«Вважаю, що ми всі в нашій країні, яка нині потерпає, – велика сім’я. Військові за порятунок України платять своїм здоров’ям і життям. Я ж, у тилу, можу заплатити бодай часом, витративши його на користь для наших воїнів. Це насправді мізерна ціна порівняно з тим, що витрачають вони, та водночас дуже важлива й потрібна», – переконаний студент другого курсу медичного факультету Андрій Свіржевський, який з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну активно долучається до волонтерського руху й у межах нашого університету, й поза ним.
– Андрію, як змінила ваш світогляд війна?
– Більше ціную родину, життя, час. Почав також більше шанувати військових, хоча я й так ставився до них з величезною повагою. Взагалі добра у серці в мене з’явилося більше.
– Чи змінилося ваше ставлення до російців?
– Ще задовго до повномасштабного вторгнення росії в Україну я періодично спілкувався з ними в чат-рулетці заради цікавості: якими ж людьми є наші сусіди? І вже тоді дійшов висновку, що більшість з них недалекі у своїх поглядах, у них порушені причинно-наслідкові зв’язки, тобто вони справді не розуміють, чому їх не люблять у той момент, коли вони знищують цілі народи. У них немає жодних морально-етичних цінностей, жодної поваги до інших, лише зневага й зверхність. Коли з ними комунікуєш, буквально за 20 секунд розумієш, завдяки агресивній манері спілкування, звідки ця людина та хто вона. Вони починають діалог з токсичних агресивних емоційних навантажень, жорсткого мату чи якогось кліше, хоча ти при цьому ще не встиг нічого сказати. Це населення з голови до п’ят просякнуте імперіалізмом і шовінізмом. Ці люди хочуть війни, вони нею живуть. Ця ненависть до інших народів не нав’язана їм лише однією групою людей, вона постійно в їхніх думках. На це без огиди неможливо дивитися, важко слухати та розуміти, а найбільше тому, що ці «люди» – твої сусіди.
І ось згадуєш історію власної родини, в якій були репресовані. Цікавишся хроніками російських, московських воєн, історією цих людей та своєї країни. І мимоволі усвідомлюєш, що, скільки цим «людям» шансів не давай, скільки не пробачай, вони все одно прийдуть з війною, щойно відчують твою слабкість, аби забрати твоє життя та привласнити собі. Тому, звичайно, мене аж ніяк не дивує нині їхня поведінка.
– Як захищаєтеся від негативу, що зараз просочується у наш мозок безперервно?
– У мене такий склад психіки, що, коли я не готовий до чогось, не продумав цього, не прийняв як можливе – то на мене це справді справляє враження. Якщо ж я морально готовий до тих чи інших ситуацій, мені вони не особливо впливають на психіку.
– Тобто ви були готові до повномасштабної війни?
– Так, я був цілком готовий до такого розвитку подій. По-перше, війна вже триває майже дев’ять років. По-друге, з боку росії постійно надходили різні меседжі про те, що цим все не завершиться. Тож мені було зрозуміло, що вірогідність повномасштабної війни дуже велика.
– Проте уявляти та розуміти, що буде, – це одне, а ось перебувати в тій ситуації – все ж дещо інше.
– Я не сприймаю все так близько до серця. Що буде – те буде. Життя одне, й витрачати його на негативні емоції не варто. Головне для мене – усвідомлювати, що робити в тій чи іншій ситуації та навіщо це робити.
– У часі війни ви активно долучаєтеся до волонтерського руху університету. Що вас спонукає до цього?
– Оскільки я маю водійські права, то були моменти, коли мене залучали до поїздки з гуманітарною допомогою: кілька разів з командою однодумців їздив під Харків. Але це моя діяльність поза університетом. А в межах волонтерського руху університету зараз здебільшого докладаюся до виготовлення окопних свічок. Що спонукає? Вважаю, що ми всі в нашій країні, яка нині потерпає, – велика сім’я. Військові за порятунок України платять своїм здоров’ям і життям. Я ж, у тилу, можу заплатити бодай часом, витративши його на користь для наших воїнів. Це насправді мізерна ціна порівняно з тим, що витрачають вони, та водночас дуже важлива й потрібна. Крім того, в мене в родині також є люди, які нині воюють. І долучаючись до волонтерського руху, допомагаю також їм. Я безмежно поважаю військових. У моєму розумінні зараз – це те найцінніше, що маємо. Ми повинні їх берегти та шанувати. І ця моя волонтерська діяльність – такий своєрідний вияв турботи та піклування про наших воїнів.
– Які власні якості характеру вам найбільше до вподоби?
– Це складне запитання. Напевно, витримка та виваженість.
– Чи маєте негативні риси, які дошкуляють?
– Я дуже лінивий (сміється). Це мені постійно заважає й вносить винятковий дискомфорт у житті. Намагаюся бути більш енергійним, але ця риса постійно про себе нагадує.
– Як може бути лінивою людина, яка в різний спосіб волонтерить і робить безліч добрих справ?
– Лінивий, напевно, до себе. Мені легко комусь віддати час і можливості, а на себе їх постійно не вистачає. Гадаю, що це насправді більше лінь, аніж нестача часу. З тим, що стосується лише мене, зазвичай тягну до останнього.
– І як з цим боретеся?
– Просто, врешті-решт, стаю, йду та роблю.
– Звідки родом? Яка подія з дитинства запам’яталася найпершою?
– Я з Волині. Народився в місті Ратно, найперші дитячі роки провів у селищі Заболоття тодішнього Ратнівському районі, що неподалік кордону з Білоруссю. Наша сім’я прожила там недовго – майже два роки. Про це розповідала мама. А ось сам переїзд у містечко Рожище, де живемо й нині, я вже добре пригадую. Після закінчення дев’ятого класу мав приємний досвід навчання – вступив у Ківерцівський фаховий медичний коледж.
– Чому медицина? У вашій родині були медики?
– Взагалі ніколи не було. Жодного! Чому я пішов у медичний? Тут два чинники спрацювали. Я частково зі школи втікав, а частково мене, так би мовити, взяли «на слабо». У нас у школі був один вчитель, який ставився до учнів не цілком гарно. Якось я пожартував, що буду патологоанатомом, а він сказав: «Медицина – це не твоє, ти там навіть не пройдеш». Тож коли мама поцікавилася: «Йдеш кудись після дев’ятого?», я без вагань відповів, що буду вступати в Ківерці. Тож не можу сказати, що в медицину я страшенно хотів йти та це була моя мрія з дитинства. Так повернуло життя. У коледжі старався добре вчитися, щоб реалізувати себе у цій сфері, якщо вже була така можливість. А ось розуміння того, що справді хочу з медициною пов’язати життя, прийшло тоді, коли вже працював.
– Працювали за фахом?
– Так, понад рік працював фельдшером Волинського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Це моя пряма спеціальність, яку здобув у коледжі. Пішов працювати, бо хотів спробувати й переконатися остаточно – моє чи не моє. Адже вчитися – це одне, а працювати – цілком інше. Подумав: попрацюю – й буде видно. Працюючи ж, зрозумів, що хочу вдосконалити свої знання та вміння й отримати ще вищу освіту.
– Робота в екстреній медичній допомозі, очевидно, суттєво збагатила ваш фаховий досвід?
– Робота на швидкій – це як риболовля: їдеш на виклик і насправді не знаєш, що тобі попадеться. Це і певний азарт, і певні нюанси, проблеми, і навіть іноді форс-мажорні ситуації, коли протокол взагалі не спрацьовує. Цікаво було. Найбільше бентежили виклики, коли причина невідома, потерпілий без свідомості, не дихає або, ще «краще», стан нез’ясований. Лежить десь на дорозі біля якоїсь крамниці. Не знаєш, куди їдеш і що там буде, взагалі жодної інформації. А в результаті приїжджаєш і – був п’яний, він встав і пішов. Або ж, буває, викликали через скарги на підвищений тиск чи головний біль, приїжджаєш – а там інсульт або ж узагалі людина при смерті. Тож сам не знаєш кожного разу, що на тебе може чекати насправді.
– Чому для вступу в медичний виш обрали саме обрали Тернопіль?
– Тут зірки зійшлися. Я промоніторив усі рейтинги, мені сподобалося: в ТНМУ в різних категоріях високі місця. Дуже гарна матеріальна база, зокрема, наш центр симуляційного навчання – це ж щось дивовижне! Система навчання хороша. Щодо корупції дуже позитивні рейтинги. Та й місто загалом відносно недороге, компактне, жити та навчатися тут комфортно й зручно. Вже навіть те, що не треба добиратися кілька годин від корпусу до корпусу, для мене має суттєве значення.
– Чи вже визначилися з напрямком?
– Думаю про кардіохірургію. Цей напрямок складний, його обирають мало людей, тож щодо конкуренції можна дуже не хвилюватися (усміхається). Та головне – я серце люблю, воно мені подобається, це справді особливий орган для мене.
– Чи цікавить вас наукова робота?
– Якщо випаде нагода спробувати себе в науці – чому б і ні? Це додаткові бонуси в житті й для себе щось нове. Це завжди цікаво.
– У медичному вчитися важко?
– Якщо вчитися – то ні.
– Як відновлюєте сили, якщо виснажуєтеся? Я вже зрозуміла, що риболовлю любите.
– На жаль, вже давно того не робив. Це старе захоплення, іноді, надто зрідка, випадає нагода насолодитися ним. На річці спокій та людей немає – це основна причина, чому люблю риболовлю. Взагалі ж філіжанка кави, печиво-донат і двадцять хвилин спокою – цього мені вистачить, щоб відновитися.
– Які ще захоплення маєте?
– Ой, їх багато! Крім риболовлі також і полювання захоплює. Малюю олівцем, вдається ніби непогано. Переважно малюю для себе, вішаю в кімнаті, щоб голі стіни не були. Люблю також читати. Колись колекціонував монети. На байдарках катався з друзями. Волейбол мені подобається – це, мабуть, єдиний вид спорту, на який я в школі ходив не тому, що треба, а тому що отримував від нього задоволення. Можу в шахи й шашки за компанію пограти, в чат-рулетці іноді люблю посидіти, порозмовляти, послухати, хто що розповідає, але з часом це набридає. Дуже рідко трапляються люди, з якими справді можна про щось суттєве поговорити.
– Які життєві цінності для вас найважливіші?
– Найбільшу цінність для мене мають воля, почуття гідності, час і можливість. І, звичайно, родина. Якщо все це втратити, то інше попадає, як картковий будинок. Винятково також ціную та бережу добро, зроблене для мене. Інколи люди, яких не знаєш, роблять для тебе більше, ніж хтось близький, і що найважливіше – цілком безкорисливо, іноді навіть не знаєш їхніх імен. Я це надзвичайно ціную і пам’ятаю.
– Якщо б мали можливість володіти надзвичайними здібностями, що це було б? І чому?
– Я б хотів постійно мати розв’язок будь-яких проблем в житті, щоб завжди він був правильний. Це вирішило б цілковито все.
– Ким і де бачите себе в майбутньому?
– Бачу себе передусім людиною. Де? Там, де буде комфортно жити та працювати.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА