«Я – іноземець поміж вами»

У листі до Георгія Бурсова Микола Холодний писав: «А приїхав я і вступив до КДУ із Полтавщини, де мешкав за кілька кілометрів від Кибинців, батьківщини Михайла Семенка. У Київ я приїхав з віршами, на яких відчувався Семенків вплив. Я на нього молився, як на Бога. Інакше кажучи, не молився ні на кого, бо це було в Семенковій манері. Мене захопила його поезія, бо він не писав віршів до дат і пір року».

Лідер українських футуристів М. Семенко був невтомним борцем з традиційними формами творчості. Якщо футуризм претендував на загальноземне лідерство у творчості, то М. Семенка вабили космічні масштаби:

Не хочу слави тут

Між своїми, де за мішок

Сміття та козацького вуса, славу дадуть.

Що мені за діло до Києва та родичів,

Коли про Семенка мусять марсіани знать!

Одразу зауважу, що М. Холодний не став епігоном М. Семенка. Провідними в його ранній творчості були патріотичні та соціальні мотиви. До прикладу, вірш, написаний 1961 року, який відкриває збірку «Сутеніє в душі», видану 1969 року в Парижі:

Чумацького воза вкрали у вірші поети,

могилу Шевченка обернуло на стійло стадо.

Мощі свої розсилаю на аукціони в газети.

Я останній грек у тобі, степова Елладо!

Вибач мені, що народився

після того, як ти померла.

Вибач мені, що я марно шукаю твої сліди.

З льоху в Суботові, в який ти себе заперла,

над трупом моїм зійди.

1956 року сімнадцятирічний поет написав сюрреалістичний вірш «Рука» про дядька, якому молотарка відтяла руку, але він не може домоглися призначення пенсії, тож герой вірша сипе «скарги у всі інстанції, підписуючись відтятою рукою дядька». Не оминув молодий поет і теми геноциду-Голодомору:

Трупи клав на вози

тридцять третій рочок.

Хоч бери та й гризи

комсомольський значок.

Жінка кинула чоловіка –

і торби на горба.

Подаруй їй, владико,

колосочок з герба.

Це початок «Балади про чорну птицю» (1963 рік).

У цих віршах вражає несподіване поєднання метафор і тра-гічний сюрреалізм, дивує надзвичайне відчуття справедливості, рання громадянська зрілість поета, його гостра реакція на дійсність:

Сьогодні у церкві коні

ночують і воду п’ють.

Сьогодні новим іконам

прочани поклони б’ють.

Сьогодні ґвалтують рації

про мера шлункові болі.

Сьогодні зникають нації,

а світ очманів на футболі.

Сьогодні комусь на згадку

подарували літак.

Сьогодні у полі дядько

гнилий підібрав буряк.

Сьогодні жива колекція

побільша по той бік ґрат.

Сьогодні у клуб лекція:

«Людина людині – брат».

Микола Холодний дуже добре розумів колоніальне становище України у СРСР, і промовисто про це сказав у другій частині вірша «Розмова з самим собою» (1961 рік):

Твої їм, Вкраїно, не снилися сльози –

вугілля, пшениця і масло їм снилися.

Вони підібрали тебе при дорозі,

а ми, як і завше, на торг запізнилися…

Вони тобі Марксом зав’язують очі,

щоб вічно за їхнюю руку трималася.

А ти їм співаєш пісень до півночі,

а ти їх питаєш, чи смачно їм спалося.

Ти знаєш, ще трохи – й хіба лиш для пензлів

тебе десь згадають. Як дівку Мілоську.

До рук твоїх жовтих крізь тисячу цензорів

крокує відро мого синього мозку.

Зрозуміло, що такі вірші називали «антирадянськими» й не друкували. 1965 року поета відрахували з п’ятого курсу філологічного факультету КДУ за критику роману професора А. Іщука «Вербівчани», на його обговорені на висунення на Шевченківську премію. 1971 року Микола Холодний написав статут Незалежної спілки письменників, а офіційну спілку оголосив Будинком інвалідів. Колеги при зустрічі з ним переходили на другий бік вулиці. 1972 року поета арештовують за антирадянську пропаганду, а 7 липня того ж року в газеті «Літературна Україна» було опубліковано нібито писаний заарештованим поетом лист з визнанням своєї провини. У листі до Г. Бурсова Микола Холодний писав: «Версія про те, що від мене «відвернулися всі» 1972 року, коли літукраїнці з КГБ сфабрикували під моїм іменем «каяття», не витримує критики. «Відвернулися» ті, що й не «приверталися». Насправді ж «відвернулися» від мене галушкоїди та пристосуванці значно раніше – ще коли я з’явився 1961 року в Києві». Саме про «відвернених» вірш «Іноземець»:

Я – іноземець поміж вами,

чужі-бо вам мої слова.

Не вам на них мені права

брудними дарувать руками!

Вам кращ водити власні ЗІМи,

ніж нас чортзна куди вести.

Де ті вершини ваші зримі,

що ви давно по них мости

по наших спинах помостили

і ведете, і ведете?!

Щоб язики ми вам мастили,

коші казок нам плетете.

Ми вам робили революцію.

В війну звільняли від ярма.

А ви розвели проституцію

біля державного керма.

Навкруг міста ростуть лісами,

до комунізму ідемо.

Тим часом податі ті самі,

в тюрмі тій самій сидимо.

Є мова піль, озер і неба –

та ходить мова та німа.

Є українців більш, ніж треба,

а України все нема…

Епатаж М.Холодного закінчується 1972 року. 1965-го на смерть Володимира Сосюри він написав вірш «вмирають поети», в якому передбачив свою поетичну долю:

«Вмирають поети в душі,

а потім в лікарні вмирають».

Микола Холодний писав і після 1972 року, але це були цілком інші поезії.

Роман ЛАДИКА,

доцент ТНМУ