На Перемогу України студентка третього курсу медичного факультету Андріана Владика чекає з неймовірною бентегою та величезним нетерпінням. Як, зрештою, й усі ми. І навіть трохи більше: адже її батько з перших днів повномасштабного вторгнення росії захищає нашу Батьківщину. Завдяки його мужності вона тут, у тилу, може продовжувати навчання. Тож Андріана натхненно опановує медичний фах, пов’язуючи своє майбутнє лише з рідною країною.
– Андріано, як вплинула на вас війна?
– Повномасштабне вторгнення рашистів на українську землю кардинально змінило наше життя. Мій тато Іван Михайлович із самого початку пішов захищати свою сім’ю, Україну. Але я вірю, що скоро все закінчиться й у кожного з нас почнеться краще життя.
– Як вдається вам нині, коли життя наповнене жахливими подіями, й до того ж ваш батько на фронті, не впадати у розпач?
– Стараюся завжди знаходити позитив і не опускати руки, адже зараз всім важко, всі втомилися. Мені найкраще допомагає відновити сили волонтерство, яким би воно не було – чи це донація, чи виготовлення якихось матеріалів для наших воїнів. Це добра справа, що в будь-якому випадку буде наближати нас до Перемоги. Маємо триматися та сподіватися, що зовсім скоро переможемо.
– Ви активно працюєте над виготовленням окопних свічок для наших воїнів. Що спонукало вас долучитися саме до цієї волонтерської акції? В яких проєктах ще берете участь?
– Дізнавшись, що в нашому університеті почали виготовляти окопні свічки, одразу прийшла допомагати. Спочатку нас було не багато, але з кожним днем ставало дедалі більше. Тепер у нас велика й дружна команда, з якою робота не припиняється ні на день. Потреби у свічках зростають, тож ми працюємо, не зупиняючись. Спонукала мене до цього думка про те, що нашим воїнам на фронті, які перебувають у надскладних умовах, потрібне тепло. Адже вони сидять в окопах, де немає взагалі нічого! Тому я й долучилася до акції «Зігрій теплом наших захисників».
Разом з моєю подругою, одногрупницею Світланою Марчук торік восени також організовували майстер-клас з виготовлення свічок «Вогники добра» для діток 5-6-ти років. Ви бачили б, як у малечі світилися очі, як вони старалися нам допомогти, кожен з них хотів зробити свічечки для воїнів швидше, краще та більше. Вони були такі задоволені, казали, що хочуть приходити до нас в університет щодня. Впевнена, що ці миті запам’ятаються дітям на все життя й справді запалять в їхніх сердечках вогники добра.
Окрім того, кожних два місяці разом з однодумцями здаємо кров для воїнів і всіх тих, хто цього потребує. Заохочую приєднуватися всіх, хто має можливість це робити, адже, по-перше, це завжди потрібно, а по-друге – корисно для здоров’я.
– Які прагнення є орієнтиром у вашому житті?
– Насамперед прагнення відчувати свою потрібність та допомагати людям, адже для лікаря це дуже важливо, немає нічого кращого, ніж відчувати, що вас потребують як доброго спеціаліста. Це також прагнення відчувати себе в комфортних умовах з хорошими людьми.
– Звідкіля ви? Обравши медицину, продовжили сімейну традицію? Хто надихнув вас стати лікаркою?
– Я народилася у селі Великий Глибочок, що неподалік Тернополя. Так, зростала в медичному середовищі, в моїй родині є медичні сестри, акушерки, але немає лікарів. Уже з раннього дитинства знала, що хочу стати лікаркою. У мене були різні ігри, пов’язані з цим. Проводила також багато часу на роботі в мами Інни Орестівни, яка тоді працювала старшою медсестрою. Мені могли показувати якісь медичні інструменти, розказувати, для чого вони. І я вже тоді розуміла, що ця професія мені подобається, а медичні працівники – просто неймовірні люди!
У шкільні роки була впевнена, що спробую вивчати акушерську справу в приватному медичному коледжі в Тернополі. І вступивши туди, не пошкодувала жодного разу, адже це доволі хороший варіант, особливо для тих, хто вагається, чи сподобається йому медицина та чи бачить він себе у цій сфері. Після навчання влаштувалася на роботу в пологове відділення Тернопільської міської лікарні № 2, працювала медсестрою в дитячій реанімації. Зізнаюся, було важко, адже це недоношені дітки та величезна відповідальність. Проте на роботі я остаточно зрозуміла, що хочу продовжити вчитися та здобувати професію лікаря. Коли ж постав вибір вишу, залишилася вдома, адже знала, що Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського – один з найкращих в Україні.
– Ви вже маєте певний досвід навчання в ТНМУ. Що могли б порадити своїм молодшим колегам – і теперішнім першокурсникам, і старшокласникам, які невдовзі бажають приєднатися до нашої університетської родини?
– Насамперед – добре поміркувати, чи готові поєднати власне життя з медициною, адже це дуже непроста сфера, зокрема, це відповідальність за життя інших людей. Чи готові брати цю відповідальність на себе? Дуже важливо також, щоб медицина справді подобалася, адже коли подобається справа – це неймовірне відчуття, отримуєш задоволення від того, чим займаєшся. Тому перед вибором професії раджу послухати своє серце та йти за покликом душі.
Першокурсникам хочу порадити старатися більше часу приділяти відпочинку, адже якщо зациклитися на навчанні – дуже швидко можна вигоріти. Тобто надзвичайно важливо вміти раціонально планувати свій час, виділяти його і на навчання, і на повноцінний відпочинок.
– Вам вдається все встигати?
– Доводиться поєднувати все: і навчання, і волонтерство, і відпочинок. Спочатку справді було важко, але якщо правильно розпланувати – все вдасться. Адже життя студента-медика доволі насичене, потрібно встигати все, не забуваючи й про цікаві різноманітні заходи, якими також сповнене життя в нашому університеті. Але водночас, повторюся, легковажно ставитися до відпочинку не варто, тому що це життєво необхідно.
– Що змінив у вашому звичному житті вступ до ТНМУ?
– Після вступу до ТНМУ в моєму житті з’явилося ще більше добрих людей, багато класних моментів та подій. Найважче було звикнути до нових умов, але завдяки менторам ця адаптація пройшла чудово й тепер навчання приносить задоволення. Надзвичайно приємно вразило те, що тут усі ставляться до студентів дуже добре, можуть допомогти вирішити будь-яке питання. Тож ще одна порада молодшим колегам: якщо у вас є якесь прохання, звертаєтеся до будь-кого в університеті й будьте впевнені – вам не відмовлять.
– Які дисципліни вам найбільше подобаються?
– Зараз на моєму курсі всі предмети доволі цікаві. Якщо ж брати загалом, то мені більше до вподоби дисципліни хірургічного профілю.
– Чи вже обрали собі спеціальність?
– Мені ще з коледжу подобається акушерство та гінекологія. Відчуваю, що це моє.
– Яка людина, на ваш погляд, ніколи не зможе бути лікарем?
– Якщо б професія лікаря була такою легкою та простою, всі хотіли б ним стати. Варто розуміти, що в цій професії дуже важливі не лише знання й їх застосування на практиці, а й те, як реагуватимеш на стрес, на його чинники, як діятимеш в екстрених ситуаціях. Тому якщо ви емоційно нестійка ще й до того, можливо, безвідповідальна людина, хтозна чи вдасться вам стати хорошим лікарем.
– Які ж якості, на ваш погляд, навпаки можуть допомогти стати хорошим лікарем?
– Вважаю, що це обов’язково мають бути люди з цілком холодним розумом, адже в медицині багато моментів, коли потрібно діяти швидко й упевнено. Не можна пропускати через себе проблему пацієнта. Ми тоді почнемо хвилюватися та не зможемо якісно виконувати свою роботу.
– Ви наголошували на необхідності відпочинку, а як самі любите відпочивати?
– Я доволі активна людина, тож люблю гарно провести дозвілля зі своїми друзями. Або ж присвятити вільний час саморозвитку, наприклад, читанню книг чи прослуховуванню лекцій та семінарів різних медичних спеціалістів. У нинішній, дуже важкий для всіх нас період, також дуже важливо залишатися наодинці, щоб у спокої зібратися з думками. Коли вимикають світло, не тинятися кімнатою в очікуванні, коли ж воно з’явиться, а вийти прогулятися на свіжому повітрі – це буде значно корисніше.
– Який вислів є дороговказом у вашому житті?
– Лише ви самі вирішуєте, якою людиною вам стати.
– З якою країною та містом пов’язуєте своє майбутнє?
– Однозначно з Україною, адже це саме та країна, в якій хочу розвиватися і як особистість, і як лікар, прагну працювати та вдосконалюватися. Стосовно ж міста: кожне місто в Україні по-своєму прекрасне. Ще не вирішила остаточно, з яким містом хотіла б пов’язати власне життя, але точно знаю: де це не було б – це буде класно.
– Про що мріяли в дитинстві та яка нині найбільша ваша мрія?
– У дитинстві, як, мабуть, і багато дівчаток, мріяла про чудову сім’ю та улюблену роботу. Пізніше, ще до повномасштабного вторгнення русні в Україну, моєю мрією був мій розвиток у медицині, вдосконалення як особистості. Але тепер про мрію важко щось сказати. Адже єдине, чого хочу зараз, – це повернення батька з війни додому. Щоб усі, на кого чекають, повернулися живі та здорові. І безумовно – Перемоги України!
– Що зробите найпершим, коли дізнаєтеся про нашу Перемогу?
– Звісно, як і всі українці, зрадію дуже сильно. Але водночас нам не потрібно забувати про те, якою ціною зараз здобувається ця перемога. Ми ніколи, ніколи не повинні забувати тих, кого вже з нами, на жаль, немає.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА