Старша викладачка Неоніла Голка: «Ніколи не пошкодувала, що зробила свій вибір на користь профілактичної медицини»

Праці у Тернопільському національному медичному університеті ім. І.Я. Горбачевського кандидатка медичних наук, старша викладачка кафедри загальної гігієни та екології Неоніла Володимирівна Голка присвятила понад півстоліття. Надзвичайно наполеглива, працьовита, відповідальна й принципова, вона завжди вміє відстояти свою думку. Серед її наукових інтересів – проблеми генетично модифікованих організмів та антропогенного забруднення довкілля. «Щоб якомога довше зберегти добре здоров’я – треба старатися харчуватися природними продуктами, мати міцну віру й любити інших», – переконана вона.

1 січня Неоніла Володимирівна відсвяткувала день народження. Вітаємо!

«Найкращий подарунок до дня народження – донечка»

– Неоніло Володимирівно, ви з’явилися на світ новорічної ночі, тож у вашій родині це подвійне свято.

З батьками та братом Анатолієм (1960 р.)

– Потрійне! Адже я народилася 1 січня, а моя донька Юлія – 31 грудня, напередодні мого 40-річчя. Тож у нас на Новий рік – день іменинника! І донечка – то найкращий мій подарунок до дня народження.

Тієї ночі, коли мама мене народжувала, акушерка пішла зустрічати Новий рік. Запросили бабку-повитуху, а оскільки пологи були складні, то вона відмовилася. Акушерка прийшла аж о десятій ранку, тоді я й, дякувати Богові, народилася. У той же час мій батько був на фронті, на кордоні Польща-Німеччина. Новорічної ночі з товаришами вони робили землянку, але були вже такі втомлені, що не могли копати далі й знесилені просто попадали на землю. Два накати зробили, а третій – категорично відмовилися. Лише тато ви-рішив: «Ні, я мушу». І сам почав копати. За якийсь час іншим стало соромно й вони до нього приєдналися. Врешті, зробили-таки третій накат. І саме цієї ночі було пряме влучення в землянку: два накати знесло, а третій – залишився. Уявляєте? Мій батько був дуже наполегливим. Його поважали та цінували всюди, куди б його не закидала доля.

– У вас дуже цікаве ім’я, рідкісне. Звідки воно?

У батьківському саду (1957 р.)

– У свідоцтві про народження я – Неля, саме так мене назвали батьки. Та коли мені виповнилося десять років, у школі сказали, що, мовляв, це неповне ім’я, вибирай: ти Нінель чи Неоніла. Ось так я й стала Неонілою.

– Чим славна ваша мала батьківщина?

– Народилася я у селі Гвардійське, що на Хмельниччині, воно було центром Гвардійського району. До війни ж мало назву Фельштин. Чим він відомий? За кілометр від Гвардійського розташований пункт геодезичної дуги Струве «Фельштин», що 2005 року ввійшла до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Дуга Струве є одним із семи об’єктів списку, що розташовані на території України.

Ще у Гвардійському розташований костел Святого Войцеха – другий за величиною у Західній Україні. 1956 року наш район ліквідували. Нині там, на жаль, немає жодної промисловості, впродовж років багато людей звідти повиїжджали хтозна куди. Проте радію за земляків, що нині мають дуже потужну школу-гімназію, тож є сподівання, що з часом молодь змінить ситуацію на краще.

Молитви «Отче наш» навчила бабуся

– Свої шкільні роки згадуєте із задоволенням?

– Школу та навчання я обожнювала! Брала також активну участь у роботі виробничої бригади: ми і буряки пололи, і кукурудзу, й інші культури. Мені це подобалося, я була обліковцем у виробничій бригаді й завдяки цьому вступала у 16 років до вишу, маючи вже два роки стажу. Тоді «стажники» були модні. Вчителів згадую, як дуже світлих, порядних людей, хороших фахівців. Своїх однокласників бачила відносно нещодавно – 2016 року, коли ми зустрічалися з нагоди 55-річчя закінчення школи.

Зі студентськими подругами (1966 р.)

– Які спогади з дитинства вас нині зворушують найбільше?

– Я дуже любила своїх бабусю та дідуся по маминій лінії. Вони також жили у Гвардійському. Я часто бігала до них і завжди хотіла щось приємне зробити, чимось допомогти. В них біля хати був великий садок, і я дуже любила там бути, навесні – милуватися першими квіточками, восени – збирати яблука. Згадую це й аж відчуваю аромат тих яблук! Мені завжди в дідуся з бабусею було дуже цікаво.

Дідуся Михайла репресували 1937 року на десять років. 64 осіб з-поміж місцевого населення були репресовані, з них лише четверо повернулися живими, серед яких і мій дідусь – 1946 року. Це був майстер на всі руки! Він був столяром, працював удома, мав свою майстерню. До нього приїжджали із замовленнями навіть здалеку, бо був дуже ретельним і вмілим, робив усе надзвичайно добротно. А як дбайливо заготовляв дрова для печі: все акуратно порубано та рівнесенько поскладано! Я більше ні в кого такого порядку не бачила.

У бабусі з дідусем завжди панувала особлива атмосфера – дуже тепла й затишна. До слова, я ще навіть пам’ятаю прабабусю Агнешку, бабусину маму, яка померла, коли мені було вісім років. Вона була полькою, римо-католичкою. А дідусь, тобто її зять, – православний українець, проте вони завжди знаходили взаєморозуміння, я ніколи не чула між своїми рідними навіть суперечок на релігійні чи національні теми.

Неоніла ГОЛКА з чоловіком Григорієм і сином Юрієм (1980 р.)

Бабуся Ганна мала п’ятеро дітей, серед яких моя мама – найстарша. Бабуся була дуже релігійною й саме вона навчила мене дві молитви – «Отче наш» та до Ангела-хоронителя. Але я не могла тривалий час зрозуміти, хто правий: в школі переконують, що Бога немає, піду до бабці, а вона каже: «Дитино, то так пороблено. Є Бог!». Тож якось я запитала: «Бабусю, а Бог хоче, щоб я в Нього вірила?». «Хоче», – відповіла вона. «То хай мені покажеться», – ляпнула я по своїй дитячій наївності та простоті. І що ж ви думаєте? У десять років мені наснився сон, який запам’ятала на все життя. У дитинстві в мене були дуже важкі ангіни. Якось батько, щоб підлікувати мене, взяв на півтора місяця путівку у санаторій. І ось відпочиваю в тому санаторії, і мені сниться: дуже яскраве небо, гарні хмарки, а на тих хмарках стоїть велична чоловіча постать у червоному одязі та золотій митрі на голові й киває мені пальцем так, немов свариться. Чому? І розумію: я ж проводила з бабусею антирелігійну роботу. Бабця мала лише два класи церковно-приходські, а мене в школі більше вчать, отже, так, гадала, вони знають правду. Так я дитиною шукала для себе істину. Тоді подумала, що то мені наснився Бог і мене посварив. Відтоді більше з бабусею ніколи цю тему не піднімала.

Але минуло з того часу багато років. Якось у 80-их роках минулого століття в одній з газет я прочитала спогади жінки, якій наснився Святий Миколай. І опис точнісінько, як з мого сну. Побігла та знайшла в себе образочок Святого Миколая. Взяла його до рук та усвідомлюю: точно, це ж мені також наснився Святий Миколай! Ось так мені дали знати, що гратися з Богом не можна.

У Тернопільському медінституті вчилася разом з батьком

Науковий наставник Орест ПЕРОВ з дружиною Ніною Дмитрівною (1970-ті роки)

– Школу ви закінчили із золотою медаллю, але з вибором професії визначилися не відразу.

– Тоді я навіть ще не підозрювала, що все життя працюватиму викладачкою у медичному університеті й поєднаю професії обох батьків. Моя мама Альбіна Михайлівна була вчителькою української мови, а тато Володимир Петрович – лікарем. До війни він закінчив технікум, а коли мав 35 років, вступив до Івано-Франківського медичного інституту, згодом перевівся до Тернопільського. Після закінчення школи я, очевидно, ще не була готова до серйозного вибору професії. Спочатку вирішила вступати до Львівської політехніки. Через рік все-таки прислухалася до думки батьків, які мені радили вступати до медичного інституту. Тож якийсь період я з татом навіть вчилися одночасно в ТДМІ: він – на шостому курсі, а я – на першому.

– Звідки серед ваших пріоритетів взялася політехніка?

– Тут певну роль відіграв юнацький максималізм. Політехнічний виш закінчив мій рідний дядько Костянтин Михайлович, мамин молодший брат. Він та його дружина Віра Петрівна були для мене ідеалом сім’ї. В них було дивовижне ставлення одне до одного! Вони мені так подобалися, що я навіть вирішила обрати для себе саме їхнє місце навчання. Хотіла вступати на хіміко-технологічний факультет, але документи там приймали лише з 18 років. Тоді я вибрала радіоелектроніку. Не знаю, що б робила на тій радіоелектроніці, але, на щастя, не пройшла за конкурсом – на одне місце було 12 осіб. Згодом зрозуміла, що вчинила не цілком правильно. Нехай дядько – ідеал, але треба вибирати свій шлях, а не наслідувати когось. Почала розбиратися у собі, до чого ж у мене більше душа лежить. Звичайно, що ще з дитячих років мені подобалася медицина.

Неоніла ГОЛКА серед співробітників кафедри загальної гігієни (1996 р.)

– І як збагнули, що все-таки медицина – ваше?

– Моя бабуся Ганна Тимофіївна завжди ходила зігнутою. І я хотіла розгадати – чому? З’ясувалося, що живемо на теренах, які належать до біогеохімічної провінції. В нас мало йоду, фтору, срібла та селену. Саме селен впливає на міцність кісток, а його у нас менше від норми вдесятеро! Вважаю, що у захворюванні бабусі був винен мікроелементний склад у поєднанні з генетичною схильністю.

Тож вплив харчування та навколишнього середовища на здоров’я людини мене цікавив завжди. Крім того, послухала батька, отож і вступила до Тернопільського медичного інституту. Не раз ми з татом разом навчалися у читальній залі. Завдяки батькові я полюбила латину, і вона мені легко давалася.

На рідній кафедрі комфортно впродовж усіх років

– Хто з викладачів доклався до вашого професійного становлення найбільше?

– Усіх викладачів згадую з особливою приємністю та повагою. Пригадую, як наш тодішній ректор, професор Петро Омелянович Огій, професори Олександр Андріанович Ярош, Олександр Наумович Люлька, Іван Олександрович Ситник і багато інших викладачів ставилися до студентів по-батьківськи. Біля таких викладачів ми почувалися захищеними. Я ніколи ні на кого не нарікала, бо завжди дотримувалася принципу: аби чогось досягти – треба невтомно працювати. В нас була чудова дружня група. Досі підтримуємо стосунки, зустрічаємося. Серед наших випускників викладачі, професори, очільники лікувальних установ.

– Як вибрали свій напрямок у медицині?

Неоніла ГОЛКА з колегами кафедри (2005 р.)

– На другому курсі мікробіологію в нас викладала Ельвіра Миколаївна Кованова. Вона мені дуже подобалася й так зуміла зацікавити, що я впродовж п’яти років відвідувала гурток з мікробіології. Проте, коли вже закінчила інститут, мені несподівано запропонували залишитися на кафедрі загальної гігієни. Я все зважила та вирішила, що це не суперечить моїм уявленням про медицину. І ніколи не пошкодувала, що зробила свій вибір на користь профілактичної медицини.

На кафедрі гігієни мені від початку й впродовж усього часу комфортно працювати. 1968 року вступила до аспірантури. Отримала тему дисертації «Вплив суміші бітуму на організм білих щурів при інгаляційній дії» та почала працювати над нею. Моїм науковим керівником був тодішній завідувач нашої кафедри, професор Орест Володимирович Перов. Дуже талановита людина, яка здобула три вищі освіти. Свого часу він закінчив зооветеринарний інститут, поїхав на роботу в Алтайський край, де захворів на кліщовий енцефаліт. Повернувся у тодішній Ленінград, вилікувався та вступив до медичного інституту, паралельно з яким закінчив консерваторію по класу «історія музики». Його перша дружина загинула у блокадному Ленінграді, потім він мав другу дружину Ніну Дмитрівну, з якою ми підтримували теплі стосунки й після смерті Ореста Володимировича, якого не стало 1992 року.

Орест Володимирович був дуже вимогливим, але водночас турботливим керівником. Щодня близько третьої я приходила та розповідала йому, що зробила за цей день. Звітувала, радилася. Дуже запам’ятався мені день 13 травня 1969 року, коли ми запустили затравочну камеру, і перший дослід увінчався невдачею: загинули тварини внаслідок того, що не врахували, як розігрівати смолисту речовину бітум. Коли повідомила про це Оресту Володимировичу, він мовив: «Мені завжди не щастило 13 числа». Тобто сприйняв це, як власну невдачу. Пізніше ми внесли корективи, тварини не гинули, тож спокійно проводили дослідження.

Зустріч з родиною на Хмельниччині (2000 р.)

Дисертацію я захистила 1974 року. Цікаво, що встигла подати документи на захист, а через кілька днів після того народила свого першого сина. Я дозволила собі на третьому курсі аспірантури вийти заміж (сміється).

Вісім місяців перебувала у декретній відпустці, а на дев’ятий вийшла на роботу, оскільки кафедра потребувала викладача. Пригадую, десь із середини 70-их років у нас, окрім планової наукової роботи, завдяки професору Володимирові Андрійовичу Кондратюку розпочалася співпраця з виробничим об’єднанням «Свема» Шосткінського хімкомбінату, який випускав кіноплівки. Це була госпдоговірна тема, за якою ми дуже багато робили досліджень, на основі них наші працівники захистили не одну дисертацію. Це був дуже цінний досвід. Узагалі, всіх людей, які працювали у нас на кафедрі впродовж усіх років, згадую з приємністю.

Гігієна – основа, здатна змінити життя кожного на краще

– Які проблеми хвилюють вас нині?

Неоніла ГОЛКА з чоловіком Григорієм (2016 р.)

– Мене дуже цікавить питання харчування, адже саме воно вносить основну лепту у стан здоров’я українців. Зокрема, своє негативне ставлення до генетично модифікованих культур завжди стараюся підкреслити на лекціях і донести до студентів. На жаль, нині не завжди молоді люди це розуміють. До слова, теперішні студенти інші. Передусім тому, що в них значно ширший діапазон знань, у нас були лише одна книжка та лекція. Ми на лекції боялися пропустити слово, тому що потім важко було його відшукати. Нині ж максимум інформації, та не завжди вона правдива. Живе спілкування та книжку, на моє переконання, не замінить ніщо.

Були випадки, коли студенти до мене підходили та казали: «Я не вірю, що ГМО токсичні». Та вже давно доведено, що внаслідок споживання ГМО-продуктів знижується імунітет, збільшується ймовірність алергій, онкозахворювань і стовідсоткове безпліддя в третьому поколінні.

– Які ГМО-продукти нині масово споживають?

– Передусім це соя та кукурудза. До речі, гречка – чи не єдиний продукт, що не піддавався генетичній модифікації. Років два тому була ще й білокочанна капуста, а зараз уже є генномодифіковані аналоги. Не завжди на упаковці зазначають, що це ГМО, деякі несумлінні виробники намагаються це приховати. Генетично модифікована їжа – несмачна, вона не має тих смакових якостей, що нас задовольняють. Тому до неї дають багато харчових добавок, які покращують смак і вводять в оману. Як дізнатися, що продукти генетично модифіковані? Маєте можливість – спробуйте давати тваринам. Якщо вони їдять – можна й нам їсти. Або ж принаймні киньте голубам: якщо вони не дзьобають, то все зрозуміло з тією крупою. Крім ГМО велику шкоду роблять отрутохімікати, зокрема гербіциди. Раундап (гліфосат) спеціально створений для ГМО-рослин, а бур’яни й не модифіковані рослини гинуть. Є дані, що у 44% досліджуваних осіб знайдено сліди гліфосату, а це аж ніяк не інертний гербіцид. Він провокує розвиток аутоімунних захворювань і появу аутизму у дітей через свою здатність перешкоджати синтезу амінокислот, зокрема метіоніну, що водночас призводить до дефіциту нейротрансміттерів і фолатів.

Цікавить мене також епігенетика, яка вивчає вплив різних речовин на ДНК людини. Наприклад, бісфенол-А, що входить до будь-якої пластмасової тари. Що він робить? Та цілу революцію в нашій ендокринній системі: стирає грані між статями, внаслідок чого формується траснгендерне покоління! Уявляєте?

Неоніла ГОЛКА з донькою Юлею (2017 р.)

Цікавлюся також питаннями впливу техногенних факторів на здоров’я людини, зокрема електронної техніки, яку використовують у наш час досить широко. Мене насамперед цікавлять засоби та пристрої, які можна використати для енергоінформаційного захисту, наприклад, «Spinor», «Форпост-1».

Гігієна, якій я вже присвятила понад 50 років, власне, й об’єднує всі ці впливи. Це основа, яка, якщо її застосовувати на практиці, значно змінить життя кожного на краще, адже профілактика – завжди краще й дієвіше, ніж лікування.

– Не шкодуєте, що не продовжили наукову роботу та не працювали над докторською дисертацією?

– Не шкодую. Свого часу я добре над цим подумала й натомість народила третю дитину, адже переконана, що для жінки головне – мати сім’ю, причому щасливу. А вона не буде щасливою, якщо жінка не приділятиме належної уваги чоловікові та дітям. Так уже закладено природою, що чоловік передусім зосереджений на справі, а жінка – на сім’ї. Нині багато хто намагається переконати себе й інших, що це не так, і стерти ці відмінності. Та вони помиляються. Я за те, щоб жінка пам’ятала, що вона – берегиня свого роду.

Велика родина за різдвяним столом – найзворушливіша мить

Неоніла ГОЛКА з онуками Юрієм та Юліаною (2009 р.)

– Ви – щаслива жінка?

– Так, безперечно.

– Маєте захоплення, які допомагають вам відпочивати від буденності та черпати натхнення?

– Обожнюю нашу дачу! Вирощую на ній багато культур, не застосовуючи, звісно, жодної «хімії». Дуже люблю розводити незвичні рослини. Скажімо, ви чули про актинідію? Ні? А вона у мене є. Ківі – культурна форма, а це – дикоросла. Актинідія в’ється сильніше, ніж виноград, її плоди також їстівні. А ще маю волоський горіх, який виростила з горішка. Спочатку посадила в батьків, а потім забрала сюди. Йому вже понад 30 років. Знаєте, як смакує кутя з такими горішками, що набиралися сили на батьківській землі? Таких ніде за жодні гроші не купиш!

– Зі своїм чоловіком ви разом уже 49 років.

– Так, а знайомі ще більше. Я – екстраверт, він – інтроверт, розважливий, поважний. Григорій вчився зі мною два роки в одній групі. Ми дружили та симпатизували одне одному впродовж  усього навчання. Після закінчення інституту я пішла до аспірантури, а він два роки відпрацював у Таджикистані терапевтом, отримавши туди скерування. Коли повернувся сюди, спочатку працював фтизіатром, потім анестезіологом, а ще згодом – профпатологом. Ми одружилися у листопаді 1970 року.

– Чому саме він?

– Григорій був не такий, як усі. Скромний, сором’язливий, ненав’язливий. Знаєте, я навіть бачила по очах, що то моя людина. Ніколи й на долю секунди не пошкодувала, що вийшла за нього заміж. Він чудовий сім’янин. Маємо трьох дітей, якими пишаємося.

Сім’я за святковим столом. (Зліва направо): син Юрій, донька Юлія, чоловік Григорій, Неоніла Володимирівна, син Костянтин (1994 р.)

У березні 1972 року народився наш старший син Костянтин. Він закінчив Харківське авіаційне-інженерне училище, два роки прослужив, але на той час скорочували армію, тож син не бачив перспектив і подався у підприємці. Подарували нам з невісткою Танечкою двох онуків: Юрія, якому незабаром виповниться 16 років, та Юліану, якій 14 з половиною. З майбутньою професією внуки ще не визначилися. Може, виберуть медицину, як бабуся з дідусем? Наразі нічого не кажуть.

Середульший син Юрій закінчив Тернопільський технічний університет, працює фотографом та обожнює цю справу. До речі, я теж дуже любила фотографувати. Тато купив мені фотоапарат, коли була у сьомому класі. Навіть сама робила світлини до дисертації. Проявник, фіксаж, фотозбільшувач – усе це я знала й вміла робити.

Донька Юля закінчила фармацевтичний факультет ТНМУ, вісім років пропрацювала за спеціальністю, але згодом вирішила змінити профіль і нині теж займається фотосправою.

Дуже радісно, коли за нашим святковим різдвяним столом збирається десять найрідніших людей, а то й більше. Це найкращі, найочікуваніші, найзворушливіші моменти! Пригадую, колись у дитинстві ми щороку йшли до бабусі на кутю, на Різдво. Йшли по одному, тихенько, щоб ніхто не «засік». Але святкували Різдво завжди. І як це чудово, що нині нам не треба таїтися! Дуже хотілося б, аби всі цінували це, а не сприймали, як належне.

– Що хотіли б побажати всім у новому році?

– Щоб новий рік приніс мир на нашу багатостраждальну українську землю, яка стільки років була в неволі, яку випробовували голодоморами, репресіями та вторгненнями. Щоб більше ніколи не було у нас воєн, і ми могли нарешті вдихнути на повні груди, а серце не стискалося від болю при сумних повідомленнях з фронту чи, як нині кажуть, – лінії розмежування. Щоб наші діти приносили нам радість і бачили перспективу в нашій країні. Хай Божа сила нами покерує і спрямує!

– І я вас щиро вітаю, Неоніло Володимирівно, від імені усіх читачів та дякую за цікаву розмову!

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА