Серце обернув у сурму

Більшість дослідників творчості Олега Ольжича відносять до революційної лірики лише дві його лірико-епічні поеми «Грудень» і «Незнаному воякові» – збірка «Вежі»(1940 р.) Насправді підвалини такої лірики були закладені в першій збірці поета «Рінь» (1935 р.), де він провів не лише археологічні – цикли «Кремінь», «Камінь», «Бронза», «Залізо», але й духовні «розкопки» історії людського суспільства – вірші «Галли», «Готти», «Пройшли пурпурні фінікійські дні…», «Ганібал в Італії…», «Був же вік золотий…».

До останнього з названих віршів Ольжич ставить епіграф з Овідієвих «Метаморфоз» – «Третя доба – мідяна – за срібною хутко настала» й подає стислу характеристику чотирьох епох людської історії. У вірші стверджується невпинна зміна явищ і процесів природи, а разом з нею й всього людства:

Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.

Золоте – на світанні, за дня вітряного – срібляне,

Мідь розтоплена, озеро теж –

в надвечірніх годинах,

І застигле залізо – в ночі,

у холодних туманах.

 

Міцно куте з металів ще путо ніхто не роздер це.

Дня і місяця й року чотири пори, а на гльобі –

В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце.

І для нього судився довічний почвірний колобіг.

На збірку «Рінь» Юрій Клен відгукнувся так: «Поет вітає зміну невпинну на незмінній землі, бо ця зміна тільки й таїть для нього безсмертну красу та забезпечує вічний рух, вічне відродження і спостерігання мінливої поверхні речей приводить його до мудрої проясненості, яка благословить усякий кінець:

Лише тобою, мудрою, дано

Цьому життю пінитись і іскриться,

Кінцевосте! Незрівняне вино!

Згасає день, попеліє ніч, холоне «повногруде літо», а поет славить смерть, що є запорукою нового життя:

Так радісно не знати слова «знов»!

Усе вперед, вперед без повороту!

У часах духовного формування О. Ольжича в Європі був дуже популярний твір О. Шпенглера «Присмерк Заходу». На думку О. Шпенглера, історія культури може бути представлена лише як сукупність локальних культур, що виникають послідовно. Кожна з них у своєму розвиткові підпорядкована чітким закономірностям. Закономірність проявляється в тому, що кожна культура проходить стадії народження, розвитку, розквіту й занепаду. Саме ця ідея складає ядро концепції історичних циклів.

Існуючи як локальна, кожна культура є унікальною та неповторною, вона має свою національну основу. Своєрідність культури визначається присутньою в ній «душею». «Душа» – це генетичний код культури, саме вона обумовлює винятковість кожної конкретно існуючої культурної форми. Культура стає символічним вираженням душі, саме через культурні феномени душа може себе зреалізувати та проявити.

Поділяючи думки Шпенглера, Ольжич у вірі, що життя, вічно повторюючись, наповнюється новим змістом, хоче відчути можливості для майбутньої Української держави. Він шукає філософське обґрунтування нового націоналістичного світогляду, намагається віднайти історико-філософські основи буття української нації, джерела її нескореності.

Якщо у збірці «Рінь» є лише кілька віршів про українську визвольну боротьбу, то збірка «Вежі» цілком присвячена революційному, націоналістичному. В основі поеми «Грудень», перша назва «Городок 1932», лежать реальні події. 30 листопада 1932 року оунівці вчинили напад на польську пошту в Городку. Такі акції ОУН проводила у відповідь на пацифікацію, яку провела польська влада у вересні-листопаді 1930 року проти українського цивільного населення. Пацифікація супроводжувалася масовими арештами, побиттям і вбивствами людей, закриттям і руйнуванням українських установ у Галичині. План акції в Городку передбачав, що оунівці змусять присутніх у приміщені пошти підняти руки догори й забезпечать відступ Василю Біласу та Дмитрові Данилишину, які мали забрати гроші з каси. Одначе в приміщенні спалахнула стрілянина, яка змінила хід акції. Біласу та Данилишину вдалося втекти, але біля села Верин їх схопили українські селяни, прийняли за грабіжників. За свідченням священика Кіндія, який захистив обох від розлюченого натовпу, Данилишин промовив до селян: «Ми є членами української організації. Ми боремося за Україну. Як ви будете так воювати, то України ніколи не будете мати!». 23 грудня 1932 року Біласа та Данилишина повісили. Перед стратою Данилишин сказав: «Мені дуже жаль, що я можу лиш раз вмерти за Україну».

Написана за гарячими слідами цих подій поема «Грудень» читається як героїчна хроніка.

Підготовка акції:

На площі у соннім локалі,

Де нудиться офіціянт,

Весь в сірому, нервом зо сталі, –

Зачаєний комендант.

 

Зв’язковий. Сухе привітання.

Кашкет, окуляри, ровер.

І схована карта остання, –

В кишені його револьвер.

 

Наказ був палючо-огненний,

Та кригою дихає суть.

А завтра газетні сирени

По світу його рознесуть.

Акція:

Цівок одсахнулися гади.

Хтось крикнув, упав і зомлів.

П’ять хвиль української влади

На цьому клаптеві землі.

 

Лягати! Тут жартів немає!

Непослух? Так от тобі, от!

Жорстоко-суворо карає

Злочинця державний народ!

Завершення акції:

Майно революції – цінний

Живий боєвик повсякчас.

Сьогодні найбільшого чину

Вона вимагає від нас.

 

Товаришу, любий мій брате,

Дивися у вічі рабам.

Як будете так воювати, –

Вкраїни не бачити вам.

Підсумок:

Їх душі – горіння і криця –

У нашому завжди гурті.

Братів по далеких в’язницях

І тих, що упали братів.

 

Дорога пряма і одверта,

І твердо іде легіон.

Там втрат не буває,

де жертва –

Здобутий в огні бастіон!

У поемі «Грудень» Олег Ольжич створив образи справжніх борців, якими керувала «ідея державного самоздійснення України». Поет підкреслює, що саме боротьба за ідею має бути найголовнішою, і хоча вона здебільшого призводить до загибелі, проте ця загибель є ще одним «здобутим в огні бастіоном» на шляху до перемоги всієї української нації, а отже, й перемоги тих, які полягли.

Поема «Незнаному воякові» є не лише продовженням поеми «Грудень», але й програмою формування українського націоналіста. Початок поеми біографічний. Поет розповідає як відкинув приманливі перспективи наукової кар’єри. Щоб піти шляхом «крицевого революціонера»:

Чекає спокуса тебе не одна

І повні зрадливої знади

Прозорі озера науки, вина,

Поезії пінні каскади.

 

Та де той п’янкіший знайдеш водограй

І плеса синіші холодні,

Як ставити ногу недбало на край

Блакитної чаші безодні.

Олег Ольжич засуджує в українському житті лакейство старшого консервативного покоління, бо бачив: «Як люди, що знали визвольні бої, улесливо кланялись пану», та проголошує єдино правильний шлях боротьби, шлях формування в українця характеру вольового й жертовного воїна: «Захочеш – і будеш. В людині затям, лежить невідгадана сила». Нові покоління націоналістів мають виховуватися на героїчній історії:

О, Націє, дужа і вічна. Як Бог, –

Не це покоління холопів, –

Хто злото знеславить твоїх перемог

При Корсуні і Конотопі?

 

О, Націє. Що над добро і над зло,

Над долю і ласку, і кару,

Хто, темний, не схилить поблідле чоло

В сліпучому сяйві Базару?

Поет сповнений віри, що «нація дужа і вічна як Бог», долаючи своїх ворогів, утвердиться на своїй, Богом даній землі, як «Залізна Держава»:

«Над диким простором Карпати-Памір

Дзвінка і сліпуча, як слава,

Напруженим луком на цоколі гір

Ясніє Залізна Держава».

Не меншого значення Ольжич надавав вивченню націоналістами кращих зразків культури, які формують «душу» нації:

О. Вірте, всі мури земного впадуть,

Як серце обернеш у сурму.

Найвищі бо вежі духовності ждуть

Твойого шаленого штурму.

Дуже точно про поезію Олега Ольжича сказав Володимир Державин: «Узята загалом як органічна духовна єдність, поезія Ольжича подає високоартистично оформлену синтезу найвищих ідейних рис і вольових прагнень українського націоналізму, поєднуючи їх у величний монумент героїчного світогляду й чину».

Роман ЛАДИКА,

доцент ТДМУ