли я один, а привозять 10-12 поранених, у контузії й кожен просить, щоб йому надали невідкладну допомогу першому… Але й до того звикаєш. Усе робиш, сортуєш, усім надаєш допомогу. Тішуся, що всі бійці, які до нас потрапляли на етап евакуації, залишилися живими до моменту, коли ми їх передавали у шпиталь. Нагадаю про функцію бойових медиків, бо дехто й досі гадає, що ми сидимо в шпиталі. Ні, наша функція – бійця з передової з часу поранення, тобто з точки евакуації, доправити до шпиталю живим. Це може займати 2-3 години, а може й шість, залежно від ситуації.
– За весь період перебування на фронті який момент був для вас найважчим?
– Був боєць з украй важким пораненням. Літо. Швидка без кондиціонера. І ми годину везли в лікарню. При температурі надворі +35, у машині було під +50. Доправили в лікарню ще живого. На жаль, він помер, були травми голови, несумісні з життям. А мене ще потім пів години відливали водою, бо відбулося перегрівання організму. Мабуть, це був найважчий випадок.
Дуже шкода кожного, хто помирає. Важко дивитися на тих, кого привозять уже загиблими. Смерть – це дуже боляче. Але для лікарів водночас, як це не страшно звучить, кожна смерть приносить досвід.
– Окрім фізичного навантаження, це ще й постійна напруга для психіки. Навіть в тилу непросто впоратися з цим. Як даєте собі раду?
– Алкоголю не вживаємо – це однозначно. Передусім стараємося висипатися, для цього деколи п’ємо снодійні. А ще особисто я щовечора обов’язково телефоную додому, до дітей, спілкуюся з внуками. Думка про те, що в них все нормально, що вони не чують пострілів, тримає. Це найбільший стимул жити й продовжувати воювати.
– Нещодавно ви мали відпустку, заходили у свій робочий кабінет. Сумуєте за лікарнею, за колективом?
– За роботою хірурга, керівника, спілкуванням з колективом і пацієнтами сумую. Але в зв’язку з медичною реформою зараз все це стало так складно… Треба приймати якісь непопулярні рішення, проводити скорочення, яке називають оптимізацією. Насправді ж це людські долі, доводиться забирати останні гроші в людини, які вона мала на виживання. Реформа, на мій погляд, призведе до того, що всі малі лікарні самоліквідуються. Я б хотів помилитися. Так, це світова практика, але наразі ми до цього ще не готові, ще не маємо належної інфраструктури. Все це надзвичайно важко. Дуже співчуваю своєму заступникові. Я пішов в одне пекло, а його залишив в іншому. Дай Боже нам все це витримати, щоб наша лікарня існувала та продовжувала існувати.
– Як ви стали медиком?
– Міг би сказати, що мріяв про це із самих пелюшок. Насправді ж усе дуже банально. Я ніколи не гадав стати медиком. Вступав на стоматологію у Львові. Чи надзвичайно цього хотів? Не можу сказати. Так сталося. Через вплив певних людей, які радили, що медицина завжди потрібна, а тим більше, стоматологія, бо в кожного зубів багато, до того ж стоматолога посеред ночі не так уже й часто викликають.
У мене склад розуму більш технічний. Я день і ніч можу щось складати. Виявилося, що для хірурга це теж дуже важливо. У Львові на стоматологічний факультет я не вступив. Потім спробував піти на денне підготовче відділення Тернопільського медичного інституту, а тоді вже нарешті вступив й у сам медінститут. Коли постав вибір на шостому курсі між кардіологією та хірургією, більше схилився до хірургії.
У родині я перший медик. Мене тішить те, що старша донька Марта теж пішла в медицину, вона лікарка-стоматологиня, закінчила перший випуск стоматологічного факультету Тернопільського медуніверситету. Молодша донька Анастасія теж закінчила ТНМУ. Напевно, я був позитивним прикладом для дітей, що вони пішли моїм шляхом. Молодша донька зараз проходить інтернатуру з хірургії, мріє бути хірургом, хоча я, відверто кажучи, не дуже це схвалюю. Чому? Хочу, щоб мала час для себе, а не жила лише роботою, як я. Втім, я ніколи не шкодував, що пішов у медицину. Як і те, що 26 лютого пішов на війну. Бо мене часто запитують про це. Жодного разу навіть у помислах не було такого.
– Що означає ваш позивний «Сальва»?
– Коли пішов на фронт, якось зателефонував до молодшої доньки з проханням: «Настю, щось підшукай, щоб мені пасувало, стосувалося і служби, і медицини». І вона знайшла. У перекладі з латини Salva означає «захистити», «зберегти», «надійний».
– Що найперше зробите, коли ми здобудемо Перемогу?
– Хочеться перегорнути ту сторінку, але усвідомлюю, що вона залишиться на все життя. Тому що на війні страшно. Ніколи не вірте, якщо хтось казатиме, що не страшно, це небезпечна людина, бо в неї є великі шанси загинути та потягнути за собою інших. На війні дуже, дуже страшно. Дякуємо за Божу ласку, що живі. Та психічні травми в усіх будуть стовідсотково. Найважче під час війни залишитися людиною. І після війни залишатися людиною. Вбиваючи на війні, повернутися у цивільне життя та гармонійно влитися в нього практично нереально. А це ж сотні тисяч бійців! Адаптаційний період буде надзвичайно важкий. Дуже й дуже багато роботи чекає на психологів і психотерапевтів, на відділення реабілітації.
Що найпершим зроблю після Перемоги? Є в нас гільзи від американського ручного гранатомета, ми з них зробили чарки. Тож зберемося всі побратими. Розумієте, на фронті унікальні стосунки. Ти можеш в людину не вірити, а вона тобі врятує життя. Тут стосунків «я мудріший, ти дурніший» не може бути, бо це закінчується погано. Ті, хто вважає себе «мудрішим», уже відсіялися. З різних причин. Хтось почав шукати можливості звільнитися: чи через хворобу, чи за доглядом, у багатьох раптово з’явилися родичі важкохворі… Залишаються найнадійніші. Отож після Перемоги ми б зустрілися, налили собі нарешті декілька грамів чогось смачного в ці із запахом пороху келишки, зроблені з гільз. Згадаємо тих, хто загинув. Потім прийду додому, обійму всіх рідних. Напевно, все…
– Що насамкінець хотіли б сказати нашим читачам?
– Дуже коротко. Словами Володимира Сосюри: «Любіть Україну»!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА