«Тільки дуже прошу вас – не пишіть про мої нагороди й не хваліть мене»,– в цих словах весь Михайло Антонович Андрейчин. Надзвичайно шляхетний, виважений, тактовний і, незважаючи на високі звання й вагомі здобутки, дуже скромний. Зізнається сам, що в наукових пошуках не визнає субординації та обожнює критику, від якої лише виграє. Приклад справжнього науковця, який досягнув успіху завдяки важкій праці та відданості своїй справі. Якби лише просто перелічувати усі досягнення академіка Михайла Андрейчина, довелося б відвести на це не одну газетну шпальту. Тож залишимо цифри та звіти Вікіпедії, а вам пропонуємо насолодитися неповторною живою бесідою з Михайлом Антоновичем, якому 22 лютого виповнюється 80!
«З інфекційними хворими працюю 55 років»
– Усі на день народження отримують подарунки. Ви ж із нагоди свого ювілею зробили дарунок іншим! Адже ваша нова книга «Інфекції і люди», яка щойно вийшла, – унікальний дарунок усім медикам і не лише. Про що вона?
– З інфекційними хворими я працюю 55 років. У книзі «Інфекції і люди» написав про тих, які запам’яталися мені найбільше. Причини, чому вони мені закарбувалися в пам’яті, різні: трагічна доля, особливі життєві обставини, значний успіх у лікуванні або ж складнощі сімейного характеру на ґрунті інфекційної хвороби. Наприклад, був один пацієнт, якому ми діагностували вірусний гепатит С. Коли він сказав про це вдома, дружина з подушкою перебралася до іншої кімнати, а двох дошкільнят налаштувала проти нього, щоб не спілкувалися, не обіймали, не цілували. Батько опинився в ізоляції. Як висловився він сам, між ним і родиною наче з’явилася куленепробивна прозора стіна. З такою проблемою стигми люди живуть роками, а іноді й узагалі змушені покинути сім’ю. Вони зазвичай піддаються явному або прихованому остракізму. В книжці я торкаюся й багатьох інших моральних, етичних тем.
Питання медичної етики мене цікавило завжди. Скажімо, в радянський час про емпатію навіть не чули й не могли чути. Адже марксистсько-ленінська філософія не визнавала терміни, якими користуються священники в християнському світі. Я ретельно дослідив семантику цього терміну й не заспокоївся, аж доки інформація про нього з мого подання не з’явилася в українській енциклопедії. Емпатія – це не просто співчуття, а співпереживання: якоюсь мірою лікар повинен себе поставити на місце хворого, зануритися в його проблему та сприймати її з позиції пацієнта, переживань недужого.
– Без емпатії не буде справжнього лікаря?
– Не буде. Лікарі без емпатії стають, як я їх називаю, лікарями-бізнесменами, які хочуть розбагатіти на хворих, на їхніх проблемах.
– Утім, чи немає небезпеки, що лікар, який надто буде перейматися хворими, сам цілковито виснажиться?
– Не можна переходити межу, бо інакше можна збожеволіти. Але обов’язково треба перейнятися проблемою хворого, бо тоді з’являється довіра до лікаря. Коли хворий довіряє лікарю, то його і легше лікувати, і частіше вдається досягнути успіху в лікуванні. Тим більше, коли це інфекційна хвороба й такий недужий піддається остракізму у суспільстві.
У книзі «Інфекції і люди» я приділяю значну увагу цьому питанню. Вона буде цікава широкому колу читачів. До слова, над її художнім оформленням працював заслужений художник України Євген Удін, який засобами графіки зобразив на титульній сторінці корпус інфекційного відділення Тернопільської міської лікарні швидкої допомоги, а на звороті – пам’ятник Святому Роху, який ми відкрили біля нашого відділення торішнього червня.
– Чи були у вашій практиці випадки, які доказова медицина не могла пояснити, тобто без допомоги вищих сил тут справді не обійшлося?
– Були випадки, коли людина, судячи з усього, безперспективна, але якимось дивом виходила з того стану. Невипадково ж у християнському світі клініки часто називають іменем святих. Ще в 90-их роках мене запросили до Праги на міжнародний конгрес з інфекційних хвороб. Там я побував в Інституті інфекційних хвороб імені Святого Роха. І мені «засіло» це ім’я в голові. Згодом почав цікавитися, чому саме Святий Рох є покровителем інфекційних хворих і захисником від епідемій. З’ясував, що він справді жив у XIII столітті, боровся з чумою, сам кинувся працювати в те пекло, з якого інші тікали. Врешті, також захворів, але одужав. Це дуже шанована на Заході людина, визнана святою. Відтоді я запалився звести пам’ятник Св. Роху біля інфекційного відділення й радий, що це вдалося зробити. Уявіть моє здивування, коли я довідався, що біля школи в Копичинцях, де я навчався, колись також був пам’ятник Святому Роху! 1952 року місцеві комсомольці звалили його, відтягнули шматки десь на околицю міста і засипали землею. Так виросли цілі покоління, які не знали, що там був пам’ятник Святому Роху. У своїй книжці я присвятив йому невеликий розділ.
«Батьки прищепили любов до праці та книг»
– Михайле Антоновичу, які спогади з дитинства для вас найяскравіші?
– Книги! Мій батько був кравцем, але не любив цю професію. Через тодішню владу, якій не були потрібні освічені українці, він закінчив лише два класи гімназії. Від цього в нього залишилася травма на все життя. Батько дуже цікавився природою, любив рослини, з нього був би прекрасний ботанік або ж фітотерапевт. До нього часто зверталися сусіди та знайомі за допомогою. І все він вивчав самотужки. В нас було дуже багато книжок. Тато, коли їздив до Тернополя чи Чорткова, без кількох книг ніколи не повертався. Тож без перебільшення – в нас був культ книги. Батьки прищепили мені любов до праці та до книг.
Знання в нашій сім’ї були дуже в пошані. Власне, ми переїхали жити неподалік Копичинець передусім саме тому, аби було ближче до школи. Народився ж я у селі Василівка на Теребовлянщині. Та в радянські часи воно потрапило до категорії неперспективних. Тож через якийсь час моя сім’я переселилася у село Калинівщина, за чотири кілометри до Копичинець. Але й цієї батьківської хати вже, на жаль, немає.
– Як зрозуміли, що хочете пов’язати власне життя з медициною?
– У школі я дуже захопився хімією. І довго вагався – хімія чи медицина? Врешті, вирішив, що хімія потрібна й у медицині. Батьки були дуже раді! А особливо дідусь, батьків тато, бо він завжди старався мене звільнити від важкої сільської роботи, щоб я мав час вчитися.
Коли я остаточно вирішив вступати до медичного, перечитав тодішній довідник фельдшера, який був у домашній бібліотеці. І згодом ніколи не забував, що це перша медична книжка, яку я прочитав від «а» до «я». Тож коли вже був науковцем з досвідом, а Україна стала незалежною, вирішив випустити універсальний довідник фельдшера, лише українською мовою, який був би у фельдшерсько-акушерських пунктах усієї України. Впродовж 3-4-ох років зібрав спеціалістів, великий авторський колектив, усе відредагував і 1997 року «Довідник фельдшера» за моєю редакцією вийшов у двох томах. Найважливіше й найприємніше – коли фельдшери з різних куточків України говорили, що їм ця книга дуже допомагає в роботі. Заради цього, власне, й варто працювати.
– Зізнайтеся: вчитися було важко?
– До вступу в інститут я готувався дуже ретельно. Вступний іспит до медичного інституту, який щойно відкрили в Тернополі, склав на «відмінно», що й дозволило мені стати студентом, адже був медалістом.
Перших кілька місяців вчитися було важко. Моя перша оцінка – трійка з латини. Тодішній завідувач кафедри іноземних мов Микола Климчук мовив, що ставить трійку (діяла п’ятибальна система оцінювань) лише тому, що це моя перша оцінка в інституті. Якщо ж буду вчитися так надалі, то більше двійки не отримаю. Мені в перші місяці в інституті важко давалася методика навчального процесу, яка істотно відрізнялася від шкільної. Та швидко акліматизувався й перейшов у відмінники. В додатку до диплома, що налічує понад 50 предметів, мав лише одну четвірку – з хірургії. Поставив мені її декан Олександр Наумович Люлька. Дуже засмутився через це, адже отримував підвищену стипендію, яка була суттєвою матеріальною допомогою. Через багато років, уже коли був проректором з наукової роботи, якось зустрів Олександра Люльку. Ось тоді й почув від нього: «Якби я поставив тобі «відмінно», то ти мене б забув, як і більшість інших викладачів, а так пам’ятаєш!».
«Пересівав мікроби й… розмовляв з ними»
– Більшість людей тікають від інфекційних захворювань, а ви навпаки – прийшли до них. Чому після закінчення вишу обрали саме таку спеціальність?
– На другому курсі я пішов у гурток на кафедру мікробіології. Завідувала кафедрою Ганна Григорівна Василенко. Її боялися викладачі кафедри, лаборанти та студенти. А мною вона опікувалася й фактично суттєво вплинула на мою долю. Ганна Григорівна дуже любила мікробіологію та зуміла мені цю любов передати. Взагалі ж вважаю, що будь-яка спеціальність тим цікавіша, чим глибше ти її знаєш. Коли я почав вивчати мікробіологію, побачив, що це цілий мікрокосмос! Мені було надзвичайно цікаво! Під керівництвом Ганни Григорівни виконав перші наукові роботи. Вечорами у вихідні нікого на кафедрі немає, а я сиджу – пересіваю мікроби. Навіть розмовляв з ними! Якби хтось побачив збоку, то б подумав, що трошки щось не те зі мною.
Ганна Григорівна мене навчила, як ставити експерименти, як викласти все на папері. Вона допомогла мені написати мою першу статтю, яка згодом вийшла у журналі «Лікарська справа». Тоді видавали дуже мало медичних журналів і надрукуватися в них було надзвичайно важко. Чекали на це 2-3 роки. Мені ж надрукували, ще й підписали – студент М. Андрейчин. Моєму щастю не було меж! І для молодого інституту це була вагома подія.
Згодом на базі Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця відбувалася Всеукраїнська студентська наукова конференція та конкурс на найкращу роботу. З погляду сучасності – нічого надзвичайного, але на той час то була непересічна подія. Мені вдалося переконливо продемонструвати, що стафілококи в процесі набуття стійкості до антибіотиків можуть ставати більш патогенними. Там мною зацікавився відомий мікробіолог та епідеміолог – професор Ігор Миколайович Моргунов. Після мого виступу він поставив мені низку запитань, бажаючи переконатися в тому, як добре я знаю проблему, над якою почав працювати, і чи самостійно виконав дослідження, та залишився задоволеним моїми відповідями. Привіз я з цього конкурсу другу грошову премію Мі-ністерства охорони здоров’я та відповідний диплом. Повертався в рідний інститут переможцем. Тоді на мене й звернув увагу ректор Петро Омелянович Огій.
Мені запропонували дві кафедри на вибір – мікробіології та інфекційних хвороб. На жаль, 1963 року від онкозахворювання померла моя перша наукова наставниця Ганна Григорівна Василенко. І я вирішив, що піду на кафедру інфекційних хвороб, де буду займатися і експериментами, і хворими. Тогочасна завідувачка кафедри Людмила Іванівна Богачик прийняла мене доброзичливо. Дала тему дисертації, присвячену проблемі вірусних гепатитів. Вона мене вчила скрупульозності в тому, як оформляти лабораторні журнали, як планувати дослідження, як розробляти історії хвороби. Людмила Іванівна була дуже фаховою методисткою. Все це мені згодилося, адже в клінічній роботі треба бути методистом, уміти все проаналізувати, скласти план обстеження та лікування.
За два з половиною місяці на кафедрі інфекційних хвороб під її керівництвом я зібрав багато літератури й освоїв методики. Вже почав обстежувати хворих, і тут мене викликають у військкомат, вручають повістку та відправляють на чинну службу. Тоді саме ліквідували військові кафедри в медичних інститутах. Ще б один семестр, і я отримав би звання лейтенанта медичної служби в запасі. Натомість через два дні після вручення повістки вже їхав у потязі у військову частину. Служив солдатом в Ужгороді, у мотострілковому полку, а згодом – в окремому медико-санітарному батальйоні в Овручі, що на Житомирщині.
– Після повернення додому продовжили наукову роботу?
– Так, але спочатку понад рік працював дільничним терапевтом у Бережанах, а за сумісництвом у місцевому медичному училищі викладав мікробіологію. Отриманий досвід пригодився мені згодом у медичному інституті. Значну підтримку мав від професора-мікробіолога Івана Олександровича Ситника. Мені дуже подобалося, як він ставив наукові експерименти. Придивлявся до нього й набирався вмінь. Добре, коли запозичуєш чужий досвід, і при цьому не зупиняєшся на досягнутому. Мені щастило на вчителів, я їм безмежно вдячний.
Іван Олександрович Ситник завідував кафедрою мікробіології після Ганни Василенко, а потім став проректором з наукової роботи та забрав мене до себе референтом. У науковому відділі я вів документацію, допомагав складати доповіді та інше. Не можу сказати, що мені там дуже подобалося, але коли захистив докторську дисертацію, Іван Олександрович вирішив піти з посади, а мене порекомендував на своє місце. Так я пропрацював проректором з наукової роботи 21 рік.
«Відкриття в науці надихають на нові подвиги»
– За цей період у Тернопільському медінституті підвищився показник кандидатів і докторів наук, та й узагалі рівень усієї науково-дослідної роботи. З’явилося багато публікацій, наукових досліджень. Які б виділили для себе?
– Наукові інтереси в мене широкі, але прямо чи опосередковано вони стосувалися проблеми інфекційних хвороб. У процесі досліджень вдалося дещо встановити. Зокрема, ми, по суті, вперше розробили термографічну семіотику інфекційних хвороб. Тобто з допомогою тепловізора вивчили теплову картину інфекційних захворювань – таких найбільш розповсюджених, як грип і ГРВІ, вірусні гепатити, бешиха та багато інших. У результаті вдалося виявити низку невідомих раніше симптомів і розробити термографічні критерії диференційної діагностики інфекційних хвороб, а також запропонувати термографічні показники ефективності лікування й повноти видужання хворих. Вважаю, що це досить серйозний внесок, бо він розширив уявлення про основні прояви інфекційних хвороб, механізми цих проявів і, що найбільш важливо, дав можливість поліпшити діагностику та лікування.
Досить детально ми вивчали, коли ці дослідження лише зароджувалися, різні марки ентеросорбентів, після прийому яких відбувається всмоктування цими препаратами різних токсичних речовин, що є у шлунково-кишковому тракті, в тому числі бактерій, які непотрібні, і виведення їх назовні природним шляхом. По суті, ми розробили основи ентеросорбційної терапії інфекційних хвороб. У процесі цієї роботи також запропонували спосіб лікування колітів, що супроводжуються ураженням сигмоподібної та прямої кишки у хворих. Це так званий метод обпилення. При деяких хворобах, зокрема дизентерії, завдяки йому досягли блискучого успіху: варто було зробити 1-2 процедури, як уся клінічна картина обривалася й хворий дуже швидко одужував. Спочатку нам не вірили, що таке можливо. Але ефективність нового методу ми демонстрували на недужих, пролікували багатьох пацієнтів. Це все було опубліковано, захищено патентом. Цей метод дає можливість при деяких інфекційних хворобах кишківника здійснювати лікування, не використовуючи антибіотики та інші протибактерійні препарати, які дуже часто дають побічний ефект, спричиняють дисбактеріоз, завдають шкоди вже суттєво порушеній хворобою мікрофлорі кишківника. Виходить, що, з одного боку, ми позбуваємося збудника, скажімо, харчової токсикоінфекції, дизентерії чи сальмонельозу, а з іншого – затягуємо процес видужання й навіть призводимо до дисбактеріозу. Завдяки цьому альтернативному методу, який не має цих побічних ефектів, організм відновлюється сам, ми лише йому допомагаємо. І хворі дуже швидко одужують.
Була розроблена також лазеротерапія хворих на ГРВІ та грип з допомогою лазерного опромінювання слизової оболонки носоглотки, в проєкції підщелепних лімфатичних вузлів, які часто збільшуються, та біологічно активних точок, які є на поверхні людського тіла. На наших очах у хворих поліпшувався стан! І не треба жодних ліків з аптеки. Це дає великий медичний та економічний ефект.
За допомогою керівництва університету вдалося створити потужний науковий колектив, який понад чотири роки досліджує хворобу Лайма та інші інфекції, що передають кліщі. Таких поглиблених масштабних досліджень в Україні ніхто не проводив. Якщо до нас визначали два або, щонайбільше, три види збудника інфекційних хвороб, то ми визначаємо вже таких вісім, що переносять кліщі. Ми поглибили уявлення про епідеміологію цих захворювань на Тернопільщині та в інших регіонах. Вдалося дослідити поширення цієї інфекції в семи областях України, обстежити тут групу ризику, а саме – працівників лісових господарств, виявити в них ці інфекційні захворювання й, відповідно, запропонувати лікування. Ми навели достатньо доказів, аби хвороби, які передаються кліщами, віднести до професійних захворювань лісників і деяких інших груп населення. Склали перші методичні рекомендації та надрукували їх, тепер ними користуються лікарі України. Відкрили субклінічну форму мігруючої еритеми при хворобі Лайма. Тобто за допомогою методу тепловізора виявили в деяких хворих наявність цього почервоніння у вигляді кільця довкола місця укусу кліща на тілі людини, який не видно неозброєним оком. Виявлення цього специфічного симптому відразу ставить питання обов’язкового лікування. Інакше хвороба може перейти у хронічну форму з ураженням суглобів, серцево-судинної системи, нервової системи, а це веде за собою інвалідність і дочасну смерть.
Є ще багато інших серйозних досліджень. Навіть маленькі успіхи запалюють, спонукають ще більше занурюватися в науку, більше працювати. Зрештою, це не лише в науці так. Успіх усіх окрилює.
– Очевидно, багато часу приділяєте навчанню студентів.
– Безперечно, підготовка майбутніх лікарів – головне завдання кафедри. На щастя, сформувався колектив професіоналів, які забезпечили навчальний процес відповідно до сучасних вимог. До речі, маємо свої підручники й посібники з інфекційних хвороб, епідеміології та військової епідеміології. Хочу зазначити, що організація навчання студентів значною мірою покладена на незмінну завучку кафедри, доцентку Інну Іщук, яка свої обов’язки виконує на «відмінно».
– Під вашим керівництвом було виконано 36 дисертаційних робіт на здобуття наукового ступеня кандидата наук і 17 докторських дисертацій. Ваші учні очолюють дев’ять кафедр у вишах різних міст України.
– Так, це завідуючі кафедрами – двоє в Тернополі, стільки ж – у Запоріжжі, а ще є в Чернівцях, Харкові, Сумах, Сімферополі, Донецьку. Тішуся, що маю друзів, для яких наука й підготовка кадрів така ж важлива, як і для мене.
«Щомісяця телефонують з видавництв і пропонують перевидати книгу»
– Ви – автор і співавтор майже 1050 наукових, публіцистичних і науково-популярних праць, у тому числі 50 книжок (монографій, підручників, посібників, довідників). Знаєте, які з ваших книг користуються найбільшим попитом серед медиків?
– Насправді немає такого місяця, щоб мені з двох-трьох видавництв не зателефонували з пропозицією перевидати якусь книгу. Скажімо, «Інфекційні хвороби в загальній практиці та сімейній медицині». Вона дуже подобається нашим лікарям. Тут просто, чітко, зрозуміло викладено інформацію про інфекційні хвороби, що потрібна для роботи сімейним лікарям. Минуло 13 років, відколи вона побачила світ. За цей час дещо змінилося в діагностиці, лікуванні, тож і варто перевидати. Або підручник «Медсестринство в інфекційних хворобах», за яким вчаться медсестри всіх медичних коледжів України. Його теж треба перевидати, бо вийшов дев’ять років тому й за той час студенти встигли добряче «зачитати», тож є потреба в новому накладі. Вже втретє для лікарів виходить «Атлас інфекційних хвороб», що містить понад 560 ілюстрацій, кожен малюнок має підписи українською та англійською мовами. Це дуже серйозне видання.
Дуже цінна книга – «Професійні інфекційні захворювання». Коли її видавали в Києві, мені сказали: «Якби ви більше нічого не видали, а лише одну цю книгу, то вже б увійшли в історію». Але я не ставлю питання, щоб увійти в історію. Просто роблю свою роботу.
– 25 років ви – головний редактор Всеукраїнського науково-практичного медичного журналу «Інфекційні хвороби». Власне, ви й ініціатор його створення.
– Журнал – це такий наш маленький подвиг. Це перший журнал з інфекційних хвороб в Україні й перший часопис, який почав випускати наш університет. Він виходить щоквартально з 95-го року, два номери залишилося до сотні. Жодного разу ми не зірвали вихід, не було перерви й здвоєння номерів. Тут публікуються статті провідних інфекціоністів України та з-за кордону. Журнал виходить двома мовами – українською та англійською, за що я, до речі, мав клопіт свого часу в Києві з деякими колегами, які твердили: «Только двуязычный». Але відстояв своє. Журнал виходить зусиллями кафедри інфекційних хвороб, яку я очолюю. Незмінний відповідальний секретар журналу впродовж усіх цих років – молодий професор Василь Копча, мій працьовитий колега, без якого я сам ніколи не зміг би виконати той величезний обсяг роботи.
– Ви ще й громадські організації очолюєте!
– 1997 року мене обрали президентом Всеукраїнської асоціації інфекціоністів України й з того часу обіймаю цю посаду. Ми щороку проводимо дві всеукраїнські конференції в різних містах країни, випускаємо збірники наукових матеріалів. Кожних 4-5 років відбувається з’їзд інфекціоністів України. Незмінний секретар цього товариства – доцент Олег Івахів, який нещодавно отримав звання заслуженого лікаря України. Важко мені було б без них, моїх висококваліфікованих помічників, адже одна людина не може робити такі серйозні справи та ще й у межах всієї України.
Також з 2004 року очолюю Тернопільський обласний осередок НТШ. За мого головування випустили вже 11 томів наукових праць на різні теми. Серед них – «Музеї Тернопільщини», «Нобелівський рух і Україна», «Видатні постаті в українській культурі і науці» та низка інших. Я є відповідальним редактором і мушу засвідчити, що це важка, але дуже цікава та потрібна робота.
«Приємно, що сини вибрали медицину»
– Де берете для цього величезного обсягу роботи час, сили, натхнення?
– Зізнаюся, вважаю, що повною мірою реалізуватися мені не вдалося, багато часу було потрачено на непотрібні речі. Були молоді лікарі, які, як я гадав, цікавилися наукою, та, на жаль, не всі виправдали мої сподівання.
– Про що шкодуєте найбільше?
– У мене був дуже розумний дідусь Афтаназій Михайлович. Саме той, який хотів, щоб я вчився. Він за нагоди казав: «Михасику, ніколи не шкодуй про те, що вже сталося. Бо щоразу, коли ти це згадуєш, наново будеш шкодувати». Так, були в мене помилки, і серйозні. Але я пройшов свій шлях, який повинен був пройти. Вдячний долі, що міг займатися наукою. Творча праця приносить чи не найбільшу радість.
– Ви – щаслива людина?
– Звичайно!
– Які складові вашого щастя?
– У мене гарна сім’я й улюблена справа життя.
– Чим вас полонила ваша дружина?
– Мені завжди з нею було та є приємно й цікаво. Людмила – на рік молодша від мене, лікар-неонатолог. Понад 27 років була завідувачкою відділу новонароджених у пологовому будинку. Це така тяжка робота! Постійно, мов на пороховій бочці. Вночі її значно частіше викликали, ніж мене. Через те нині дружина страждає хронічним безсонням.
– Дітей не відраджували йти в медицину?
– Ні, ніколи, навпаки – свою творчу радість виливав на них. Гадаю, це відіграло певну роль. І вони не шкодують, що пішли цією стежкою. В нас два сини, обидва стали професорами. Старший Сергій – терапевт, завідувач кафедри пропедевтики внутрішньої медицини ТНМУ. Молодший Юрій – дитячий лор-лікар, робота ця дуже складна, але йому надзвичайно подобається. Вони – не скороспілі доктори наук, минуло багато років, доки стали на ноги. Тепер мають право на самостійну працю. Мені приємно, що вони вибрали медицину й захотіли займатися наукою.
Величезна наша радість – онуки Ігорчик і Михайлик. Вони живуть у різних кінцях міста, тож бачитися щодня не можемо, але не буває такого вечора, щоб я з внуками не розмовляв, а дружина – ще частіше.
– Маєте місце, де відпочиваєте душею?
– Моє захоплення – дача, де заклав сад. Якщо побуду там бодай кілька годин – відпочиваю, відчуваю, як додається сила, що йде від землі, від рослин. На жаль, останніми роками це все дуже запущено. Не вистачає часу! Тепер ось планую собі: ювілей мине, постараюся видати обіцяні книжки й спробую-таки приділити увагу нашому саду.
– Що самі собі хотіли б побажати з нагоди ювілею?
– Я лише прошу Бога, щоб передусім поліпшив здоров’я дружини й дав мені ще трохи сил, аби я виконав заплановане. І ще є одне серйозне бажання – щоб в Україні настав мир і агресор пішов з нашої землі назавжди.
– Щиро зичу, щоб Господь вислухав ваші бажання. Многая літа вам! Дякую за вашу віддану працю!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА