Сергій Соснієнко: «Університет став фундаментом моїх фахових знань і навичок, форми спілкування з викладачами, а відтак – і з пацієнтами»

Сергій Соснієнко закінчив Тернопільський державний медичний університет ім. Івана Горбачевського 2005 року. Відтак навчався в аспірантурі Карлового університету (м. Прага, Чехія), закінчив резидентуру в місті Рочестер (США) і нині працює лікарем загальної практики в місцевій лікарні. 2010 року в чеській столиці захистив кандидатську дисертацію та здобув тут науковий ступінь Ph.D. (доктор). Із-за океану з паном Сергієм мали тривалу розмову завдяки сучасним засобам зв’язку.

«Старався бути відмінником навчання, мені було дуже цікаво навчатися»

– Нашу зустріч, напевно, варто було б розпочати з традиційного запитання: що чи хто покликав Вас у медицину?

– У мене мама працювала на «швидкій» лікарем-кардіологом. Вона брала мене часто із собою на роботу, я бачив все, як відбувається, це було для мене цікаво, інтригуюче. Вплив батьків на мій майбутній професійний вибір, звичайно, був. Але я мав і власну спрямованість, адже дуже любив хімію, біологію, математику. Я був переможцем міських та обласних олімпіад з хімії, брав участь і, відповідно, у такого штибу всеукраїнських змаганнях.

Сергій СОСНІЄНКО

Закінчив школу із золотою медаллю. Тож завдяки цьому зміг, власне, вступити 1999 року зі складанням лише одного екзамену до Тернопільської державної медичної академії ім. Івана Горбачевського. Профілюючий іспит з біології я склав тоді на «відмінно». І став студентом. 2005 року вже закінчував університет.

– За шість років навчання вдалося здобути великий багаж знань?

– Університет став фундаментом моїх фахових знань і навичок, форми спілкування з викладачами, а відтак — і з пацієнтами. Вдячний за це альма-матер від першого дня навчання й до випускного. Професорсько-викладацький склад, мої одногрупники – це ті люди, які формували мою як професійну, так, зрештою, й особистісну психологію. Навчатися було цікаво, весело й водночас важко, хвилююче. Я був старостою курсу, тож мав ще й відповідальність за курс перед деканатом, ректоратом. Був також членом студентської ради.

Старався бути відмінником навчання, мені було дуже цікаво навчатися. Анатомія, гістологія, нормальна фізіологія, біохімія – основні чотири кити, на яких узагалі тримається медична наука. В університеті, звичайно, заклали цей підмурівок знань, на якому було легше триматися надалі, відштовхуватися, бо ж активно їх використовував, коли навчався й у Чехії, США, та й досі опираюся на здобуте в альма-матер. Мій курс був один з найперших, якому довелося складати «Кроки» — перший, другий, третій. На основі результатів «Кроку-1» я потрапив до десяти відсотків найкращих студентів в Україні. Це відстежувала українська громада в американському місті Рочестер (штат Нью-Йорк), яка зорганізувала фонд для студентів-медиків з України. На конкурсній основі завдяки цьому фондові на 6 курсі я їздив на три місяці до США у школу медицини Рочестерського університету.

Після повернення із США в Тернопільському медуніверситеті в травні 2005 року саме відбувалася всеукраїнська конференція. У ній взяв участь і професор Станіслав Штіпек, тоді він був завідувач кафедри біохімії при першому медичному факультеті Карлового університету (Прага, Чехія). Нагадаю, що професор Іван Горбачевський, ім’я якого тепер носить ТДМУ, був тісно пов’язаний з Карловим університетом, він свого часу очолював ту ж кафедру. Тому професорові Штіпеку було дуже цікаво побачити край, з якого коріння Горбачевського. Водночас чеський науковець привіз запрошення в аспірантуру при його кафедрі для випускників нашого університету. Я протягом шести років навчання досить тісно співпрацював з кафедрою біохімії, перемагав на олімпіадах з біохімії на 2 і 3 курсах, працював під керівництвом професора Людмили Степанівни Фіри та нині світлої пам’яті професора Ярослава Івановича Гонського.

«Хоч маленьку піщинку, але ж усе ж я також вніс у науку про циркадіанні ритми»

– І Ви вирішили неодмінно скористатися запрошенням чеського професора Станіслава Штіпека?

– Після стажування в США захотів надалі побачити світ і передусім – науковий, я був готовий їхати за кордон. Запрошення в аспірантуру до Карлового університету було надто доречним для мене. І я скористався ним. У липні після закінчення університету поїхав до Праги на співбесіду англійською мовою. Я її успішно пройшов і повернувся в Україну, працював ще два місяці інтерном-анестезіологом в першій Тернопільській міській лікарні, а вже у жовтні почав навчатися в аспірантурі в Празі. При кафедрі біохімії першого медичного факультету Карлового університету я пробув лише чотири місяці, відтак перейшов в Академію наук Чехії та другий медичний факультет. Хочу додати, що я працював за європейським ґрантом «ЕU clock» («Європейський годинник») над вивченням циркадіанних ритмів. Чому хочу згадати про це? Бо торік основоположників науки про циркадіанні ритми висунули на Нобелівську премію. Хоч маленьку піщинку, але я також вніс у цю науку, тож не можу не пишатися.

При Академії наук Чехії я прожив 3,5 роки, де я провів всю експериментальну частину дисертації, виконав всі завдання згідно з ґрантом. Навчався в аспірантурі й водночас працював в лабораторії, де глибоко займалися молекулярною біологією, що нічого не мала спільного з медициною. Мені потрібно було десять місяців «поваритися» на цій кухні, щоб збагнути: якби мені це не подобалося, але я все-таки лікар, хочу працювати з людьми, допомагати людям, цього вчився шість років, це мені ближче, це моя сорочка, тож дуже прагну повернутися в медицину.

– Забажали працювати лікарем у Чехії?

– Будучи в Чехії, здобував лікарський фах як за чеською, так і американською програмою. Бо ж мав, нехай і незначний, але все-таки досвід американської медицини (за три місяці стажування дізнався, що таке американський підхід до лікування, до навчального процесу). Не полишав можливості повернутися до Рочестера, хоча знав, що тут надзвичайно важко буде влаштуватися на роботу, адже панує надто велика конкуренція з усього світу. Екзамени склав і за програмою навчання і чеського, і американського лікаря. Працюючи в Чехії на повний оклад у лабораторії по 8-10 годин, приходив додому й вчив медицину. Хоча ТДМУ дав мені фундаментальні знання, але українською мовою, треба було все вчити англійською та дещо глибше, дещо інакше. Не хочу сказати, що я всю медицину вивчив по-новому сам, але велику частину матеріалу так, бо складання екзамену на американського лікаря — непросте. Це є чотири основні іспити. Вони, до слова, також називаються «Step» («Крок»). Перший «Step-1» — це 350 запитань, дев’ять годин триває іспит. Другий «Step-2 CK» – 400 запитань (10 годин). Третій «Step-2 CS» – це екзамен зі спілкування з пацієнтами (12 акторів, які оцінюють, як ви їх оглядаєте, збираєте анамнез, відразу ж пишете історію хвороби й так 12 разів в досить інтенсивному процесі, сам іспит також тривав до дев’яти годин). Коли складаєш ці три екзамени, маєш право подавати свою кандидатуру на складання четвертого іспиту. «Step-3» — це дводенний екзамен із симульованими випадками. Перших два екзамени я складав в Європі (один в Будапешті, другий – у Мюнхені), решта – у США. У той час треба було відкривати візи, щоб потрапити в ці країни, це було нелегко, все шляхом проб і помилок. Почав готуватися до екзаменів 2006 року, а вступив у резидентуру аж в червні 2009 року.

– Через такі труднощі не виникало бажання зупинитися, повернутися додому? Тим більше – працювали над кандидатською дисертацією.

– Кандидатську я не захистив до від’їзду до США. Дописував її протягом першого року резидентури, незважаючи на те, що було важко. 2010 року я повернувся до Праги й захистив кандидатську дисертацію та отримав чеський науковий ступінь Ph.D. (доктор). Ця номенклатура є зрозуміла в світі, тож котується всюди.

«Це своєрідна лотерея, що після резидентури залишився працювати саме в Рочестері»

– Знаю, що Ви подавали документи на резидентуру чи не по всіх штатах. Але все одно залишилися в Рочестері, що неподалік Нью-Йорка. Пощастило?

– Місце проходження резидентури – це своєрідна лотерея, щасливий випадок на основі системи Match («Співпадіння»), коли ані резидентська програма, ані майбутній резидент не знають розподілу аж до дня Match. Це створено, аби запобігти корупції. Тому радше мені пощастило, що я потрапив у Рочестер.

– Чому, власне, так хотілося жити й працювати саме в Рочестері?

— Коли був на стажуванні в цьому місті, познайомився з багатьма людьми, з українською громадою, яка мною ще тоді заопікувалася. Тож прагнув оселитися в цьому місті, де були люди, які мене підтримували, допомагали. Це набагато легше, коли опиняєшся в середовищі, де розмовляють і твоєю рідною мовою.

– І куди влаштувалися працювати в омріяному Рочестері?

– У студентські роки в цьому місті стажувався в університетській лікарні. Але працювати став у загальній – одній з найбільших у Рочестері. Тут я закінчив резидентуру й залишився працювати лікарем загальної практики (посада моя називається госпіталіст). У системі лікарської допомоги – це первинна ланка надання меддопомоги в стаціонарі. Від часу мого закінчення резидентури наш лікувальний заклад дуже розширився — перетворився в Рочестерську регіональну систему охорони здоров’я, яка тепер нараховує п’ять лікарень, ледь не 10 тисяч медперсоналу. Наше відділення є одним з найбільших, його склад – 50 лікарів.

Спектр моєї роботи досить широкий – я є лікарем загальної практики, а отже, приймаю, обстежую, лікую пацієнтів із загальною терапевтичною патологією. Йдеться, скажімо, про інсульти, інфаркти, гастрити, панкреатити, запалення легень, а також про ведення післяопераційних хворих, відділення інтенсивної терапії.

– Це те, про що Ви мріяли?

– Певною мірою, це навіть більше, ніж те, про що я мріяв.

– Як удосконалюєте власну професійну кваліфікацію?

– Колись професор ТДМУ Ілля Євгенович Герасим’юк сказав влучну фразу: «Якщо ти не зробив кроку вперед, ти відстав». Він мав цілковиту рацію. Якщо зупинятися й не вчитися надалі, то відстати можна надто швидко. Адже медицина швидко розвивається не лише в США, а й у світі. Тож треба постійно йти в ногу з часом, з новими тенденціями, препаратами, протоколами досліджень, радіологічними методами і т.д. Це вимагає щоденного навчання, навіть працюючи практичним лікарем. Адміністрація нашої лікарні постійно на цьому ставить наголос. Я з колегами постійно їжджу на конференції в різні міста США, курси вдосконалення кваліфікації, бо потрібно постійно підтримувати багаж знань.

Щоб працювати лікарем у США, потрібно закінчити резидентуру, яка має свої вимоги, як-от вести науковий проект. До речі, серед своїх 19 колег я виграв ґрант як на один з найкращих проектів для резидентури. Треба також виконати достатню кількість відповідних маніпуляцій, як-от: постановка центральних, сечових катетерів, венепункцій, люмбальної пункції та т.п. Після закінчення резидентури отримати лише диплом недостатньо, аби працювати лікарем, слід ще здобути сертифікат. Для цього необхідно скласти екзамен із загальної терапії при Американській організації внутрішньої медицини. Скажу одверто: це досить нелегкий екзамен, до того ж його треба складати відтак кожні десять років. Після закінчення резидентури, отримання диплома та сертифіката отримав право подати документи на ліцензію, яку потрібно поновлювати кожних три роки. Щоб її одержати, потрібно мати так званий чистий лікарський список (не бути професійно заплямованим), а також продовжувати постійне навчання, а отже, їздити на конференції, а також займатися самопідготовкою. Все це інакше, ніж в Україні, досить жорстко, чітко.

– Мрієте стати вузьким спеціалістом?

– Якщо в майбутньому так вирішу, то хотілося б працювати хіба пульмонологом, спеціалістом в інтенсивній терапії. Взагалі ж лікарі загальної практики здебільшого частіше йдуть в адміністративну медицину, займають керівні посади, стають президентами лікарень, відділень і т.д. Я не проти й такого напрямку у своїй діяльності, але для цього потрібна додаткова освіта з управління лікарнею.

«Хотів би докластися й до навчання українських студентів»

– Передбачаєте своє повернення на рідну землю?

– Хотів би сказати, що я не залишав Україну заради того, аби лише виїхати. Бажав поїхати до Чехії, а потім до США, щоб пізнати світ, набути досвіду. Знаю багато українських лікарів, у тому числі й випускників нашого університету, які працюють лікарями в США. Вони подолали такий же шлях, як і я. Це ще раз засвідчує, що це все можливо, якихось надзвичайних здібностей не треба, лише слід знати, що це важка робота, проявити наполегливість і ніколи не пасувати перед труднощами та не здаватися.

Повернення на рідну землю наразі не передбачаю. Щоб зараз поїхати із США, то насамперед треба залишити синочків-двійнят, які вже американці. Самі розумієте, що своїх кровинок не залишу.

– Ностальгуєте за Україною?

– Звісно, я часто думаю про Україну, це – колиска, материзна моя. І це, повірте, не пафосні для мене слова.

– Коли останнім часом навідувалися в Україну, до Тернополя?

– Ще в Україні не був з того часу, як потрапив в США. А це вже понад десять років. Коли Росія розпочала на українських землях війну, я підтримував наших бійців коштами, які перераховував одній з волонтерських організацій у Нью-Йорку. Вона й закуповувала все необхідне для українських воїнів.

Звичайно, дуже хотілося б зустрітися з Тернополем, ТДМУ. 2015 року в нас була зустріч випускників, але я не зміг поїхати, бо чекав на народження двійнят. Я б хотів також докластися й до навчання українських студентів, відповісти на запитання, можливо, прочитати лекції про підхід до американських пацієнтів, американську медицину. Це може статися незабаром. Принаймні таке прагнення є.

Микола ВІЛЬШАНЕНКО

Фото з родинного архіву Сергія Соснієнка