«Слово його залишається деколи терпким, як терен, і гірким, як полин»

Творчість талановитого українського маляра та поета Володимира Гаврилюка (1904 – 2000) десятки років була недоступною для наших читачів. Майстер слова й пензля, який увійшов в українську літературу ще в 30-х роках як сучасник Богдана-Ігоря Антонича, змушений був емігрувати 1944р. до Німеччини, потім до США, а з 1970 р. жив у місті Монреаль, Канада.

До свого читача на батьківській землі поет повернувся на початку 1990-х років у збірках «Осіння елегія» (Львів, 1993 р.) та «Поезії» (Львів, 1994 р.).

Народився Володимир Гаврилюк 19 липня 1904 р. у селі Зарваниця колишнього Підгаєцького повіту (нині Теребовлянський район Тернопільської області) в родині священика. Тут минуло дитинство поета. 1914 року сім’я Гаврилюків переїжджає до села Ріпнів поблизу Львова. Це дало змогу майбутньому поетові навчатися у Львові, спочатку в школі імені Шашкевича, а згодом у філії академічної гімназії. Після закінчення гімназії 1922-23 рр. він відвідував приватні курси рисунка Фелікса Вигживальського, відомого польського живописця, автора вітражів у катедральному соборі Тернополя. 1923-24 рр. Гаврилюк навчався у мистецькій школі Олекси Новаківського, учнями якої були і його майбутні побратими: Святослав Гординський, Володимир Ласовський та Антін Малюца. Після закінчення школи Новаківського поет вступив на відділ рисунка та малярства Краківської академії мистецтв, яку закінчив 1930 роки. Повернувшись до Львова, вступив на курси декорації Вищої промислової школи. Від середини 1930-х і до вибуху Другої світової війни працював учителем рисування у Бродівській, Кременецькій, Рівненській гімназіях, а під час німецької окупації – керівником промислової школи в селищі Глиняни (нині Золочівського району Львівської області).

Як художник, Гаврилюк дебютував на третій виставці Львівського гуртка діячів українського мистецтва своїм «Автопортретом». Виставляв твори на виставках Асоціації незалежних українських митців у Львові та з мистцями, які розпочали свої студії у школі Новаківського, а згодом оформилися в групу «РУБ». У малярському доробку Гаврилюка вирізнювано декілька формально-ідеологічних циклів, що випливали один з одного, позначаючи безупинне зростання мистця. Три з них помітніші: кубо-конструктивістичний (спершу під виливом Брака, а відтак – вельми самобутній), імпресіоністичний, з ухилами до пуантилізму, що згодом переформувався в експресіоністичний. Усі три цикли характеризувалися монументальним розмахом, а найпаче – останній, та безкомпромісністю в питаннях естетичного впливу твору, у ставленні до міщанських смаків. Гаврилюк був жерцем суворої краси та послідовно шукав у своїх образах лише високих естетичних істин, ніколи не знижуючись до будь-яких зумовлень. Звідси його непопулярність серед публіки і як вислід – матеріальна скрута. Галицька аматорська критика неспроможна була як слід оцінити талант Гаврилюка, зате фахова польська критика ставила його в авангарді галицького й узагалі українського мистецтва. На жаль, малярський доробок Гаврилюків поглинула воєнна завірюха. Три його шедеври: імпресіоністичний груповий портрет богемістів 30-х років «У колі друзів», колористичний «Натюрморт» і пейзаж «Плебанія» збереглися у приватній колекції друга його молодості видатного композитора Миколи Колесси.

Писати вірші Володимир Гаврилюк почав ще в школі Новаківського. 1924 рік – документально підтверджена дата перших творчих репрезентацій Гаврилюка як поета у журналі «Наука і письменство» (видавав його гімназійний приятель, уродженець Тернополя Ярослав Цурковський), де було опубліковано фрагменти поеми «Блукаючий дух». Згодом, крім кількох поезій, друкованих у літературному місячнику «Назустріч», ніде їх не оприлюднював.

1934 року В. Ласовський познайомив Володимир Гаврилюка зі своїм приятелем Б.-І. Антоничем. Між обома поетами зав’язалася щира, хоч і дуже короткотривала дружба, про яку згадує у передмові до книги віршів Антонича «Зібрані твори 1967» С. Гординський. Він писав: «Серед поетів «Назустрічі» Антонича зацікавлював особливо Володимир Гаврилюк». Перші його поезії були під певним упливом Антонича, але рівночасно творили й власний поетичний світ. Заходами В. Ласовського видано єдину його збірку поезій «Сольо в тиші». Його вірші на межі імпресіонізму і надреалізму дуже інтригували Антонича і він, за свідченням Ласовського, не раз давав Гаврилюкові читати свої надруковані речі, устійнював з ним останню редакцію деяких з них і навіть підпадав під вплив Гаврилюковського візіонерства. Можна сказати, що Гаврилюк був типом «поета для поетів», він нагромаджував різноманітні поетичні образи не раз без ніякого зв’язку, поєднуючи їх тільки настроєм. Зовсім безпристрасна, та поезія не мала, фактично, ніякої мети, у протилежності до поезії Антонича, заангажованої в життєвих проблемах і «послушної законам пристрасти». Це наче зайвий доказ того, що першою мірою вартості поезії є життя. А все ж Гаврилюк у відношенні до Антонича відіграв ролю своєрідного каталізатора, що, як відомо, є поняттям з ділянки хемії і означає побудника певних хімічних процесів, які без того побудника не могли б відбутися». Важко погодитися з думкою, що «та поезія не мала, фактично, ніякої мети». Тут С. Гординський суперечить сам собі, бо в цій самій передмові трохи вище, цитує слова Антонича про те, що «метою мистецтва є викликати в нашій психіці такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність». Очевидно, в суворому естетизмі малярської творчості Гаврилюка, в нехтуванні поверхових ефектів умовної красивості багато аналогій з його поетичною творчістю, глибокою, безкомпромісною у своїй мистецькій правдивості, позбавленою будь-якого приоздоблення. Поет добре розумівся на всіх напрямках європейського модерну, «прозаїзував» вірш і в своїй бунтівничій незалежності звільнявся від версифікаційних «догм»:

«Яка нудьга

всі ці ямби, ямби і трохеї

Я вийшов з бібліотеки

і в очі впав мені «вечір синій»…

Яка нудьга –

і ваша метафоричність,

і дактиль, і спондей,

коли ніч така електрична, метушлива, мов день.

Теплий дощ, тротуари, вірші,

чи повірив би мені хтось,

що сьогодні я нічого не їв ще?

яка нудьга,

яка нестерпна нудота:

і це зовуть бути поетом,

ноторійно голодним

ідіотом!…»

Б.-І. Антонич схопив у віршах Гаврилюка промовистий синтез народної язичеської суті із засадами європейського модерну:

«Купалися в ночах купальської романтики.

Співали – «місяцю-князю».

Розвіялися чадні заворожені віки,

як вдарив хам із чінхізханової Азії.

Зарисувалися сильвети вершників,

Мов барельєф античної Елляди:

О, хто вас вирізьбив на фризах степу в той час прекрасний і проклятий?».

Журнал «Естафета» назвав Гаврилюка «першим українським сюрреалістом». У вірші «Виходить з календаря осінь» поет «милує коханку-книжку обіймами п’янливих віршів», а коли в його «поетичній таємниці морок – з ліхтариком пісень приходить мрійник Гайне». Три переспіви з Гайне увійшли до першої збірки поета.

Наприкінці 30-х років Гаврилюк підготував так і не опубліковану збірку «Реторти вітру». У першому вірші збірки «Степ» поет, зробивши екскурс в минуле України й визнавши, що йому «досі сниться Сковорода», задекларував:

«Але в минулому не потопать вже нам.

Хай збирачі прапам’яток осудять наше слово.

Тим часом світ міняється, й дідам

не зрозуміти нашої любови,

що наливалась соком їхніх весен,

та буйно вкоренившися в землі,

зринає вільно в піднебесся,

спинається й стає на вищому століть щаблі».

Гаврилюк намагається у «Ретортах вітру» сполучити модерн з неокласицизмом, утворивши нову естетичну програму. Він переспівує Сафо, просить щоб «з криниці лірної подав води йому Горацій». У вірші «Мадонна голуба!» поет вимолює у пречистої Матері:

«Неутомимої печалі музо,

ти, вицвіте, злеліяний з квіток,

о, вимоли землі цій гарній Мужа

з залізних м’язів,

з неламких кісток.

Перечаруй солодку пісні ліру

на дзенькіт гостролезого меча».

Попри всю, як бачимо, доволі строкату гаму експериментів та естетичних пошуків Гаврилюк відчував недостатність своїх творчих результатів, загальнолітературну недосконалість. Звідси рядки його поезій: «Газетою із віршів дхне», «І в атмосфері згущеної прози я, лірик хворий марю боляче про славу, у мармур строф заковано чітку майстерність». Мабуть через це збірка лишилася неопублікована.

Про роки життя нашого іменитого краянина у вимушеній еміграції відомо мало. 19 грудня 1968 року в Нью-Йорку відбувся вечір, присвячений творчості поета та маляра Володимира Гаврилюка, а 1969 р. у видавництві «Організації оборони чотирьох свобід України «з фінансовою допомогою «Асоціації діячів української культури» побачила світ його збірка «Тінь і мандрівник». Ностальгічний мотив, болісне сум’яття душі, тягар нових життєвих умов були досить популярними в українській емігрантській поезії. Гіркотою пройнятий і вірш Гаврилюка «У сірих буднях»:

Нема, не буде, не повернеться удруге

зелена стежка, сонце й цвіркуни в житах.

Все віддзвеніло, радість дому, ясна туга,

все віддзвеніло голосами у полях.

Уже ми звикнули до буднів шкурних,

до сірої нудьги від сірих стін,

до роль, які ми граємо задурно

в незрозумілій майже простоті.

Абстрактне божество, банальні гімни,

ікон золото-срібний маєстат.

Ми стоїмо ні теплі, ані зимні –

Віч-на-віч українського Христа.

Поет зневірюється у своїй музі, запитуючи у вірші «Тінь і мандрівник»:

«О, цей сухий ямбічний вірш,

чи він когось іще зворушить,

чи пригадає гомін лір,

що полонили наші душі?».

І там-таки дає відповідь: «Цим обіднілим словником не висловити безлічі зворушень».

У вірші «Атлантида» він журно констатує:

«Пісок історії не зціпленний цементом,

ми залишилися назавжди елементом,

зіндустріалізованими кріпаками,

в чужому капіталі зиском і процентом,

в чужому промислі робочими руками.

Ми залишилися назавжди елементом,

хоч поміняли батьківщини й континенти».

У передмові до книги віршів Гаврилюка «Поезії», яка стала підсумковою в його творчості, Володимир Лучук зазначив: «Від побутових констатацій («На вул. Набєляка під тридцять дев’ятим: я, Малюца, Павлось, Гавриляк».) до безпредметних узагальнень («Малює дефініції навбач абстрактний квач».) – пройшло добрих півкопи літ. Але голос Гаврилюка не змінився. Крізь наліт побічних тембрів слово його залишається, за крилатим висловом Антонича, деколи терпким, як терен, і гірким, як полин». Гаврилюк ніби у відповідь на оцінку його творчості Антоничем, присвятив тамтому найкращі свої вірші, серед яких відзначаються «Недоведе», «Памяті Б.І. Антонича», «Тінь Антонича». У поезії «Чарівник» поет писав:

Витісував він строфи, мов столи, мов скрині,

Усміхнений хлопчина з сонцем на плечах,

Залюблений в свою зелену Лемківщину

У пісню соловейка, в шуми хруща.

Він будував церкви із архітектами-дяками,

молився поетично з окунями,

він був поет із даруваннями святими

чарівногеніальної дитини.

Лежали скрізь на поетичному верстаті

його мистецтва мовного, мов препарати, –

«Норми Синявського» і «Голоскевича словник».

Він пив із них, мов з зільників натхнення чарівник.

Останній Гаврилюків вірш датований 1977 р. Згодом поет захворів. Діагноз лікарів був невтішний: «розсіяний склероз». Колись далекого 1935 р. Гаврилюк написав вірш:

«Хочу бути сам,

серед усіх сам,

щоб мене не бачили

ані очі гарних жінок,

ані очі поганих жінок,

ані Великі люди,

ані малі люди,

ані ніхто.

Хочу бути сам ,

як місяць серед пустельного неба у літні вечори,

як загасла ліхтарня у темному провулку,

як сцена уночі за завісою.

Хочу бути сам –

іти вулицями порожнього міста,

топтати на його тротуарах осінь…

Хочу бути сам».

Доля виявилася напрочуд прихильною до цього бажання поета. Він не мав сім’ї, а останні роки життя провів у спеціалізованій клініці для хворих із його діагнозом, де і помер 15 лютого 2000 року.

Як бачимо, хоч Володимир Гаврилюк і не зажив слави, про яку колись «боляче марив», його ранні поезії стали каталізатором творчості Антонича, а самобутній поетичний голос навіки ввійшов до скарбниці несмертельного українського духу.

Роман ЛАДИКА,

доцент ТДМУ, двоюрідний небіж Володимира Гаврилюка