«Такі стажування надто важливі для наших фахівців»

У швейцарській психіатричній клініці кантону Тургау в рамках ділового партнерства побували головний лікар Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні Володимир Шкробот, заступник головного лікаря з медсестринства Надія Фарійон, завідувач кафедри психіатрії, наркології та медичної психології Тернопільського медичного університету Олена Венгер та асистент цієї кафедри Володимир Білоус. Метою поїздки було налагодити співпрацю між тернопільськими фахівцями та швейцарською клінікою у різних її аспектах, й зокрема, вивчення передового досвіду. Про особливості візиту до швейцарських колег і можливості імплементації їхніх напрацювань читайте в цьому матеріалі.

Психіатрична клініка міста Мюнстерлінген обслуговує мешканців свого кантону – Тургау, а також пацієнтів з інших міст чи країн. Щойно ми прибули, нам зорганізували дуже цікаву екскурсію відділеннями лікарні, отож ознайомилися із структурою, організацією роботи та великою історією цього закладу, який сягає понад триста років.

Кожне відділення, в якому перебуває не більше 20 осіб, розташоване в окремому корпусі, відповідно до нозологій. Щоб усунути всі соціальні бар’єри, які заважають людині проявитися як особистості, перебування у відділеннях гендерно не розділено. Для пацієнтів з гострими станами створено дві ізольовані палати, з м’якими стінами та щонайменшою кількістю обладунків, в яких людину утримують до двох днів. Після цього з нею проводять бесіду, домовляючись про належну поведінку, й лікування продовжується безпосередньо у відділенні. Найперше, що потрапляє в поле зору, це домашній затишок, тепла атмосфера, можна спостерігати, як пацієнти спілкуються між собою, грають в якісь ігри чи на музичних інструментах, що є в кожному відділенні. Вони мають вільний доступ до апарату для приготування кави, питний режим також не обмежений, є величезний кулер з водою. Шафи наповнені одягом і білизною, будь-який пацієнт, якого доправили до лікарні в брудному одязі, чи який потребує, скажімо, теплих речей або дрібничок, що використовують у побуті, може вільно ними скористатися. Прибирання у відділеннях проводять не молодші медсестри, а спеціально замовлена для цього клінінгова компанія. Щодо перегляду телевізійних передач, то це також можливо, але після 18.00. До цього часу пацієнти повинні займатися «корисними» для них справами, які обговорюють заздалегідь, і вивішують цей список на дошці оголошень. Взагалі в клініці створили цілу програму соціалізації пацієнтів – їх навчають як правильно чистити зуби, користуватися Інтернетом, оплатити рахунки та не допустити боргів. І такий соціальний супровід для певної категорії продовжується й за межами клініки, з подальшим спостереженням за хворим, його адаптацією в суспільстві та повсякденному житті.

Типовий день лікаря починається з огляду хворих. Пацієнти приходять до його кабінету двічі на тиждень за спеціально складеним графіком. Під час цієї зустрічі можлива присутність спеціаліста з догляду, психотерапевта чи старшої медичної сестри, але не інших пацієнтів чи когось з персоналу. Опісля розпочинається обговорення всіма членами «мультидисциплінарної» команди. Кожний фахівець, який працює з пацієнтом і, звісно, проводить більше часу, ніж лікар, оприлюднює спостереження, які вдалося йому зібрати про хворого. Базуючись на ці дані, лікар приймає рішення щодо подальшої тактики лікування пацієнта. Відносини медперсоналу та пацієнта побудовані на взаємодовірі, співпраці, але лікар не заспокоює хворого словами на кшталт «Усе буде добре, не хвилюйся», а намагається «домовитися», допомогти розв’язати його проблеми. Тому хворий, щойно відчуваючи небезпеку, тривожність, може попросити конкретної допомоги чи поради в лікаря. Медперсонал готовий також будь-коли вислухати та допомогти людині. Така стратегія роботи з пацієнтом дозволяє не залишати його наодинці зі своїми думками та проблемами, а, навпаки, розв’язувати їх.

Дуже були подивовані, коли побачили, що лікування первинного психотичного епізоду відбувається у відкритому відділенні. Швейцарські колеги нас зрозуміли, бо й вони раніше сумнівалися, чи варто знімати замки на дверях, але нічого жахливого не відбулося. Навпаки, з’явилася можливість, аби пацієнт частину відповідальності брав на себе. Коли ж людина розуміє, що їй довіряють, зважають на її думку, це одразу підвищує самооцінку, хворий охоче йде на контакт. То для чого ж тоді зачиняти двері?

Щодо медикаментозного лікування, то ми не побачили там пацієнтів, які лежать «під крапельницями» чи яким проводять щоденні ін’єкції. Лікарі призначають таблетовані препарати, пацієнтам доступні найсучасніші ліки, адже їх перебування в клініці «покриває» страховка. Відшкодування коштів відбувається з двох джерел – половину з них оплачує кантон, тобто місцева влада того регіону, де вони мешкають, а іншу частину – страхова компанія. Примітно, що й сеанси психотерапії, які доволі дороговартісні, також є у переліку страхових послуг. Пацієнт може перебувати у відділенні до трьох місяців і весь цей час відвідувати сеанси психотерапії, а один ліжко-день вартує 600-650 євро.

Враження переповнювали, коли ми побували у відділенні матері та дитини. Це величезний двоповерховий корпус, на першому поверсі якого 15 ліжко-місць. На час наших відвідин там перебувало лише шість пацієнток з дітьми. Мені й раніше доводилося відвідувати зарубіжні клініки, але такий підрозділ побачила вперше. Ще біля входу до гарно облаштованого будиночка увагу привертають дитячі візочки, мамам тут дозволяють перебувати з дітками, які щойно народилися і до 6 років. Пацієнтки такого стаціонару – це жінки з післяпологовими психозами, ті, в кого ця недуга активізувалася під час вагітності чи й раніше, але народження дитини – не привід, щоб занедбати лікування. Мама з дитинкою перебуває в окремій палаті, де створені всі умови, зокрема, є забезпечення дитячим харчуванням, памперсами та іншою дитячою «атрибутикою». Коли мама йде на сеанси психотерапії, то її замінює помічник лікаря з догляду за дитиною, цей фахівець завжди поруч. Ми познайомилися з жінкою, яка тиждень як повернулася з пологового, але це не завадило їй продовжити лікування. Зауважили, що мешканці цієї країни чи не з народження навчають дітей комунікації, зважати на потреби партнера у спілкуванні, обов’язкова умова для батьків – аби дитина відвідувала дитячий заклад.

Швейцарський досвід, який було запозичено під час стажувань, ми вже розпочали впроваджувати в практичну діяльність Тернопільської психоневрологічної лікарні. Зокрема, адаптовано до наших умов психоосвітні тренінги з нозологій. Спочатку цьому навчать медичний персонал, а згодом і пацієнтів. Впроваджено у медичну практику також систему оцінювання та визначення рівня суїцидальності хворих з психічними розладами. Подібні навчання вкрай важливі для наших фахівців, адже це хороший стимул імплементувати передовий досвід іноземних колег у психіатричну практику. Налагоджена співпраця зі швейцарськими колегами розширить обрії й сприятиме підвищенню кваліфікації спеціалістів, а також слугуватиме навчальному процесу на кафедрі психіатрії, наркології та медичної психології ТДМУ.

Олена ВЕНГЕР,

завідувач кафедри

психіатрії, наркології та медичної психології ТДМУ, професор


«Медична сестра – не помічник лікаря, а його повноцінний партнер»

Хоча з часу нашого стажування у швейцарській психіатричній клініці м. Мюнстерлінген минуло кілька тижнів, але враження незабутні. Емоції від того, що ми побачили, переповнюють. Це й справді зразок чи еталон того закладу, на який можна орієнтуватися та запозичувати цінний досвід.

Звісно, мені, як керівникові медсестринського корпусу, цікаво було дізнатися, як вибудуваний там цей напрямок. Найбільше, що викликає захоплення – це стосунки між лікарем і медичними сестрами, тобто спеціалістами з догляду, які базуються на засадах паритетності. Медична сестра – це фахівець, який має свої повноваження та обов’язки, але вона жодним чином не підпорядкована лікарю. Хоча медсестра й працює в мультидисциплінарній команді, але обов’язки кожного там чітко визначені. Це – самостійна, виокремлена штатна посада. Більше того, лікар дослухається до її порад чи настанов, бо вона 24 години працює з пацієнтом і доносить до нього всю інформацію про хворого. Це – партнер, а не помічник лікаря, людина, без якої не можна розпочати лікувальний процес. І її там шанують, поважають. У швейцарців, як і в нас, ступенева освіта. Тобто бакалавр може з часом підвищувати свою кваліфікацію, отримавши ступінь магістра з поглиблених досліджень чи магістра наукового догляду. Фахівці із сертифікатом вищого рівня чи дипломом вищого рівня з поглибленими дослідженнями займають у клініці вже вищі посади, скажімо, директора з медсестринства (це наша головна медсестра лікарні), або можуть керувати відділенням чи займати у відділеннях виокремлену посаду науковця. Ця людина спостерігає за пацієнтом, щось занотовує під час того, як спеціалісти з догляду проводять психотерапевтичні тренінги чи будь-яку іншу психореабілітацію, а згодом, проаналізувавши, дає свої рекомендації та висновки щодо подальшого лікування. Тобто це окрема спеціальність і цей фахівець отримує вищу зарплатню, працюючи у відділенні.

Що вимагають від спеціалістів з догляду? Бути компетентними у своїй сфері, розуміти особливості відділення та вміти самостійно приймати рішення, розуміти специфіку лікувального процесу, ставити перед собою завдання й виконувати їх у відповідних часових рамках. Медична сестра проводить психокорекцію пацієнта – розповідає про його хворобу, її ознаки, як діагностувати захворювання та що робити у критичних випадках. Вона зорганізовує заняття з індивідуальної та групової психотерапії, заняття з йоги, тренінги соціальних навиків, зокрема, поведінки у громадському транспорті, святкування дня народження та інші заняття. Доволі багато часу приділено спорту та здоровому харчуванню, а також проведенню сімейних семінарів.

Що найбільше подивувало? Я намагалася відшукати процедурний кабінет. Але, як з’ясувалося, у клініці його просто немає. Бо внутріартеріальних введень та ін’єкцій там пацієнтам не проводять. Якщо людина перебуває у гострому стані, то їй спочатку пропонують таблетовані препарати, а якщо вона відмовляється, то вже тоді викликають «важку артилерію». Натискають тривожну кнопку, за лічені секунди прибувають спеціалісти мультидисциплінарної команди та проводять втручання. Варто зауважити, що їхні функції чітко розподілені, тобто один тримає ватку зі спиртом, інший набирає ліки у шприц, а вже наступний проводить цю процедуру.

Також мали змогу відстежити маршрут пацієнта, розпочинаючи з тріажного центру, тобто приймального відділення, в якому розподіляють пацієнтів в інші відділення або ж для надання амбулаторної допомоги. Поруч розташовано дві окремі палати для того, щоб надати допомогу пацієнтам у гострому стані. Здивувало те, що у цьому центрі черговий спеціаліст не заповнює жодної документації, історію хвороби започатковують безпосередньо в тому відділенні, куди доправляють хворого. Дивує й те, що під час шпиталізації хворого не проводять звичних у нас досліджень крові, сечі, УЗД-діагностики чи флюорографії. А навіщо, коли у пацієнта психологічні проблеми?

Коли ми повернулися зі стажування, то поділилися враженнями від перебування в швейцарській клініці з лікарями та молодшими медичними спеціалістами на медичній раді. Зокрема, було продемонстровано ефективність методів психотерапевтичного впливу, обговорили шляхи застосування набутого досвіду в лікуванні пацієнтів Тернопільської психоневрологічної лікарні. Дещо з побаченого вже впровадили у практичну діяльність.

Надія ФАРІЙОН,

заступник головного лікаря з медсестринства обласної психоневрологічної лікарні,

голова Асоціації медичних сестер області