Щоб створити медикам гідні умови праці та життя

Omnium profecto artium medicina nobilissima (з усіх наук, безумовно, медицина є найблагороднішою), – саме так стверджував основоположник античної медицини Гіппократ. Всесвітньовідомий літературний класик і земський доктор Антон Чехов, мовлячи про професію лікаря, висловив афоризм: «Професія лікаря – подвиг, вона вимагає самовіддачі, чистоти душі та чистих помислів. Треба бути ясним думкою, чистим морально й охайним фізично. Не кожний до цього здатний». А ось як сказав про свій фах видатний український судовий медик, знаний професор Тернопільського державного медичного університету А.Х. Завальнюк: «Медична професія складна й неспокійна, вона вимагає не лише знань, але й душевного покликання, горіння, самовіддачі».

Ще можна наводити безліч добре відомих у медичному товаристві цитат і широко розтиражованих афоризмів визначних особистостей, суть яких полягає в одному: медицина посідає своє, особливе та відмітне від інших галузей знань місце у розвитку людства – в його охороні, збереженні й відтворенні. Люди у білих халатах, удень і вночі, без вихідних, часто нехтуючи особистим, почасти ризикуючи власним життям, виконують свій професійний обов’язок, який є найшляхетнішим, найгуманнішим і найпочеснішим: вони оберігають і рятують найбільшу цінність – життя та здоров’я людей.

Ці висловлювання визначних людей, а також медична реформа, основні законопроекти з якої нещодавно прийняла Верховна Рада, певний власний науково-педагогічний та клініко-експертний досвід надихнули автора на певні роздуми, аби спробувати з’ясувати положення та значимість професії лікаря в сучасному українському суспільстві, оцінити ставлення держави до медиків, обґрунтувати необхідність повернення медичним працівникам належного їм статусу в соціумі з огляду на конкретні суспільно-правові особливості лікарської професії.

Революційні досягнення сучасності в науці, техніці, технологіях, які нещодавно видавалися неймовірними, зараз уже не виглядають дивовижею, а стають буденністю, без якої вже не обійтися. Все це зумовлює виникнення та формування цілком інших напрямків професійної діяльності людей, унаслідок чого з’являються раніше не відомі нові професії. Водночас необхідність представників традиційних професій – будівельників, вчителів, інженерів чи економістів для будь-якої держави, незалежно від форми її правління або устрою, сумніву не піддається, адже потрібні всі. Проте різні види трудової діяльності фахівців мають різний вплив на соціум, на певні процеси, які в ньому відбуваються, відтак по-різному відображаються на охоронюваних законом інтересах окремих громадян, отже, мають різне суспільно-соціальне значення. Наприклад, невихід на роботу відомого шоумена, модного дизайнера чи популярного блогера хтозна чи стане помітним для широкої громадськості. Малоймовірно також, що це матиме будь-які суспільно значимі наслідки. Але якщо не вийде на своє робоче місце в палату ВАІТу лікар-реаніматолог чи якщо не прийде в операційну лікар-хірург, або якщо не з’явиться за викликом лікар екстреної медичної допомоги, то суспільство може не дорахуватися когось зі своїх членів, а в чиїсь родині назавжди оселиться смуток і жалоба.

Не применшуючи значення інших, слід визнати, що представники різних царин професійної діяльності мають різний ступінь затребуваності для людства, відтак відіграють різну роль у збереженні, відтворенні та розвитку власної держави. Саме тому в основному документі, який регламентує надання медичної допомоги в нашій країні – «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (від 19 листопада 1992 року), у ст. 4 прямо вказано, що охорона здоров’я визнається «пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України».

Відтак спробуємо з’ясувати, яке ж місце посідає професія лікаря із загальнодержавних позицій. На порталі «Освіта», у розділі «правознавство», міститься таке визначення: «Держава – це суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів». З цього визначення випливає, що головним для існування держави як інституту є наявність влади, яка управляє суспільством на основі юридичних норм та яка забезпечує захист інтересів усього суспільства і окремих його громадян. Зрозуміло, що здійснення функцій влади неможливе без державного апарату, відповідних адміністративно-керівних кадрів, законодавців, представників правоохоронних органів і т.п. Всі вони повинні керуватися певними правовими нормами, відтак володіти юридичними знаннями. Водночас якщо тривалість життя громадян зменшується, смертність перевищує народжуваність, а запобігати захворюваності чи розповсюдженості інфекцій немає кому й немає чим, то і не буде кому «здійснювати владні повноваження», так само, як і не буде кого, врешті-решт, «захищати». Іншими словами, розмірковуючи над суспільною значимістю людей різних професійних категорій, власне, державоохороняючими, державозміцнюючими, а загалом – державоформуючими, можна, на думку автора, визнати лише дві професії – юриста (правоохоронця, силовика) та медика (лікаря, середнього чи молодшого медичного працівника). Так, за відсутності правоохоронця (юриста) неминуче настання безладу й хаосу, існування держави як такої стає неможливим.

Що ж стосується професії медика, то саме за рівнем технічної оснащеності, матеріальної забезпеченості та професійної кваліфікованості лікарів, тобто, за рівнем медицини, прийнято у світі оцінювати загальний розвиток тієї чи іншої країни. Аби працювати поліцейським, адвокатом, медичною сестрою чи тим більше – лікарем, необхідно пройти складний добір, наполегливо й добре навчатися, багато часу витрачати на оволодіння необхідних практичних навичок. Але, здобувши омріяний фах, такий спеціаліст одразу відчуває належне ставлення з боку держави, він отримує високу заробітну платню (саме тому працювати лікарем у світі надзвичайно престижно), йому ґарантуються різноманітні пільги, забезпечується шанобливе ставлення у суспільстві. Добре це усвідомлюючи, наша держава й створила належні умови для працівників прокуратури, поліції, суддівського корпусу, заробітна платня яких нині стала однією з найвищих в країні. Але про медиків держава подбати забула, тому й за рівнем матеріального благополуччя лікарі перебувають на межі із злиднями.

Висловлена думка стосовно державоформуючого характеру лікарської професії була зроблена тому, щоб керівники країни, можновладці, всі ті, від кого залежать державні рішення в Україні, зрозуміли таке: аби припинити руйнівні для теперішньої вітчизняної медицини процеси, знизити депопуляцію нашого населення й створити умови для соціального благополуччя українського народу, слід негайно розвернутися обличчям до медичної галузі загалом і кожного її представника – медичного працівника зокрема. Нині ж, одначе, спостерігаємо інше.

У щорічному звіті ВООЗ за 2017 рік про стан захворюваності у світі наведені такі дані: за рівнем материнської смертності з показником 24 (на 100000 новонароджених) ми перебуваємо поруч з Брунеєм і Молдовою (обидві країни мають показник 23). Тут доречно зауважити, що наші сусіди Польща та Білорусь (розпочали розбудовувати власні країни самостійно в ті самі роки, що і ми), нині мають цей показник найнижчий у світі (3 і 4 відповідно). Аналогічна ситуація і з смертністю новонароджених: наш показник 9,0 (на 1000 новонароджених); Бруней – 10,2; Білорусь – 4,6; Польща – 5,2. За твердженням керівниці МОЗ нашої країни Уляни Супрун, нещодавно оприлюдненим в одному з її інтерв’ю, в Україні щогодини 67 осіб помирає від захворювань, яким можливо було запобігти та вилікувати. Згідно з даними провідних фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи Національної академії наук України тривалість життя в нашій державі є найнижчою в Європі (71,4 роки). При цьому середня тривалість життя українських чоловіків складає лише 66,2 роки, що на 7-15 років нижче від також показника для поляків і західноєвропейців. У цьому зв’язку доречно нагадати: ще якихось 40 років тому та сама ВООЗ визнавала рівень лікувально-профілактичної допомоги на території України як найкращий у світі. Крім того, не всім відомо, що більшість засад організації та надання медичної допомоги, які запровадив ще у 20-30 роках минулого століття нарком охорони здоров’я, академік Микола Семашко, згодом, 1948 року, були втілені спеціальним рішенням парламенту Великобританії в реформу соціальної сфери, лягли в основу їхньої Національної служби охорони здоров’я – National Health Service (NHS) та успішно діють дотепер.

Таким чином, повертаючись до реалій сьогодення, хтозна чи стан справ у теперішній вітчизняній медицині можна характеризувати як блискучий. Зрозуміло, що галузь охорони здоров’я потребує негайного та головне – професійного реформування. І такий процес, як запевняють очільники МОЗ, у нас триває. Оскільки обговорення цього реформування не входить до мети цієї статті, зупинимося на значимості лікарської професії, про що чомусь у реформі МОЗ вказати забули.

Доводилося спілкуватися з багатьма фахівцями, знаними спеціалістами з різних галузей медицини, науковцями, клініцистами, керівниками медичних закладів. Усі вони висловили спільну думку – реформування медицини слід починати не із закриття, і не зі скорочень, а з того, щоб повернути лікарю його соціальний статус. Першим кроком цієї реформи має стати негайне забезпечення гідної оплати праці медику. Ситуація, коли заробітна платня лікаря-акушера-гінеколога вищої категорії з 25-річним стажем не набагато відрізняється, а в деяких регіонах України часто й нижча за оплату праці водія маршрутки чи офіціанта придорожнього кафе, є неприпустимою (слід наголосити ще раз) і виглядає неприхованим знущанням над представниками найшляхетнішої, найгуманнішої та найпочеснішої професії. Якщо органи державної влади не вживуть термінових заходів щодо забезпечення гідної заробітної платні медичному працівнику, то незабаром виїжджати за кордон будуть вже не відділеннями, а усім штатом лікарень; демографічна ситуація перейде з теперішнього кризового стану (з можливістю купіювання) до незворотного – катастрофічного; в країні не залишиться ні тих, кого ще можна вилікувати, ні тих, хто здатен лікувати.

Не може викликати позитивних емоцій також те, що у виступах можновладців, прес-релізах їхніх секретаріатів чи в офіційних документах, зазвичай ставлять на одну сходинку працівників медичної галузі і вчителів. При цьому, з ледь прихованим відтінком презирства, вживають такий собі знеособлюючий термін – «бюджетники». І справа навіть не в назві, а в тому, що представники державної влади, по суті, ототожнюють ці дві професії й не вбачають особливої потреби в їх диференціації, адже, схоже, не знають і не розуміють головні та засадничі відмінності між професією лікаря й будь-якою професією іншою. Тому й оцінюється робота медика так, що, коли на запитання студента з Африки про заробітну платню наших лікарів, він не одразу усвідомлює відповідь і перепитує, чи ці гроші держава платить лікарю за годину, чи це лікарська зарплатня в Україні за день. Не до кінця знають основні особливості власної професійної діяльності також і самі лікарі, хоча для того, аби вимагати від влади змінити ставлення до своєї професії, передусім варто ці вимоги добре знати самим і належним чином вміти їх обґрунтувати.

Отже, вимога щодо повернення людям у білих халатах належного статусу в суспільстві, створення для них гідних умов праці, насамперед – негайного підвищення заробітної платні, обумовлюється не лише державоформуючим характером лікарської професії, а й такими основними суспільно-значимими та правовими особливостями професійної медичної діяльності, які принципово відрізняють роботу лікаря від будь-якої іншої.

Найважливішою та головною особливістю професії лікаря є те, що об’єктом його діяльності є людина, її здоров’я й життя. Оскільки за змістом ст. 3 Конституції України «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю», то і фахівці, які забезпечують охорону життя та здоров’я громадян, мають займати відповідне – найвище місце в ієрархії існуючих у державі видів професійної діяльності.

Друга особливість лікарської професії – це її надзвичайна соціальна значимість. Повсякденне виконання лікарем власних професійних обов’язків пов’язано із здійсненням певних дій, які слугують нагальним запитам суспільства, запроваджуються в прямих інтересах його окремих громадян і в кінцевому підсумку – створюють необхідні умови для загального благополуччя та розквіту власної країни. Буденна робота лікаря надзвичайно складна й вимагає значних інтелектуальних, моральних, психологічних і фізичних зусиль. Робота медичного працівника потребує також самовідданості, стійкості, особистої мужності та рішучості. Справжній лікар завжди готовий до самопожертви. Медичний працівник, рятуючи чиєсь життя, почасти сам перебуває в екстремальних умовах, тому здатний також і до героїзму.

Третьою особливістю медичної професії є виняткове значення лікарської помилки, адже професійні недоліки з боку будь-якого іншого фахівця, який немає відношення до медичної діяльності, не супроводжуються такими тяжкими наслідками, як помилки у медицині. Якщо шкільний вчитель погано буде виконувати власні професійні обов’язки, то його учні не отримають достатні знання. Ціна ж неправильних дій лікаря незрівнянно вища – здоров’я пацієнта або навіть його життя. В цьому зв’язку доречно згадати про видатного австро-угорського клініциста, основоположника асептики в акушерстві, професора Будапештського університету Ігната-Філіпа Земмельвейса, який був надзвичайно вимогливим до своїх студентів, майбутніх медиків. На запитання викладача юридичного факультету, чи не міг би він стати лояльнішим, професор Земмельвейс відповів: «За поганого адвоката клієнт втратить гроші або свою свободу. Коли ж поганим виявиться лікар, то пацієнт втратить життя».

Якщо заподіяння шкоди здоров’ю чи позбавлення людини життя стається внаслідок якихось певних діянь, наприклад, водія, будівельника чи працівника сільського господарства, то такі вчинки будуть завжди протиправними, адже є для таких професій незвиклими, тобто неприродними й неприпустимим. У медицині ж, навпаки, смерть людини чи настання інших шкідливих наслідків під час лікування є допустимим, зумовленим самою специфікою лікарювання, і аж ніяк не обов’язково стає підставою для обвинувачення лікарів у порушенні закону.

Четверта особливість лікарської діяльності тісно пов’язана з особливістю третьою й характеризується окремим порядком правозастосовної практики у випадках злочинів у сфері охорони здоров’я. Так, враховуючи специфічність медичної діяльності, чинне кримінальне законодавство передбачає цілу низку (майже 20) злочинів з так званим спеціальним суб’єктом – медичним або фармацевтичним працівником, для яких у Кримінальному кодексі України, зокрема особливій його частині, передбачений навіть окремий розділ – «Злочини проти життя та здоров’я особи». Розслідування таких злочинів вважається надзвичайно складним завданням, позаяк потребує від правоохоронних органів з’ясування значної кількості питань, вирішення яких неможливе без спеціальних медичних знань. Таким чином, особливість професійної медичної діяльності, її відмітність від інших, закріплена також і на законодавчому рівні.

Характеризуючи п’яту особливість лікарської професії, неможливо обійтися без врахування даних судово-медичних експертиз, які призначають обов’язково у випадках відкриття кримінальних проваджень з приводу неналежного надання медичної допомоги. Автор, зокрема, дослідив матеріали 350 кримінальних справ, порушених за останнє десятиліття проти медичних працівників 10 різних областей України (Тернопільської, Хмельницької, Житомирської, Волинської, Чернівецької, Вінницької, Львівської, Рівненської, Івано-Франківської та Чернігівської) у випадках неналежної медичної допомоги. Встановлено, що чи ледь не всі кримінальні провадження відкривали проти лікарів тоді, коли мали місце скарги хворих, їхніх родичів чи представників на неправильну (з точки зору заявників) медичну допомогу. Іншими словами, заява в прокуратуру про неналежні професійні дії лікаря практично миттєво ставала підставою слідчого розслідування проти лікарів. У цьому зв’язку доречно зауважити: якщо ми не задоволені якістю професійної діяльності, наприклад закрійника ательє, то чи дає це нам підставу одразу скаржитися в правоохоронні органи, і чи будуть такі наші дії автоматично ініціювати порушення кримінальної справи. Звичайно, ні, адже правова значимість вказаних видів професійної діяльності цілковито різна.

Необхідно вказати, що серед 28 відсотків усіх «лікарських справ», які були вивчені, судово-медичні експертні комісії не виявили жодних недоліків. Це означає, що третина таких справ порушувалася проти лікарів безпідставно, тому такі провадження закривали ще на етапі досудового розслідування. Але моральні переживання чи навіть психологічні страждання, а також значні репутаційні збитки, яких під час подібних розслідувань зазнають лікарі, ніхто до уваги не бере й ніякої відповідальності за такі дії не несе.

Шоста особливість також прямо стосується практики правозастосування та полягає в тому, що медичний працівник, як ніхто інший, змушений пам’ятати, що він постійно перебуває в правовому полі, маневрування на якому обмежене, адже межі дозволених законом професійних дій лікаря чітко регламентовані, відтак є достатньо вузькими. Не виходити за ці межі почасти буває надзвичайно важко через багато, незалежних від лікаря, об’єктивних обставин. З точки зору законодавства, протиправним у медицині є все те, що порушує конкретні стандарти, інструкції чи правила надання медичної допомоги. Але якщо, до прикладу правила дорожнього руху передбачають практично все, що стосується дорожнього трафіку, то передбачити перебіг хвороби, її можливі ускладнення або наслідки, так само як і тотально заадмініструвати лікарську діяльність певними інструкціями на всі випадки, у клінічній медицині неможливо.

Сьомою особливістю професії лікаря є робота в ризикованих умовах. Так, медичний працівник немає права відмовитися від надання допомоги пацієнтам з важкими, невиліковними інфекційними захворюванням, наприклад, у випадках СНІДу. Відповідно до ст 53. Основ законодавства України про охорону здоров’я «заклади охорони здоров’я зобов’язані здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія), а також карантинних захворювань».

Виконуючи інструментальні обстеження чи оперуючи хворих, лікар не завжди має змогу убезпечити себе та будь-якої миті ризикує сам заразитися смертельною недугою. Перебуваючи в операційній, здійснюючи наркоз, чи в клінічній лабораторії, лікар почасти контактує з біологічним матеріалом хворих на недуги, етіологія і патогенез яких сучасній науці достеменно не відомі. На своєму робочому місці медичні працівники перебувають під впливом різноманітних сильнодіючих хімічних речовин, які часто мають побічний вплив на здоров’я. Це не всі чинники, які призводять до високої захворюваності серед медиків (що, по суті, ніким не досліджується), викликають цілу низку «власних», специфічних для різних категорій лікарів, захворювань. Як наслідок – відповідна тривалість життя, яка, наприклад, серед оперуючих хірургів та анестезіологів нижча, ніж в середньому в країні. Окремо треба згадати про ризик прямого фізичного насильства над медиками, жертвами якого не так вже й рідко стають сімейні лікарі, лікарі поліклінічних і діагностичних відділень чи персонал бригад екстреної медичної допомоги. Про такі факти періодично повідомляють ЗМІ і це давно має стати предметом спеціального розгляду з боку органів влади з метою прийняття невідкладних заходів щодо забезпечення охорони медиків під час виконання ними професійних обов’язків.

Ще можна вказати на чимало інших особливостей лікарської професії, серед яких: недосконалість самої медицини, що обумовлено складністю та варіабельністю перебігу хвороб; зростаюча техногенність лікувально-діагностичного процесу; соціальна спрямованість, оскільки медична діяльність має на увазі постійну роботу з людьми. Це водночас зумовлює особливі та спеціальні вимоги до самої особи лікаря, його комунікативних здібностей, професійних якостей, загальної освіченості тощо.

Варто зупинитися на терміні «медичне обслуговування», що за відсутності відповідної реакції медичної громадськості, давно ввійшло до щоденного вжитку й встигло міцно укорінитися навіть в офіційних документах державної ваги. У цьому зв’язку необхідно нашим можновладцям роз’яснити, що «обслуговують» у побуті – в піцерії, перукарні чи в лазні. Медицина – це не різновид побутового сервісу. В медичних закладах лікують людей. Лікарювання – це надзвичайно складний та багатогранний процес, який є одночасно й широким полем для творчості, і витонченим мистецтвом, і високою наукою, і філігранним ремеслом. Лікарювання – це насамперед служіння й аж ніяк не обслуговування.

Служіння та обслуговування – однокорінні слова, проте з кардинально різними змістовими значеннями. Служіння передбачає готовність до миттєвої мобілізації сили й волі лікаря та надихає на подвиг.

Без щонайменшого наміру принизити значення представників інших професій, за рівнем інтелектуального навантаження, великим моральним і психологічним напруженням, відповідальністю та жертовністю, за величиною фізичних зусиль, які докладають медики для порятунку людських життів, професійна діяльність лікаря хтозна чи співставима з іншими.

Таким чином, враховуючи державоформуючий характер професійної медичної діяльності, беручи до уваги нагальну необхідність реформування медичної галузі, з огляду на основні суспільно-правові особливості лікарської професії та з метою запобігання в державі демографічної катастрофи, слід негайно створити медикам гідні умови праці й життя та повернути належний їм статус у суспільстві. Саме це повинно стати першоосновою реформ у медицині!

Валентин ФРАНЧУК,

доцент ТДМУ, завідувач курсу судової медицини

Поділитись:Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someonePrint this page