«Так далеко зайшов у вірш»

Валерій Ілля (1939-2005) – український поет-сюрреаліст, який належав до Київської школи поезії. Він першим на початку шістдесятих років звернувся до поетики вільного вірша. Понад чверть століття тривала заборона на друк його поезії. За життя поет видав лише три збірки: «За туманами ковалі» (1989), «Сварга» (1996), «Розширеними очима» (2004).

Про поезію Валерія Іллі захоплено писали знані українські поети. Одним з перших підтримав поета Микола Бажан: «Усі вірші Валерія Іллі позначені своєрідністю, їх не сплутати з творами інших поетів, їх відразу відрізниш і впізнаєш їхнього творця… Основна ознака його поезії – образність, яка за своєю густиною і насиченістю є безприкладною з огляду навіть на світову поезію». Згодом М.Бажан застерігав В.Іллю: «Валерію, ваша поезія – релігійна. Не заперечуйте…Ваша поезія не просто релігійна, вона глибоко релігійна. Наші дороги розходяться. Подумайте, до чого ця релігія довела Солженіцина?». Богдан Бойчук вважав, що основними стовпами, які підтримують творчість Іллі, є Шевченко, козаччина, релігія та селянський побут. Дружина поета, також поетеса, Валентина Отрощенко писала: «Тарас Шевченко поселив йому в душу велику сльозу. Ця сльоза – Шевченко – як дивовижне добро, котрого жоден народ не мав, як космічний дух України, душа історії України».

Про релігійність В.Іллі можна, певною мірою, судити з вірша «Молитва»:

мій Боже

хай замість крил ярмо вола

і плуг

хай в оці де холоне леміш сльози

лиш чорнозему хмари

хай оранку оту зволочать моїм тілом

аби у полі під Полтавою

не кривавилась ота калина

Тарасові Шевченку В.Ілля присвятив цілу низку творів. Він вважав, що Україна – то Шевченко: «…журавлі у ярмах плачу// хрестами чорними летять у небі України//у твоїм небі//бо Україна то є ти».

У вірші «Автопортрет(II)» читаємо:

з Руїни

Присмерком молитви без надії

Тарасове лице

я лиш сльоза на ньому

залізна

Поетичним кредо В.Іллі можна вважати вірш «Моя поетика»:

сльоза перемила коріння пісень

у яких димують кров’ю криниці

смеркне пісня полишена в полі

коли вже й писати то тілько

Тарасовою сльозою

Ліричні герої поезій В.Іллі постійно перебувають у пошуках України:

в чиїх іще степах шукати тебе Мати

холодним попелом сльози у моїх розширених очах

по яких б’ють обірвані

з бандури струни

у голосінні тополь чиє коріння пригортає білі козацькі кості

де згасаючі за обрієм журавлині голоси прамови

розгортають могили сліпих кобзарів

які безпомічно стикаючись одне з одним у твоєму полі

обмацуючи руками землю й небо тебе шукають Україно

В.Ілля означував поезію як образ соборної душі народу, де немає межі між мертвими та живими. Для нього поет – ритми й мелодії окремої душі в нерозривній єдності з богорівними ритмами душі цілого народу.

Для багатьох поезій В.Іллі канвою виступає природа та селянський побут. Для селянина земля – і годувальниця, і божество, і мати:

де зеленіли душі птах співав

у свіжості чавленої трави під босими ногами жінки

чия голість напоєна дощами

які лижуть біль землі, під плугом

поки вона загортає дитя у зозулин спів

у надвечір’я орача

а вже його душа тихіш од лилика летить над небуттю

де в диханні волів розламано хлібину теплу

щоб у білих сорочках

зітканих з плачу світла

довіку йшли босоніж орачі

за плугом

по груди в хмарах

Мотиви кохання в творчості поета також подано через сюрреальну призму:

сопілка виводить місяць

з-за гори

ніч над калиновим краєм

кладе на очі дітям сині квіти

твоя душа вечірній тихий дим

твоє лице сумна велика квітка

з ясної неопаленої глини

за спиною мій тихий шепіт

чи шелест твоїх крил

Дуже часто у віршах В.Іллі зустрічається слово «смерть». Поет трактує смерть по-різному. У вірші «Смерть» – це природна хода крізь життя:

моє дихання на засніжені квіти

ворушить іній на її руці

її вапняковим полем

іду через її холодний сон

із заплющеними очима

з мертвим числом у роті

У вірші «Колискова поховальна» відчуває смерть дитини як колискову:

хита вітер колиску на калині

білить мати душу піснею

похилилась над колискою

вилетіло з неї солов’ятко

в пісню

хита мати на калині порожнє гніздечко

А смерть поет розуміє як заглиблення у вірші:

янголове крило висушило сльозу на щоці

як із життя виходив у вірш

де озвучено Боже мовчання

виходив із вірша в життя

жінкою що з пологового будинку вийшла без дитини

а це так далеко зайшов у вірш

(діти й квіти заплакали світло)

що й не потрапив повернутися назад

В. Отрощенко із сумом констатувала, що Валерія Іллю супроводили все життя й супроводжують після смерті мовчання, замовчування та боротьба, з ним боролися за життя й борються досі. Життєвим кредо поета вона вважала вірш «дитячі погляди вмили лице…», в якому немає лукавства та нещирості:

дитячі погляди вмили лице

сльоза стареча важкою

насіниною бринить

де на краю чужого зла квітка вигойдує смуток

чи може скривдив прости брате

і я прощаю всім

що було

і буде

лише не гріх

проти найсумнішої у світі Вітчизни

І насамкінець вірш-мрія поета, написаний 2002 року. «Ще одна молитва» (монархічного змісту):

Господи спогадай

як я на горі врівень

з дзвіницями

молився Тобі коло Видубецького

щоби сподобав мене стояти на службі Твоїй

і несусідською мовою у тому Храмі

а з нього ще було чути дух спалених книг

слугами сатани

й сирітськими дітьми тулилися до мене

мої ненаписані вірші

Ти почув мене Господи!

не дай Господи Києву

оглухнути зовсім

від тої тиші що росте у Святій Софії

у час Літургії

дай Україні Володаря

який від воріт внесе до Храму

прах убитого Патріарха і скаже

хочу стояти завжди на Божій службі

у Святій Софії

як корова вилизує щойно зроджене теля

ходитиму коло свого нового вірша

і Тебе славитиму в сльозах радісних

зглянься!

Роман ЛАДИКА,

доцент ТНМУ