Cвітлана Шаланкі: «Моя професія – це й уміння бачити людину з її духовною та фізичною неповторністю»

Професія медичної сестри – складна й багатогранна. Вона поєднує в собі надзвичайну відповідальність і високий професіоналізм, залишаючись при цьому ледь помітною, але вкрай значущою. Це не просто професія – це стан душі. Здатність щохвилини співчувати людському болю та стражданню. Тут потрібно мати жертовність, готовність завжди прийти на допомогу, а ще неабияке терпіння та витримку. Медична сестра – це і помічниця, і піклувальниця, і янгол-охоронець. Саме так називають медсестер пацієнти в найважчі хвилини свого життя, коли потребують особливої уваги й опіки.

– Найбільше свого часу витрачаю на перебування біля ліжка хворого, – розповідає медсестра гематологічного відділення Світлана Шаланкі, – виконую всі призначення лікаря, не шкодуючи теплих, підбадьорливих слів для пацієнта. Недарма в народі кажуть: і тепле слово часом лікує. Заходячи до будь-якої палати до хворих, розумію, що ці люди передусім потребують милосердя та доброти, лагідної посмішки, доброго слова, яке дарує надію на швидке одужання.

Пов’язати своє життя з медициною пані Світлана мріяла ще з юних літ. Як була малою, всім лялькам робила уколи.

– Нещодавно мені розказала мама, що моя бабуся по маминій лінії була знаною травницею в селі, на Луганщині, – каже Світлана Шаланкі. – Може, від неї мені й передалося бажання допомагати людям видужати? А ось те, що фах обрала за покликом серця, знаю напевне. Дуже люблю свою роботу й мені подобається відділення, в якому працюю. Звичайно, що тут непросто, бо багато пацієнтів у важкому стані. У них погіршується стан здоров’я, особливо в нічний час, тому негайно потрібно надавати кваліфіковану допомогу, бо на кону людське життя.

У гематологічному відділенні Світлана Шаланкі працює з 1999 року. За цей час у відділенні багато чого змінилося.

– Якщо раніше у нас здебільшого лежали хворі із залізодефіцитними анеміями, то тепер лідирують онкологічні захворювання, – розповідає вона. – Віком важка недуга не перебирає: і цілком молоді, і в літах. Найважче бачити, що людина приречена, тож, виконуючи свою роботу, намагаюся водночас підбадьорювати недужого. Розумію, що надія – останнє, що в такого хворого залишилося. Тому, вважаю, що для мене це не лише професія, а й покликання, вміння бачити не хворобу, а людину з її духовною та фізичною неповторністю. Щоб завоювати довіру та любов пацієнта, необхідно стати близькою, рідною людиною. Адже ті ж самі хворі лягають до нас у стаціонар на повторні курси лікування.

Ніколи не забуду одного хворого, на жаль, вже покійного. Такої ерудованої та всебічно розвиненої людини було годі шукати. Він був викладач одного з вишів Тернополя, автор кількох книжок. На жаль, його вразила важка недуга і він потрапив до нас на лікарняне ліжко. Пригадую, у ніч на 14 січня йому гіршало, здавалося, ось-ось піде у засвіти. Ми з лікарями робили все що могли, аби його врятувати. На щастя, все вдалося! Коли перевели з реанімації знову до нас, розповів дуже цікаву історію, мовляв, він бачив видіння: ми з лікарями клопочемося біля нього, а позаду янголи, один них промовляє: «Ще не час, ти мусиш завершити, що розпочав!» Той чоловік якраз розпочав писати книгу про рідне село.

У роботі, за словами, пані Світлани, важливо, щоб працював злагоджено колектив і була підтримка колег. У гематологічному відділенні ми таким можемо похвалитися – кожен на своєму місці та сумлінно виконує роботу.

– Взірцем для мене є наша завідуюча відділенням Галина Григорівна Кміта, – розповідає медсестра. – До неї завжди можна звернутися за порадою, має чуйне й добре серце. Не було такого, щоб відмовила у допомозі, завше підтримає. А з якою турботою вона ставиться до своїх пацієнтів! Навіть коли її немає на чергуванні, телефонує, цікавиться, контролює стан хворого в динаміці.

Після роботи Світлана завжди поспішає додому, де на неї чекають чоловік і діти. Каже, що вдома по-справжньому відпочиває душею й набирається сил. Бо ж загальновідомо, що перш, аніж допомогти комусь, маєш сам бути із собою в цілковитій гармонії.

– Позитиву пацієнтам у лікарні дуже потрібно, – резюмує медсестра.

– Не уявляєте свого ранку без?

– … кави.

– Три улюблені застосунки у смартфоні?

– «Фейсбук», «Вайбер», «Мессенджер».

– Найкращий відпочинок для вас?

– Мандрівки, люблю знайомитися з минулим нашої країни, відвідувати цікаві історичні місця. Торік їздили на Закарпаття, вразила архітектура тамтешніх міст, термальні джерела та особливо – долина нарцисів.

– Улюблений предмет гардеробу?

– Дуже люблю вишиванки.

– Скільки часу спите?

– Намагаюся 7-8 годин, але не завжди так виходить.

– Ваше життєве кредо?

– Крізь терни до зірок.

– Що для вас щастя?

– Щастя, як здоров’я: якщо його не помічаєш, отже, воно є. Щастя треба відчувати серцем і душею. Для мене здоров’я моїх дітей та рідних – це найбільше щастя!

– Чи маєте настільну книгу?

– Біблію. Читаю сама й разом з дітьми. Біблія – це особлива книга та унікальна. Вважаю, що це найцінніша книга, одкровення самого Бога, яке дається всім людям.

Мар’яна СУСІДКО,

Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin