Білл Дж. Колеман: «Я став своєрідним з’єднувальним містком між штатом Південна Кароліна, ТНМУ та Україною»

Білл Дж. Колеман – бакалавр наук, магістр ділового адміністрування, доктор філософії. Він мешкає в Південній Кароліні, де заснував і був президентом та генеральним директором компанії Corbia International з 1974 року. Викладав стратегічне планування та людські відносини в Клемсонському університеті та в університеті Фурмана. На початку кар’єри працював у двох підприємствах Fortune-500 як дослідник і стратегічний планувальник. Надав консультаційні та дослідницькі послуги для низки державних урядів і федеральних агентств у США та за кордоном. Працював у кількох радах директорів і комітетах як у приватному, так і в державному секторі США й Європи. Є автором опублікованої автобіографії під назвою «Основа успіху».

Діяльність Білла Дж. Колемана тривалі роки була поєднана з Тернопільським національним медичним університетом імені Івана Горбачевського та Україною. Про це він розповідає у своїх мемуарах, що видав цього року у США. «Україна: еволюція від соціалістичної республіки до демократичної держави. Що потрібно знати про соціалізм і про що можна дізнатися зі світового досвіду», – так назвав він свою невелику книгу спогадів, уривки з якої газета «Медична академія» починає сьогодні друкувати.

Наш кореспондент зателефонував до пана Колемана й попросив відповісти коротко на кілька запитань.

Білл Дж. КОЛЕМАН

– Пане Колеман, Україну Ви відкрили для себе 1992 року, а до того чули, знали про нашу країну?

– Ні, не дуже знав. Чи не вперше дізнався про Україну через урядові канали. Став працювати з Україною, коли вона здобула державну незалежність. Я брав у ті часи активну участь у політичному житті своєї країни. Власне, перші розділи моїх мемуарів розповідають, як долучився до громадської діяльності.

– «Україна: еволюція від соціалістичної республіки до демократичної держави. Що потрібно знати про соціалізм і про що можна дізнатися зі світового досвіду?» – таку довгу назву Ви дали своїм мемуарам. Чому?

– Невелика книга спогадів, яку називаю радше буклетом, стала своєрідним підсумком розповіді про ті події та власні проєкти й мою працю в Україні. Але я писав її передусім для американської аудиторії й мені водночас хотілося висловити також власний погляд, міркування на радянську політичну систему, тому вклав у назву видання цілу тему.

– Я прочитав Ваші мемуари в українському перекладі. Склалося враження, що Ви виклали на сторінки видання лише певні фрагменти з Вашої діяльності в Україні. Можливо, писатимете ще детальніше про ці сторінки Вашого життя?

– Так, я б хотів написати ще більше й об’ємніше та видати велику книгу.

– У Вас збереглися певні нотатки з тих років чи все на сторінки видання виринає лише з пам’яті?

– У мене ціла шафа наповнена різними документами, листами, матеріалами, багато цікавих подій та фактів зафіксовано й у моїй пам’яті.

– Отже, знаємо, що вперше Ви приїхали в Україну 1993 року, враження про це Ви виклали у своїх мемуарах. Якою тепер майже через тридцять років бачите Україну?

– Я пишався, відчув себе гордим, що був залучений до різних проєктів в Україні протягом майже 30-річного періоду. Я спостерігав, як Україна рухалася від радянського комуністичного минулого у демократичне майбутнє. І мене вражав цей набуток, це прагнення долучитися до європейської, світової спільноти.

– Востаннє коли були в Україні?

– Майже три роки тому.

– Тепер цікавитеся Україною?

– Звісно, надто цікавлюся. Дуже багато маю друзів в Україні. Читаю також газети, дивлюся телесюжети про теперішнє життя у вашій країні. Анексія Криму, воєнні події на українському сході відгукуються болем у моєму серці, в інформаційному просторі спостерігаю за цими подіями, вони мене вкрай хвилюють.

– Пане Білле, до медицини до 1995 року ви мали якийсь стосунок? Бо, як випливає з мемуарів, саме тоді Ви перейнялися проблемами української галузі охорони здоров’я та медичної освіти. Познайомилися з тернопільськими професорами-медиками Леонідом Ковальчуком і Володимиром Бігуняком.

– До 1995 року я працював у наглядовій раді одного з найбільших шпиталів у Південній Кароліні. Мене вперше запросили відвідати Україну 1993 року. І зробив це тодішній міський голова Тернополя В’ячеслав Негода. Відтак я став своєрідним з’єднувальним містком між штатом Південна Кароліна та українською стороною. З часом намагався налагодити тісні зв’язки саме на рівні свого штату, розбудувати школу медсестринства в ТНМУ. Допомагав разом з американськими вишами та Тернопільським медуніверситетом розробити міжнародну програму з медсестринства.

На моє переконання, цей проєкт був дуже корисний саме для Тернопільського медичного університету, адже тепер є змога запросити студентів чи не з усього світу навчатися за цією програмою. Тішуся, що саме ТНМУ надає цю послугу, що таким чином меддопомога надходить у ті країни, де немає розвиненої медичної індустрії.

– У спогадах Ви пишете, як уперше зустріли нашого теперішнього ректора. Ця дружба триває надалі?

– У той час професор Михайло Корда був деканом і водночас перекладачем, доносив мої думки та пропозиції українській аудиторії. Я подружився з ним, став добрим другом. Нині спостерігаю, як ректор Михайло Корда розбудовує Тернопільський медичний університет, йому вдалося вже багато зробити, я ж пишаюся його такими результатами.

– Як часто прагнете зателефонувати до ТНМУ, поцікавитися справами у виші?

– Знаю багатьох професорів, співробітників як Тернопільського національного медичного університету, так і Західноукраїнського національного університету (колишній ТНЕУ). Час від часу телефоную, цікавлюся їхніми справами, життям. Я в захопленні від української системи освіти. Взагалі в Україні є багато речей, якими можна захоплюватися.

– Чим тепер займається Ваша компанія Corbia International?

– Зараз я не так активно займаюся справами, як колись. Я на пенсії. Єдиний проєкт, що пов’язаний з медициною та над яким я зараз працюю, – розбудова сільської медицини. Цей проєкт я обговорював з ректором ТНМУ, професором Михайлом Кордою. Збирався навесні відвідати з цим проєктом Україну, але завадили обмеження через поширення у світі коронавірусної інфекції.

– У своїм мемуарах пишете і про дружину, і про доньку Даяну.

– Донька очолювала міжнародну програму з медсестринства. З дружиною йдемо спільною дорогою вже впродовж 60 років. Протягом усього подружнього життя вона була активним моїм партнером у бізнесі. Я займався різною підприємницькою діяльністю, працював з урядовими та неурядовими організаціями, а останніми роками, щоправда, трохи відійшов від такої активності.

– Скільки ж Вам років?

– 82 роки. Я не відчуваю, що маю стільки літ, це радше хронологічний вік. Я на пенсії. Але все ще працюю над покращенням галузі охорони здоров’я в різних країнах світу.

– Багато у своїх спогадах пишете про українські страви. Мабуть, були вони Вам дуже до смаку?

– Українська їжа не так різко відрізняється від американської. Тож завжди охоче ласував українськими наїдками. Зрештою, я подорожував багато й іншими країнами, завжди хотів скуштувати там національних страв. В Україні дуже гарні кухарі, смачно готують.

Мені також привозили з України різні сувеніри. Напевно, їх у мене більше, ніж у будь-якого американця.

– В Україну хочете ще приїхати?

– Дуже б хотів ще приїхати у чудову та мальовничу Україну. Сподіваюся, що мені, незважаючи ні на що, поталанить побачити вчергове країну, в яку залюблений уже майже три десятиріччя.

Розмову вів

Микола ВІЛЬШАНЕНКО


Уривки з мемуарів Білла Дж. Колемана

Передмова:

У цих коротких мемуарах неможливо описати мужність і силу українського народу в його невпинній еволюції від соціалістичної держави до нинішньої демократичної республіки. Мені пощастило співпрацювати з Україною та бути невеликою частиною її майже тридцятирічних трансформацій з часу здобуття незалежності.

Усе, про що прочитаєте в цих спогадах, описано так, як це було насправді, або так, як я спостерігав власними очима. Я дізнався, що означає поняття «залізна завіса», яке стосувалося СРСР і Росії. Це історія про Україну, її боротьбу за вихід із СРСР та будівництво незалежної демократичної держави.

Розділ 1. Президент Рональд Рейган розпочинає акцію, щоб змінити світ.

Після Другої світової війни Росія захопила більшу частину Східної Європи й претендувала на території, які раніше вважали Західною Європою. Всі ці країни стали радянськими соціалістичними республіками, навіть східна половина Німеччини підпорядковувалися російському Кремлю та його політиці.

З часу Другої світової війни США та СРСР були конкурентоспроможними в гонці озброєнь, і кожна з держав мала достатній ядерний потенціал, щоб знищити іншу. Російська держава зіткнулася зі значними проблемами. Росіяни та народи інших підкорених радянських республік відчували дефіцит майже у всьому, в тому числі в одязі, житлі, енергії та навіть їжі. Зростав тиск на Росію, який спонукав її зробити щось для покращення умов у СРСР.

12 червня 1987 р. президент Рейган виголосив свою знамениту промову в Берліні з балкона, що виходив на Берлінську стіну, яка відокремлювала Західний та Східний Берлін. Він тоді сказав: «Пане Генеральний секретарю Горбачов, якщо Ви прагнете миру, якщо прагнете процвітання для СРСР, якщо прагнете лібералізації, приходьте сюди, до цих воріт. Пане Горбачов, відчиніть ці ворота, зруйнуйте цю стіну!».

Минув певний час і СРСР почав руйнуватися, коли підкорені держави почали вимагати незалежності. Україна, яка на мапі зображена жовтим кольором, має номер «6» у цьому списку. Решта названих держав також стали незалежними від панування Росії. Остання, яка на карті має номер «1» та виділена червоним кольором, все ще дуже велика держава.

Розділ 2. Історія України. Як я став причетним до неї

Кілька років я брав участь у політичному житті Південної Кароліни, коли 1988 року Керролла Кемпбелла було обрано губернатором. Я підтримував Керролла під час його виборів внесками та виплатою зарплатні своїй доньці Діані, яка працювала з його співробітниками під час передвиборчої кампанії.

Діана справила таке гарне враження, що Керролл попросив її приєднатися до його команди в Колумбії, коли його обрали. Незабаром її призначили координатором губернатора з усіма благодійними та некомерційними організаціями Південної Кароліни.

Одного вечора, на початку 1992 року, я працював допізна у своєму кабінеті. Раптом задзвонив телефон. Це був губернатор Кемпбелл. «Привіт, Білле! Чи могли б ви прийняти делегацію, яка приїжджає до Південної Кароліни, та організувати змістовну програму для їхнього візиту сюди. Делегація може складатися з чотирьох-шести українців. Вони хочуть дізнатися про американську форму правління та різні види бізнесу. Планують побути в нас майже тиждень. Це має бути для вас чудовим досвідом навчання, тому майте на увазі, що ви представлятимете США та штат Південна Кароліна іноземній країні».

Не знав, що, приймаючи прохання губернатора прийняти українців, я отримаю досвід, який змінить моє життя.

Розділ 3. Прибуття українців

Українська делегація прибула за графіком, через три тижні після телефонного дзвінка губернатора до мене. Я зустрів їх в аеропорту, відтак відвіз до готелю та допоміг поселитися. З’ясував, що це прибула делегація з Тернопільської області. Мер Тернополя В’ячеслав Негода став керівником цієї делегації.

Під час їхнього візиту ми зустрілися з мером Грінвілла, який показав їм мерію, зали міської ради та відповів на запитання, як здійснюється управління містом Грінвілл, яким чином фінансується та які стосунки мають міська влада з округами, штатами й федеральним урядом. Ми їхали до Колумбії, щоб зустрітися з губернатором та деяким його персоналом на сесії, присвяченій урядам штату та федерації. Відвідали численні малі, середні та великі підприємства. Деякі були приватною власністю, деякі – великими корпораціями, що належать акціонерам. Мовили про різні форми бізнесу, в тому числі про корпорації, товариства, різницю між приватним і державним бізнесом тощо.

Міський голова Тернополя розповів про велике в Тернопільській області підприємство «Ватра», яке виготовляло різноманітні світильники.

Одного разу ми відвідали компанію у великому офісному будинку з кількома поверхами. Після цього я відвіз українців на приватний м’ясопереробний завод. Гості були подивовані, дізнавшись, що цим підприємством володіє одна сім’я.

Це був напружений та наповнений різними відвідинами тиждень. Ми побували в компаніях, державних офісах та на інших важливих об’єктах. Я намагався щодня повертатися з гостями до свого кабінету до п’ятої години, де, щонайменше, дві години обговорювали побачене, я відповідав на запитання українців.

Після від’їзду української делегації додому, я надіслав губернатору Кемпбеллу лист разом з копією нашого порядку денного та списком людей, з якими гості зустрілися під час свого перебування в нас. Керролл зателефонував мені пізніше й висловив подяку та підкреслив, що я перевершив його очікування щодо прийому групи.

Я й надалі надавав безкоштовні консультації українським чиновникам через тернополянина – пана Олександра Левченка. Зв’язок здебільшого здійснював факсом, доки 1993 року не стала доступною електронна пошта.

Розділ 4. Моя перша поїздка в Україну

На початку 1993 року я отримав запрошення відвідати Україну як гість Тернопільської області.

Я прийняв запрошення на вересень та відправив його також до Ренді Машберна, мого політичного друга, й до Джейн Грін та її чоловіка Пета, бо вони хотіли побачити країну.

Ми летіли з аеропорту Дж. Кеннеді в Нью-Йорку до Франкфурта, Німеччина, а звідти – до Києва, столиці України.

З Києва до Тернополя прибули близько 21-ої години. Поселилися в готелі, який зарезервувала для нас сторона, що запросила.

Опісля я дізнався, що ми були першими американцями, яких у готелі зустрічали. Українці хотіли справити на нас гарне враження настільки ж, як і ми на них. Як підсумок – обидві групи намагалися завжди бути якнайлюб’язнішими.

Як з’ясувалося, міська рада розташовувалася трошки більше милі від готелю, нам треба було пройти через міст, парк біля озера, вгору сходами, а потім ще квартал. Прогулянка була цікавою. Я пізніше ходив цією дорогою багато разів і майже кожного разу спостерігав позитивні зміни в місті. Я полюбив Тернопіль та його мешканців протягом наступних двадцяти років, і я з гордістю можу сказати: радий, що допоміг у змінах, що відбувалися за той час.

Ми прибули до міської ради, де нас привітав голова В’ячеслав Негода, керівник української делегації, яку ми приймали в Південній Кароліні роком раніше. В Тернополі ми мовили про багато речей, і я ставив стільки ж запитань, скільки й вони. Це був хороший обмін інформацією та вивчення того, що було потрібно Україні, щоб стати демократичною державою, подібною до США. Вони прагнули вчитися, а я завжди хотів допомогти іншим стати кращими.

Наступні три дні були дуже схожі на перший. Я був зайнятий зустрічами, а мої колеги мали більше часу, щоб прогулюватися містом. Щодня в них з’являлося багато різних історій, якими вони ділилися, коли ми зустрічалися за вечерею. Вони починали відчувати симпатію до людей, яких зустрічали.

Одного дня я був вільний від зустрічей, тож пішов гуляти з Ренді Машберном. Ми фотографувалися на тлі церкви.

Я вирішив заглянути до храму. Двері були відчинені. Можна було почути звук молотка та запах фарби. Очевидно було, що тривають певні ремонтні роботи. Церква вразила мене.

Я побачив двох літніх пань, які сиділи в кріслах за столом з книгами записів перед ними. Почав розмовляти з ними англійською, отримав кілька приємних посмішок. За якусь хвилину-другу мені відрекомендували молоду жінку, яка говорила не дуже доброю англійською, але цілком достатнього рівня. Вона сказала, що служить у церкві як перекладач. І розповіла, що в Тернополі реставрують чотири церкви, й ще три будують».

«А що роблять ці дві пані тут?»

«Вони ведуть облік пожертв для церкви».

«Чи можу я зробити невелику пожертву?»

«Звісно! Вони будуть зворушені, що американець уперше відвідав нашу церкву та зробив пожертву на реставрацію».

Двадцятидоларова банкнота стала тоді першою з кількох гуманітарних пожертв, які я зробив для України найближчими роками. Дуже пишаюся, що залишив своє ім’я в книзі записів тієї чудової старовинної церкви.

Ми всі щасливо повернулися з Тернополя додому, отримавши життєвий досвід і переконання, що я ніколи, навіть у гадці не підтримуватиму будь-яку соціалістичну політичну силу.

Розділ 6. Епідемія дифтерії

На початку 1994 року я отримав факс, який мене і схвилював, і жахнув. Західна частина України пережила епідемію дифтерії серед дітей, які не були щеплені через відсутність вакцини, а Росія відмовлялася її продавати. У факсі йшлося, що до лікарні доправляли дітей віком до дванадцяти років, а смерть наставала щодня. Вони підрахували, що кількість дітей у цій віковій категорії, які піддавалися ризику, нараховувала майже сто тисяч у Західній Україні. Питання було простим: «Чи можна якось допомогти отримати вакцину?».

Мушу визнати, що хоча більшу частину свого життя я провів, розв’язуючи проблеми інших людей, ця новина мене потрясла. Все, що я міг зробити, – це надіслати факсом повідомлення, в якому відповів просто: «Я спробую».

За допомогою Лори Морріс, помічниці сенатора Фріца Голлінга з Південної Кароліни, Ренді Машберна, його церкви та кількох жертводавців, ми були готові відправити вакцину менше, ніж за тиждень. Тернопіль отримав холодильний піддон з вакциною проти дифтерії, що прилетіла з Данії. Ми отримали безпрецедентний розголос в українських ЗМІ.

Мої стосунки з Україною лише стартували. Починаючи з 1991 року протягом наступних двадцяти років, Україна стала багато в чому частиною мого життя та великою частиною моєї роботи.

Розділ 8: Початок втілення українських «проєктів»

1995 року я приймав професорів Володимира Бігуняка та Леоніда Ковальчука з Тернопільського національного медичного університету. Професор Бігуняк був провідним спеціалістом з опіків і керував власною клінікою, крім того, що був викладачем ТНМУ. Я познайомився з ним під час одного зі своїх попередніх візитів до Тернополя. Ми говорили про його спеціальність, і я розповів йому про великий опіковий центр в Огасті, штат Джорджія. Професор Ковальчук був ректором Тернопільського медуніверситету та одним з найкращих хірургів України. Він стане одним з моїх найбільших друзів і відчинить для мене багато дверей у майбутньому.

Білл Дж. КОЛЕМАН під час зустрічі з ректором Тернопільського медуніверситету, членом-кореспондентом НАМН України, професором Леонідом КОВАЛЬЧУКОМ (2005 р.)

Професори Леонід Ковальчук і Володимир Бігуняк прилетіли до Грінвілла. Я зорганізував візит до опікового центру м. Огаст, щоб вони зустрілися з деякими їхніми фахівцями. Ми виїхали рано-вранці й їхали майже три з половиною години від Грінвілла, до Огасти, штат Джорджія. Лікарі мали можливість побачити багато чого в Південній Кароліні, в тому числі сільську місцевість, а також невеликі та великі міста. Зустріч українців з американськими опіковими спеціалістами відбулася дуже добре, було досягнуто багатьох домовленостей щодо обміну інформацією та технологіями.

Професор Бігуняк розробив методику з використання шкіри свиней для лікування сильних опіків, аналогічно, як пересадку шкіри людини. Свиняча шкіра сприяла швидшому загоєнню обпеченої ділянки та відростанню шкіри людини під нею. Йому потрібен був спосіб забору свинячої шкіри й метод, як зробити її набагато тоншою. Лікарі Огасти розповіли йому про інструмент, який називають «дерматомом», який міг би видалити шкіру людини, не пошкодивши тканини під нею. Водночас зазначили, що можна використати й для видаленням дуже тонкого шару свинячої шкіри.

Повертаючись до Грінвілла, професор Бігуняк запитав, чи знаю я, де можна придбати один з дерматомів і скільки вони коштують. Я сказав йому, що не знаю цього, але можу зробити кілька запитів.

Пізніше зателефонував моїй знайомій в офісі сенатора Голлінгса у Вашингтоні, і після детального опису нашого візиту до Огасти та роботи, яку професор Бігуняк здійснював в Україні, я поцікавився, чи може вона зв’язатися з адміністрацією ветеранів, щоб дізнатися, чи є у них такі пристрої та чи вони могли б їх надати.

Наступного дня вона зателефонувала й сказала: «Вони користуються дерматомами, але не так часто, як колись. Адже розробляють інші способи оздоровлення без використання шкіри кадаврів. Зараз вони використовують синтетичну шкіру, виготовлену з білків, яка працює так само добре, але без травмування, пов’язаним з тим, що пацієнт носить шкіру мертвої людини. Вони будуть раді допомогти вашому лікареві, пожертвувавши кілька своїх дерматомів».

До Тернополя після цієї розмови я приїхав у серпні. Моя кімната в готелі була готова. Мені в готелі показали кімнату на третьому поверсі, відведену для VIP-персон, в якій була велика таця з фруктами та горіхами, ваза з квітами, бутильована вода й працівник, який розмовляв англійською. Мені сказали, що в ресторані готелю я можу випити кави чи чаю до півночі, сніданок буде доступний вже о шостій ранку, і я просто повинен зателефонувати до рецепції, якщо мені щось потрібно. Хтось обов’язково розмовлятиме англійською.

Моя кімната виходила на прекрасний парк просто через дорогу від готелю, і я міг бачити головну будівлю ТНМУ через дорогу з правого боку від мого вікна. Задня частина готелю виходила на велике прекрасне озеро, яке я пізніше ретельно оглянув. Мені було дуже комфортно в моєму готелі, який, як мені сказали, надав ТНМУ.

Я провів тиждень у Тернополі, де познайомився з багатьма людьми на всіх рівнях української влади. Тиждень можна було поділити навпіл, 50 відсотків часу присвятив питанням, що стосувалися охорони здоров’я та освіти, здебільшого в ТНМУ, а також і в Тернопільській академії народного господарства (ТАНГ). Інші 50 відсотків стосувалися політичних та економічних питань, як правило, з політиками або власниками бізнесу. Багато таких зустрічей дасть імпульс більш глибокій співпраці в подальших місяцях і роках.

Я привіз два дерматоми професорові Бігуняку. Він був дуже схвильований, не міг дочекатися, щоб випробувати їх. Перш ніж я поїхав додому наприкінці тижня, він удосконалив процес використання приладу для виготовлення дуже тонких, майже прозорих шарів свинячої шкіри. З цього маленького подарунка доброму лікарю в Тернополі почнеться активніша робота в опіковому центрі з виготовлення замінників шкіри для лікування хворих з опіками. Тут лікуватимуть сотні людей із сильними опіками щорічно з усієї України.

Мені неодноразово мовили, що Україна докладає якнайбільше зусиль, аби стати демократичною країною. Міністр освіти щойно заявив, що англійську мову вивчатимуть у всіх школах, починаючи з початкової школи, щоб учні могли вільно говорити та писати англійською мовою до дванадцяти років. Їх найбільшою проблемою була відсутність джерел писемної англійської мови.

Під час цього візиту я відвідав три школи, щоб поспілкуватися з вчителями та учнями, визначити, чи є якийсь спосіб допомогти в розв’язанні проблеми письмової англійської мови. Дуже вражений був усіма школами, вчителями та особливо учнями в кожній з них. Вони дуже відрізнялися від американських шкіл та американських студентів.

Більшість викладачів тоді не могла розмовляти англійською мовою, але висловили велике бажання вивчити її. Я казав кожному з них, що подумаю, що можу зробити. Я занотував це до свого списку речей, коли повернувся додому.

Мене попросили звернутися до груп викладачів і в ТАНГу, і в ТНМУ. Особливий інтерес викликали політичні процеси у США. Я не готував спеціальної лекції та не мав слайдів і засобів наочності. Я провів один вечір у своєму готельному номері, готуючи презентацію.

Мене познайомили майже з усіма працівниками ТНМУ у великій лекційній залі. Відрекомендував мене ректор медичного університету, професор Леонід Ковальчук. Він сказав, що це моя друга поїздка до України та що ми вже працювали над розробкою спільних проєктів у галузі охорони здоров’я та освіти. Підкреслив також, що я дуже добре знаю американську політичну систему, й запропонував поділитися цими знаннями з тими, хто цікавиться.

Він нагадав професорсько-викладацькому складу, що я допоміг зі щепленням 100 тисяч дітей регіону під час спалаху дифтерії попереднього року, зазначив, що я привіз два найсучасніші пристрої для збору поверхневого шару свинячої шкіри, які будуть використані найближчим часом в опіковій клініці.

Я подякував професорові Ковальчуку й зробив коротку самопрезентацію про те, як мене призначив губернатор Південної Кароліни для прийому першої української делегації в моїй рідній державі 1992 року. Потім я розпочав лекцію, часто робив паузи, щоб перекладач зміг повторити мої слова українською. Перше, що зробив, – визначив основні відмінності між соціалістичною та демократичною державами.

Згодом я окреслив склад американського уряду. Приділив трохи часу організації політичних партій, зазначивши, що у США їх було небагато порівняно з понад 100 партіями, що виникли в Україні перед першими виборами в цій країні. Наголосив на важливості консолідації політичних партій. Час від часу в аудиторії виникали запитання, на які я відповідав.

З цієї лекції в ТНМУ та в ТАНГу розпочалося багато цікавих проєктів. Ми спільно створили групу з політичних досліджень у кожному з навчальних закладів. Ця ідея поширилася на інші університети країни.

Я зустрівся з професором Ковальчуком і ректором ТАНГу й спільно створили український аналітичний центр – «Клуб» для виявлення українських проблем і пошуку шляхів їх вирішення. Він розпочався як група, зорієнтована на Тернопільську область. Ця концепція була швидко прийнята й у Києві.

Інтернет, нарешті, дійшов до великих міст України. Я рекомендував професору Ковальчуку розробити спільний вебсайт США та України. Запропонував своєму персоналу та іншим розробити його й розмістити інформацію, яка цікавила український народ. Це потребувало певної роботи, але в багатьох людей у Південній Кароліні, в тому числі в деяких університетів з’явився академічний інтерес до того, що робимо в Україні. Публікації вебсайту США та України послужили платформою для багатьох додаткових проєктів. Усе ще існує, хоча з 1997 року його зміст здебільшого не змінюється, вебсайт «http://ukraine.corbia.com».

Перше, що зробили на вебсайті, створили «Віртуальну бібліотеку», щоб кожен мав доступ до книг, статей та новин різними мовами світу. Це дозволило вчителям отримати доступ до всіх матеріалів, необхідних для викладання англійської мови на будь-якому бажаному рівні.

1998 року в Тернополі було створено першу громадську бібліотеку англійської мови, тож трирічні зусилля, нарешті, стали реальністю. Понад 30 тисяч книг було зібрано, відсортовано, упаковано та відправлено до Українського центру громадських ініціатив (UCPI), аби донести матеріали англійською мовою до українців. Це дозволило втілити багато менших проєктів, наприклад, кілька шкіл на рівні початкової та середньої школи почали використовувати ресурси бібліотеки як засоби навчання.

Добрий приклад – п’єса «Білосніжка». Школи оголосили конкурс на створення та презентацію п’єси англійською мовою. Corbia надавала призи для переможців цих змагань протягом трьох років.

Білл КОЛЕМАН серед тернопільських колег (2005 р.)

Я й надалі відвідував Україну – раз на рік чи півроку. Більшість досягнень у перші роки описано на вебсайті «Ukraine.corbia.com». Було створено основи та зорганізовано функціональну мережу академічних і політичних контактів.

Я читав лекції з економіки в ТАНГу й допоміг їм провести першу в Україні національну економічну конференцію. Багато урядових чиновників та інших представників національних структур відвідали її.

2001 року мене призначили довіреною особою в раді правління системи лікарень Грінвілла (GHS), найбільшої в штаті Південна Кароліна. Це відкрило нову еру у співпраці з українцями.

Президент GHS Френк Пінкні вірив у необхідність створення зв’язків з іншими організаціями, які могли б сприяти розв’язанню проблем у галузі охорони здоров’я. Він мав добрі робочі стосунки з Технічним коледжем Грінвілла (ТКГ), з Університетом Південної Кароліни (УПК) (філіями в Колумбії та Спартанбурзі), і з медичним університетом Південної Кароліни в Чарлстоні.

Однією з проблем охорони здоров’я була нестача медсестер. Ми входили в епоху «бейбі-бумерів», народжених під час Другої світової війни або безпосередньо після неї. Зростаючий відсоток населення досягав віку старшого громадянина, який потребував дедалі більшої й більшої кількості медичних послуг. Багато аналітиків охорони здоров’я прогнозували значний дефіцит медсестер через брак кваліфікованих викладачів, які мають ступінь магістра або вище в медсестринських школах. Майже всі американські школи медсестер вже відмовлялися від студентів, які не мали кваліфікації.

Ректор Тернопільського медичного університету, професор Леонід Ковальчук запросив мене до Тернополя. У жовтні я приїхав на тиждень в Україну. Мене поселили в навчально-оздоровчому комплексі «Червона калина». Після 9-годинного польоту та їзди з Києва я відпочивав.

Наступного ранку за десять хвилин до восьмої я прийняв душ, поголився та одягнувся. Почув стук у двері й зрозумів, що прийшла людина, яка супроводжуватиме мене. Була рівно 8 година ранку, як і обіцяли. Українці, як правило, дуже пунктуальні та ввічливі до інших, коли йдеться про призначений час. Мені це завжди подобалося й я поважав будь-кого, з ким мав справу.

Професор Михайло Корда стояв біля дверей. Він був моїм перекладачем на кількох попередніх виступах у ТНМУ. Його англійська була чудовою, адже він кілька років провів в університеті в Огайо. На його обличчі була посмішка й він простягнув мені праву руку в привітанні. «Ми завжди раді бачити вас, містере Колеман. Ректор Ковальчук з нетерпінням чекає на вас. Готові йти на сніданок?».

Ми поснідали в їдальні та поїхали до Тернополя.

Ректор Ковальчук був готовий і чекав на мене. Він попросив вийти з кабінету всіх своїх співробітників, окрім професора Корди, який мав виконувати функції нашого перекладача. «Ласкаво просимо до Тернополя, Білле. Завжди приємно бачити вас», – сказав доктор Ковальчук.

Я пояснив йому, що зараз перебуваю у тісних стосунках з найбільшою лікарнею Південної Кароліни, і коли я назвав йому кількість лікарів і медсестер, які працювали в цій системі, він був дуже вражений. Я розповів йому про містера Пінкні, президента лікарні, і про його зацікавленість у розвитку робочих стосунків як в медицині, так і в наукових розвідках. Але мовчав поки що про нестачу медсестер у США.

Ректор Леонід Ковальчук запропонував розпочати з підписання Меморандуму про співпрацю між ТНМУ та компанією Corbia International.

Ми пішли на обід. Відтак, коли ми знову сіли за конференційний стіл, я сказав ректорові Ковальчуку: «В охороні здоров’я США є важлива проблема. Це не регіональна, а національна й, здається, ніхто не знає, як з цим боротися». Професор Ковальчук виглядав здивованим: «Як таке може бути, щоб найбагатша нація у світі та найдосконаліша в галузі медицини, мала таку національну проблему?». Я пояснив йому, що причиною цього є дуже велика кількість людей похилого віку та попит на дедалі більшу кількість лікарів і медсестер, які опікуються ними. Я сказав, що наша проблема – це не дефіцит студентів, адже абітурієнтів є багато, а відсутність кваліфікованого медичного педагогічного персоналу для їх навчання. Зазначив, що викладачі медичних сестер повинні мати принаймні ступінь магістра, а бажано – ступінь доктора. Не так багато медичних сестер у недавньому минулому хотіли витрачати гроші на здобуття наукових ступенів, а більшість не хотіли відмовлятися від занять. Ми з’ясовували причини, але поки що не знайшли рішення. Одначе в Україні можемо знайти розв’язання цієї проблеми, якщо докласти спільних зусиль.

Ми погодилися зробити цю проблему однією з пріоритетних і розробили попередній план її розв’язання під час мого візиту в Україну.

Наступного дня відвідав міського голову. Мер хотів висловити мені вдячність за вакцини проти дифтерії. В його кабінеті відбулася невелика церемонія. Потім ми перейшли до справи.

Очільник міста та працівники міськради хотіли обговорити тему вільного підприємництва та почути різні ідеї щодо його сприяння, які я можу запропонувати.

Ми довго розмовляли про такі речі, як маркетинг, продаж, розміщення реклами, про те, де придбати товар або як виготовити продукцію. Я наголосив на важливості вміння визначати потребу чи бажання людей щодо товару чи послуги. Я мовив про те, як робити «дослідження ринку» та як визначати «цінові точки» й так далі.

«Ви можете розглянути можливість проведення конференції з економічного розвитку, на якій ви б мовили, як розпочати новий бізнес, як залучити капітал, як керувати бізнесом, як спланувати податки, страхування та інші витрати на ведення бізнесу», – сказав я.

Чим більше ми говорили, тим сильніше хвилювалися українці. Нарешті, міський голова запитав: «Пане Колеман, чи можемо ми підписати Меморандум про взаєморозуміння між вами та містом Тернополем? За умови, звичайно, що ви готові брати участь у плануванні та організації такої конференції. Ми, безумовно, можемо скористатися вашою допомогою».

«Так. Я готовий надати будь-яку допомогу, яку зможу», – сказав я.

Після обіду міський голова був у своєму кабінеті з представником обласної влади та ректором ТАНГу. Мене познайомили з обома, і міський голова сказав мені: «Містере Колеман, я чув розмову про проведення економічної конференції наступної весни в Тернополі. Ректор ТАНГу та голова облдержадміністрації хочуть бути учасниками планування та участі в конференції. Якщо ви згодні, можемо підписати окремо меморандум з обома, доки ви тут».

Corbia International підписала меморандум з трьома сторонами. Робота мала розпочатися негайно.

Далі я повернувся до кабінету ректора Ковальчука, щоб поговорити більше про нестачу медичних сестер у США. Він захотів показати мені інститут медсестринства Тернопільського медуніверситету.

Інститут медсестринства складався з двох корпусів. Один був аудиторіями, а другий – гуртожитком. Ректор гадав, що може підвищити рівень своїх студентів, якщо запропонує їм можливість влаштуватися на роботу у США. Ми обговорили цю можливість детальніше, адже це було складною справою. Я зробив багато фотографій студентів у класах, методів навчання, викладачів, аудиторій, бібліотеки тощо, щоб узяти із собою додому.

Це була насичена поїздка й багато чого було досягнуто. Перед тим, як виїхати з України, мене попросили виступити на зборах інституту медсестринства щодо цієї галузі в США. Я погодився ще до того, як дізнався, що ректор Ковальчук запросив представників МОЗ України та керівників кількох інших медучилищ недалеко від Тернополя.

На щастя, я добре знав медсестринську ситуацію у США. Я працював і вивчав її понад рік, перебуваючи в раді правління системи лікарень у Грінвіллі. Ректор Ковальчук відрекомендував особливих гостей, серед яких начальник відділу медсестринства Міністерства охорони здоров’я України, ректор ТАНГу, представник облдержадміністрації, міський голова Тернополя.

Я був вражений, що чоловік може зателефонувати до таких високопоставлених людей та вони так легко приїдуть на його запрошення, щоб послухати мою розповідь про проблеми американської сестринської справи. Пізніше я дізнався, що професор Ковальчук був дуже впливовою людиною в Україні, і він допоможе мені настільки, наскільки я зміг йому допомогти. Я також навчився в нього, що спочатку потрібно мати під рукою всі компоненти, перш аніж починати будувати будь-яку справу, навіть просто ідею.

Наразі ж я виступав з доповіддю. Опісля отримав кілька запитань, зокрема від представника Міністерства охорони здоров’я, від когось з інституту медсестринства ТНМУ. Відтак я познайомився і потиснув руку всім запрошеним, ми обмінялися візитівками, які використаю найближчими місяцями, особливо в Києві.

Перше, що я зробив після повернення з України, зустрівся з Френком Пінкні. Йшлося про дефіцит медсестер і кількість ідей, які я обговорив в Україні, особливо про інститут медсестер та про той теплий прийом, який я мав на всіх рівнях, та можливості співпраці щодо нестачі медсестер.

Джон СТОКВЕЛЛ, президент Університету Південної Кароліни (2005 р.)

Френку сподобалася ідея, яку я йому запропонував. Ми хотіли налагодити співпрацю GHS з ТНМУ щодо того, щоб перетворити існуючий інститут медсестер для навчання американських студентів за американськими стандартами. Нам потрібно було адаптувати місцеві медсестринські школи до цієї ідеї, щоб уникнути політичної реакції з боку тих, хто не розуміє ситуації. «Я зателефоную Тому Бартону з технічного коледжу Грінвілла та Джону Стоквеллу з Університету Південної Кароліни, щоб побачити, чи можемо ми організувати зустріч для обговорення можливостей».

«Дайте мені знати, як саме я можу допомогти», – відповів я.

Френк влаштував зустріч у залі засідань Технічного коледжу Грінвілла. Френк відкрив дискусію про дефіцит медсестер, який зростає, та прогнози на найближчі роки. Він повторив, що причина цього – це відсутність викладачів школи медсестер. Потім розповів про роботу, якою я займався в Україні протягом останніх восьми років, і сказав, що я приніс кілька цікавих ідей.

Їхні очі розплющилися ширше, коли я сказав, що можемо навчати як американських, так і українських студентів в Україні на базі ТНМУ та за підтримки українського уряду, які вже взялися за ідею.

Ця заява спричинила щонайменше годину обговорення плюсів і мінусів такої спроби, доки Френк знову не заговорив і не сказав: «Панове, чи справді в нас є вибір? Ми або зробимо щось нове, або можемо спостерігати, як охорона здоров’я й надалі знижуватиметься до того рівня, що почнемо втрачати пацієнтів через відсутність медичної допомоги».

Том Бартон, засновник Технічного коледжу в Південній Кароліні, завжди шукав віддалені обрії та планування майбутніх невідомих проблем, сказав: «Я погоджуюся з Френком. Ми повинні придумати щось нове, щоб розв’язати цю проблему, або нам потрібно зайнятися тією ідеєю, яка стоїть перед нами. Я принаймні зобов’язуюсь вивчити ситуацію, щоб визначити саме те, що нам потрібно зробити, щоб це запрацювало».

Джон Стоквелл, президент Університету Південної Кароліни, відповів. «Я бачу можливості, крім простого розв’язання проблеми нестачі медичної допомоги. Як університет, можемо організувати курси дистанційного навчання, щоб посилити будь-який дефіцит, який може виникнути спочатку в українській школі. Дуже хотіли б розробити програму обміну між нашими інструкторами з медсестринства та викладачами з України. Могли б навіть створити програму обміну студентами. Але я теж бачу деякі потенційні проблеми».

«Які саме?», – запитав Френк. Я також хотів дізнатися про будь-які перешкоди, які нам доведеться подолати, щоб втілити цю ідею.

«Зареєстровані медсестри повинні не лише проходити жорстку академічну підготовку, а й скласти іспит NCLEX, щоб отримати ліцензію на працю в будь-якому штаті нашої країни. Навчання за цим стандартом в іноземній школі, в кращому випадку, може бути викликом. Ми повинні розв’язати цю проблему, щоб вона працювала».

Доктор Бартон запитав мене, чи відвідував я якісь українські лікарні, щоб побачити медсестер і лікарів у роботі. «Так, – сказав я. – Є велика різниця між українською та американською медичною сестрою. Американські медсестри мають більш високий рівень відповідальності та приймають рішення щодо пацієнта, яких українська медична сестра ніколи не дозволила б собі. Українська медсестра лише виконує вказівки лікарів. ТНМУ та його інститут медсестринства знають про ці відмінності й отримали від Міністерства охорони здоров’я вказівки підтягнути рівень освіти українських медсестер до рівня американців».

«Ти причетний до цієї вказівки?», – запитав Френк.

«Гадаю, так. Зважаючи на нашу попередню співпрацю в Україні, моїй думці довіряють як на місцевому рівні, так і в урядових колах. Я завжди мовив про все так, як воно було, і люди знають, що я не роблю жодної зі справ заради грошей. Як підсумок – я переконав професора Ковальчука, що зараз настав час модернізувати українську охорону здоров’я та стати прикладом для інших колишніх радянських держав. Він погодився».

«Тож яке приймемо рішення?» – запитав Френк.

Я почекав, чи не внесе хтось іншої пропозиції. Після відповідної паузи я сказав: «Нам потрібно зібрати команду медичних сестер як академічних, так і практичних, щоб поїхати в Україну, щоб порівняти та оцінити українські школи медсестер і практику медсестринства з практикою американських шкіл. Нам потрібно було б детально ознайомити їх з тим, що було невідповідним американським стандартам і запропонувати спосіб виправити це згідно з нашими стандартами».

Врешті-решт, ми погодилися об’єднати зусилля та забезпечити персонал для розроблення програми, яка дозволила б нам скерувати американських студентів для здобуття ступеня в Україні, який був би прийнятним у США. Розглянули також шляхи кваліфікації українських медсестер для роботи у США. Френк запитав мене, чи я очолюю робочу групу для GHS. Доктор Бартон сказав, що хотів би, щоб доктор Майк Саммерс очолив команду Технічного коледжу Грінвілла, а доктор Стоквелл сказав, що призначить керівником своєї сторони декана сестринської школи Університету Південної Кароліни.

Ми домовилися про першу зустріч у Технічному коледжі Грінвілла на початку наступного тижня. Звідти проєкт почав розвиватися. Сформулювали загальну мету, потім визначили речі, які повинні були бути досягнуті для її досягнення, й окреслили дію чи стратегію.

11 вересня того ж 2001 року терористи спрямували літаки на вежі в Нью-Йорку. Телевізійні новини по всьому світу передали світлини та історії жертв. Майже одразу професор Володимир Бігуняк з Тернопільського медуніверситету зв’язався зі мною телефоном і запропонував негайно передати в Нью-Йорк усі свої запаси та обладнання для лікування опікових постраждалих.

Після кількох телефонних дзвінків у Вашингтонські політичні офіси отримав швидку відповідь з офісу сенатора Голлінга. Вони висловили подяку професорові Бігуняку та українському народу за їхню турботу й водночас повідомили, що наша країна має належні запаси засобів для лікування опіків. Це була справді щедра пропозиція українців, і я зробив усе, щоб наші місцеві газети були поінформовані про це.

До квітня 2002 року робоча група розробила план і графік, щоб просунутися в наших спільних зусиллях. План швидко затвердили GHS, Технічний коледж Грінвілла та Університет Південної Кароліни, подбали про бюджет на його первинну реалізацію.

Доктор Майк Саммерс з Технічного коледжу Грінвілла був першим з багатьох професіоналів, які супроводжували мене в Україну протягом наступних десяти років. Ми досягли значних успіхів у розвитку школи медсестринства. З Майком ми провели тиждень у Тернополі, готуючись до більш всебічного оцінювання інституту медсестринства ТНМУ за американськими мірками. Поспілкувалися з викладачами сестринської справи, із завідуючими відділеннями, з директором інституту медсестринства та професором Ковальчуком. Основна мета цього візиту полягала в тому, щоб підготувати всіх до робочої групи з оцінювання, яка мала приїхати незабаром.

Після повернення додому ми надіслали команду з чотирьох досвідчених викладачів медсестринства з Університету Південної Кароліни, Технічного коледжу Грінвілла та Клемсона, щоб детально порівняти, чого навчали українських та американських медсестер.

Вони ретельно вивчили українську навчальну програму та порівняли з тим, чого навчають американських випускників.

Після повернення у США був написаний дуже детальний звіт, який оцінював не лише навчальну програму, а й кваліфікацію викладачів за американськими стандартами. Вони порівнювали обладнання, яке використовують, навчальні посібники, години, проведені в класі, наявність книг з медсестринства та інших ресурсів. Отримали копії професійної ліцензійної експертизи для подальшого порівняння з американським іспитом NCLEX.

Був представлений перелік недоліків, а також більш досконалих методологій, що використовують в українській освіті медсестер.

Декани УПК та ТКГ попросили комітет медсестер Південної Кароліни порівняти клінічну підготовку та виявили деякі сфери, які потребують посилення чи розширення.

Як головний координатор проєкту США/Україна, за підтримки професора Ковальчука я почав розвивати стосунки з іншими українськими школами медсестер. Я брав участь у щорічній українській конференції медсестер як доповідач і голова робочого комітету. Я принаймні один раз на рік зустрічався з міністром охорони здоров’я в Києві й розвинув стосунки з американським консулом, щоб інформувати їх про спільні зусилля, що докладають наші дві країни в галузі медицини та охорони здоров’я. Ці стосунки виявилися цінними, коли ми розпочали наші програми обміну між школою медсестер УПК і незабаром Американською школою медсестер (ANS) у Тернополі.

Багато зусиль пішло на розробку онлайн ресурсів для надання допомоги студентам в Американській школі медсестер. Водночас ми розпочали збір книг, щоб відправити їх до Тернополя, аби запустити першу в Україні американську бібліотеку. Весь персонал Corbia Intl. брав участь у пошуку книжок у школах, церквах, громадських клубах тощо. Керолін та її помічник відповідали за перегляд кожної книги, яка надійшла, щоб переконатися, що вона годиться для публічної бібліотеки. Вони каталогізували кожну книгу за назвою, автором і категорією, а список вмісту кожної подяки був набраний та доданий до неї, перш ніж її мали відправити.

На початку 2003 року ми відправили контейнер з доставкою 30 тисяч книг англійською мовою до Тернополя. У нас були значні труднощі з митниками в Одесі, яка була портом прибуття. Після кількох дзвінків до Києва професора Ковальчука та кількох дзвінків з Києва до Одеси контейнер доправили до будівлі, яку заздалегідь підготували для бібліотеки.

Бібліотека набула величезного успіху, мені повідомляли, що люди їхали за багато миль, щоб читати їх.

Ми з професором Ковальчуком обговорювали успіх роботи публічної бібліотеки й заговорили на тему медичних ресурсів з англійської мови. Я сказав йому, що можемо додати посилання на нашому вебсайті, які даватимуть доступ для будь-якого українського лікаря, майже з кожною медичною темою, якщо він має доступ до комп’ютера та Інтернету. Подумали також про те, щоб зробити бібліотеку лише для медичної літератури, якщо було б місце для створення медичної бібліотеки в ТНМУ. Як завжди, Леонід Ковальчук мислив наперед і розумів, що означатиме така книгозбірня. Він сказав: «Я виділю місце, щойно мені скажете. Це було б великим надбанням для медичного університету, особливо для іноземних студентів, які краще розмовляють англійською, ніж українською мовою».

Організація медичної бібліотеки була набагато простішою, ніж публічної. Я просто поговорив з Френком Пінкні в лікарні Грінвілл про цю ідею. Він попросив Фей Товелл, бібліотекаря лікарні, приєднатися до нас, щоб обговорити це питання. Фей запропонувала, крім книг, також відео з хірургічними процедурами, лекції на певні медичні теми та різні матеріали, які були б доречними для такої медичної бібліотеки.

Професор Ковальчук та його викладачі були в захопленні від усіх матеріалів, які ми змогли надіслати. Місіс Товелл виконала чудову роботу з підбору корисних книг і відео та інших навчальних матеріалів. Над бібліотекою було встановлено табличку з написом «Американська медична бібліотека».

Чутки дійшли до Вашингтона від американського консула в Києві про наші зусилля щодо розвитку американської школи медсестер у Тернополі.

Мені зателефонував Стівен Джонс з офісу з міжнародних зв’язків. «Ми хотіли б відправити англомовних іракських студентів до американської школи медсестер в Україні, – сказав він. – Йдеться про сто студентів за один раз. Ви можете це організувати?».

«Я сьогодні спілкуватимуся з Україною. Якщо сконтактуюся з ректором, зможу відповісти вам до завтра», – відповів я.

Як правило, я не розмовляв з професором Ковальчуком, бо доводилося використовувати перекладача, тому я зателефонував професору Корді, декану факультету іноземних студентів. «Добрий день, Михайле. У мене є кілька важливих новин для ректора Ковальчука. Чи можете піти до його кабінету, щоб перекласти нам? Я щойно розмовляв телефоном з офісом з питань зовнішніх зв’язків у Білому домі. Вони хочуть знати, чи можна було б навчати іракських медсестер у створеній нами американській школі медсестер».

«Побудьте на телефоні, я зазирну, щоб побачити, чи може ректор Ковальчук зараз порозмовляти з вами».

Через три хвилини Михайло знову повернувся до телефону. «Ми можемо порозмовляти просто зараз. Просто зателефонуйте на його службовий номер і я відповім».

Я зателефонував, Михайло відповів. Ректор Ковальчук також був на лінії.

Михайло перекладав кожного з нас.

«Чи можемо навчати майбутніх медсестер, починаючи з наступного навчального року? У США розглядають спочатку навчання п’ятдесяти студентів на першому курсі, але збільшать кількість, якщо ми просунемось уперед».

Я зателефонував Стівену Джонсу в Білий дім і прозвітував про мою розмову з ректором Ковальчуком. Сказав йому, що нам потрібно буде розробити контрактну ціну, до якої має ввійти також вартість навчання, житло та звичайні витрати для іракських студентів. Оскільки Corbia International була співзасновником школи, ректор Ковальчук попросив мене узгодити деталі з вами, і ми спільно підпишемо контракт з урядом США.

Іракська війна тягнулася роками й, як наслідок, – приїзд іракських студентів постійно затримувався. Ми підтримували контакт з містером Джонсом і навіть відвідували Вашингтон кілька разів. Мою зацікавленість та досягнення в Україні визнали кілька відділів, від яких я згодом міг отримати допомогу, коли вона була потрібна.

Ми призначили дату початку на весну 2006 року, адже до цього часу не готові були розпочати програму викладання англійською мовою. Вашингтон сказав: «Добре».

Наприкінці року було укладено угоду про програму обміну студентами та викладачами між ТНМУ й УПК. Метою було адаптувати українських викладачів до викладання сестринської мови англійською мовою з тими ж завданнями та результатами, що й американські школи.

Декан школи медсестринства Марша ДОУЕЛЛ (2005 р.)

У лютому 2006 року перша група українських викладачів приїхала до УПК, щоб провести два місяці навчання та спостереження за американськими викладачами в класі. Обидві групи медсестер подружилися й налагодили міцні дружні стосунки, які виявляться корисними наступними роками.

У серпні того ж року ТНМУ, Corbia International та Міністерство охорони здоров’я України провели Всеукраїнську конференцію з медсестринства в ТНМУ. Відбулася церемонія відкриття американської школи медсестринства в Тернопільському медуніверситеті. Доктор Джон Стоквелл, президент УПК, і декан школи медсестринства Марша Доуелл супроводжували мене в Україні для участі в конференції та церемонії відкриття.

Моя промова на конференції стосувалася дефіциту медсестер у США та про те, яку значну роль американська школа медсестер в Україні відіграватиме в її вирішенні, водночас підвищивши статус медсестер в українській охороні здоров’я. Я наголосив на тому, що американським медичним сестрам надавали більше автономії в догляді за пацієнтами, ніж українським. Медсестри в аудиторії гучно зааплодували.

Потім я виклав власне бачення Nurses International, LLC, нової компанії, яку почав засновувати. Її метою було покращити охорону здоров’я в якомога більшій кількості країн, де це було потрібно. Гадаю, це показало можливості того, що Україна може зіграти значну роль у покращенні медсестринства на міжнародному рівні, а отже, й міжнародної охорони здоров’я.

Джон Стоквелл з УПК і Марша Доуелл зробили коротку презентацію щодо нашої співпраці та цілей з обміну викладачами й студентами у межах вже підписаної угоди.

Професор Тетяна Чернишенко представляла Міністерство охорони здоров’я України. Вона зіграла важливу роль у швидкому перетворенні Американської школи медсестер на міжнародну.

Останнього дня конференції мене попросили вийти на сцену. Ректор Ковальчук стояв біля мікрофона і мовив: «З великою честю й повагою я порекомендував вченій раді присудити панові Біллу Дж. Колеману, громадянинові США, звання почесного професора нашого університету за його працю та відданість Україні протягом останніх дванадцяти років».

Білл Дж. КОЛЕМАН (2005 р.)

Мене цілковито здивувала ця несподіванка. Я був захоплений та зворушений тим, що мене прийняли до такого поважного товариства освітян і медиків.

2007 року я заповнив юридичні документи на заснування Nurses International на суму 400 тисяч доларів США й почав збирати гроші. Ми привезли другу групу викладачів американської сестринської школи для навчання в УПК. Того року я двічі побував в Україну. Виступав на Міжнародній сестринській конференції в Україні й налагодив контакти з делегаціями з Бельгії та Нідерландів. У другій поїздці працював з ректором Ковальчуком і професором Кордою, щоб набрати більше студентів з-за кордону для школи медсестер.

Того ж року я з дружиною протягом тижня приймав трьох українських лікарів у власній оселі. Двоє були викладачами в школі медсестер ТНМУ, вони працювали над міжнародним навчальним планом для медсестер, а третя – над налагодженням зв’язків у галузі онкології. Лікарка-онкологиня також була представницею Національного інституту раку.

Nurses International почала переходити у статус міжнародної організації 2009 року. Тоді ми підписали угоди з нігерійською рекрутинговою фірмою, щоб набирати студентів до Міжнародного інституту медсестер (зараз це відділення Американської школи медсестринства). Уклали й угоду про добір персоналу з десятирічною рекрутинговою фірмою в Бангладеш.

Ізраїльська фірма Elbit Imaging зв’язалася з Nurses International, бо була зацікавлена в будівництві двадцяти лікарень в Індії, а отже, найближчими роками їм мало б знадобитися понад десять тисяч медсестер.

Зрештою, ми зустрілися з професором Ковальчуком і начальником управління охорони здоров’я Тернопільської облдержадміністрації. Спільно розробили комбіновану угоду, де Nurses International керуватиме проєктом, а Україна навчатиме медсестер.

2010 року до мене також звернувся містер Майкл Редмен, президент компанії Oncolyx Corp, Х’юстон, Техас, США. Онколікс – комерційна компанія, заснована задля продажу різних видів ліків проти раку, які розробив М. Д. Андерсон, та є, мабуть, найсучаснішим та найвідомішим лікувальним закладом у світі.

Пан Редмен хотів обговорити можливості проведення клінічних випробувань в Україні щодо онкологічних препаратів, адже Україна пережила 1986 року катастрофу на Чорнобильській АЕС. Пан Редмен гадав, що «Онколікс» може бути ефективним методом лікування багатьох людей і хотів обговорити можливості співпраці з Україною щодо проведення клінічних досліджень препаратів, що розроблялися.

У жовтні я з Майклом Редменом приземлився в аеропорту Бориспіль і нас зустрів професор Михайло Корда. Він уже домовлявся про те, щоб ми зупинилися в готелі «Україна» в Києві.

Виявляється, ректор Ковальчук зробив велику роботу, готуючись до нашого візиту. Менеджер готелю особисто показав нам номери в найкращій частині готелю.

Професор Корда повідомив, що маємо бути в Міністерстві охорони здоров’я о 9:00. Наступного дня нас привітав заступник міністра охорони здоров’я.

Пан Редмен представив тридцятихвилинну презентацію, й професор Корда перекладав її. Це була дуже професійна презентація з чудовою візуальною та медичною інформацією. Потім звучали запитання та відповіді.

Насамкінець пан Редмен зазначив: «Онколікс завершив усі дослідження на тваринах щодо багатообіцяльного препарату для лікування раку яєчників, одного з основних наслідків радіаційного опромінення. Випробування на І фазі на людях розпочнуться в США на початку наступного року, і велике випробування фази ІІ має стартувати одночасно у США та Україні 2012 року».

Багато людей висловили зацікавленість і заявили, що готові допомогти через свої відомства, якщо буде необхідно.

Згодом ми поїхали до кабінету Василя Бліхара, директора Державного фармацевтичного центру, який запросив нас на зустріч після засідання у Міністерстві.

Він був готовий і чекав на нас зі стосом документів на своєму столі. Окреслив українські закони, яких повинен був дотримуватися, а, отже, маємо дотримуватися й ми при тестуванні ліків в Україні. Крім того, він склав повний набір усіх необхідних форм і процедур, які нам треба було б подати та пройти. Іншими словами, ми мали повну схему того, як почати та провести клінічні випробування, хто буде залучений, та всі правила.

Наступного ранку поїхали до Тернополя, де провели кілька днів, побувши туристами, зустрічаючись з людьми в ТНМУ, інституті медсестринства, міськими чиновниками.

Розділ 9: Висновки

Був 2010 рік. У Тернополі мали зустріч з ректором Леонідом Ковальчуком. Професор Ковальчук наголосив, що Тернопільський медуніверситет буде радий координувати будь-які майбутні випробування на рак, які проводитимемо в Україні.

Я підтримував зв’язки в Україні й досі підтримую стосунки з великою кількістю хороших українських друзів, яких знайшов упродовж багатьох років.

Професор Леонід Ковальчук, ректор Тернопільського медичного університету, мій добрий та найвпливовіший друг, якого я коли-небудь мав, помер від раку через кілька років. Професор Михайло Корда, який кілька років обіймав посаду декана факультету іноземних студентів й який був моїм перекладачем і теж став одним з моїх найкращих друзів, був призначений ректором ТНМУ. Це був чудовий вибір.

Я підтримую стосунки з ректором Михайлом Кордою й нещодавно був радий привітати його з отриманням університетом почесного статусу національного.

Міжнародна школа медсестер, яка була трансформована з «Американської школи медсестер», яку ми розпочали раніше за моєї участі спільно з Україною, зараз готує медсестер з різних країн Європи, Близького Сходу, Азії, Африки та всього світу. Тут навчають за високими стандартами Американської школи медсестер і вона є одним з найкращих закладів для підготовки медсестер у світі. Щороку її студентами прагнуть стати тисячі абітурієнтів.

Пишаюся, що є другом України, й тішуся, що доклався до покращення засад охорони здоров’я завдяки удосконаленню підготовки медичних сестер у багатьох країнах.

З моєї першої зустрічі з українською делегацією тридцять років тому, я бачив, як гноблений комуністичною владою народ, переходив від дуже бідної нації до демократичної держави.

Моя компанія – Corbia International залишається членом консорціуму вищих медичних навчальних закладів, а ректор Михайло Корда – керівником організації, яку створив професор Ковальчук за моєю пропозицією та підтримкою.

Особлива примітка до всіх моїх друзів в Україні

Ви пройшли тривалий шлях за останні тридцять років. Ви – чудовий приклад для багатьох країн світу, які досі там, де Україна була тридцять років тому. Ви – розумні, турботливі люди, віддані родині, сусідам і друзям.

Тепер, коли ви отримали свободу від жахливого комуністичного режиму, ви можете досягнути того, чого прагнете. Завжди пам’ятайте, де ви були й учіть своє молоде покоління, в чому відмінність між «свободою» та «комунізмом».

Нехай Вас усіх благословить Бог!