Історія туберкульозу від сивої давнини до сучасності

Знання історії, патоморфозу туберкульозу – шлях до подолання його як масового захворювання та запобігання непередбачуваним «катаклізмам» на майбутнє. Адже фахівці, які не знають історії розвитку свого фаху, – обмежені, недалекоглядні й схильні до помилок. Тому потрібно вчитися на помилках історії, на огріхах інших і це буде запорукою успіху в майбутньому.

Туберкульоз супроводжував людство ще з античних часів і був причиною масової загибелі людей. Численні історичні матеріали та документи свідчать про поширення туберкульозу в глибоку давнину та його велику смертність людей.

Перші відомості про туберкульозні ураження знаходимо у Старому та Новому Заповітах Біблії. А в книзі пророка Ісаї сказано, що, якщо народ буде жорстокий, житиме несправедливо, нечестиво, то за те Господь пошле на нього «чахлість». Біблійне слово «чахлість» означає виснаження або сухоти.

Археологічні знахідки останніх часів свідчать, що первісна людина появилася приблизно чотири мільйони років тому. Туберкульозні ж ураження хребта вчені виявили при дослідженні останків людини періоду неоліту (приблизно 5000 років до нашої ери).

Люди та тварини страждали на туберкульоз з давніх-давен, ще з доісторичних часів глибокої давнини. Найдавніша знахідка, що вказує на захворювання туберкульозом у людей, які населяли Європу в давні часи, належить Бартельсу (Bartels). Так, 1904 р. на території Німеччини, поблизу Гейдельберга, знайшли кістяк людини, яка жила в кам’яному віці (майже за 5000 років до н.е.). Лікар Бартельс у цій знахідці встановив туберкульозне ураження грудних хребців з утворенням горба. Взявши сухий кістковий детрит, посіяли на живильне середовище, через певний час виросли кислотостійкі бактерії, які нічим не відрізнялися від нинішньої популяції мікобактерій. Ними інфікували морських свинок, які невдовзі захворіли на туберкульоз, це свідчить про те, наскільки стійкі мікобактерії туберкульозу в зовнішньому середовищі та як довго вони зберігають свою вірулентність.

На стінах єгипетських гробниць знайшли зображення фігурок людей зі змінами, характерними для туберкульозу хребта та кульшового суглобу. У Вавилонських законах «Хаммурані» (початок ІІ тис. до н.е.) регламентувалося право на розлучення з жінкою, хворою на туберкульоз. А в давній Індії таким жінкам заборонялося брати шлюб.

Приблизно 460 року до н.е. грецький лікар Гіппократ описав загальні ознаки легеневого туберкульозу. Він же визначив туберкульоз легень як найбільш розповсюджену хворобу того часу. У людей, хворих на туберкульоз легенів, був «жар» та вони кашляли кров’ю. Люди з такими скаргами майже завжди помирали. Опис клініки туберкульозу також є в роботах Галена та Аристотеля, вони висловлювали думку про контагіозність туберкульозного захворювання. Авіценна надавав великого значення впливу зовнішнього середовища на розвиток і перебіг туберкульозу.

У давніх руських літописах неодноразово згадується туберкульоз периферичних лімфатичних вузлів, який тоді лікували хірургічним методом і припалюванням. Саме так лікували великого князя Київського Святослава Ярославовича 1076 року.

Незважаючи на значне поширення туберкульозу в давні часи, зокрема, в середні віки, відомості про це захворювання були досить примітивними й несистематизованими.

Проте в усі віки туберкульоз масово косив людей, заганяючи їх передчасно у могили. Загалом найбільші спалахи епідемій туберкульозу відбувалися з певною природною циклічністю 25-50 років, а також пов’язувалися з періодичними вираженими спалахами на сонці.

До слова, в епоху Відродження (1450-1750 рр.) в європейців спостерігалася велика спрага до науки, передусім – мистецтва. Цей період був одним з найплідніших в історії людства. Наукові відкриття крок за кроком наближалися до вивчення патології легень, зокрема й туберкульозу. Так, італійський вчений Джіроламо Фракасторо (1478-1553 рр.) вперше висловив гіпотезу про заразність, контагіозність туберкульозного захворювання. Його праці заклали фундамент інфекційних хвороб, фтизіатрії та епідеміології. В той же час «вирувала» пандемія туберкульозу країнами й континентами в міру розвитку торговельних зв’язків. А в літописах тих часів згадується про туберкульоз, як невиліковну хворобу, «злі сухоти».

1689 р. лікар Р. Мортон (R. Morton) описав 14 форм легеневих сухот і виділив чотири стадії процесу (запалення, утворення горбиків, їх виразкування). В XVII столітті була описана золотуха (скрофульоз), що найчастіше відповідає зовнішньому туберкульозу шкіри, слизових оболонок, периферичних лімфатичних вузлів.

Починаючи з другої половини XVII ст. наука про туберкульоз почала активно розвиватися. Так, Віллізій (1621-1675 рр.) під час розтину померлих від туберкульозу виявив певні зміни в їх органах, а Сільвіус (1478-1555 рр.) назвав ці зміни горбиками й вважав їх збільшеними лімфатичними вузлами. М. Бейлі (1761-1821 рр.) довів, що горбик є не лише морфологічним проявом туберкульозу, а й основою розвитку всіх наступних форм цього захворювання. Вперше термін «туберкульоз» ввів Р. Лаеннек (1781-1826 рр.). Вчення Р. Лаеннека про єдину причину розвитку різноманітних форм туберкульозу цілком поділяв Г.І.Сокольський, який 1838 р. у своїй книзі «Вчення про грудні хвороби» описав горбик і каверну, шум тертя плеври, а також клініку інфільтративної, кавернозної та дисемінованої форм туберкульозу, виклав епідеміологію туберкульозу, вказуючи на тісний взаємозв’язок між поширеністю туберкульозу й соціальними умовами людей.

1854 р. Г. Бремер представив докторську дисертацію «Туберкульоз виліковне захворювання» і цього ж року він заснував перший санаторій для хворих на туберкульоз у Гордердорфі (Богемія).

При лікуванні хворих на легеневий туберкульоз К. Форланіні 1882 року вперше повідомив про застосування штучного пневмотораксу. Велика заслуга у вивченні туберкульозу легень, диференціальній діагностиці належить видатному фтизіатру професору Г.Р. Рубінштейну (1871-1955 рр.), який упродовж 20 років очолював туберкульозний санаторій «Пуща Водиця» Київської єврейської громади.

Певний внесок у вчення про туберкульоз вніс Р. Вірхов.

1904 року опубліковані оригінальні роботи А.І. Абрикосова про морфологічні зміни у легенях при початкових проявах легеневого туберкульозу. Значні заслуги у вивченні туберкульозу належать М.І. Пирогову, який упродовж 40-х років XIX ст. уперше описав туберкульоз яєчка, кісток і суглобів. Він детально описав гістологічну будову туберкульозного горбика та його гігантські багатоядерні клітини – клітини Пирогова-Лангханса.

У доантибактеріальну еру майже 50 % хворих на туберкульоз помирали, майже у 25 % розвивався хронічний туберкульоз і смерть наступала пізніше й лише у 25 % хворих спостерігалося самовилікування й вилікування за допомогою посиленого харчування кліматичних і санаторних факторів. Надзвичайно велика епідемія туберкульозу з високим рівнем летальності була в Європі в другій половині XIX ст. Все це дало значний поштовх до низки наукових відкриттів щодо боротьби з туберкульозом.

1882 року німецький вчений Роберт Кох відкрив збудника туберкульозу – мікобактерію туберкульозу. А. Кальмет запропонував діагностичну реакцію на туберкульоз. Дитячий лікар з Відня Ш. Пірке 1907 року запропонував шкірну пробу з туберкуліном, а 1910 року Шарль Манту і Фелікс Мендель – внутрішньошкірний метод введення туберкуліну. 1887 року в Единбурзі (Шотландія) Роберт Філіпс відкрив перший протитуберкульозний диспансер (від французького dispenser – рятувати, звільнити), де туберкульозним хворим надавали не лише медичну, але й соціальну допомогу.

Другим революційним відкриттям стали Х-промені. Через 14 років після Івана Павловича Полюя 1895 року їх відкрив німецький вчений Вільгельм-Конрад Рентген. Це започаткувало розвиток рентгенології та поліпшило діагностику туберкульозу.

У 1930-1939 роках бразильський учений M. Aвгеї застосував флюорографію як масовий метод обстеження й раннього виявлення туберкульозу легень. 1979 року за розробку комп’ютерної томографії А. Кормак і Г. Хаунсефільд отримали Нобелівську премію з фізіології та медицини.

1919 року французькі вчені Кальмет і Герен розробили вакцину БЦЖ (BCG). Це відкриття започаткувало еру щеплення від туберкульозу. 1944 року американський бактеріолог, засновник мікробіології ґрунтів Зельман Абрахам Ваксман, який народився на Вінничині, а навчався в Одесі, отримав стрептоміцин, який виявився ефективним проти туберкульозу.

1946 року була доведена специфічна дія на мікобактерії туберкульозу ПАСКу – натрієвої солі парааміносаліцилової кислоти (Lehman, 1946). Цього ж року, В.А. Шорін, а потім Fox, Г.Н. Першин, М.Н. Шубіна й інші встановили хіміотерапевтичну активність ізонікотинової кислоти. Це сприяло створенню цілої низки препаратів, похідних ізонікотинової кислоти (ГІНК): фтивазид, метазид, тубазид, ларусан тощо).

1954 р. був розроблений піразинамід, 1955 р. – циклосерин, а 1962 р. – етамбутол. 1965 р. – Маггі із співробітниками синтезував рифампіцин, найефективніший і нині антимікобактеріальний препарат. І до цього часу ефективнішого протитуберкульозного препарату в світі не отримано. 1990 року почали застосовувати фторхінолони для лікування хворих на туберкульоз. 2012 року відбулася реєстрація препарату бедаквілін у США, а 2013 року ВООЗ рекомендувала препарат для лікування туберкульозу з множинною й широкою лікарською стійкістю. 2014 року Європейське медичне агенство схвалило, а ВООЗ рекомендувала застосування деламаніду для лікування туберкульозу з множинною та широкою лікарською стійкістю.

Антимікобактеріальні препарати значно поліпшили епідеміологічну ситуацію з туберкульозу, зокрема, в 70-80-х роках.

Отже, ще нещодавно, майже у всіх країнах світу спостерігалася виражена тенденція до зниження захворюваності та смертності від туберкульозу. Так, в Україні в період застосування, зокрема рифампіцину, тобто з 1965 року до 1990 р. захворюваність на всі клінічні форми туберкульозу зменшилася в 3,6 рази або із 115,4 на 100 тис. населення до 32,0 на 100 тис. населення; смертність, відповідно, із 27,1 до 8,1 на 100 тис. населення, тобто в 3,3 рази.

У 1954-1977 роках формувався єдиний підхід до організації лікування хворих на туберку-льоз (WHO, 2001). Він полягав у підвищеній увазі до лікування і передбачав відвідування пацієнтів удома дільничними медсестрами, прийом препаратів під контролем, а також комбіноване застосування трьох антибактеріальних препаратів. Метод розробив Джон Крофтон та його колеги з Единбурзького університету.

Надзвичайно вагомий внесок зробив у розвиток організації боротьби з туберкульозом у країнах з низьким рівнем життя Карел Стибло (1921-1998рр.) з Чехословачинни. Він розробив основні принципи статегії DOTS (Directly Observed Treatment Short course – Безпосереднє контрольоване (спостережуване) лікування коротким курсом). Це лягло в основу стратегії боротьби з туберкульозом ВООЗ 1993 року (WHO, 2001). Зараз стратегію DOTS та її сучасну модифікацію застосовують у більшості країн світу.

Нині в Україні проводять лікування туберкульозу згідно з міжнародними стандартами. Протитуберкульозні препарати призначають лише у стандартних схемах хіміотерапії, які визначає клінічна категорія хворих.

В історії вчення про туберкульоз неабияке місце належить відкриттям видатних українських лікарів. Але, на превеликий жаль, детальні дані про них доволі скромні.

Наукова праця «Виклад про гарячки» (1774 р.) і перший друкований підручник з медицини «Опис хвороб» належить галичанину Анджею Крупінському. Завдяки йому при Львівському університеті 1894 року був відкритий медичний факультет.

1796 року І.А. Смілівський прочитав лекцію «Про хворобні причини взагалі і про сухоти». Це перша оригінальна праця українського вченого з фтизіатрії. 1823 року П.О. Чаруковський захистив докторську дисертацію «Кровохаркання при туберкульозі». Наш співвітчизник Ілля Ілліч Мечніков 1883 року сформулював фагоцитарну теорію імунітету, зокрема, що фагоцити відіграють основну роль у формуванні протитуберкульозного імунітету. І.І. Мечніков встановив поліморфізм мікобактерій туберкульозу на відміну від Р. Коха, який вважав відкритого ним збудника мономорфним.

Іван П’ЯТНОЧКА,

Світлана КОРНАГА,

професори кафедри пропедевтики внутрішньої медицини

та фтизіатрії ТНМУ

Далі буде.