Валерія Петренко: «Здобуваючи базову освіту, важливо бути ще й активним у громадському житті»

Валерія Петренко – студентка 5 курсу медичного факультету. Навчаючись на бюджетній формі навчання, отримує підвищену стипендію. Другу каденцію працює у складі студентського парламенту, де керує сектором гуртожитків. Співорганізаторка низки волонтерських проєктів. Про навчання, участь у роботі студентського самоврядування й цікаві студентські ініціативи, про захоплення, яким присвячує вільний час, розповіла в інтерв’ю газеті «Медична академія».

– Навчання – найважливіша складова студентського життя. Ви навчаєтеся на «відмінно». Що заохочує та надихає?

– Студентські роки – найкращі, бо маємо дуже багато можливостей працювати над собою, розвиватися, вдосконалюватися, зростати професійно. Як майбутній лікар, вважаю, що вчитися треба не заради гарних оцінок, а самих знань, аби, закінчивши університет, успішно працювати за фахом. Оцінка – чудовий стимул, але інтерес до навчання – важливіший. Все, чому нас навчають, знадобиться в майбутній професійній діяльності. Тому сам процес навчання мене заохочує та надихає.

– Яка галузь медицини найбільше до душі?

– Акушерство та гінекологія. Я близько до серця сприймаю чужу біду, а пацієнти до лікаря звертаються, коли їм погано, бо зі здоров’ям щось негаразд. На жаль, не від усіх хвороб є ліки та не завжди є можливість зарадити. Для мене це найважче. Спілкування з людиною, яка бореться зі страшною хворобою та якій співчуваєш, але не можеш допомогти, емоційно виснажує. Водночас емпатія – одна з найважливіших професійних якостей лікаря й без неї немає ефективного спілкування з пацієнтом. Мені дуже подобається працювати в пологовому будинку. Влітку була така можливість і я ходила на чергування, асистувала та допомагала лікарям. Тож спостерігала по-справжньому зворушливі ситуації. Скажімо, приїжджає породілля, з нею чоловік чи хтось з рідних, всі хвилюються, як пройдуть пологи. Та ось на світ з’являється дитинка й молода матір, її близькі радіють, почасти навіть плачуть від щастя. Всі навколо теж переживають позитивні емоції. Я вже на багатьох пологах була й теж розділяла цю радість. Пологове відділення – єдине в лікарні, де кажуть щасливій мамі, що збирається додому: «Приходьте ще». І це прекрасно! Хоча спеціальність акушера-гінеколога не менш склад- на, ніж інші медичні спеціальності. Навпаки. Бо ти відповідаєш відразу за два життя – жінки та новонародженого немовляти. Наразі я віддаю перевагу цьому фахові.

– Чи долучаєтеся до науково-дослідної роботи?

– На третьому курсі я написала роботу з фармакології на тему цукрового діабету, а на четвертому – з психіатрії. Під керівництвом асистентки кафедри психіатрії, наркології та медичної психології ТНМУ, кандидата психологічних наук Тетяни Павлівни Гусєвої досліджувала вплив дистанційного навчання на емоційну сферу студентів 1-3 курсів. Вивчала, як в емоційному сенсі впливають на студентів різні форми навчання – в онлайн-режимі та з відвідуванням аудиторій. Доповідь, яку представила на Міжнародному медичному конгресі студентів і молодих вчених у секції «Неврологія та психіатрія» здобула одне з призових місць.

– Студентське життя – багатогранне. В яких доброчинних проєктах та ініціативах берете участь?

– Бути фахівцем у своїй сфері нині недостатньо. Здобуваючи базову освіту, важливо бути активним, розвивати комунікативні навички та, врешті-решт, зорганізувати якийсь цікавий проєкт – освітній, волонтерський. Студентство дає таку можливість. З третього курсу я член команди, що створила популярний студентський блог «Outlook». Беру участь у благодійному проєкті «Миколай про тебе не забуде», просвітницькому – «Sex Education Project». У рамках ініціативи «Ведмедик-медик» студенти-медики зустрічаються з учнями молодших класів, щоб розповісти їм про лікарський фах, про будову людського організму. Заняття відбуваються в ігровій формі. Дехто з дітей боїться людей у білих медичних халатах, а причиною цього страху почасти стають батьки, які лякають «Не будеш слухатися – прийде лікар, зробить тобі укольчик». Ми ж розвіюємо ці міфи, пояснюємо, що лікарі лікують і завдяки їм хворі одужують. Я також є учасником проєкту «Малечі про інтимні речі», в рамках якого студенти ТНМУ розповідають про правила інтимної гігієни та відповідають на питання, які цікавлять дітей та які, трапляється, збивають з пантелику тих батьків, що вважають їх «незручними». Про результати проєкту я написала наукову роботу, з якою виступила на Міжнародному медичному конгресі студентів та молодих вчених навесні цього року й посіла призове місце.

– Ви легко знаходите спільну мову з дітьми?

– Так, я люблю дітей. У мене є троє похресників: семирічний Максим, шестирічна Злата та Єва, якій лише рочок. Стараюся приділити їм якнайбільше уваги та завжди приїжджаю, щоб привітати кожного з днем народження, бо знаю, як малеча чекає на цю зустріч.

– З яким містом пов’язані ваші дитячі спогади?

– Я народилася та виросла в Житомирі. Моя мама свого часу закінчила фаховий медичний коледж Житомирського інституту медсестринства, працює старшою акушеркою в пологовому будинку. Мама часто брала мене із собою на роботу й, сидячи в кабінеті, я слухала розмови медиків і думала про те, що в них найкраща в світі професія. Коли в 6 класі задали написати твір на тему «Ким бачу себе через 10 років», написала, що високою брюнеткою в білому халаті, яка лікує людей. І відтоді ця мрія мене не полишала.

– Чому для навчання обрали саме ТНМУ?

– У пологовому, де працює мама, були лікарі – колишні випускники ТНМУ. Вони дуже гарно розповідали про альма-матер, лекції, викладачів, саме місто й мені їхні слова запам’яталися. Тож Тернопільський національний медуніверситет імені Івана Горбачевського був у пріоритеті, коли подавала документи для вступу. Час підтвердив, що мій вибір правильний, якщо б можна було повернути час назад, то знову обрала б ТНМУ.

– Чим захоплюєтеся на дозвіллі?

– Люблю спорт. Ходжу в тренажерну залу та на йогу. В дитинстві займалася танцями й зараз час від часу відвідую заняття в танцювальній студії. Люблю керувати авто. Подорожувати. Хочу якомога більше країн побачити. На час пандемії поїздки за кордон обмежені, а раніше я вже побувала в Болгарії, Єгипті, Туреччині, Грузії, Албанії. Закордоном не обмежуюсь. В Україні теж дуже багато прекрасних місць, які варто відвідати. Обожнюю, зокрема, Карпати. Люблю тварин. Вдома в мене живуть песик Аліса та шиншила Тася. Коли приїжджаю – радіють неймовірно! Гендмейд – ще одне моє захоплення. Подобається творити гарні речі власноруч. І готувати щось смачненьке, як-от, імбирне печиво чи кекси різних розмірів і форм. На Великдень печу паски за маминим і бабусиним рецептом. Мою бабусю звати Франциска. Вона мешкає у селі Бараші Ємільчинського району на Житомирщині й у свої 85 років залишається активною, діяльною жінкою, вправною господинею. В бабусі п’ятеро онуків і п’ять правнуків. Ми її безмежно любимо, вона берегиня нашого роду. Її життя є для мене прикладом того, як потрібно жити.

– Чим минуле літо запам’яталося?

– Літо було активним. Склавши сесію, поїхала відпочити до Албанії, потім – до Києва на фестиваль «Атлас-вікенд», аби послухати улюблених виконавців. Звідти гайнула в Одесу, на концерт білоруського репера Макса Коржа. Повернувшись до Тернополя, долучилася до команди волонтерів фестивалю «Файне місто». Враження незабутні: круті виконавці, нові знайомства, цікаве спілкування… Звичайно, канікули – це ще й можливість побути вдома з рідними. В Тернополі моєю другою домівкою став студентський гуртожиток №3. Проживаю тут п’ятий рік. Під час навчання у студентів-медиків графік дуже напружений, додому їжджу нечасто, тому особливо люблю Різдво та Великдень, коли за святковим столом збирається вся сім’я. Вдячна рідним за любов і підтримку.

Лідія ХМІЛЯР