Ярина Степанюк: «Різдво без святкової нічної Божественної Літургії не уявляю»

Добра, чуйна, щира. Ці три слова якнайточніше характеризують студентку четвертого курсу медичного факультету ТНМУ ім. І. Горбачевського Ярину Степанюк. Лише людина з такими моральними якостями могла зорганізувати доброчинний студентський бал, аби допомогти онкохворим дітям. «Роби добро – й воно повернеться тобі сторицею», – переконана Ярина, для якої творити гідні справи – потреба її християнської душі.

– Ярино, більшість випускників Тернопільської спеціалізованої школи №3 з поглибленим вивченням іноземних мов, яку закінчили й ви, прагнуть обрати професію, пов’язану саме з іноземними мовами. Чим вас привабила медицина?

– Зізнаюся, спочатку я також думала про факультет іноземних мов, але, врешті, медицина переважила, бо ж із медициною в мене в родині пов’язані чи не всі: тато – травматолог, мама – неврологиня, дідусь по маминій ліній також був неврологом, бабуся – аптекарка, дідусь по татовій лінії – ветеринар, і лише бабуся – вчителька англійської мови. Тож у лікарському середовищі я зростала, ця атмосфера для мене змалечку рідна.

– Але й іноземна мова вам згодилася. Як так сталося, що ви вирішили навчатися в англомовній групі?

– Коли була на другому курсі, в нашому деканаті повідомили, що проводитиметься набір в англомовну групу. Вагалася, варто йти туди чи ні. Батьки порадили: «Спробуй, а раптом пройдеш». І я справді пройшла добір, тож тепер навчаюся в англомовній групі.

– Було важко?

– Спочатку було дуже важко. Але поступово звикла й тепер анітрохи не шкодую, що так зробила, адже це новий досвід. Якби навчалася в українській групі, дуже сумніваюся, що читала б книжки англійською мовою, а тепер у мене є доступ до іноземних книжок цілого світу, можу читати все, що забажаю. Не скажу, що досконало володію англійською, але медичну англійську підтягнула досить добре.

– Яку спеціалізацію для себе плануєте обрати в майбутньому?

– Остаточно ще не визначилася. Найбільше мене цікавлять ендокринологія, кардіологія, неврологія та офтальмологія. Можливо, вибиратиму щось з цих напрямків.

– Окрім успішного навчання в університеті, ви ще активно долучаєтеся до громадської діяльності. Зокрема, торік наприкінці листопада зорганізували перший у Тернополі доброчинний студентський бал.

– З першого курсу я співаю у хорі ТНМУ і, по суті, крім цього колективу, донедавна активної участі у позанавчальній роботі не брала. Але на третьому курсі вступила до UMSA – це громадська організація «Українська медична студентська асоціація». Кожен член цієї структури може ініціювати та втілювати будь-які проєкти. Моя одногрупниця Юлія Валігура – локальний президент цієї організації в Тернополі, а я – голова її піар-відділу. Ми ходили до дітей в школи, розказували їм про медицину, відвідували хворих діток у спеціалізованому садочку. Згодом вирішила спробувати щось масштабніше. Спочатку було дуже страшно братися за цю справу. Ціле літо міркувала над тим, зорганізовувати бал, чи ні. Багато людей мене відмовляли, казали, що і спонсорів важко буде знайти, і навчання підтримувати на належному рівні, водночас займаючись проведенням заходу, неможливо. Але мене надзвичайно підтримали мої батьки та сестра Таня, яка також навчається в ТНМУ, на другому курсі медичного факультету. І я вирішила зорганізувати-таки благодійний студентський бал. Чому саме бал? Хоча сама танцювати й не вмію, але танці дуже люблю, крім того атмосфера цього заходу дуже велична. Насамперед, прийнявши рішення взятися за проведення цього дійства, ми звернулися до керівника Центру виховної роботи та культурного розвитку ТНМУ Марти Ігорівни Руденко, яка нас підтримала.

– Усе вдалося, як планували?

– Так, і я цьому дуже рада. Очікувала, звичайно, що прийде трохи більше людей, але й близько 150 для першого разу досить непогано. Ми зібрали майже 50 тисяч гривень, 34 тисячі з яких передали на лікування 18-річного Олега Галаса з Тернопільщини, в якого лімфома Ходжкіна. Взагалі спочатку планували передати кошти для дитячого гематологічного відділення, але, на щастя, на той момент там не було дитини, яка потребувала допомоги, тому купили для відділення лише медичну каталку за 14 тисяч. Про те, що Олег потребує допомоги, я дізналася в інтернеті. Він хворіє другий рік, у нього стався рецидив. У січні на свята саме проходитиме третій курс хіміотерапії, а потім на нього чекає пересадка кісткового мозку. Мама юнака нашій допомозі надзвичайно зраділа.

– Чи взялися б наступного року знову за організацію такого заходу?

– Одразу після балу була впевнена, що ні, адже затратила дуже багато сил та енергії, почувалася виснаженою. Але тепер відпочила, тож, гадаю, що взялася б за це ще раз. Найголовніше – заручитися підтримкою своїх друзів, рідних, близьких. Без допомоги та команди однодумців зробити це неможливо.

– Січень дарує нам цілу низку величних свят. Яке ваше улюблене?

– Мої улюблені свята – Різдво, а також Великдень. Мабуть, як і для кожного християнина. Від святкової нічної Божественної Літургії я просто у захопленні! Не уявляю справжнього свята без неї, адже батьки беруть нас на нічну Службу Божу змалечку, мабуть, років з п’яти.

На Святвечір до нас з Калуша, що на Івано-Франківщині, приїжджає бабуся, мамина мама, й завжди привозить із собою пампушки. Звичайно, готуємо 12 традиційних страв. За день встигаємо все приготувати, адже нас багато. Мама визначає, хто що робить. Я, скажімо, дуже люблю вареники – і їсти, і готувати. Ліпимо їх і з капустою, і з грибами, і з картоплею. До слова, я обожнюю куховарити. Особливо мені вдаються налисники із солодким сиром, які дуже люблю. Буває, приходжу з університету втомлена, стану біля плити – й просто відпочиваю. А на Святвечір готую ще з більшим натхненням, адже цього дня панує особлива атмосфера. Завше чекаємо сходження першої зірки й лише тоді сідаємо за стіл. Кутю їла різну, але мамина смакує понад усе: матуся не дає нічого зайвого – лише пшеницю, мак, мед і горішки. Колядки та щедрівки обожнюємо! У дитинстві із сестрою завжди ходили по хатах співати. Нині колядуємо вдома, в університеті й, звичайно, в церкві. Люблю всі колядки. Особливо до душі «Небо і земля», «Три славнії царі» та «Нова радість стала».

– Чи є у вас власна родинна різдвяна традиція, якої дотримуєтеся роками?

– На різдвяні свята завжди їдемо і до одної бабусі, і до іншої. Спочатку до татових батьків на Рівненщину, там ночуємо, а наступного – до бабусі в Калуш. Це вже справді наша родинна традиція – дуже шаноблива та зворушлива.

– Чи хотіли б, аби колись ваша майбутня сім’я була схожа на родину ваших батьків?

– Звичайно! Мої батьки для мене – найідеальніша сім’я, яка лише може бути. Коли я зорганізовувала бал, було дуже важко знайти спонсорів. Настав момент, що опанував відчай, опустила руки. Тато тоді дуже підтримав мене. Він сказав: «Не хвилюйся. Навіть якщо не знайдеш спонсорів – я тобі допоможу». Справжня родина – то такий надійний тил, де завжди можна знайти розуміння та підтримку. І у мене такий тил є.

Сім’я у нас велика: мама Леся Іллярівна, тато Степан Степанович, я – найстарша, потім – Таня, далі – сестра Софія, яка навчається у сьомому класі, та маленький братик Марчик. 1 січня йому виповнилося чотири рочки. А я народилася день перед тим – 31 грудня.

– Просто чудовий подарунок під ялинку!

– Так, найкращий подарунок для мене на день народження – саме народження мого братика, про якого я мріяла з дитинства. Пригадую, був такий рік, що в кількох моїх однокласників народжувалися братики. І я плакала, просила маму, що теж хочу братика. Потім змирилася з цим. А мрія таки збулася! Якось ми влітку сиділи всі разом (а саме тоді будували хату за Тернополем), мама з татом розмовляли й сказали, що треба на наше нове помешкання купити шість стільчиків. Нас тоді було ще п’ять. Я здивувалася – навіщо шість стільчиків? Батьки промовчали, а наступного дня повідомили, що в нас буде ще братик.

У нас з Марчиком різниця 17 років. Іноді, коли гуляла з ним малесеньким, часто мені казали: «О, який гарний у вас синочок!». Марчик – наш пестунчик, загальний улюбленець.

З Танею ми з дитинства – найкращі подруги. Всюди ходили разом, відвідували різні табори. Вона мене завжди підтримує. Софійка, напевно, наш сімейний геній. Для нас з Танею математика та фізика – щось космічне. Софія ж каже, що математика, фізика, хімія – її улюблені предмети. Обожнює географію, знає столиці всіх країн світу.

– Ви з такою теплотою розповідаєте про своїх братика та сестричок!

– Я насправді часто сварюся на своїх сестер на правах старшої сестри (сміється – авт.). Вони мене, щоправда, не дуже слухають. Але я потім сама прошу вибачення, бо ж не вмію довго ображатися. І не люблю, коли на мене ображаються. Тому стараюся завжди перша миритися.

– Що хотіли б побажати всім у новому році?

– Щоб кожен бодай у різдвяні та великодні свята робив хоча б якусь одну добру справу. Я цього дотримуюся й стараюся нікому не робити нічого поганого. Роби добро – й воно повернеться тобі сторицею.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА