Академік Микола Тронько: «Мої наукові мрії, плани нерозривно пов’язані з інститутом»

Столичний Інститут ендокринології та обміну речовин імені В.П. Комісаренка знаний як серед фахівців цієї галузі, так і пацієнтів. Щороку тут отримує кваліфіковану меддопомогу майже 30 тисяч осіб з усієї України. В часи пандемії заклад став форпостом у лікуванні хворих на коронавірусну інфекцію, поєднану з цукровим діабетом. Про нинішнє життя інституту та плани на майбутнє розпитувала в його директора – члена-кореспондента НАНУ, академіка НАМН України, лавреата Державної премії України в галузі науки й техніки та академічних премій ім. О.О. Богомольця й В.П. Комісаренка Миколи Дмитровича ТРОНЬКА.

– Миколо Дмитровичу, в своїх інтерв’ю, які нині неважко знайти на просторах інтернету, ви часто згадуєте батька, який був військовим медиком. Чому ж ви обрали кардинально протилежну спеціалізацію?

– І справді, батько був військовим медиком, народився на Харківщині в простій селянській сім’ї та пішов вчитися на лікаря, закінчив Харківський медичний інститут. Так трапилося, що після навчання він поїхав на Далекий Схід проходити чинну військову службу, коли саме тривала війна з Японією. Відтак і став військовим лікарем.

Чому я хотів зайнятися ендокринологією? Коли настав час обирати в медінституті спеціалізацію, то до моїх рук потрапила книга оповідань Бєляєва. Зараз уже й забулася назва того оповідання, але його герой додавав якусь речовину в борошно й воно збільшувалося в об’ємі. Для мене такі експерименти були цікавими. Пізніше я прочитав книгу про гормони й мене це страшенно захопило. Згодом, починаючи з третього курсу, записався до ендокринологічного наукового гуртка, щоб глибше розуміти ці теми. Після закінчення медичного інституту працював на швидкій допомозі та вступив до аспірантури, де моїм науковим керівником став засновник вітчизняної ендокринології Василь Павлович Комісаренко.

– Ким для вас по житті стала ця людина?

– Поза сумнівом – Вчителем, наставником та й взагалі моїм орієнтиром. Недарма ж кажуть, що є люди, як небесні світила, за якими можна звіряти свій шлях. Таким був для мене Василь Павлович. Він народився у селі поблизу Кагарлика, що на Київщині, в простій сім’ї. Батько працював ковалем, мама – в полі, а в нього виявився талант до медичної науки. Після закінчення медичного інституту пішов у практичну медицину, але його професійний інтерес викликала ендокринологія. Навчання та становлення науковця відбувалося в Харкові. В ті роки величезний вплив на його формування мало спілкування з видатним ендокринологом Гансом Сельє, автором теорії стресу, в лабораторії якого він працював понад рік. Василь Павлович Комісаренко дуже зацікавився проблемою вивчення механізму дії гормонів кори надниркових залоз та їх ролі у фізіологічних та патологічних процесах організму. Присвятив цій проблемі все своє життя, був у числі тих, хто створив низку препаратів, що застосовують у лікуванні поширених ендокринних захворювань. Велике значення для вітчизняної медицини мав препарат, отриманий із селезінки – спленін, який був ефективним у лікуванні ранніх токсикозів вагітних, ускладнень після променевої терапії, ракових інтоксикацій тощо.

Але повернімося до того, коли я став його аспірантом. Мене дуже цікавила ендокринологія, зокрема, проблема молекулярних механізмів дії глюкокортикоїдів та інсуліну на функцію мітохондріальних та ядерних генів і роль цієї дії в реалізації гормональних ефектів. Висновком досліджень проблеми «Гормони та головний мозок» стала концепція про трофічну дію гормонів на ЦНС та їх роль у процесах метаболічної адаптації шляхом зміни пластичного, енергетичного та електролітного забезпечення функції нейрону. Водночас у співдружності з іншими науковцями я працював ще й над препаратом хлодитан, який вдалося впровадити в клінічну практику. Згодом під керівництвом Василя Павловича Комісаренка захистив кандидатську дисертацію, яка була присвячена вивченню механізмів впливу цього препарату на стан надниркових залоз, уражених раком. Докторську присвятив темі обміну стероїдних гормонів.

– Коли ви стали до стерна керівництва Інституту ендокринології та обміну речовин?

– На цю посаду мене призначили у березні 1986 року, а в квітні, як відомо, вибухнув Чорнобиль. Ясна річ, ніхто до цього не був готовий, навіть у гадці не можна було таке передбачити. Найбільш нагальною та актуальною проблемою стала патологія щитоподібної залози, зокрема рак щитоподібної залози. Почалися активні пошуки методик лікування. Адже нагромадження радіоактивного йоду в щитоподібній залозі, особливо в дітей, призводить до збільшення випадків онкопатології. Ось цією проблемою ми вже понад тридцять років займаємося. Взагалі ж після аварії на Чорнобильській АЕС наш інститут став своєрідним майданчиком лікування пацієнтів з ураженнями щитоподібної залози на території України, Білорусі та Російської Федерації, які також зазнали впливу радіаційного випромінювання. Ще з тих часів ведемо активну співпрацю з провідними закладами США, Японії, Великобританії, Німеччини, міжнародними організаціями ВООЗ та ЮНІСЕФ щодо розв’язання проблем цієї масштабної катастрофи.

– Окрім проблем щитоподібної залози, інститут активно займається науковими пошуками й у сфері діабетології…

– До речі, це й обшир моїх наукових пошуків і фундаментальних досліджень, якими останніми роками займаюся у «Відділі фундаментальних і прикладних проблем ендокринології». Як і в усьому світі, розповсюдженість цукрового діабету, особливо другого типу, в нашій країні невпинно зростає. Захворюваність на цукровий діабет набуває ознак пандемії. Кількість хворих у всіх країнах збільшується щороку на 5-7%, а кожні 12-15 років – подвоюється. За даними Міжнародної федерації діабету, кількість дорослих хворих на цукровий діабет (20-9 років) у світі ще 2019 року досягла показників 463 мільйони, а 2045 року становитиме 700 мільйонів. В Україні півтори мільйона хворих на цукровий діабет, але поширеність хвороби при цьому в нас суттєво нижча, ніж у більшості країн Європи. І не тому, що в нас такі чудові показники, чи ми так добре лікуємо, а через те, що недостатньо виявляємо це захворювання.

– Які проблеми діабетології найбільш актуальні для України?

– Одним з найбільших викликів є ті серйозні ускладнення, які спричиняє цукровий діабет. Це і порушення з боку серцево-судинної системи, і діабетична ретинопатія, інфаркти міокарда та інсульти, діабетична нирка, діабетична стопа, які вдвічі-тричі частіше виникають у діабетиків, ніж загалом в інших людей. Науковці встановили, що основними чинниками ризику всіх цих ускладнень у хворих на цукровий діабет є гіперглікемія. Отож усі зусилля і медиків, і самих пацієнтів повинні бути спрямовані на компенсацію цукрового діабету. Потрібно, щоб рівень глюкози в крові хворого був у межі фізіологічної норми. Це єдине, що може профілактувати всі ці грізні ускладнення. Певна річ, сподіватися на свідомість пацієнтів замало, тому потрібна ефективна державна програма «Цукровий діабет», яка й була створена на вітчизняному медичному просторі. До слова, я ще пам’ятаю роки, коли щойно прийшов у цю сферу, й нам видавали один флакон інсуліну на одного хворого щомісяця, тоді, як потрібно було кілька разів на день вводити. Тож дійшли висновку побудувати власні вітчизняні заводи з виробництва інсулінів. Але час, зрозуміло, не стоїть на місці, з’явилося чимало вітчизняних та препаратів іноземного виробництва, за допомогою яких можна знижувати глюкозу в крові, контролювати її рівень. Щоправда, лікування діабетиків не обмежується лише контролем глікемії, бо артеріальна гіпертензія та дисліпідемія є більш суттєвими чинниками ризику кардіоваскулярних ускладнень таких пацієнтів. За наявності дисліпідемії, а також усім хворим на цукровий діабет, незалежно від початкового рівня ліпідів, необхідно обов’язково призначати статини. Нині, за даними Національного реєстру, лише незначна частина хворих на цукровий діабет отримує статини й це є серйозним недопрацюванням сімейних лікарів. Не краща ситуація й щодо синдрому діабетичної стопи та нетравматичних ампутацій нижніх кінцівок у хворих на цукровий діабет. Щороку в Україні реєструють майже 9 тисяч випадків діабетичної ґанґрени. Тому вважаю, що необхідно створювати спеціалізовані центри, які б надавали допомогу таким пацієнтам. Такий спеціалізований центр створено на базі ДУ «Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка НАМН України».

– Але ж скільки ще в Україні людей, які живуть з цукровим діабетом, навіть не здогадуючись про свій діагноз…

– Майже 232 мільйони осіб у світі проживає з недіагностованим цукровим діабетом. В Україні цей показник також доволі високий – на одного офіційно зареєстрованого хворого «припадає» два, а то й більше невчасно виявлених. Цукровий діабет – недуга, яка тривалий час не дає про себе знати, посилившись в організмі, доволі часто її виявляють цілком випадково, скажімо, під час медогляду, коли людина «збирає» довідки для поїздки до санаторію, а тут з’ясовується: підвищений цукор. Наразі в загальному аналізі крові є показник рівня глюкози, і це суттєво поліпшує діагностику. Щодо інших методів запобігання цієї недуги, то особливе значення в цьому процесі відводять сімейному лікарю як представникові первинної ланки кваліфікованої медичної допомоги. Треба перевіряти рівень цукру в крові всіх людей без винятку. Якщо виявити його підвищення на ранніх етапах, то якраз і можна профілактувати ті серйозні ускладнення, що виникають при цукровому діабеті.

Ясна річ, хворі теж не повинні бути пасивними. Завдяки обізнаності, вмінню реагувати на ті чи інші зміни показників вуглеводного обміну, майже вдвічі знижується ризик розвитку ускладнень. Спеціалісти Інституту ендокринології зініціювали ідею створення системи кабінетів навчання самоконтролю. Наразі такі своєрідні мініцентри діють у більшості регіонів України.

– Всесвітній день діабету цього разу в Україні минув під гаслом: «Цукровий діабет + COVID-19: подвійна епідемія». Певна річ, не оминула пандемія й вашого інституту.

– Навпаки, ще більше загострила проблеми пацієнтів з цукровим діабетом. Для нас це одне з пріоритетних завдань, адже протоколи лікування цукрового діабету за коморбідного стану, поєднаного з Covid-19, потрібно змінювати. Наразі ми удосконалюємо адекватні настанови щодо діагностики та лікування цукрового діабету у поєднанні з COVID-19. Відкрили на час пандемії нове відділення, де лікуємо хворих з цукровим діабетом, в яких COVID-19. Тобто, якщо людина захворіла на COVID-19 і в неї цукровий діабет, тоді «швидка» за потреби доправляє до нас.

– У Тернопільському національному медичному університеті імені Івана Горбачевського створено також чимало наукових розробок у галузі ендокринології. Цікаво, які стосунки у вас з нашими науковцями й чи не заважає спілкуванню відстань від Києва до Тернополя?

– Завжди у такому випадку кажу, що відстані не на заваді, коли є спільні інтереси та продуктивні ідеї. Дай Боже, щоб усі університети у столиці були такими, як ваш на заході країни. Щодо науковців ТНМУ, то в нас склалися з ними дружні багаторічні стосунки. У вас працюють батько та син Шідловські, які застосовують сучасні технології діагностики та лікування поширених ендокринних патологій, мають власні запатентовані методики. Щиро можу лише побажати Тернопільському медуніверситетові процвітання, талановитої молоді та нових відкриттів.

– Наразі актуальною залишається тема створення єдиного медичного простору та можливості приєднання до нього й медичних закладів НАМН України?

– Поки що це лише чутки, але, як мовиться, в кожній байці може бути якась доля правди. Втім, моя думка, що такі трансформації не на користь ні людям, ні науковцям, бо наші заклади тоді отримають усі шанси перетворитися на комерційні медичні структури, де ціни «зашкалюватимуть», а наука піде на «вільні хліби». В усьому світі держава розвиває та фінансує науку, а в нас чомусь навпаки. Вважаю, що й справді настав час, нарешті, щось змінювати, але ці кроки мають бути виваженими, обережними, аби не зруйнувати те, що здобувалося роками. Маємо в Україні велику плеяду талановитих вчених, але де ж міцна матеріально-технічна база, основа для того, аби їхні ідеї втілювати в практику? Для цього потрібно змінювати деякі підходи, принципи, розвиваючи науку, а не «закопувати» її в глибини. На мій погляд, сучасна наука потребує трьох фундаментальних речей. Це – інтелект вченого, матеріально-технічна база та організація наукових досліджень, зауважу, що останнє не потребує великих матеріальних затрат. Науку маємо зберегти, інакше можна зреалізувати відому всім фразу, що «країна, яка не розвиває власну науку, не має майбутнього».

– Що, крім науки, вас цікавить, так би мовити, поза межами інституту? Є якісь улюблені заняття?

– Захоплююся подорожами й мистецтвом. У мене велика домашня книгозбірня, де є багато мистецьких альбомів. Щойно кудись вирушаю, обов’язково купую там альбом з репродукціями художніх полотен, скульптур. Так назбиралася велика кількість альбомів з різних країн світу. Почав збирати цю колекцію ще в юності. Якось мені до рук потрапила повість Сомерсета Моема «Місяць і мідяки». З того часу захопився Гогеном, зібрав унікальні примірники репродукцій та мав велику мрію поїхати на Таїті й відвідати його музей.

– Наукову мрію маєте, поділіться з читачами, якщо ваша ласка?

– Тут немає жодних таємниць, бо мої наукові мрії, плани, нерозривно пов’язані з інститутом. Щоправда, завжди жартую, що одного життя замало, щоб усе це зреалізувати. Наразі ми дуже активно займаємося дослідженнями щодо лікування стовбуровими клітинами цукрового діабету. Разом з американськими колегами почали проводити роботу із застосування стовбурових клітин для лікування такого ускладнення, як діабетична стопа.

За допомогою технології генної терапії можна здійснити радикальне лікування цукрового діабету за рахунок введення хворому гена інсуліну людини у складі такої молекулярної конструкції, яка забезпечить його реалізацію в неспецифічних здорових клітинах, що не виробляють ендогенний інсулін. Терапевтичний ефект генетичних конструкцій, що вводять, досягається за рахунок додаткового синтезу білків у клітинах внаслідок експресії введеного гена. Застосована векторна молекулярна конструкція складається з двох незалежних модулів: послідовності бактеріальної плазміди, що дозволяє їй реплікуватися у клітинах Еscherihia соlі, та експресійної касети з цільовим повнорозмірним геном препроінсуліну, фланкованої інвертованими термінальними повторами аденоасоційованого вірусу людини. За попередніми експериментальними результатами, отримано регресію діабету після одноразової генної терапії на моделі стрептозотоцинового діабету в мишей.

Проводимо спільні з американськими та японськими вченими унікальні молекулярно-генетичні дослідження, пов’язані з вивченням механізмів канцерогенезу й пошуком прогностичних маркерів. Займаємося пошуком маркерів, які допоможуть встановити підвищений ризик розвитку радіаційного раку щитоподібної залози ще до появи самого захворювання. Продовжуємо вивчення генетичної нестабільності пухлинної тканини щитоподібної залози та поглиблення знань в оцінці ризиків розвитку цього раку. Є велике бажання модернізувати нашу матеріально-технічну базу, аби розв’язувати назрілі проблеми, впроваджувати інноваційні світові технології. Але, як завжди, все впирається в кошти, яких, звісно, не вистачає. Втім, ми оптимісти та віримо, що наші плани обов’язково здійсняться, бо ж дорогу, як мовиться, осилить тільки той, хто йде.

Лариса ЛУКАЩУК