Академік Микола Головенко: «Лише щоденною працею можна досягти результату та успіху»

Академік НАМН України, доктор біологічних наук, професор Микола Якович Головенко добре знаний та шанований у медичних колах науковець. Але значній кількості українців більше відомі фармацевтичні винаходи, в розробці яких він узяв участь, – вітчизняні брендові препарати «Аміксин», «Феназепам», «Гідазепам», «Левана». Понад півстоліття Микола Якович присвятив Фізико-хімічному інституту ім. О.В. Богатського НАН України, де заснував відділ фізико-хімічної фармакології, добре відомий серед міжнародної наукової спільноти. Він є автором понад півтисячі наукових праць, десяти монографій та двадцяти восьми винаходів. Підготував сім докторів і тридцять кандидатів наук. Найголовніший чинник його життя – щоденна праця. Саме це й дозволяє науковцеві рухати вітчизняну фармакологію до нових звершень.

Спілкуючись з Миколою Яковичем, розпитали, як і чому захопила його свого часу фармакологія – ця складна, але вкрай потрібна наука, про людей, які справили найбільший вплив на його становлення як науковця. Але спершу прошу подумки повернутися в дитинство, згадати рідних і дорогих його серцю людей, незабутні молоді роки.

«Те, що засвоїв в дитинстві, зберіг на все життя»

– Яким було ваше дитинство, Миколо Яковичу? Чи часто зринають у пам’яті родина, край, де народилися, друзі?

Микола ГОЛОВЕНКО у трирічному віці, с. Нова Одеса (1945 р.)

– Кажуть, чим старшим стаєш, тим частіше тягне в дитинство, може, то й правда, бо там усе було таким яскравим. Свої дитячі кроки я часто перебираю в пам’яті, намагаючись згадати найдавніше та найдорожче, де відпочиває душа, куди линуть думки-спогади, де ноги пам‘ятають кожну стежинку, а очі шукають знайомі краєвиди щасливого дитинства. Мої спогади пов’язані з містом Нова Одеса Миколаївської області, де я народився та прожив 18 років. Часто згадую рідну сторононьку, інколи Нова Одеса мені навіть сниться. На схилі літ увесь час повертаюся думками до витоків свого свідомого буття з надією знайти відповідь на запитання: чому моя доля склалася саме так та яка роль в цьому моєї маленької батьківщини? Що спонукало мене обрати шлях, який із самого початку поєднував елементи романтизму та буденної реальності? У дитинстві було всього, але воно залишиться навічно прекрасною добою мого земного життя. Тепер, з висоти прожитих літ, усе сприймається доречним і глибоко мотивовані батьківські поради, зусилля вчителів, вчинки друзів. Мої спогади про ті роки – це лише певні повоєнні фрагменти дитячої пам’яті.

У 50-х роках минулого сторіччя Нова Одеса мала статус села, але була районним центром. Мешканці умовно ділили її на три частини: базарну, переселяни та балку, де й мешкала наша родина. Її мешканці називалися бальчанами. Вони не ділилися за національними ознаками – всі були українцями, незважаючи на те, що дехто розмовляв молдавською. Починаючи з 1954 року, балку почали заселяти переселенці (гадаю, депортовані) із західної України. Спочатку їх зустріли насторожено, адже вони дуже відрізнялися від нас, особливо менталітетом та мовою. І вони, і ми розмовляли на «суржику», ми – українсько-російським, вони – українсько-польським. Завдяки переселенцям, ми змогли познайомитися з таким музичним інструментом, як дримба, Різдвяної ночі побачили вертеп. Нині більшість з них стали в третьому поколінні новоодеситами.

Батьків я завжди бачив у праці, вони змалку привчали нас, дітей, до хатньої роботи, особливо влітку, коли трудилися в полі. Якщо видавалася нагода, то ми грали в хованки (жмурки), «козаки-розбійники», «козла», «лапандика», але переважно – у війну. Набоїв, гільз від снарядів, пороху, розбитих рушниць, багнетів і касок вистачало всім. Балка була центром воєнних подій 1943 року. Наслідували польотам Тарзана (з кінофільму) на деревах. Майстрували візки та самокати з дошок і підшипників зі звалища. Особливо полюбляли грати у футбол. Кожна вулиця мала свій футбольний майданчик, де воротами слугували два камені.

Микола ГОЛОВЕНКО – першокурсник Одеського університету (1960 р.)

Що стосується більш цивілізованих розваг, то вони були пов’язані з центром населеного пункту. Основним місцем був кінотеатр – стара будівля, що вміщувала фоє з репродукцією на стіні картини художника П.А. Кривоногова «Перемога. Рейхстаг взято» та, власне, кінозалу з крилатим висловом В.І. Леніна «Из всех искусств для нас важнейшим является кино». Один фільм ми могли дивитися декілька разів. У фоє працював буфет, де можна було поласувати газованою водою «Ситро», «Крюшон» або «Лимонад» і цукерками «Подушечки».

У сім років усі діти йшли до школи, яких у Новій Одесі було дві – середня (№1) та семирічна (№2). Деякі учні не були такі кмітливі, як інші, тому залишалися на другий рік. Мені пощастило, бо мати познайомила мене з найстарішим шкільним вчителем, що мешкав на нашій вулиці, Григорієм Івановичем. Він мав домашню бібліотеку, яка складалася з книг, виданих до 1917 року акціонерним товариством «Товарищество издательского и печатного дела А. Ф. Маркс». Незважаючи на те, що до революції російська абетка налічувала 35, а не 33 літери, як зараз, це не завадило мені прочитати низку цікавих книг, серед яких є й ті, що в наш час вже не перевидавали.

Пізніше я записався в дитячу, а потім і дорослу бібліотеку, які були укомплектовані цілком пристойно та щодо класичної літератури не поступалися міським. Книги показали, що світ значно ширший, ніж моє село й мені так хотілося його побачити. Недарма ж Ліна Костенко писала:

В дитинство хочу, там усе моє.

В дитинстві ми – великі Магеллани.

І справді, так склалася доля, що моя мрія здійснилася, я побував у всіх республіках колишнього СРСР і багатьох європейських країнах.

Торік я знову відвідав балку. Двоє хлопців років 12-14 ловили рибу. На моє запитання, чи подобається їм тут, вони відповіли ствердно. Я зрозумів, що це вже їхня балка й колись, можливо, вони будуть її з теплотою згадувати, як і я. На жаль, від моєї балки вже нічого не залишилося. Розумію, що нічого не вдіяти, часи змінюються, все можна втратити, але те, що засвоїв в дитинстві, я зберіг на все життя.

«Вирішив вступати на біофак Одеського державного університету»

– Хто надихнув вас на вибір професії?

Микола ГОЛОВЕНКО серед учасників делегації з України (перший ліворуч у другому ряді) під час запуску супутника. Байконур, 1993 р.

– Уже до завершення десятого класу я зрозумів, що буду вступати на біофак. Адже наприкінці 50-х років минулого століття у СРСР дали старт розробці планів перспективного розвитку всіх напрямків діяльності держави, в тому числі й наукової політики. Було створено 18 наукових проблем, визнаних найважливішими, з яких 11 належали до сфери біологічних і медичних наук. Почали формуватися біологічні центри в Підмосков’ї та більшості республік. Там займалися не класичною біологічною наукою, а розвивали сучасні на той час напрямки – молекулярну біологію, генетику, біотехнології. Мені це було надзвичайно цікаво, тому й вирішив вступати на біофак Одеського університету. Щоправда, мої сподівання розвіялися, мов дим, уже після перших занять, бо замість інноваційних дисциплін ми вивчали «класику біологічного жанру» – зоологію, ботаніку тощо. І так усі п’ять років.

– Але, незважаючи на великі розчарування, вам вдалося після закінчення університету обрати ту спеціалізацію, до якої прагнула душа…

– Гадаю, що мені в цьому сенсі дуже пощастило, бо тоді на біологічному факультеті відкрили кафедру біохімії, де проводили дослідження цілком іншого напрямку. Тут я захистив кандидатську дисертацію. Мене запросили в лабораторію психотропних препаратів хімічного факультету, де згодом захистив докторську дисертацію. На своєму шляху я зустрів надзвичайно цікаву особистість, неординарну людину, талановитого науковця – ректора Одеського університету, академіка Олексія Всеволодовича Богатського, який був хіміком і займався проблемами лікарських речовин. Ніби за велінням долі, він саме шукав для свого підрозділу фахівця, який би міг ці хімічні речовини перетворювати на ліки та апробувати на біологічних об’єктах. Ще під час навчання в університеті Олексій Всеволодович спостерігав за студентами й, очевидно, дійшов висновку, що я годжуся на цю роботу. Так розпочалася наша співпраця, яка тривала впродовж багатьох років, хоча я пройшов увесь курс «молодого бійця». Розпочинав зі старшого лаборанта, потім підріс до аспіранта, став молодшим, старшим науковим співробітником, а згодом завідувачем сектора науково-дослідної лабораторії Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова.

– Більше половини вашого професійного життя пов’язана з Фізико-хімічним інститутом НАН України, який нині носить ім’я вашого Вчителя – Олексія Всеволодовича Богатського….

– Коли Олексій Всеволодович очолив цей інститут, він запросив мене на посаду завідувача відділу фізико-хімічної фармакології. Це був 1983 рік. Тоді й заклалися підвалини нового напрямку вітчизняної науки.

«Нам поставили чітке завдання – створити антифобічні препарати»

– Купуючи в аптеці «Феназепам», «Аміксин», «Гідазепам» чи «Левану» люди й не здогадуються, хто автор таких помічних лікарських засобів. Як виникла ідея створення цих препаратів?

– Першим препаратом, який ми створили у співдружності з московськими вченими, був феназепам. Розробка феназепама – один з яскравих епізодів розвитку вітчизняної фармакології. Необхідність для країни вітчизняного транквілізатора була визначена директивними органами держави. Ефективність феназепаму було доведено при його використанні космонавтами при тривалих польотах, усунення стресових наслідків у надзвичайних ситуаціях, наприклад, при землетрусі в Спітаку, Воронезькому буревії. Значна увага приділялася препарату для гальмування почуття страху у військовослужбовців в умовах локальних бойових дій. Протягом тривалого часу пігулки феназепаму 0,5 мг використовували, як штатний засіб медичної допомоги для силових структур і сил цивільної оборони у СРСР і входили до складу індивідуальних аптечок (АІ-1М), сумок медичних (СМВ) комплектів медичного майна (ПФ, В-2 тощо). В процесі створення та вивчення феназепаму розроблена низка принципово нових наукових положень, що мають значення як для стратегії пошуку нових психотропних засобів, так і раціонального застосування існуючих.

Народний депутат України Микола ГОЛОВЕНКО з побратимом (1990 р.)

Так виникла ідея створення денного транквілізатора гідазепам і снодійного левана.

За інфекційних, онкологічних, автоімунних, алергічних захворюваннях і хронічної вірусної інфекції спостерігається зниження синтезу ендогенного інтерферону. Цим обумовлено широке застосування інтерферону, як лікарського засобу. Однак, незважаючи на ефективність таких лікарських засобів, існує низка чинників, що обмежують їх застосування в клінічній практиці. Тому постало завдання створення низькомолекулярного перорального індуктора інтерферону, в якому мінімізовано побічну дію. Результатом цього дослідження було створення нового вітчизняного препарату, індуктора інтерферону – аміксину. Його також використовували у військовій медицині для профілактики інфекційних захворювань (гепатитів) в районах спекотного клімату.

Зазначу, що без співдружності з ТДВ «ІНТЕРХІМ», що випускає готові лікарські форми препаратів, їх впровадження могло б і не бути.

– Минуло багато років з часу створення цих препаратів і нині в час російсько-української війни вони рятують наших бійців, допомагають боротися з постковідним синдромом, тобто можна сказати, що ви створили ліки на всі віки?

– Наші препарати підтвердили свою ефективність ще під час подій на Майдані. Пригадуєте, не було серед його учасників хворих з проблемами бронхолегеневої системи, ГРВІ, застудою, грип їх теж оминув, бо вживали аміксин. Команда-виробник препаратів ТДВ «ІНТЕРХІМ» постачала безоплатно ці ліки для українських патріотів. Щодо війни, яка триває нині на сході країни, то аміксин там також застосовують, бо імунна система наших воїнів потребує повсякчасної підтримки, а усунення післявоєнних синдромів вимагає ліків для нервової системи. Тому наші нейротропні та імунотропні препарати нині, справді, використовують у медичній практиці. Зокрема, й у стаціонарному лікуванні ветеранів російсько-української війни з посттравматичним стресовим розладом, тих, хто хворів на коронавірусну інфекцію та тепер страждає від тривожного синдрому й порушення сну, спричинених постковідним синдромом.

– Що нині є предметом ваших наукових пошуків, досліджень?

– Наразі практично завершена робота, в підсумку якої маємо результати фундаментальних і прикладних досліджень інноваційного анальгетичного засобу – пропоксазепам. Ми поставили собі за мету розробити інноваційний лікарський засіб з полімодальним механізмом дії, що дає можливість одночасного знеболення в умовах гострого та хронічного болю. Виходили з того, що майбутній препарат повинен бути ефективним, безпечним, мати достатньо тривалу дію, мінімум побічних ефектів і можливість застосування в пероральній формі. Незважаючи на те, що на фармацевтичному ринку тепер є великий арсенал аналгетичних засобів, велика кількість хвороб, пов’язаних з болем, практично не лікується. Тому ми й зайнялися цією проблемою. Наразі препарат пройшов першу стадію клінічних випробувань, отож готуємося до наступного етапу. Як зарекомендує себе новий препарат – покаже час. Утім, сподіваємся, що в майбутньому здобутий вітчизняний досвід застосування пропоксазепаму в клінічний практиці допоможе лікарям оптимізувати стратегії лікування больових синдромів, особливо в пацієнтів з нейропатичним болем.

«Проголосував за незалежність України»

– Окрім професійної діяльності, ви ведете активне громадське життя. Відома ваша участь у розбудові та становленні Української державності. Цікаво, що спонукає вас займатися громадською діяльністю, вкладаючи власні сили, енергію, час?

– Мабуть, у кожного свій стимул. Для мене таким стимулом стали книжки Івана Ле «Богдан Хмельницький», трилогія Михайла Старицького «Богдан Хмельницький», «Перед бурею», «Буря», «У пристани». Цікавлячись історією України, я прочитав ці твори, але не розумів, чому Україна не має державності. Йдучи в депутати Верховної Ради УРСР, я і не мріяв, що на мою долю випаде честь голосувати за незалежність України.

Події 1990 року пригадую чи не до найменших дрібниць. Мою кандидатуру запропонували працівники нашого інституту. Я проходив по округу, який знаходився у великому Київському районі Одеси. На той час прості люди втратили віру у світле комуністичне майбутнє та прагли змін, руйнування старої системи, тому, мабуть, і віддали свої голоси за мене. Знаєте, більше того, моя програма базувалася на питаннях розвитку освіти, релігії та науки, бо без цих трьох складових неможливий жодний прогрес у суспільстві. Певна річ, ці пропозиції йшли в дисонанс з обіцянками інших кандидатів, які пропонували своїм виборцям чи то дорогу зробити, чи дах відремонтувати. Деякі знайомі навіть намагалися мене наставити на «шлях істини», мовляв, схаменися, бо не виграєш вибори. Але я стояв на своєму й розповідав про свою програму під час численних зустрічей з виборцями, доказуючи, що без належної освіти жодна держава не матиме належного майбутнього. І люди мені повірили. Велику підтримку мав тоді від своєї сім’ї – доньки та дружини, бо вагався, переживав, уявіть, яка це значима місія. Коли ж донька зі своїм юнацьким запалом сказала: «Тату, хто ж, як не ти?», я «здався» і прийняв, як сьогодні вважаю, правильне рішення.

– Коли стали народним обранцем, втілили свої плани в життя?

– Саме так. Не хочу хвалитися, що це були якісь глобальні перетворення, але дещо мені все-таки вдалося зреалізувати. Мене обрали головою підкомісії з питань науки Комісії Верховної Ради України з питань освіти та науки. Працював над створенням і прийняттям законів, що, власне, й стосувалися науки, зокрема, це Закон «Про основу науково-технічної політики», Закон «Про інформацію». Щоправда, головна місія мого життя, на мій погляд, була в іншому. Я проголосував за незалежність України. Це та мрія, яка жила в мені ще з дитинства, бо дуже хотів, щоб Україна була незалежною, але хіба міг тоді подумати, що буду причетним до цієї великої справи? Тому з великим задоволенням натиснув на кнопку.

 Подібні відчуття пережив лише в юності, коли працював після школи в колгоспі й мені доручили посіяти сівалкою сто гектарів кукурудзи, а через якийсь час вона зійшла-розлилася величезним морем соковитої зелені. Я дивився на цей неосяжний лан і не йняв віри своїм очам, бо саме моїми руками вперше в житті вдалося осягнути таку велику справу.

– Є правило, яким ви керуєтеся в житті?

– У мене їх два. Люблю цитувати цю народну англійську мудрість своїм студентам – «Можна привести коня до водопою, але не можна змусити його пити». Суть байки така: якщо в людини немає бажання, то ти силою не змусиш її щось робити. Й наступна: «З непосіяного зернятка не виросте колос». Тому кожного дня намагаюся посіяти на своєму полі хоча б кілька зернин, бо, як очікувати врожаю, коли нічого не покладеш у землю? Лише щоденною працею можна досягти результату та успіху, незважаючи на примхи погоди.

Лариса ЛУКАЩУК