Ірина Довга: «Не вважаю, що хірург – не жіноча професія»

Нині у професії хірурга не часто зустрінеш жінку. Зазвичай слабша половина людства обирає легший фах, який передбачає менше навантаження та не вимагає такої великої стресостійкості. Адже у хірургів немає поділу на будні та свята, мають бути готовими завжди прийти на допомогу. Розуміння ж того, що під твоїм скальпелем чиєсь життя, викликає чимало хвилювань. У хірургії потрібно мати сталеву витримку та вміння швидко приймати рішення. Почасти в операційній можуть виникнути непередбачувані ситуації. Весь тягар і відповідальність лягає на плечі того, хто оперує.

Лікар-інтерн Ірина Довга труднощів не боїться й без хірургії просто себе не уявляє.

– Щойно випадала можливість, відпрошувалася із занять і бігла до операційної, – каже Ірина. – Це було для мене як своєрідне таїнство, хотілося якнайбільше навчитися. Мені дуже пощастило, бо маю добрих наставників.

– Ірино, чому свій професійний вибір зробили саме на медицині?

– Про те, що стану лікарем, знала ще змалку. В дитинстві якось захворіла й мене шпиталізували. Лікарі та чуйний медперсонал справили на мене неабияке враження. Хотілося й собі бути схожою на них. Ніколи навіть не замислювалася, чому саме обрала медичний фах. Коли в школі всі стояли перед вибором професії, то у мене ніколи не було варіантів чи сумнівів, ким хочу бути. Була впевнена в тому, що я хочу вступити саме до медичного університету, тому наполегливо вчилася та готувалася до ЗНО.

 Одразу знала, що стану хірургом. Скільки мене не відмовляли! Нікого слухати не стала. Професію треба вибирати серцем. Переконана: лише та робота, яку беззаперечно любиш, буде вдаватися, а отже, в ній можна цілком зреалізувати себе. Звісно, відбувши кілька чергувань у лікарні, весь романтизм цього фаху помалу зникає. Проте зрозумієш усю відповідальність, бачиш те, чого не розкажуть на жодній лекції чи не вичитаєш у жодному підручнику.

– Хірургія – не жіноча професія?

– «Хірургія – не жіноча професія», – цю фразу чула, напевно, найчастіше за останні роки навчання, але так не вважаю. Немає значення, чи ти мужній чоловік, чи тендітна жінка, основне, щоб спеціаліст був хороший та людяний, та звісно ж, надавав кваліфіковану допомогу. Врешті-решт, всі мовимо про рівність між чоловіками та жінками. На мій погляд, деякі жінки мають надзвичайну силу волі, мужність і витривалість. В Європі працює багато жінок хірургів, особисто знаю не одну.

Мала честь пліч-о-пліч попрацювати із завідувачем торакального відділення Віталієм Мальованим. Він єдиний, хто не відмовляв мене від хірургії. Побачити у молодому поколінні здібності, виокремити їх і скерувати у правильному напрямку, теж неабияке мистецтво. Віталій Васильович має такі здібності. У медичній галузі, мабуть, як не в жодній іншій, потрібно мати добрих наставників, які передадуть свої вміння й навчать непростій лікарській професії.

– Чим доводилося жертвувати заради роботи?

– Часом з рідними, недоспаними ночами та інколи власним здоров’ям.

– Чи воно того варте?

– Звісно, так! Рідні розуміють, що наразі навчання та майбутня кар’єра для мене на першому місці.

– Що, на ваш погляд, найбільше шкодить у роботі?

– Невпевненість у завтрашньому дні.

– Знаю, стажувалися за кордоном.

– Мені пощастило впродовж місяця стажуватися в університетській клініці Ерланген (Німеччина). Там дуже все лаконічно влаштовано. Приходить пацієнт на прийом до лікаря й у кабінеті весь спектр обстежень: від аналізів – до УЗД. Людина витрачає не більше 15 хвилин, а це дуже зручно. Все лікування покриває страхівка. Там лікар не турбується, які ліки виписати, щоб хворий зміг їх собі купити. В Україні ж усе навпаки. Примітно, що в клініці не працював жоден лікар з Німеччини. Там це не дуже популярна професія, через це і нестача кадрів. Побутує думка серед студентів, що краще вчитися чотири роки на програміста чи спеціаліста з ІТ-технологій, аніж майже дев’ять років – на медика. Зарплатня майже однакова, а в лікаря подекуди й нижча. Лікарями, за моїми спостереженнями, там стають у доволі зрілому віці, у 32-35 років. Якщо раптом людина не вступить до медвишу одразу після закінчення школи, змушена чекати ще два роки.

– Чи вистачає часу на улюблені заняття?

– Щоб сказати, що часу вільного у мене достатньо залишається на улюблені справи, буде неправда, але інколи кілька хвилин можна знайти, основне – захотіти. У дитинстві в мене появилося захоплення – вишивка та бісероплетіння. Займалася одною із старовинних методик – це ткання герданів, з цими витворами їздила на конкурси. На одному з них перемогла й отримала поїздку до табору «Молода гвардія», що в Одесі. Тоді для школярки це, напевно, були добрі результати. Щоправда, перше знайомство з бісером було не дуже вдалим, адже я шульга й ніхто не міг мені пояснити, як правильно все робити. Свої роботи люблю дарувати рідним і друзям.

– Яким витвором найбільше пишаєтеся?

– Блузкою, яку вишила для своєї мами. В цю роботу вклала найбільше любові та тепла.

– Щоб ще хотіла зробити?

– У моїй уяві вже існує ідеальне плаття, яке б я хотіла вишити.

– Кажуть, лікар повинен все життя вчитися, вистачає часу на читання?

– Дуже люблю читати різноманітні книги, без них, мабуть, не проходить жодного тижня. Крім спеціалізованої літератури, цікаво читати книги хірургів, які розповідають про власне життя та своїх унікальних пацієнтів.

Дуже сподобалися мемуари провідного британського нейрохірурга, одного з перших лікарів, які сприяли нейрохірургічному лікуванню в Україні, Генрі Марша. Його книга «Історії про життя, смерть і нейрохірургію» вийшла у «Видавництві Старого Лева». Торік з’явилася друга книжка «Ні сонце, ані смерть. Зі щоденників нейрохірурга». У ній автор розмірковує про сенс людського існування, про суть праці лікаря й труднощі професії.

– Може пригадаєте улюблену цитату з якоїсь книги?

– Їх у мене багато. Залюбки читаю книги Микола Амосова. Дуже подобаються його рядки: «Не сподівайтеся, що лікарі зроблять вас здоровим. Вони можуть врятувати життя, навіть вилікувати хворобу, але лише підведуть до старту, а далі, щоб жити надійно, вчіться покладатися на себе. Я ніяк не можу применшити могутність медицини, оскільки служу їй усе життя. Але я також знаю сенс і в здоров’ї – теоретично та практично. Після 40 років мені став дошкуляти біль у хребті, і, щоб з ним боротися, 1954 року я розробив свою власну систему гімнастики, а 1971 року додав до неї біг підтюпцем. Операції та фізкультура дозволяли підтримувати чудову форму».

– Як вважаєте, подружжя однієї професії – це допомога чи завада?

– Якщо люди кохають одне одного, то не гадаю, що це буде завадою, навпаки, поруч буде людина, яка розуміє всі тонкощі медицини та професії лікаря.

Мар’яна СУСІДКО

Поділитися...
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin