Академік Юрій Антипкін: «Моя мрія – розширити обрії нашого медичного закладу та надавати висококваліфіковану меддопомогу всій родині»

Інститут педіатрії акушерства та гінекології імені академіка О.М. Лук’янової НАМН України відомий не лише в нашій країні, але й далеко за її межами. Саме тут трудиться здібна та потужна команда, цвіт вітчизняної педіатрії – 52 доктори наук, 31 професор, 3 члени-кореспонденти й академік НАМН України, а загалом 276 науковців та 162 практичні лікарі високої кваліфікації. Впродовж 14 років очолює цю імперію здоров’я відомий вчений у галузі педіатрії, досвідчений організатор медицини материнства й дитинства, академік НАМН України Юрій Антипкін. Поспілкувалися з Юрієм Геннадійовичем про те, як увійшла в його життя педіатрія, про улюблену роботу та людей, які залишили в душі теплі спогади й, звичайно, про інститут – головну справу його життя.

Академік Юрій АНТИПКІВ

– Не кожна родина може дати світові академіка. Розкажіть, Юрію Геннадійовичу, якою була ваша сім’я, хто для вас став прикладом, надихнув на вибір професії?

– Рішення пов’язати життя з медициною прийшло десь у дев’ятому класі, але в ті часи (це були 1967-68 роки), вступити до медінституту було доволі складно. На одне конкурсне місце претендувало чимало абітурієнтів, отож я реально оцінював власні шанси, хоча школу закінчив з гарними оцінками. З огляду на таку ситуацію, мама порадила мені вступати до авіаційного інституту, мовляв, там дещо легше витримати конкурс і професія інженера цивільної авіації не менш престижна. Але я так не вважав, бо моя душа до цього фаху не лежала. На відміну від мами, в мене був власний план: сподівався, що медична комісія, яка в цьому виші проводить доволі серйозні огляди, впродовж серпня мене «забракує» й в такий спосіб позбудуся ненависного інституту. Але мене визнали готовим до складання іспитів, перший з яких я й «завалив». Так бажанню мами не судилося здійснитися, а на мене чекала чинна військова служба. Йти до війська, не маючи в руках хоча б якогось ремесла, не хотілося, тому вирішив піти в ДТСААФ, бо чув що там можна здобути військову спеціальність. І справді, у військкоматі мене скерували на курси з радіолокації, де я провчився п’ять місяців. Залишалося хіба скласти іспит, щоб отримати посвідчення. Очевидно, дуже добре підготувався до цих випробувань, бо один з членів комісії запитав, чому я не вступав до вищого навчального закладу, маючи такі чудові знання з фізики. Я й розповів про невдалу спробу з авіаційним та своє бажання стати лікарем. Не знаю, чим так розчулив цього представника військомату, але він сказав, що відкладає мої документи до осіннього призову й дає мені можливість вступити до омріяного вишу. Для мене цей шанс виявився щасливим і згодом я став студентом медичного інституту.

Щодо моєї родинної історії, то народився я в звичайній київській сім’ї, виховували мене мама та бабуся. Мама працювала редактором і їй доводилося самій нас утримувати, бо бабуся під час війни втратила всі документи й не мала жодної допомоги від держави. Наша родина жила за трьома непорушними правилами: чесність, працьовитість, милосердя. І ці материнські заповіді я проніс крізь усе життя. Моя схильність до медичного фаху, можливо, передалася від дідуся, маминого батька, який був земським лікарем, але, може, то доля так розпорядилася, якій я надзвичайно вдячний.

«Це була така спорідненість душ – Вчителя та Учня»

– Більше половини вашого життя пов’язана з Інститутом педіатрії, акушерства та гінекології імені академіка О.М. Лук’янової. Яким було ваше входження в цю сферу медицини? Чому обрали саме педіатрію, яку в медичних колах зазвичай вважають не дуже й престижною?

– Давайте помандруємо трохи в часі й перенесемося на сорок років назад. Я – шестикурсник Київського державного медичного інституту. Пора випускних іспитів. Завтра перший, а ми й досі не знаємо, хто у нас голова державної екзаменаційної комісії. Щоправда, ввечері лунає телефонний дзвінок і староста групи повідомляє: головою комісії призначили професорку Олену Михайлівну Лук’янову, яка в ті часи була першим заступником директора Інституту педіатрії, акушерства та гінекології. Пригадав, що бачив її світлину на Дошці пошани в центрі Києва, але хіба я міг тоді здогадатися, яку значиму роль відіграє згодом ця жінка в моєму професійному житті.

Іспити минали у звичному напруженому ритмі, але після третього голова комісії зачитала список студентів, яким потрібно залишитися в аудиторії, серед них був і я. «Чи не маєте бажання, юначе, працювати в Інституті педіатрії, акушерства і гінекології?» – запитала мене Олена Михайлівна. Я був просто приголомшений цією несподіваною пропозицією. Відповів, що це для мене велика честь. «Гаразд, я запропоную вашу кандидатуру директорові інституту, а тоді побачимо», – сказала вона. Після четвертого іспиту відбулася ще одна розмова й Олена Михайлівна повідомила, що наразі місця клініциста немає, але є вільна посада в лабораторії. Проте я відмовився та сказав, що мрію працювати практичним лікарем, а не лаборантом. Їй моя відповідь, очевидно, сподобалася й, незважаючи на відмову, вона погодилася з моїм рішенням. П’ятий іспит склав на «відмінно» й отримав скерування на роботу дільничним лікарем-педіатром у Києві. Але думки про Інститут педіатрії не полишали. Минув серпень, настав вересень, а відкріплення в Міністерстві годі було й отримати, педіатрів ж у місті не вистачало. Згодом усе завершилося якнайкраще – Олена Михайлівна знайшла «вакансію» й мене «відвоювала». Отож я розпочав роботу у відділенні, яке вона очолювала та не мав жодного сумніву, що це назавжди.

Юрій АНТИПКІН з професоркою Оленою ЛУК’ЯНОВОЮ

– Так ви стали учнем академіка Олени Михайлівни Лук’янової, засновниці вітчизняної педіатричної школи, науковця, чиє ім’я нині носить ваш інститут.

– Я й справді став послідовником її справи. Це велика честь і подарунок долі мати такого наставника. Щоправда, не лише в науковому вимірі ми дивилися в одному напрямку, звичайні життєві ситуації теж бачили під одним кутом зору. Можна навіть сказати, що це була така спорідненість душ – Вчителя та Учня. Не всі двері й не завжди їй відчиняли, але Олена Михайлівна була сильною особистістю, жінкою, яка вміла тримати удар і своєю наполегливістю та блискучим розумом досягла вершин педіатрії. Їй було притаманне постійне прагнення наукової допитливості, творчого пошуку, вона вміла підтримувати цю «високовольтну лінію духу», про яку писала Ліна Костенко. Це, напевне, й були ті споріднені точки дотику двох науковців. Ми мали велике бажання розвивати вітчизняну педіатричну науку, бо, як твердила Олена Михайлівна, немає на землі більшого щастя, ніж здоров’я матері та дитини.

«Спочатку потрібно стати гарним лікарем, а вже потім – ученим, бо не вийде хорошого вченого з поганого лікаря» – улюблене повчання Олени Михайлівни. «Хороший лікар лише подивиться на дитину – й уже має план подальших дій», «Головний атрибут педіатра – це професійна інтуїція, вміння бачити те, що не всім під силу» – це теж її прозорливі слова.

«В одній установі створено певний ланцюг на усіх етапах надання високоспеціалізованої меддопомоги матері та дитині»

– Інститут педіатрії, акушерства та гінекології, до якого з усієї України їдуть за висококваліфікованою допомогою, нині по праву можна назвати флагманом української педіатрії. Як вдається не лише утримувати таку велику флотилію, але ще й скеровувати її в потрібному руслі та досягати результатів європейського рівня?

– Вік нашого медичного закладу чималий – 95 років і весь цей час він діє, як своєрідний центр охорони здоров’я матері та дитини. В інституті є 32 наукових відділення, які входять до дитячого корпусу на 200 ліжок, потужні акушерсько-гінекологічні відділення на 200 ліжко-місць. Функціонують дитяча консультативна поліклініка, жіноча та генетична консультації з кабінетами пренатальної УЗ-діагностики, планування сім’ї та інші.

 На початку свого заснування його підрозділи були дещо розпорошені по усьому Києву, а вже з 1975 року він сконцентрувався на одній території, в народі вона більше відома, як колишня дача Хрущова. В ці роки першим був побудований педіатричний корпус, потім до ладу став акушерський, лабораторний корпуси, а відтак й утворився центр охорони здоров’я матері та дитини. В чому ж родзинка нашої установи? Ще за часів керівництва Олени Михайлівни Лук’янової, коли до нашого інституту приїздили делегації іноземних колег, їх дуже дивувало, що в Україні створена така всеохоплювальна медична структура, де жінкам надають медичні послуги до вагітності, під час вагітності та пологів, а також лікують та ведуть медичне спостереження дітей від народження до 18 років. Це означає, що в одній установі створено певний ланцюг на усіх етапах надання високоспеціалізованої меддопомоги матері та дитині. Примітно, що навіть за часів Союзу подібної установи не було в жодній з республік, та й за кордоном годі знайти подібну структуру. Шановані професори зарубіжжя дивувалися на це наше ноу-гау, тим більше, що ми спостерігаємо та ведемо у пологах не здорових, а жінок з розмаїтою важкою патологією, що вимагає певного досвіду, знань, володіння сучасними технологіями. Виконуємо функції перинатального центру найвищого рівня, але дуже важливим є створення регіональних таких центрів у кожному куточку України, на чому й наголошувала Олена Михайлівна. І мала рацію, бо лише та перинатальна служба, яка у великій команді об’єднує акушерів-гінекологів, неонатологів, педіатрів, може досягти вагомих результатів.

– 2020 можна назвати роком старту трансплантології в Україні, коли хворі люди отримали шанс на життя завдяки органам інших. Чула, що й у вашому інституті проведено кілька таких операцій маленьким пацієнтам.

– Тішить, що і лікарі, і пацієнти дочекалися того часу, коли в Україні запрацювала ця галузь. Щоправда, наш інститут не займається трансплантацією у повному розумінні цього слова. Готуємо дітей до пересадки органів, організували останніми роками центр патології печінки. Хвороби печінки є наразі проблемою номер один, кількість хворих невпинно зростає. І коли постає питання пересадки печінки, то йдеться про родинну трансплантацію, ймовірніше, від батька або матері чи найближчих родичів. Ще 18 років тому ми підготували до трансплантації дівчинку з цирозом печінки, якій провели успішну операцію в Національному інституті хірургії та трансплантології ім. О. Шалімова. Нині вона вже мама, їй сорок років і вона добре почувається з пересадженим органом.

– Кожен науковець та лікар має професійну заповітну мрію, якщо можна, поділіться своєю.

– Моя професійна мрія – розширити обрії нашого медичного закладу. Наразі надаємо допомогу матерям і дітям, а в майбутньому плануємо всій родині. Адже лише в здоровій родині зростатиме успішна дитина. І навпаки. Здорова дитина – щаслива родина. Це все ланки одного процесу. З усіх трибун, на яких я виступаю, наголошую, що ІПАГ повинен стати центром здоров’я сім’ї, то справа державної ваги. І це не пустопорожні слова, ми вже ведемо перемовини з керівництвом інституту ядерної та променевої діагностики, аби об’єднати зусилля, тоді й відкриються ширші перспективи щодо медичного обслуговування всієї родини. Наша установа може забезпечити сучасні технології лікування та діагностики всіх членів сім’ї та навіть бабусь з дідусями. Також плануємо розвивати медичну реабілітацію, це той простір, точніше, неорана нива, яка потребує нагального втручання. Зазвичай реабілітаційні заходи в нас починаються, коли людина вже має якусь проблему, а мало б бути навпаки, коли ще не захворіла, вжити превентивних заходів. Тому в наших планах побудувати на території Інституту сучасний реабілітаційний комплекс, наразі вже виділені кошти на проєктну документацію. Уся сім’я зможе отримати відновні процедури фізичної та психологічної реабілітації в одному центрі, що дуже зручно, ефективно та не високозатратно. Вважаю, що це велика справа для збереження здоров’я української родини.

– У ТНМУ навчається багато перспективної молоді. В кого є шанс стати спеціалістом ІПАГу?

– Усі мають рівні шанси. Надаємо таку можливість тим, хто прагне реалізувати свій професійний та науковий потенціал. Торік, коли випускники медичних ЗВО практично опинилися за лаштунками лікувальних закладів, ми надали можливість працевлаштування понад двом десяткам педіатрів, акушерів-гінекологів, які виявили бажання займатися не тільки практичною, але й науковою сферою медицини. В нас всі практичні лікарі ще й науковці – пишуть наукові роботи, готуються до їх захисту, тому запрошуємо здібних і мислячих фахівців. Звісно, ми б взяли всіх, хто бажає, але фінансування вносить певні корективи та обмежує цей потік.

– Що побажали б колегам – викладачам і студентам Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського?

– Мені надзвичайно приємно, що запросили до розмови, бо у вашому університеті в мене багато друзів, колег. Пригадую часи до пандемії, коли брав участь у науково-практичних конференціях, ми спілкувалися, обговорювали спільні проблеми. Особливі вітання хочу передати нашому колезі, товаришу нашого інституту в усіх добрих справах і починаннях, професорові, членові-кореспонденту НАМН України Івану Семеновичу Сміяну, з яким я завжди на зв’язку. Нещодавно отримав «Лебедину пісню» з автографом автора, читаю його твори з великим задоволенням. Низький уклін йому за таку важливу для нас усіх працю. Ціную професійні стосунки з ректором ТНМУ, професором Михайлом Михайловичем Кордою, ми часто спілкуємося з ним і маємо багато дотичних точок співпраці. Тішуся, що у вашому університеті такий потужний науковий потенціал та є в кого вчитися. Отож побажання – творчого неспокою, реалізації важливих проєктів і здобуття нових наукових вершин.

Лариса ЛУКАЩУК.

Фото надав Юрій АНТИПКІВ