«Спокійна щирість» Євгена Плужника

Євген Плужник (1898-1936) – автор трьох поетичних збірок: «Дні» (1926), «Рання осінь» (1927), «Рівновага» (упорядкована 1933р., видана після смерті (1948, Аусбург). Остання збірка поета складається з трьох частин, де перша найбільша, підсумовує філософське підґрунтя попередніх видань і закінчується зверненням до сучасників:

Суди мене судом твоїм суворим,

Сучаснику! – Нащадки безсторонні

Простять мені і помилки, й вагання,

І пізній сум, і радість передчасну, –

Їм промовлятиме моя спокійна щирість.

Свою щирість Є. Плужник задекларував у поемі «Галілей» («Дні»): «Що я можу про себе сказати ще? Бути щирим – не всім зуміти!». Там же він описує своє життя:

А живу я на поверсі шостому,

І живу від доби до доби,

І живу я, звичайно, по-простому

Так, аби…

Раз на тиждень виходжу з дому,

Одягнувши пальтисько руде,

Повз вітрини тягну утому,

Куди шлунок усіх веде:

Ставлю явку на біржі праці…

Й знов вертаюсь у свій куток,

Де без сну на твердому матраці

Передумано стільки думок,

Що коли підійду серед ночі

До знайомого добре вікна,

Бачать болем засмучені очі

Тишину до останнього дна!

Образ «тишини» в поезії Євгена Плужника відіграє дуже важливу роль. Він відповідає характерові поета («Я тихенький, тихенький… Тихіш од трави», виступає символом гармонії космосу («Галілей») та творчості («Серце, серце моє! Навчись тишини»).

До першої своєї збірки «Дні» поет обрав епіграфом слова П.Тичини: «Як страшно! Людське серце до краю обідніло», які стали моральною домінантою його поезії, де образ серця – наскрізний.

Значну частину збірки складає так званий розстрільний цикл. Григорій Косинка жартував: «Так розстріляти, як Євген Павлович, ніхто не може». Насправді кровопролиття викликало в поета невимовний біль. Він, як справжній гуманіст, перебирав біль інших на себе:

Для вас, історики майбутні,

Наш біль – рядки холодних слів!

О, золоті далекі будні

Серед родючих вільних нив!

Забудь про натхненні свята,

Що в них росила землю кров!

Мовчи, мовчи, душе підтята, –

– Агов!

Якийсь дідок нудний напише, –

Війна і робітничий рух…

О тихше!

Біль не вщух!

Ідеал поета – майбутнє «родючих вільних нив», але він прозирає в це майбутнє з тривогою:

Притулив до стінки людину,

Витяг нагана…

Придивляйсь, дітлоха, з-за тину, –

Гра бездоганна!

Потім їли яєшню з салом,

До синців тисли Мотрі груди…

О. минуле! Твоїм васалам

І в майбутньому тісно буде!

Поет передбачає невмирущість васалів. Саме вони творили жахливу буденну реальність тогочасної доби: «Притулив до стінки людину, Витяг нагана… Потім їли яєшню з салом…». Яка ж моторошна правда людської деградації! Навчивши серце «тишини», Є. Плужник принципово відмовляється від поділу на «винних» і «правих», заперечує моральне право будь-кого на вбивство:

Сідало сонце. Коливалися трави.

Порахував кулі, – якраз для всіх!

А хто з них винний, а хто з них правий! –

З-під однакових стріх.

Не схибить куля, –

не стогнатимуть довго.

Подивилися, – поле! Ромен з трави…

Передній, мабуть, ходив, – так човгав:

Черевики скривив.

Сховалося сонце. Сутеніло помалу.

Час би й росі!

А хтось далеко десь генералу:

– Усі.

Максим Рильський про поезію збірки «Дні» писав: «Як той дзвін, що мертвих оплакує, живих скликає, оплакує вона тих, хто впав на шляху, і закликає тих, хто ще йде, не спинятись, не падати, а й упавши, вірити у всесвітню Мекку».

Поезію другої збірки «Рання осінь» Євген Плужник трактує як вияв передчасної дозрілості своїх думок. Вона сприймається як поетичний щоденник різних станів душі поета, який навчився дивитися на світ «спокійними очима»:

Місто мале. На дзвіницю злісти,

– Видко жита й хутори сусідні.

Виконком, аптека й канцелеристи…

Всі знайомі, всі рідні.

Житиму тихо. Як осінь гарна, –

Біля воріт надвечір сидіти…

Просто – площа базарна,

А на ній собаки та діти…

Знаю, як мало людині треба.

Спогадів трохи, тютюн, кімната…

Інколи краєчок неба.

… Симфонія дев’ята…

Учителями поета в збірці виступають природа («Вчись у природи творчого спокою…) та книги («Мудрість мудрих…), які сприяють його «росту»:

Цвітуть думки, а на слова скупіше…

Я знаю сам – росту. Міняю лист.

… Нехай, кому не ліньки, пише,

Що от, мовляв, запеклий песиміст…

Я ж почуваю так: скажу – бо мушу! –

Хоч щось своє, несказане ніким;

Коли рядкам якимсь звіряти душу, –

Тільки таким!

А там, нехай, кому не ліньки, пише,

В словах нудьгу розводячи густу…

Цвітуть думки і на слова скупіше…

Росту.

Сама назва третьої поетової збірки «Рівновага» мовить про її пошуки в зображені двох різних начал, які є нерозривними й потребують гармонізації. В інтимній ліриці – це любов, як сфера духу та тілесна пристрасть:

По той бік пристрасті народжується ніжність.

О, спрага вуст! Гарячий поклик тіл!

Воістину прекрасен їх приділ –

По той бік пристрасті навіювати ніжність.

Чого ж ти ждеш? Лишилося так мало!

Розкрий обійми, наче помах крил, –

Лети й лети! Це ж те, що статись мало…

По той бік пристрасті – байдужості приділ.

У творчості – це простота і пишність:

День відшумів. Померкли в далині

Гір снігових блідо-рожеві перса…

Базар безлюдніє. Давно пора й мені

З крамнички затхлої цього старого перса,

Від чару цих побляклих килимів…

Що коли б я, чи інший хто, зумів

Такої простоти і пишності такої

В рядках своїх віршових досягти?

… багато б ти

Чудес тоді… накоїв!

І найскладніший пошук метафізичної рівноваги душі та тіла:

Я натомився вічно знати

В собі самому двійника…

Душе! обридлива яка ти!

І непримирлива яка!

Я марно злагоди чи згоди

З тобою сподівавсь дійти, –

Як тінь, недомисел природи,

Мене перекривляєш ти!

І що ясніший я, то мушу

Усе темнішу тінь тягти…

Душе! (якщо я маю душу)

Яка непереможна ти!

Такою ж непереможною, як душа в поезії Євгена Плужника є свобода. Тож не дивно, що поет був приречений сталінщиною на тривале посмертне забуття. І лише в наш час тихого й щирого Є. Плужника визнано одним з найвидатніших українських поетів ХХ століття.

Роман ЛАДИКА,

доцент ТНМУ