«Quo vadis»

Загальновідома фраза Христа як назва газетного матеріалу аж ніяк не означає, що автор втратив почуття скромності, а його публікація претендує на більше, ніж цього заслуговує. Йдеться про те, що ця віща фраза дуже чітко коментує суть однієї споконвічної та важливої проблеми, яка нині постає особливо гостро та яку я в міру своїх скромних сил і можливостей намагаюся розглянути.

Кому не відомі нарікання старших на молоде покоління. Часто звучить фраза на кшталт «Вони якісь не такі….» й далі безліч розмаїтих епітетів, барвистість яких залежить від рівня культури та освіти, в тому числі й вуличної. На жаль, інколи й мене навідували подібні думки, щоправда, радше філософського, ніж «приземленого» характеру.

Микола КАШУБА, завідувач кафедри загальної гігієни та екології, професор

Старші покоління часто звинувачують молодші в егоїзмі, прагматизмі, жадібності й ненаситності бажань (отримати все й одразу) та інших «смертних» гріхах, про які самі з часів своєї молодості теж знають не лише з теорії. Крім того, «страшним» звинуваченням проти них є їхній внутрішній абстрактний та віртуальний світ з іншою ментальністю, більше наближений до світу машин, до якогось андроїда, ніж до людини. Діти, на їхній погляд (і це в певному розумінні так і є), живуть не між людей, а у віртуальному просторі смартфону чи іншого дивайсу за штучними, неприродними законами «потойбічного» світу.

З цього приводу останнім часом з’явилося чимало «пророчих» тривожних публікацій педагогів, психологів, соціологів та інших «ологів», які ставлять якщо не смертельні, то принаймні страшні діагнози для майбутніх поколінь, для людства загалом. Водночас можна прочитати детальні й часто суперечливі рекомендації, як «лікувати ці хвороби», як молодь повернути у світ дорослих з їхнім світоглядом, з їх розумінням сенсу людського буття.

Зрештою, проблема «батьки та діти» відома з часів стародавнього світу. І кожне молоде покоління змушувало старших з острахом спостерігати за «безсумнівними» прикметами наближення якщо не кінця світу, то чогось подібного. Але нічого такого наразі ще не сталося. Звісно, це аж ніяк не означає, що, якщо ніхто не бачив білої ворони, то її не існує. Однак зрозуміло і те, що побоювання старших поколінь, щонайменше, перебільшені, а якщо взяти до уваги стрімкий злет людського інтелекту та всього того, що з цим пов’язано, що зробило людство за період свого розвитку, то такі побоювання виглядають безпідставними. Звісно, це не означає, що в людства немає «головного болю» від «власної голови».

Хто ж у цьому винен? Перш, аніж відповісти на це питання, задаймося іншим. Чи змогло б нове покоління створити будь-яке суспільство, не опираючись на весь досвід і знання старших поколінь? У кращому випадку – це було б щось середнє між стадом бандарлогів і Мауглі. Отже, з цього випливає дуже простий та, по суті, відомий висновок, про який забувають «критики» молодої генерації. Кожне наступне покоління – продукт своїх попередників у доброму розумінні цього терміну. І не могло б воно стати таким, як би його таким не створили. Слід зрозуміти, що ніхто сам собі не творець, він продукт середовища, в якому розвинувся. Найбільше, що можна приписати його індивідуальності, це те, яким його створила природа, який випадковий набір генів вона йому дала. Згодіться, немає чим хизуватися, хіба тим, що став (стала) «жертвою» випадку.

Проте повернемося до питанням «Quo vadis?» Більше того, нас цікавить не лише, куди йде нове покоління, але й чому воно вибрало цей напрямок і що його очікує. Почнемо з того, що особливого вибору ми йому не залишили. Щоб краще збагнути цю думку, вдамося до алегорії. Уявімо дві групи людей на березі океану, які мріють потрапити в невідоме й чомусь обов’язково світле (зі слів попередників) майбутнє. В однієї є недобудований літак, а у другої – недобудований корабель. Чи є в них особливий вибір? Важко повірити, що «корабели» почнуть будувати літак, а «пілоти» – корабель. Вони продовжуватимуть те, що отримали у спадок від попередніх поколінь. Отже, ми не залишили їм особливого вибору. І оцінюючи їх, критикуємо себе, за те що їхній «корабель» не може літати. Чи ж варто намагатися згідно з рекомендаціями різних «ологів» повернути їх на «шлях істинний»? Почнемо з того, що цього шляху, на який намагаємося їх повернути, вже не існує. Виник інший, з іншими законами, правилами, до яких вони вже адаптувалися. А те, що нам не подобається, є ніщо інше, як результат їхньої адаптації. До того ж забуваємо: якщо вони адаптувалися, отже, це добре. В тих же, хто не зміг адаптуватися, – проблема. Як тут не згадати ролик з інтернету, де маленький хлопчик ходить кімнатою з іграшкою, схожою на кадило, та б’є поклони, чим дуже втішає бабусю, яка постійно водить його до церкви (це не критика релігії, це критика бабусиної системи виховання).

Це загальні міркування. Як і про те, що живемо в період інформаційного вибуху. Проте в людини обмежені можливості пам’яті. Нам на допомогу нині приходять технічні засоби збереження інформації. Але володіти нею та опрацьовувати її, а тим більше – шукати, добувати щось нове, в тому числі й нову інформацію, це цілком різні речі. Ходити за прикладами далеко не треба. Завдяки інтернету та іншим електронним засобам нагромадження й зберігання інформації чи не в кожного є можливість доступу до неї. Але аж ніяк не всі здатні отримати з цієї інформації якусь користь для себе й тим більше – принести її для суспільства. Тож гостро постає ще одне питання: чи потрібно людям володіння безмежним обсягом інформації? Зрештою, чи кожна інформація є корисною, чи існує шкідлива та чи має суспільство право доступу до неї. Значимість інформації для різних людей у різні часи за різних обставин буває різною. Тобто, йдеться про те, що інформація може бути застарілою, непотрібною, корисною, нейтральною, небезпечною, недоступною.

Уся ця класифікація, звісно, носить умовний характер і залежить від того, хто та для чого її використовує. Але ми зараз не обговорюємо право доступу до інформації. Йдеться про інше. Як працювати людському інтелекту в цьому безмежному інформаційному полі, як зрозуміти, в яких інформаційних нішах проводити необхідний пошук, як встановити, яку інформацію та в якому поєднанні слід отримати й т.д.? Тобто, йдеться про нові методологічні підходи до роботи з інформацією майбутнім спеціалістам (скажімо, геронтологам, біологам, генетикам, трансплантологам) і фахівцям інших суміжних наук, а також наук, які, на перший погляд, не мають нічого спільного з перерахованими науками, як-от: педагогам, юристам, психологам, соціологам, психіатрам та іншим. Але це лише на перший погляд.

Отже, важливо не лише й навіть не стільки володіти інформацією, як володіти набором інструментів для її оброблення, чого, власне, нині ніхто у навчальних закладах не вивчає.

Часто викладачі стверджують, що студенти стали лінивими, книг не читають, обмежуються поверхневою інформацією з інтернету, яку переглядають теж поверхнево. І в багатьох випадках це справді так. Чому так сталося? Почнімо з того, що інформація у всесвітній павутині завдяки сучасним комп’ютерним та інтернет-технологіям яскравіша, емоційніша, часто спирається не лише на вербальне сприйняття інформації, але й на образне.

Тут доречно згадати, що образне сприйняття інформації та образне мислення має більш глибокі еволюційні, історичні корені, а також у деяких випадках значно більші переваги над вербальним. Підтвердженням цього – наявність ілюстрацій у книгах, які часом є взагалі незамінними в тексті. Другим, а, можливо, й першим за значимістю важливим моментом, який впливає на ставлення молоді до інформації, є її потік, в якому захлинається суспільство, а особливо студенти. Поверхневе сприйняття інформації ніщо інше, як захисна реакція на перевантаження.

Виникає непросте запитання: що робити для її ефективного засвоєння й чи взагалі це слід чинити? Звісно, теза «Хто володіє інформацією, той володіє світом» не втратила своєї актуальності. Але чи завжди нам потрібно перевантажувати свій мозок інформацією? Нині маємо потужні носії інформації, які значно звільняють наш мозок від цієї обтяжливої функції й це створює передумови для ефективнішого використання його для обробки інформації. Одначе суспільство й, зокрема освіта, ще не готові до створення та застосування нових методологічних підходів у навчальному процесі. Студенти й надалі «зубрять», намагаючись запам’ятати велетенську кількість інформації, а часу й бажання на її опрацювання залишається дедалі менше й менше. Особливо це стосується деяких гуманітарних вишів.

Проте ця проблема лише верхівка айсбергу. В його підводній частині теж криються вельми неприємні проблеми. Суспільство наближається до створення штучного інтелекту. Чим це загрожує суспільству й чи загрожує? Однією з важливих функцій штучного інтелекту буде та вже є опрацювання тієї чи іншої інформації, тобто виконання того, що покладено нині на людський інтелект. Речі, які ще нещодавно здавалися науковою фантастикою, тепер уже втілюють у життя. Нікого вже не дивує імплантація в організм різноманітних чипів. На часі – імплантація штучних блоків пам’яті та моделювання складних математичних алгоритмів. Моральні та етичні аспекти цього питання обговорювати не будемо, але доречно спитати, де буде межа між людиною та штучним інтелектом? Виникає також природне запитання: що ж тоді залишиться на долю людини? Чи не програє людина в майбутньому штучному інтелекту в змаганні за інтелектуальне лідерство, більше того, за лідерство в цьому світі з усіма можливими наслідками? Щоб відповісти на це питання, слід подумати про інше. Що такого може людина, що буде недоступне в майбутньому штучному інтелекту? Людській природі притаманна індивідуальність. Кожна людина – це окрема особистість. Для штучного інтелекту принаймні нині така властивість недоступна. З цієї відмінності випливає інша обставина – розмаїтість та евристичність мислення. Для однієї людини яблуко, що впало на голову з дерева, – дрібна неприємність, для іншої – закон земного тяжіння! Є ще одна риса людської психіки, яка відсутня у штучного інтелекту. Як не парадоксально, це здатність помилятися. Пошук помилки часто призводить до отримання знань, які не можна здобути, використовуючи закони логіки.

Людський індивідуалізм та егоцентризм – потужній генератор мотивації. Спрямування мотивів визначається не на основі логічних посилів, а потребами «его» людини, часто непередбаченими й непрогнозованими. Тому шлях пізнання в людини прокладений галузистими манівцями, часто помилковий, повільний, але саме на непроторенних дорогах можна знайти нові зерна знань.

Людиною, її «его» керують як інстинкти, так і прищеплені їй вихованням етичні та моральні норми. Очевидно, що набуте легше зруйнувати, ніж те, що мільйони років закарбовувалося на генетичному рівні.

«Спілкування» з комп’ютером, а тим більше – зі штучним інтелектом без застосування до них гуманітарних підходів, неминуче призведе й уже призводить до втрати ролі гуманітарних цінностей у декого з тих, що надто глибоко поринули в цю справу. Водночас інстинкти, які у сучасному суспільстві значною мірою контролюють моральні засади, сумління кожного члена суспільства, залишаться інтактними. Це досить небезпечна гуманітарна проблема, яка потребує негайного втручання.

Є ще одна проблема, на яку пропоную поглянути з незвичного боку. Йдеться про систему навчання та контролю знань за допомогою комп’ютерних програм і зокрема тестів. Опитування студентських аудиторій свідчить, що менше 10 відсотків юнаків і дівчат вважають, що тести є ефективним навчальним засобом. Тим часом чи не у всьому світі застосовують контроль знань комп’ютерним тестуванням. Для кого й для чого це потрібно? Перша думка – студентам для засвоєння знань. Як це не парадоксально, але ця проблема не стоїть на першому місці. Щоб краще збагнути, про що насправді йдеться, вдамося до аналогії. Щоб з’явилася автомашина «Мерседес», спочатку необхідно було створити підводу. Щоб штучний інтелект зміг спілкуватися з пацієнтом, необхідно спершу налагодити спілкування людини з комп’ютером за допомогою простих тестів, процес навчання є вторинним. Аж ніяк не означає, що в цьому немає ніякої користі. Людина теж, окрім навчання, освоює перші кроки у спілкуванні в майбутньому зі штучним інтелектом. І хочемо цього чи ні, але мусимо пройти цей шлях від підводи до «Мерседеса», від комп’ютера – до штучного інтелекту.

Але перейдемо від питання, «куди йдемо» до питання «що робити»? Майже кожному педагогові зрозуміло: щось не так у системі освіти, в методологічних підходах до навчання й майже в кожного з них є свої рецепти. Тому не буде великої біди, коли також висловлю власну думку (одним рецептом більше, одним менше). Вважаю, що методологічні підходи, які існують до навчального процесу, мають серед багатьох інших недоліків один досить суттєвий. Поясню на такій аналогії. Уявімо людину, яка вирішила купити собі автомашину. В одному магазині вона придбала двигун, в іншому – кузов, ще в іншому – колеса й так далі, тобто, все необхідне. Чи матиме вона автівку? Звісно, цього ще замало. Точно так замало лише отриманих знань для того, аби оволодіти професією. Слід їх інтегрувати в систему професійних знань і навчитися нею користуватися.

Цьому надзвичайно важливому процесу нині приділяють дуже мало уваги. В який спосіб навчали студентів здавна й тепер теж? Щоразу на кожній кафедрі студент отримує знання в межах предмета, який вивчає. Але юнак чи дівчина аж ніяк не отримує вмінь і навичків інтегрування цих знань в єдину систему професійної освіти.

Що ж нам необхідно змінити? Перед студентом педагоги мають ставити такі завдання, для розв’язання яких йому мають знадобитися всі його знання з попередніх предметів. Зрозуміло, що в цьому випадку ставиться висока планка не лише перед студентом, але й викладачем.

Важливим також є освоєння й відпрацювання студентом навичок власного, індивідуального алгоритму пошуку рішення поставленого перед ним завдання. Одним з варіантів є постановка перед ним неординарного завдання з необмеженим доступом до джерел інформації (бібліотеки, інтернет, матеріали підготовки до занять тощо) для їх розв’язання. Цей підхід можна застосовувати не лише при підготовці дипломних робіт чи написанні карти хвороби, але й при складанні заліків та екзаменів.

У силу вище згаданих можливих гуманітарних проблем, пов’язаних зі зміною ментальності людини при спілкуванні зі штучним інтелектом (особливо це стосується майбутніх лікарів і педагогів), навчально-виховну роботу зі студентами треба проводити з наголосом на її другу складову, якій, будьмо відвертими, зараз приділяють мало уваги.

Нині в навчальному процесі акцент має бути сконцентрований не на засвоєння інформації (якої безліч та яка легкодоступна), а на вмінні з нею працювати, на розвиткові гуманітарного (не машинного) мислення, й зокрема на розвитку навичків евристичного мислення. Не останньою має бути мотивація людини до засвоєння знань.

У радянські часи існувала ціла ідеологічна машина обробки студентів молодших курсів задля їхньої адаптації до суспільної системи. Старше покоління чудово пам’ятає, скільки часу доводилося студентам витрачати на конспектування творів апологетів марксизму-ленінізму, вивчення основних законів діалектичного матеріалізму тощо. Щоб дати відповідь на питання, чи це добре чи погано, слід поставити інше – для кого та для чого? Для системи, для її архітекторів не лише добре, але й необхідно. Для суб’єктів, які підлягали ідеологічній обробці, відповідь неоднозначна. Якщо вони вміли в неї вписатися та використати її слабкі сторони на свою користь, то така система філософських і морально-етичних поглядів мала зиск. Але більшість ставала жертвою системи. Проте коли її зруйнували, разом з нею було втрачено розуміння того, що жодна соціально-економічна система не може бути стійкою без відповідного ідеологічного підґрунтя та єдиного суспільного світогляду. Як наслідок – нині не надають особливого значення викладанню студентам широкого спектру соціальних наук. Ідеться не лише про філософські дисципліни, але й про отримання знань соціального спрямування задля формування в молоді таких сучасних морально-етичних норм, які відповідали б потребам кожної особистості та суспільства загалом.

Кому це в наш час потрібно? Як не дивно – всім. Соціальній системі як такій та певним членам цього суспільства (як тут не згадати діалектичний закон єдності та боротьби протилежностей). Лише в такий спосіб система буде стабільною й ефективною. Цю тему можна було б розгортати й надалі, але це не є метою цієї публікації.

Остання теза виглядає дещо дискримінаційною, але отримувати знання може не кожна людина, а лише з високоморальними засадами та чистим сумлінням. Особливо це стосується таких професій, як медик, педагог та інших соціально важливих. Це водночас потребує не лише приділення в цьому питанні особливої уваги дітям у дошкільному та шкільному періоді виховання, але й проходження відповідних психологічних тестів перед вступом до вищого навчального закладу. Для опонентів же, нагадаю, що особи, які претендують на важливі посади та можуть приймати серйозні для суспільства, відповідальні рішення, обов’язково проходять суворі психологічні тестування. Очевидно, ні в кого немає сумнівів, що професія медика та педагога теж належить до таких.

Зрозуміло, що подібна пропозиція потребує не лише серйознішого обґрунтування, створення нових методологічних підходів до її вирішення, але й прийняття відповідних рішень на законодавчому рівні, а також врахування суспільної думки.

Щоб пропозиція не здалася деяким читачам спробою посягнути на права людини, нагадаємо, що при працевлаштуванні існують такі цілком законні речі, як характеристика чи рекомендація з попереднього місця роботи, особова справа працівника, трудова книжка, в якій є записи що характеризують особу, її ставлення до роботи. Нині в багатьох країнах не працевлаштуєшся без належного CV (сurriculum vitae) та довідки з поліції, що не мав приводів. Уже нікого не дивує, що в деяких країнах відстежують із застосуванням новітніх технологій, як часто претенденти на важливі посади відвідували сумнівні заклади (ігрові будинки, борделі тощо).

Що ж, можна обурюватися з приводу порушення прав людини, а можна думати про те, що суспільство має право й повинно захистити себе від своїх сумнівних або небезпечних членів.

Микола КАШУБА,

завідувач кафедри загальної гігієни та екології ТНМУ, професор